04 березня 2021 року справа №200/2980/20-а
приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15
Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді: Сіваченка І.В., суддів: Блохіна А.А., Гаврищук Т.Г., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 10 червня 2020 року (повне судове рішення складено 10 червня 2020 року в м. Слов'янську) у справі № 200/2980/20-а (суддя в І інстанції Троянова О.В.) за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області, третя особа - ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою до Головного управління Пенсійного фонду України Донецької області (далі - Управління) про визнання неправомірною відмови від 16.12.2019 у розгляді заяви про поновлення виплати пенсії та зобов'язання розглянути заяву від 12 листопада 2019 року про поновлення виплати пенсії та винести рішення щодо поновлення виплати пенсії відповідно до вимог Закону України від 09.04.1992 № 2262-ХІІ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» (далі - Закон № 2262-ХІІ).
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що йому була призначена пенсія за вислугу років, яка виплачувалась до виїзду за кордон. Після виїзду до Ізраїлю на постійне місце проживання позивач не отримував пенсію. На звернення позивача з питань поновлення виплати пенсії відповідачем надано відповідь про відмову у розгляді питання щодо поновлення виплати пенсії, оскільки пенсійна справа позивача не була передана до управління, що унеможливлює поновлення виплати пенсії. Посилаючись на рішення Конституційного суду України №25-рп/2009, вважає дії відповідача щодо відмови в розгляді питання щодо поновлення пенсії протиправними та дискримінаційними, просить задовольнити позов у повному обсязі.
Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 21 квітня 2020 року залучено в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог, Донецький обласний військовий комісаріат.
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 10 червня 2020 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Не погодившись з таким судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення місцевого суду, прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.
В обґрунтування апеляційної скарги наведено практично ті самі доводи, якими вмотивовано позовну заяву.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідачем висловлено згоду з висновками місцевого суду та прохання залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Апеляційне провадження здійснено в порядку письмового провадження.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, вважає за необхідне вимоги, викладені в апеляційній скарзі, задовольнити, з наступних підстав.
Судами першої та апеляційної інстанції встановлено наступне.
Позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , (посвідчення особи Держави Ізраїль, виданий 20.11.2017), є пенсіонером за вислугу строків служби (посвідчення Донецького обласного військкомату серії НОМЕР_2 ) та особою, що претендує на поновлення виплати пенсії за вислугу строків служби (а.с. 26-27, 32, 34).
Відповідач - Головне управління Пенсійного фонду України Донецької області (код ЄДРПОУ 13486010) є суб'єктом владних повноважень органом виконавчої влади, основним завданням якого, згідно вимог чинного законодавства, зокрема, є реалізація державної політики з питань пенсійного забезпечення.
Судом встановлено, що 19 вересня 2019 року позивач звернувся до відповідача із заявою про призначення/перерахунок пенсії, відповідно до якої просив поновити пенсію з 07.10.2009 (а.с. 21).
Крім того, судом встановлено, що 19 вересня 2019 року позивач звернувся із заявою про витребування пенсійної справи з військового комісаріату м. Донецьк та довідки про розмір грошового забезпечення для перерахунку пенсії, та взяття на облік в Головному управлінні Пенсійного фонду України Донецької області (а.с. 23).
Головним управлінням надано відповідь листом від 16.12.2019 №5551-М-02, відповідно до якої на підставі Постанови Кабінету Міністрів України від 02.11.2006 № 1522 з 01.01.2007 Міністерством оборони України передано функції з призначення та виплати пенсії органам Пенсійного фонду України. На момент передачі функцій з питань призначення та виплати пенсій гр. ОСОБА_1 виїхав з України на постійне місце проживання до Ізраїлю. Тому, пенсійна справа позивача в Головному управлінні відсутня. Згідно пунктів 1, 12 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону № 2262-ХІІ підготовка і подання документів для призначення (перерахунку) пенсій здійснюється уповноваженим структурним підрозділом відповідного Міністерства. Головним управлінням 29.11.2019 направлено запит щодо отримання документів по гр. ОСОБА_1 , необхідних для призначення пенсії за вислугу років по лінії Міністерства оборони України відповідно до Закону № 2262-ХІІ до Донецького обласного військового комісаріату. Станом на 16.12.2019 запитувані документи для призначення пенсії з Донецького обласного військового комісаріату до Головного управління не надходили. Додатково зазначено про необхідність надання реквізитів рахунку, відкритого в банківській установі АТ «Ощадбанк» в Донецькій області, до управління для виплати пенсії (при надходженні документів про призначення пенсії гр. ОСОБА_1 з Донецького обласного військового комісаріату) (а.с. 63-64).
