02 березня 2021 р.Справа № 440/949/20
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Мінаєвої О.М.,
Суддів: Макаренко Я.М. , Кононенко З.О. ,
за участю секретаря судового засідання Лисенко К.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Приватного підприємства "Монолітбудсервіс" на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 22.07.2020 року, головуючий суддя І інстанції: О.О. Кукоба, м. Полтава, повний текст складено 27.07.20 року по справі № 440/949/20
за позовом Приватного підприємства "Монолітбудсервіс"
до Управління Держпраці у Полтавській області
про визнання незаконною та скасування постанови,
Приватне підприємство «Монолітбудсервіс» (далі - позивач) звернулось до суду з позовом до управління Держпраці у Полтавській області (далі - відповідач), у якому позивач просив визнати протиправною та скасувати постанову від 31.01.2020 №ПЛ5975/161/АВ/П/1ПТ/2ПТ/ТД-ФС про накладення штрафу за порушення вимог частини третьої статті 24 КЗпП України у розмірі 375 570,00 грн.
Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 22 липня 2020 року позов задоволено частково.
Визнано протиправною та скасовано постанову управління Держпраці у Полтавській області від 31 січня 2020 року №ПЛ5975/161/АВ/П/1ПТ/2ПТ/ТД-ФС в частині застосування до приватного підприємства «Монолітбудсервіс» штрафу у розмірі 250380,00 грн (двісті п'ятдесят тисяч триста вісімдесят гривень).
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань управління Держпраці у Полтавській області на користь приватного підприємства "МОНОЛІТБУДСЕРВІС" судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 3755,70 грн (три тисячі сімсот п'ятдесят п'ять гривень сімдесят копійок).
Позивач, не погодившись із вказаним рішенням, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення норм матеріального та порушення норм процесуального права, неповне з'ясування обставин справи, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення Полтавського окружного адміністративного суду України від 22.07.2020 року по справі №440/949/20 в частині відмови в задоволенні позовних вимог та прийняти постанову, якою в цій частині позов задовольнити.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги позивач зазначає, що між ПП «Монолітбудсервіс» та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 були укладені цивільно-правові договори від 29.11.2019 року та від 23.12.2019 року, на підставі яких не передбачено поширення на вказаних працівників правил внутрішнього трудового розпорядку, правил охорони праці, права на одержання допомоги із соціального страхування, обов'язку сплачувати страхові внески на загальнообов'язкове державне соціальне страхування. Договори про повну або часткову матеріальну відповідальність із вказаними особами теж не укладались. Тексти вказаних договорів містять застереження, що вони не є трудовими договорами. Таким чином, позивач не погоджується з висновками суду першої інстанції про часткове задоволення позову щодо визнання протиправною та скасування постанови управління Держпраці у Полтавській області від 31 січня 2020 року №ПЛ5975/161/АВ/П/1ПТ/2ПТ/ТД-ФС в частині застосування до приватного підприємства «Монолітбудсервіс» штрафу у розмірі 250380,00 грн (двісті п'ятдесят тисяч триста вісімдесят гривень).
Колегія суддів, перевіривши рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що вимоги апеляційної скарги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.
Судом першої інстанції встановлено, що 29.11.2019 управлінням Держпраці у Полтавській області отримано звернення фізичної особи про порушення щодо нього вимог трудового законодавства ПП "Монолітбудсервіс".
На підставі наказу управління Держпраці у Полтавській області від 12.12.2019 №272П та направлення від 16.12.2019 №2351, відповідно до Порядку здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю, головним державним інспектором праці Ляшенко Наталією Володимирівною у період з 17.12.2019 по 27.12.2019 проведено інспекційне відвідування ПП "Монолітбудсервіс".
27.12.2019 інспектором праці Ляшенко Н.В. складено акт №ПЛ5975/161/АВ інспекційного відвідування юридичної особи, яка використовує найману працю. У даному акті наведені твердження про порушення позивачем вимог частини третьої статті 24 КЗпП України, що полягали у допуску громадян ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 до роботи без укладення трудового договору у письмовій формі, видання наказу про прийняття на роботу та повідомлення уповноважених органів про прийняття працівника на роботу. Зокрема, інспектором праці зазначено, що 20.12.2019, 23.12.2019, 24.12.2019 при виході на місце ведення діяльності ПП "Монолітбудсервіс", виявлено 2-х працівників ( ОСОБА_2 та ОСОБА_1 ), які знаходились на прохідній для охоронників і виконували роботи з охорони об'єктів, відчиняли ворота, здійснювали пропуск машин тощо. В усній розмові з інспектором праці дані особи повідомили, що працюють на ПП "Монолітбудсервіс" за цивільно-правовими договорами, надають послуги з охорони, режим роботи з 8 ранку до 8 ранку, доба через три; від надання письмових пояснень гр. ОСОБА_2 та ОСОБА_1 відмовились на підставі статті 63 Конституції України.
