04 березня 2021 р. Справа № 480/2417/20
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Кононенко З.О.,
Суддів: Калиновського В.А. , Макаренко Я.М. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) на рішення Сумського окружного адміністративного суду від 17.11.2020 року, головуючий суддя І інстанції: О.О. Осіпова, вул. Герасима Кондратьєва, 159, м. Суми, 40021, повний текст складено 17.11.20 року по справі № 480/2417/20
за позовом ОСОБА_1
до ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 )
про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 звернувся до Сумського окружного адміністративного суду з позовною заявою до ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ), в якій просив:
- визнати протиправною бездіяльність відповідача, яка полягає у невиплаті позивачу середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні з військової служби за період з 03.08.2017 р. по 12.03.2020 р.;
- зобов'язати відповідача здійснити виплату ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні з військової служби за період з 03.08.2017 р. по 12.03.2020 р.
В обгрунтування позовних вимог, позивач зазначає, що під час його звільнення у серпні 2017 року йому протиправно було виплачено одноразову грошову допомогу без урахування індексації грошового забезпечення та щомісячної додаткової грошової винагороди, що підтверджується рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 05.11.2019р. у справі № 480/3614/19, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 20.02.2020р., на виконання якого 13.03.2020р. на банківський рахунок позивача надійшли кошти від відповідача. Отже, відповідачем лише 13.03.2020р. проведений остаточний розрахунок при звільненні його з військової служби, внаслідок чого Сумський прикордонний загін повинен нарахувати та виплатити йому суму середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні з військової служби, передбачену статтями 116, 117 Кодексу законів про працю України.
Рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 17.11.2020 року адміністративний позов ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії - задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) щодо невиплати ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за період з 03.08.2017р. до 12.03.2020р. за затримку розрахунку при звільненні з військової служби.
Зобов'язано ІНФОРМАЦІЯ_2 (Військова частина НОМЕР_1 ) ( АДРЕСА_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) виплатити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП: НОМЕР_3 ) середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 03.08.2017р. до 12.03.2020р. в розмірі 73921,66грн. (сімдесят три тисячі дев'ятсот двадцять одна грн. шістдесят шість коп.) з урахуванням податків, зборів та інших платежів відповідно до вимог чинного законодавства.
У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.
Відповідач, не погодившись з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати вказане рішення та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги відповідач посилається на порушення судом першої інстанції при прийнятті рішення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного, на його думку, вирішення спору судом першої інстанції.
Так, відповідач в апеляційній скарзі зазначає, що підставою для виплати передбаченого частиною 1 статті 117 КЗпП України відшкодування є: нарахування сум належних працівникові при звільнені; невиплата нарахованих сум в день звільнення; відсутність спору щодо їх розміру (це щодо частини 1 статті 116 КЗпП України).
Підставою для виплати передбаченого частиною 2 статті 117 КЗпП України відшкодування є: нарахування сум належних працівникові при звільнені; незгода працівника з нарахованими сумами (недовиплата), що стало підставою для виникнення спору, (це щодо частини 2 статті 116 КЗпП). При цьому, саме орган який вирішує спір повинен зазначити про стягнення середнього заробітку або його частку.
Відповідач звертає увагу, що частина 2 статті 117 Кодексу, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлених судом рішення щодо суми недовиплати, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку, на відміну від частини першої статті 117 КЗпП України, отже на думку відповідача позовна вимога в частині щодо визначення періоду нарахування з 03.08.2017 по 12.03.2020 є взагалі необгрунтованою.
Стаття 3 КЗпП України визначає, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Відповідач вважає, що військовослужбовці правового статусу "працівник" не мають, проходження їх служби врегульовано спеціальним законодавством, тому чинність Кодексу законів про працю України на них не поширюється, а тому його норми, зокрема і норми ст. 117 КЗпП, не можуть поширюватись на відносини між військовим частинами та військовослужбовцями з приводу питань, які випливають з відносин проходження військової служби.
Тобто, норми законодавства України, яке врегульовує правовідносини з питань проходження та звільнення з військової служби є спеціальним нормами в порівняно із КЗпП України. Спеціальним законодавством врегульовані спірні правовідносини таким чином, що виплата компенсацій або відшкодувань за затримку виплати розрахунку при звільненні осіб, які проходили військову службу не передбачена, а дія норм КЗпП України на них не поширюється.