Отже, предметом спору у даній справі є наявність правових підстав для не проведення відповідачем поновлення виплати пенсії позивачу на підставі заяви від 19 вересня 2019 року.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам суд виходить з наступного.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з частинами третьою та четвертою статті 1 Закону України "Про пенсійне забезпечення", пенсійне забезпечення громадян України, що проживають за її межами, провадиться на основі договорів (угод) з іншими державами.
Так, статтею 92 Закону України «Про пенсійне забезпечення» передбачено, що громадянам, які виїхали на постійне проживання за кордон, пенсії не призначаються.
У тих випадках, коли договорами (угодами) між Україною та іншими державами передбачено інші правила, ніж ті, що містяться у цьому Законі, то застосовуються правила, встановлені цими договорами (угодами).
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 49 Закону України від 09.07.2003 № 1058-ІV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (далі - Закон № 1058-ІV), виплата пенсії припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Згідно зі статтею 51 Закону № 1058-ІV, у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Міжнародні договори між Україною та Ізраїлем стосовно призначення та виплати пенсії не укладалися.
Пенсії, призначені в Україні до виїзду на постійне проживання за кордон, виплачуються за 6 місяців наперед перед від'їздом за кордон.
Разом з тим, рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 №25-рп/2009 положення п.2 ч.1 ст.49, другого речення ст.51 Закону № 1058-ІV щодо припинення виплати пенсії пенсіонерам на час постійного проживання за кордоном у разі, якщо Україна не уклала з відповідною державою міжнародний договір з питань пенсійного забезпечення і якщо згода на обов'язковість такого міжнародного договору не надана Верховною Радою України, визнані такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними).
Конституційний Суд України в рішенні №25-рп/2009 зазначив, що оспорюваними нормами Закону № 1058-ІV держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.
Відповідно до частини 2 статті 152 Конституції України, закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.
Отже, з 07.10.2009 порядок виплати пенсій громадянам, які виїхали на постійне місце проживання за кордон регулюється нормами Закону № 1058-ІV, з урахуванням рішення Конституційного суду України №25-рп/2009, тобто виплата пенсії повинна проводитися незалежно від місця проживання пенсіонера.
Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 13 грудня 2018 року у справі № 607/19541/15-а.
Суд першої інстанції звернув увагу, що поновлення конституційного права на виплату пенсії особи можливе лише у разі встановлення факту припинення такої виплати.
Як вбачається із листа Головного управління Пенсійного фонду України (а.с.63-64) та відзиву на адміністративний позов, позивач на обліку у відповідача та органах Пенсійного фонду України як одержувач пенсії не перебував та не перебуває.
Водночас, позивач в обґрунтування позовних вимог вказує, що 02.12.2001 виїхав з України на постійне місце проживання в державі Ізраїль, де до теперішнього часу проживає, і саме із цієї дати йому було припинено виплату пенсії за вислугою років як військовослужбовцю.
Місцевий суд, відмовляючи в позові, зазначив, що викладені обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, в порушення п.5 ч.5 ст. 160 КАС України, не підтверджені належними доказами.
Судом першої інстанції не встановлено, а позивачем не подано будь-яких доказів, які б свідчили про перебування позивача на обліку в органах Пенсійного фонду України.
Більш того, місцевим судом не встановлено з відповіді, викладеної листом від 16.12.2019 № 5551-М-02 порушення прав позивача, оскільки Головним управлінням 29.11.2019 направлено запит щодо отримання документів по гр. ОСОБА_1 , необхідних для призначення пенсії за вислугу років по лінії Міністерства оборони України відповідно до Закону № 2262-ХІІ до ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Більш того, з вказаного листа відповідачем не заперечується право позивача на отримання пенсії за умови отримання сформованої пенсійної справи від Донецького обласного військового комісаріату.
Таким чином, твердження позивача про те, що відповідач неправомірно відмовив йому у поновленні виплати пенсії не знаходять свого підтвердження в матеріалах справи.