Листом від 8.01.2020 вих.№02-12/156 директора ПП «Монолітбудсервіс» повідомлено про те, що порушення законодавства про працю, зазначені у акті інспекційного відвідування від 27.12.2019 №ПЛ5975/161/АВ, дають підстави для розгляду справи про накладення штрафу згідно ст. 265 КЗпП України у термін, визначений пунктом 3 Порядку накладення штрафів за порушення законодавства про працю та зайнятість населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2013 №509.
Відповідачем прийнято постанову від 31.01.2020 №ПЛ5975/161/АВ/П/1ПТ/2ПТ/ТД-ФС про накладення на ПП «Монолітбудсервіс» штрафу за порушення вимог частини третьої статті 24 Кодексу законів про працю України (допуск працівника до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням) та на підставі абзацу другого частини другої статті 265 Кодексу законів про працю України у розмірі 375570,00 грн.
Не погодившись з даним рішенням, позивач звернувся до суду.
Задовольнивши частково позов, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність в діях позивача порушення вимог абзацу другого частини другої статті 265 КЗпП України, та застосував у спірних відносинах зворотну дію положень зазначеної норми, у редакції Закону України від 12.12.2019 року №378-ІХ, визнавши протиправною і скасував постанову управління Держпраці у Полтавській області від 31.01.2020 №ПЛ5975/161/АВ/П/1ПТ/2ПТ/ТД-ФС в частині накладення на ПП "МОНОЛІТБУДСЕРВІС" штрафу у розмірі 250380,00 грн.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Згідно з пунктом 1 Положення про Державну службу України з питань праці, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2015 № 96 (далі - Положення № 96) Державна служба України з питань праці (Держпраці) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра соціальної політики, і який реалізує державну політику у сферах промислової безпеки, охорони праці, гігієни праці, здійснення державного гірничого нагляду, а також з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, зайнятість населення, загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, на випадок безробіття (далі - загальнообов'язкове державне соціальне страхування) в частині призначення, нарахування та виплати допомоги, компенсацій, надання соціальних послуг та інших видів матеріального забезпечення з метою дотримання прав і гарантій застрахованих осіб.
За змістом статті 21 КЗпП України трудовий договір - угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної і творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на декількох підприємствах, в установах, організаціях, якщо інше не передбачене законодавством, колективним договором або угодою сторін.
Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України.
Статтею 24 КЗпП України передбачено, що трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі. Додержання письмової форми є обов'язковим:
при організованому наборі працівників;
при укладенні трудового договору про роботу в районах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров'я;
при укладенні контракту;
у випадках, коли працівник наполягає на укладенні трудового договору у письмовій формі;
при укладенні трудового договору з неповнолітнім (стаття 187 цього Кодексу);
при укладенні трудового договору з фізичною особою;
в інших випадках, передбачених законодавством України.
При укладенні трудового договору громадянин зобов'язаний подати паспорт або інший документ, що посвідчує особу, трудову книжку, а у випадках, передбачених законодавством, - також документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію), про стан здоров'я та інші документи.
Працівник не може бути допущений до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
З аналізу наведених норм вбачається, що трудовий договір - це угода щодо здійснення і забезпечення трудової функції. За трудовим договором працівник зобов'язаний виконувати не якусь індивідуально-визначену роботу, а роботу з визначеної однієї або кількох професій, спеціальностей, посади відповідної кваліфікації, виконувати визначену трудову функцію в діяльності підприємства. Після закінчення виконання визначеного завдання трудова діяльність не припиняється.
Колегія суддів зазначає, що з аналізу чинного законодавства встановлено, що трудовий договір - це угода щодо здійснення і забезпечення трудової функції. За трудовим договором працівник зобов'язаний виконувати роботу з визначеної однієї або кількох професій, спеціальностей, посади відповідної кваліфікації, виконувати визначену трудову функцію в діяльності підприємства. Після закінчення виконання визначеного завдання трудова діяльність не припиняється. Предметом трудового договору є власне праця працівника в процесі виробництва.