Відповідач зауважує, що доходи військовослужбовців Державної прикордонної служби України не є доходами у вигляді заробітної плати, іншими доходами, що нараховуються (виплачуються) у зв'язку з трудовими відносинами, і військовослужбовці не є працівниками відповідно до чинного трудового законодавства, а проходять військову службу, отже, застосування ст.117 Кодексу законів про працю України є безпідставним.
Відповідач також звертає увагу, що розмір відшкодування майже в 5 разів перевищує розмір присуджених грошових коштів, що свідчить про явну не співмірність розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат позивача та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
На думку відповідача, з урахуванням наведених факторів, з рівності сторін, з урахуванням принципів добросовісності, розсудливості, розумності і справедливості, позовні вимоги щодо стягнення із Сумського прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні із військової служби за період з 03.08.2017 року по 12.03.2020 року є абсолютно необгрунтованими та безпідставними.
Крім того, відповідач наголошує, що позивач не надав до суду доказів, які обґрунтовують поважність пропуску ним строку звернення до суду та не вказав з чим саме, була пов'язана тривалість такого значного періоду з моменту порушення його прав і до моменту звернення з вимогою про стягнення відповідних сум.
Позивач скористався своїм правом та надав до Другого апеляційного адміністративного суду відзив на апеляційну скаргу відповідача в якому зазначив, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Позивач вважає твердження відповідача про те, що норми КЗпП України не поширюються на військовослужбовців, вважаю неприйнятними, оскільки за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Непоширення норм КЗпП України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.
Позивач наголошує, що твердження відповідача, що розмір відшкодування майже в 5 разів перевищує розмір присуджених грошових коштів також є хибним та таким, що вводить в оману. Відповідач зазначає, що попередньо обрахований розмір середнього заробітку який підлягатиме нарахуванню позивачу складає 365 406,16 грн. Але наразі в оскаржуваному рішенні суду, у відповідності до принципу співмірності, нарахуванню позивачу підлягає сума в розмірі 73 921,66 грн., що практично не перевищує виплачену відповідачем.
Щодо строків звернення до суду, позивач зазначає, що 13.04.2020 у відділенні поштового зв'язку «Суми-34» Укрпошти йому було вручено рекомендований лист від 20.03.2020 №11-ш-159. Відповідно до змісту зазначеного листа позивачу стало відомо, що відповідачем відмовлено у здійсненні нарахування та виплати суми середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні з військової служби. Таким чином 13.04.2020 позивач дізнався про порушення своїх прав на отримання суми середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні з військової служби. Адміністративний позов було надано до Сумського окружного адміністративного суду 15.04.2020 з дотриманням норм ст. 122 КАС України
На підставі положень п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) справа розглянута в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що наказом №150-ОС від 02.08.2017р. ОСОБА_1 звільнено з військової служби.
На час звільнення вислуга років склала 26 повних календарних років служби.
18.07.2019р. позивач звернувся до відповідача із заявою про надання розрахунково-платіжної відомості щодо нарахування індексації грошового забезпечення в період з 01.07.2015р. до 02.08.2017р., включення індексації грошового забезпечення до грошового атестату та додатку до грошового атестату позивача для обчислення пенсії, здійснення перерахунку та виплати недоотриманої частки одноразової грошової допомоги при звільненні, з урахуванням суми індексації грошового забезпечення.
Листом №14/Ш-195 від 29.07.2019р. відповідач повідомив ОСОБА_1 , що грошовий атестат та додаток до нього підготовлено відповідно до ст.43 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб". У період проходження позивачем військової служби діяла Інструкція про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Державної прикордонної служби, що затверджена наказом Адміністрації Державної прикордонної служби від 20.05.2008р. №425. Згідно з ч.2 ст.15 Закону України "Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" військовослужбовцям , крім військовослужбовців строкової служби, які звільняються зі служби за станом здоров'я, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби. У разі звільнення з військової служби за віком, у зв'язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, закінчення строку контракту, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, систематичним невиконанням умов контракту командуванням, а також, у зв'язку з настанням особливого періоду та небажанням продовжувати військову службу військовослужбовцем-жінкою, яка має дитину (дітей) віком до 18 років, одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби виплачується за наявності вислуги 10 років і більше. Таким чином, правові підстави щодо здійснення перерахунку та виплати позивачу недоотриманої частки одноразової грошової допомоги при звільненні відсутні.
Рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 05.11.2019р. у справі № 480/3614/19, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 20.02.2020р., адміністративний позов ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії задоволено.
Зокрема, визнано протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ), яка полягає у нездійсненні ОСОБА_1 нового розрахунку розміру одноразової грошової допомоги при звільненні в розмірі 50% місячного грошового забезпечення за 26 повних календарних років служби з урахуванням індексації грошового забезпечення та щомісячної додаткової грошової винагороди, які позивач отримував під час проходження військової служби.
Крім того, вказаним вище рішенням суду зобов'язано Сумський прикордонний загін Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України здійснити виплату позивачу одноразової грошової допомоги при звільненні у розмірі 50% місячного грошового забезпечення за 26 повних календарних років з урахуванням індексації грошового забезпечення та щомісячної додаткової грошової винагороди, які позивач отримував під час проходження військової служби (а.с.17-19).
На виконання судового рішення 13.03.2020р. на банківський рахунок позивача надійшли кошти від відповідача, що підтверджується копією платіжного доручення №434 та платіжною відомістю №24 за березень 2020р.
16.03.2020р. на адресу відповідача ОСОБА_1 було направлено звернення з проханням нарахувати та виплатити йому суму середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні з військової служби, передбачену статтями 116, 117 Кодексу законів про працю України (а.с.13).
Листом від 20.03.2020 №11-ш-159 Сумським прикордонним загоном відмовлено у здійсненні нарахування та виплати суми середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні з військової служби, оскільки компенсація за втрату частини доходів проводиться виключно на грошові доходи, перелік яких чітко визначено, та які не мають разового характеру і які нараховані, але не виплачені (ст.2,3 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» від 19 жовтня 2000 року №2050-ІІІ, п.3 Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, який затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року №159) (а.с.14-15).
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з обгрунтованості позовних вимог щодо нарахування та виплати середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплата компенсації за речове майно) за період з 03.08.2017 по 12.03.2020.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про часткове задоволення позовних вимог з наступних підстав.
Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Порядок та умови виплати грошового забезпечення військовослужбовцям станом на час виникнення спірних правовідносин визначено Законом України "Про військову службу і військовий обов'язок" від 25 березня 1992 року №2232-XII, Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20 грудня 1991 року №2011-XII, постановою Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб".
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі Закон № 2011-ХІІ).
Відповідно до статті першої Закону №2011-ХІІ соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Відповідно до частини другої статті 1-2 Закону №2011-ХІІ у зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Частиною першою та другою статті 9 Закону № 2011-ХІІ установлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Відповідно до частини 1 статті 9-1 Закону № 2011-XII речове забезпечення військовослужбовців здійснюється за нормами і в терміни, що визначаються відповідно Міністерством оборони України, Міністерством інфраструктури України - для Державної спеціальної служби транспорту, іншими центральними органами виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні військові формування. Головою Служби безпеки України, начальником Управління державної охорони України, Головою Служби зовнішньої розвідки України. Головою Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, а порядок грошової компенсації вартості за неотримане речове майно визначається Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до абзацу першого пункту 2 Порядку виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації і Управління державної охорони грошової компенсації вартості за неотримане речове майно, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 16 березня 2016 № 178 (далі - Порядок №178) виплата грошової компенсації здійснюється особам офіцерського, старшинського, сержантського і рядового складу.
Відповідно до пункту 3, 4 Постанови №178, грошова компенсація виплачується військовослужбовцям з моменту виникнення права на отримання предметів речового майна відповідно до норм забезпечення у разі: звільнення з військової служби; загибелі (смерті) військовослужбовця. Грошова компенсація виплачується військовослужбовцям за місцем військової служби за їх заявою (рапортом) на підставі наказу командира (начальника) військової частини, територіального органу, територіального підрозділу, закладу, установи, організації (далі - військова частина), а командирам (начальникам) військової частини - наказу старшого командира (начальника), у якому зазначається розмір грошової компенсації на підставі довідки про вартість речового майна, що належить до видачі, оригінал якої додається до відомості щодо виплати грошової компенсації.