Характерними ознаками трудових відносин є: систематична виплата заробітної плати за процес праці (а не її результат); підпорядкування правилам внутрішнього трудового розпорядку; виконання роботи за професією (посадою), визначеною Національним класифікатором України ДК 003:2010 "Класифікатор професій", затвердженим наказом Держспоживстандарту від 28.07.2010 №327; обов'язок роботодавця надати робоче місце; дотримання правил охорони праці на підприємстві, в установі, організації тощо.
Взаємовідносини фізичної особи і суб'єкта господарювання можуть виникати як на підставі трудового, так і на підставі цивільно-правового договору. При цьому сторони цивільно-правової угоди укладають договір в письмовій формі згідно з вимогами ст. 208 Цивільного кодексу України.
Загальне визначення цивільно-правового договору наведено у ст. 626 Цивільного кодексу України. Так, вказаною нормою встановлено, що договір - це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно з ч. 1 ст. 901 Цивільного кодексу України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.
З аналізу наведених норм, колегія суддів зазначає, що основними ознаками трудового договору, є: праця юридично несамостійна, протікає в рамках певного підприємства, установи, організації (юридичної особи) або в окремого громадянина (фізичної особи); шляхом виконання в роботі вказівок і розпоряджень власника або уповноваженого ним органу; праця має гарантовану оплату; виконання роботи певного виду (трудової функції); трудовий договір, як правило, укладається на невизначений час; здійснення трудової діяльності відбувається, як правило, в складі трудового колективу; виконання протягом встановленого робочого часу певних норм праці; встановлення спеціальних умов матеріальної відповідальності; застосування заходів дисциплінарної відповідальності; забезпечення роботодавцем соціальних гарантій.
Відповідальність працівника за трудовим договором регулюється лише імперативними нормами (КЗпП України та інших актів трудового законодавства), що не можуть змінюватися сторонами у договорі, а відповідальність виконавця послуг у цивільно-правових відносинах визначається в договорі, а те, що ним не врегулюване - чинним законодавством України.
Зі співставлення трудового договору з цивільно-правовим договором, відмінним є те, що трудовим договором регулюється процес організації трудової діяльності. За цивільно-правовим договором процес організації діяльності залишається поза його межами, метою договору є отримання певного результату. Виконавець за цивільно-правовим договором, на відміну від працівника, який виконує роботу відповідно до трудового договору, не підпорядковується правилам внутрішнього трудового розпорядку, хоча і може бути з ним ознайомлений, він сам організовує свою роботу і виконує її на власний ризик, не зараховується до штату установи (організації), не вноситься запис до трудової книжки та не видається розпорядчий документ про прийом його на роботу на певну посаду.
Позивач в своїй апеляційній скарзі посилається на укладення цивільно-правових договорів між ПП «Монолітбудскрвіс» та ОСОБА_1 від 29.11.2019 року та ОСОБА_4 від 23.12.2019 року, якими не передбачено поширення на вказаних працівників правил внутрішнього трудового розпорядку, правил охорони праці, права на одержання допомоги із соціального страхування, обов'язку сплачувати страхові внески на загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою працездатністю та витратами зумовленими народженням та похованням.
Однак, матеріалами справи встановлено, що за змістом цивільно-правових договорів, укладених між позивачем та ОСОБА_1 від 29.11.2019 року на період з 29.11.2019 по 29.12.2019, та ОСОБА_4 від 23.12.2019 року на період з 23.12.2019 по 23.01.2020, та ОСОБА_3 від 02.12.2019 року на період з 02.12.2019 року по 02.01.2020 року, замовник доручає, а виконавець зобов'язується надати послуги з охорони матеріальних цінностей на об'єкті замовника.
Колегія суддів зазначає, що зазначені вище угоди, укладені позивачем з фізичними особами ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , не були спрямовані на кінцевий результат, що характеризує цивільно-правові (договірні) відносини, а були пов'язані із самим процесом праці, що є характерним для трудових функцій. Отже, за своїм характером такі правовідносини фактично є трудовими, оскільки не містять конкретних фізичних величин або ж об'ємів робіт; в свою чергу, працівник виконує певні функції за конкретною посадою, а не індивідуально-визначену роботу.