Відповідно до пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року №1153/2008 після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання. Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Разом з тим, вказаними нормативними актами не врегульовано порядок виплати грошового забезпечення особам за час затримки розрахунку.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 7 травня 2002 року №8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.
Таким чином, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.
Слід зауважити, що непоширення норм Кодексу законів про працю України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці. Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення.
Згідно зі статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану суму.
Статтею 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Зважаючи на зміст трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під "належними працівникові при звільненні сум" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових відносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
При цьому Верховний Суд України у постанові від 15.09.2015 у справі №21-1765а15 сформулював правовий висновок, згідно з якими не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово розглядала питання щодо відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносин, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду, однак жодного разу не знаходила підстав для такого відступу (справи №821/1083/17, № 810/451/17).
Враховуючи вище викладене, суд вважає за необхідне застосувати вказаний правовий висновок Верховного Суду України при розгляді даної справи.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, в тому числі й після прийняття судового рішення.
З огляду на те, що відповідач не здійснив виплату позивачу при звільненні повної суми одноразової грошової допомоги при звільненні, а саме: не було враховано до її складу індексації грошового забезпечення та щомісячної додаткової грошової винагороди, яка виплачувалася згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 22 вересня 2010 року №899, а зробив це лише 13.03.2020 року за рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 05.11.2019р. у справі № 480/3614/19, колегія судідв дійшла висновку про наявність правових підстав для застосування до відповідача відповідальності, передбаченої частиною другою статті 117 КЗпП України.
Як зазначив Верховний Суд у постанові від 16 січня 2019 року у справі №802/1052/17-а, за відсутності іншого законодавства розрахунок розміру середнього заробітку слід проводити відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі - Порядок №100).
Пунктом 2 вказаної постанови установлено, що чинність цієї постанови поширюється на підприємства, установи і організації усіх форм власності.
Згідно з підпунктом "л" пункту 1 Порядку № 100 цей порядок обчислення середньої заробітної плати застосовується і в інших (не передбачених пунктом 1) випадках, коли згідно з чинним законодавством виплати провадяться виходячи із середньої заробітної плати.
Відповідно до пункту 2 Порядку № 100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Згідно із пунктом 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Пунктом 7 розділу І Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого Наказом Міністерства оборони України 07 червня 2018 року № 260 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 26 червня 2018 р. за №745/32197, визначено, що середньоденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення, належного військовослужбовцю за повний календарний місяць, на кількість календарних днів місяця, за який здійснюється виплата.
Аналізуючи викладене, колегія суддів доходить висновку, що позивач отримував не заробітну плату, а саме грошове забезпечення, а грошове забезпечення військовослужбовців Державної прикордонної служби України розраховується за календарні дні, а не робочі.
Порядок проходження та звільнення з військової служби в урегульований Законом України "Про військовий обов'язок і військову службу", Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Постановою Кабінету Міністрів України від 07.11.2007р. №1294 «Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб».
При цьому суд зазначає, що жоден із вказаних нормативно-правових актів не врегульовує питання щодо відповідальності Державної прикордонної служби України за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовця.
За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Зважаючи на те, що нормами спеціального законодавства не врегульовано питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовця, до спірних правовідносин підлягають застосуванню приписи КЗпП України, зокрема, стаття 116 та 117.
Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду від 18.04.2019 у справі №806/889/17.
Отже, колегія суддів не бере до уваги доводи апеляційної скарги відповідача щодо незастосування до даних правовідносин норм КЗпП України.
З матеріалів справи вбачається, що остаточний розрахунок здійснено з позивачем 13.03.2020 року.
Затримка склала календарний період з 02.08.2017р. до 12.03.2020р., що становить 952 календарних днів (150 календарних днів за 2017 рік, 365 - за 2018 рік, 365 - за 2019 рік, 72 дня - за 2020 рік).
Згідно з довідкою про заробітну плату №275 від 14.08.2020 року середньоденне грошове забезпечення ОСОБА_1 становить 383грн.83коп.