Окрім того, у договорах передбачено оплату саме процесу праці, оскільки: сума оплати не залежить від обсягу робіт; оплата здійснюється щомісячно та з чіткою періодичністю; сума оплати здійснюється у фіксованому розмірі, що зазвичай характерно для трудових відносин; у договорах відсутні обсяги робіт та фактичний перелік складу конкретних робіт, договір регулює постійний характер праці.
Водночас, матеріалами справи встановлено й те, що вказані договори не містять умов, які б свідчили про те, що виконавець не підпорядковується правилам внутрішнього трудового розпорядку, а самостійно регулює процес організації трудової діяльності (надання послуг). Фактично ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , не організовували свою роботу самостійно, та не виконували її на власний ризик та розсуд на досягнення певного результату.
Таким чином, виконання таких функцій повністю залежить від режиму робити підприємства та часу роботи його працівників, тому зазначені особи не могли самостійно організовувати свою роботу та виконувати таку роботу на досягнення певного результату не у визначений адміністрацією підприємства час, що свідчить про підпорядкованість зазначених осіб позивачеві.
Отже, колегія суддів зазначає, що предметом укладених договорів позивача з зазначеними фізичними особами фактично є процес їх праці, а не її кінцевий результат, а тому умови вказаних вище договорів мають ознаки трудового характеру.
Зазначене спростовує доводи апеляційної скарги про визначення відносин між позивачем та вказаними особами як цивільно-правових.
Вказані висновки узгоджуються з правовою позицією викладеною в постановах Верховного Суду від 04.07.2018 року у справі № 820/1432/17, від 06.03.2019 року у справі №802/2066/16-а, від 13.06.2019 року у справі № 815/954/18, від 06.02.2020 року № 0840/3690/18.
Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що дії позивача щодо надання трудовому договору форми цивільно-правового договору перешкоджають реалізації права фізичної особи на працю, гарантованого Конституцією України та КЗпП України, шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації, а також права на соціальний захист у випадку безробіття, при тимчасовій втраті працездатності у разі нещасного випадку на виробництві або внаслідок професійного захворювання, права на відпочинок, щорічну оплачувану відпустку, права на здорові і безпечні умови праці, на об'єднання в професійні спілки тощо.
Згідно частини другої статті 265 КЗпП України юридичні та фізичні особи - підприємці, які використовують найману працю, несуть відповідальність у вигляді штрафу в разі фактичного допуску працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту), оформлення працівника на неповний робочий час у разі фактичного виконання роботи повний робочий час, установлений на підприємстві, та виплати заробітної плати (винагороди) без нарахування та сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування та податків - у тридцятикратному розмірі мінімальної заробітної плати, встановленої законом на момент виявлення порушення, за кожного працівника, щодо якого скоєно порушення.
За таких обставин, відповідачем при проведенні перевірки було правильно встановлено, що позивачем в порушення вимог частини третьої статті 24 КЗпП України було допущено працівників до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування.
Колегія суддів вважає необгрунтованими доводи апеляційної скарги позивача на те, що постановою Автозаводського районного суду м. Кременчук Полтавської області від 15.05.2020 у справі №524/193/20 встановлено відсутність в діях директора ПП «Монолітбудсервіс» ОСОБА_5 складу правопорушення за ч.3 ст. 41 Кодексу України про адміністративні правопорушенняяка, а тому оскаржувана постанова від 31.01.2020року №ПЛ5975/161/АВ/П/1ПТ/2ПТ/ТД-ФС має бути скасована, враховуючи приписи статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України.
Так, постановою Автозаводського районного суду м. Кременчук Полтавської області від 15.05.2020 у справі №524/193/20, яка набрала законної сили 26.05.2020, встановлено, що Управлінням Держпраці в Полтавській області проведено інспекційне відвідування ПП «Монолітбудсервіс». За результатами перевірки відносно директора ПП «Монолітбудсервіс» ОСОБА_5 було складено протокол про адміністративне правопорушення за ч.3 ст.41 КУпАП. Суд прийшов до висновку про безпідставність притягнення до адміністративної відповідальності директора ПП «Монолітбудсервіс» ОСОБА_5 за ч. 3 ст. 41 КУпАП.