Отже, розмір середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні позивача становить 365406,16грн. (952 дні х на 383,83грн.).
Колегія суддів звертає увагу на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17 щодо дотримання судом, який розглядає спір про стягнення суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, принципів розумності, справедливості та пропорційності суми відшкодування, та зменшення за певних умов розміру відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.
При цьому Велика Палата Верховного Суду зазначила, що зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Також Велика Палата Верховного Суду сформулювала правовий висновок, що з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
Так, застосовуючи у даній справі критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, суд враховує наступні обставини.
Сума середнього заробітку за своєчасно не виплачене грошове забезпечення становить 365406,16грн., що у 4,94 рази (365406,16 грн./73920,71грн.) перевищує розмір суми грошового забезпечення, яку було відповідачем своєчасно не виплачено.
Відповідно до відомостей автоматизованої системи Діловодство спеціалізованого суду встановлено, що ОСОБА_1 лише у вересні 2019 року звернувся до Сумського окружного адміністративного суду з позовом до відповідача про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання відповідача здійснити виплату позивачу одноразової грошової допомоги при звільненні у розмірі 50% місячного грошового забезпечення за 26 повних календарних років з урахуванням індексації грошового забезпечення та щомісячної додаткової грошової винагороди, які позивач отримував під час проходження військової служби.
Колегія суддів вважає, що в цьому випадку слід врахувати тривалий час затримки розрахунку при звільненні більше двох років (протягом якого позивач не звертався до суду з відповідним позовом), що, в разі застосування загального порядку обчислення компенсації призведе до значного перевищення розміру компенсації над сумою заборгованих виплат.
Визначаючи частку своєчасно невиплаченої частини грошового забезпечення позивача, суд встановив, що така становить 0,2023 від середнього заробітку за час затримки розрахунку:
73920,71/365406,16 (сума одноразової грошової допомоги при звільненні у розмірі 50% місячного грошового забезпечення за 26 повних календарних років з урахуванням індексації грошового забезпечення та щомісячної додаткової грошової винагороди та середній заробіток за весь час затримки розрахунку) = 0,2023.
Отже сума, яка підлягає відшкодуванню становить: 383,83грн. (середньоденна заробітна плата) х 952 (дні затримки розрахунку) х 0,2023 = 73921,66грн.
Виплата відповідачем середнього заробітку за час затримки розрахунку у сумі 73921,66грн. відповідатиме принципу співмірності.
Крім того, доводи апеляційної скарги відповідача, що норми КЗпП України не поширюються на військовослужбовців, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки, враховуючи позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 17.02.2015 у справі №21-8а15, та Верховного Суду, висловленій у постанові від 30 січня 2019 року у справі №806/2164/16, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Непоширення норм КЗпП України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.
Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати компенсації за невикористану відпустку) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, тому при вирішенні цього питання слід застосовувати загальні нормами законодавства України, а саме КЗпП України.
Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позовні вимоги підлягаю частковому задоволенню з визначенням розміру середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні позивача в сумі 73921,66грн.
Колегія суддів також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів апелянта), сформовану у справі “Серявін та інші проти України” (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії” (RuizTorijav. Spain) № 303-A, пункт 29).
Також згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Відповідно до частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що відповідачем протиправно не виплачено середній заробіток за весь час затримки при звільненні за період з 03.08.2017 по 12.03.2020 року.
Суд першої інстанції належним чином оцінив надані докази і на підставі встановленого, обґрунтовано частково задовольнив адміністративний позов.
Відповідно до ч.1 ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Колегія суддів вважає, що рішення Сумського окружного адміністративного суду від 17.11.2020 року по справі № 480/2417/20 відповідає вимогам ст. 242 КАС України, а тому відсутні підстави для її скасування та задоволення апеляційних вимог відповідача.
Згідно ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення фактичних обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального та процесуального права.
Доводи апеляційної скарги, з наведених вище підстав, висновків суду не спростовують.
Керуючись ст. ст. 311, 315, 321, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_1 ) - залишити без задоволення.
Рішення Сумського окружного адміністративного суду від 17.11.2020 по справі № 480/2417/20 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя (підпис)З.О. Кононенко
Судді(підпис) (підпис) В.А. Калиновський Я.М. Макаренко