Колегія суддів зазначає, що вказане судове рішення не має приюдиціального значення для даної справи в частині щодо правомірності винесення оскаржуваної постанови від 31.01.2020 №ПЛ5975/161/АВ/П/1ПТ/2ПТ/ТД-ФС, яка прийнята на підставі акту інспекційного відвідування від 27.12.2019 №ПЛ5975/161/АВ. Протокол про адміністративне правопорушення, який був предметом дослідження у справі №524/193/20, не був підставою для прийняття оскаржуваної постанови.
Преюдиція - це обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиційно встановлені факти не підлягають доказуванню.
При цьому, звільнення від доказування з підстав установлення преюдиційних обставин в іншому судовому рішенні, варто розуміти так, що учасники адміністративного процесу не зобов'язані повторно доказувати ті обставини, які були встановлені чинним судовим рішенням в іншій адміністративній, цивільній або господарській справі, якщо в цій справі брали участь особи, щодо яких відповідні обставини встановлені.
Тобто, учасники адміністративного процесу звільнені від надання доказів на підтвердження обставин, які встановлені судом при розгляді іншої адміністративної, цивільної чи господарської справи.
Водночас, для спростування преюдиційних обставин учасник адміністративного процесу, який ці обставини заперечує, повинен подати суду належні та допустимі докази. Ці докази повинні бути оцінені судом, що розглядає справу, у загальному порядку за правилами визначеними процесуальним законодавством.
Більш того, частиною сьомою статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов'язковою для суду.
Відповідно до частини четвертої статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Передбачене наведеною нормою процесуального права звільнення від доказування не має абсолютного характеру і не може сприйматись судом як неможливість спростування під час судового розгляду обставин, які зазначені в іншому судовому рішенні. Адміністративний суд не повинен сприймати як обов'язкові висновки щодо фактичних обставин справи, наведені у чинних судових рішеннях за інших адміністративних, цивільних чи господарських справ.
Суд також повинен враховувати вимоги частини четвертої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України щодо необхідності офіційного з'ясування всіх обставин справи і у відповідних випадках витребувати ті докази, яких, на його думку, не вистачає для належного встановлення обставин у справі, що розглядається.
Якщо суд дійде висновку про те, що обставини у справі, що розглядається, є інакшими, ніж установлені під час розгляду іншої адміністративної, цивільної чи господарської справи, то справу належить вирішити відповідно до тих обставин, які встановлені безпосередньо судом, який розглядає справу.
Колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції не порушив норм процесуального права при оцінці доказів, розглянувши у сукупності як обставини, встановлені постановою Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 15.05.2020 у справі № 524/193/20 разом із доказами, доданими учасниками справи до цієї адміністративної справи.
При цьому, колегія суддів зазначає, що спростування належними і допустимими доказами обставин, встановлених іншим судом у судовому рішенні, у даному випадку не порушує принципу верховенства права та правової визначеності як елемента верховенства права, а свідчить тільки про те, що до Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області не було надано всіх належних доказів для розгляду справи по суті.
Тобто, колегія суддів не приймає до уваги доводів апеляційної скарги щодо відсутності в діях ПП «Монолітбудсервіс» порушень законодавства про працю, які грунтуються на посиланні на постанову Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 15.05.2020 у справі № 524/193/20.
Вказані висновки узгоджуються з правовою позицією викладеною в постанові Верховного Суду від 06.10.2020 року у справі №820/5709/16.
З огляду на викладене, колегія суддів прийшла до висновку, що позивач був зобов'язаний укласти із вказаними працівниками саме трудові договори, але такого обов'язку не виконав, що свідчить про правомірність притягнення його до відповідальності шляхом прийняття Управлінням Держпраці в Полтавській області постанови від 31.01.2020 року №ПЛ5975/161/АВ/П/1ПТ/2ПТ/ТД-ФС про накладення штрафу.
З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що оскаржувана постанова від 31.01.2020 року №ПЛ5975/161/АВ/П/1ПТ/2ПТ/ТД-ФС винесена на підставі, у спосіб та в межах повноважень, встановлених чинним законодавством.
Відповідно до ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Згідно з п.1 ч.1 ст.315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З урахуванням вище викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а отже підстав для його скасування не вбачається, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст. ст. 245, 246, 250, 315, 316, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Апеляційну скаргу Приватного підприємства "Монолітбудсервіс" залишити без задоволення.
Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 22.07.2020 року по справі № 440/949/20 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя (підпис)О.М. Мінаєва
Судді(підпис) (підпис) Я.М. Макаренко З.О. Кононенко
Повний текст постанови складено 04.03.2021 року