Проте, з такими висновками місцевого суду не може погодитись колегія суддів апеляційного суду.
Так, відповідно до ч.1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно з нормами частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до вимог пункту 4 частини першої статті 5 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Відповідно до положень статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до вимог частин першої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Нормами частини другої зазначеної статті встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд, відповідно до положень частини п'ятої статті 77 КАС України, вирішує справу на підставі наявних доказів.
Відповідно до п. 10 ч. 2 ст. 245 КАС України при вирішенні справи по суті суд може задовольнити позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.
Згідно з ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
В постанові Верховного Суду від 16.10.2019 у справі № 404/1811/17 наявний такий правовий висновок:
«42. Отже, питання про поновлення виплати раніше призначеної пенсії вирішується на підставі поданої до пенсійного органу заяви встановленого зразка, а її розгляд завершується прийняттям УПФ відповідного рішення, у якому зазначаються мотиви і підстави його прийняття.».
Як зазначено вище, позивач звернувся до відповідача із заявою встановленого зразка, з якої вбачається прохання поновлення виплати раніше призначеної пенсії (а.с.21-22).
Факт призначення пенсії ОСОБА_1 з 22.03.1992 підтверджується копією пенсійного посвідчення від 06.07.2001, пенсійна справа № фс 77425 (а.с.33-36).
Фактично відмова в поновленні пенсії позивачу аргументована Управлінням відсутністю пенсійної справи, яка свого часу була сформована при призначенні пенсії за вислугу років по лінії Міністерства оборони України.
При цьому з 01.01.2007 Міністерством оборони України передано функції з призначення та виплати пенсії органам Пенсійного фонду України. На момент передачі функцій з питань призначення та виплати пенсій ОСОБА_1 виїхав з України на постійне місце проживання до Ізраїлю, тому пенсійна справа позивача в Управлінні відсутня.
Донецький обласний військовий комісаріат у наданих поясненнях зазначив, що у 2014 році внаслідок захоплення будівлі представниками незаконних озброєних формувань ІНФОРМАЦІЯ_4 був вимушений передислокуватись до м. Маріуполь. Особово-пенсійні справи пенсіонерів Міністерства оборони та акти приймання-передачі пенсійних справ та виплатних документів залишились на тимчасово окупованій території. Таким чином, третя особа не може надати відомості про передачу сформованої пенсійної справи позивача до Головного управління Пенсійного фонду України Донецької області та даних щодо дати припинення виплати пенсії позивачу.
В постанові Верховного Суду від 21.02.2019 у справі № 428/13508/16-а зроблено наступний правовий висновок:
«При цьому, те, що архівні сховища з пенсійними документами залишились на окупованій території в даному випадку, не може бути підставою для позбавлення права позивача на поновлення пенсії, а у разі необхідності, й призначення її знов.».
Отже, факт відсутності у відповідача пенсійної справи не може позбавляти права ОСОБА_2 на отримання пенсійних виплат.
Що стосується заперечень відповідача про порушення позивачем строку звернення до суду з цим позовом.
20.05.2020 у справі № 815/1226/18 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що статті 99, 100 КАС України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) не підлягають застосуванню до спорів, які виникли у зв'язку поновленням виплати раніше призначених (нарахованих) пенсій громадянам України, які проживають за її межами, на підставі Рішення Конституційного Суду України від 7 жовтня 2009 року № 25-рп/2009.
Зважаючи на те, що не проведення виплати пенсії таким особам відбулося з вини держави в особі її компетентних органів, поновлення виплати пенсії має проводитися без обмеження будь-яким строком, та на підставі ст. 46 Закону № 1058-ІV зобов'язав відповідача провести поновлення та виплату пенсії за віком з 07.10.2009 в розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, на підставі документів, що знаходяться в пенсійній справі.
Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про необхідність задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
Потрібно також зазначити, що листом №11/1115 від 21.09.2020 ІНФОРМАЦІЯ_1 повідомив, що ним оформлено подання та направлено до відповідача з архівними довідками позивача. Та обставина, що це подання направлено після ухвалення рішення місцевим судом, не спростовує наявність у ОСОБА_2 з 07.10.2009 права на поновлення йому пенсійних виплат, а надає додаткові підстави для визначення розміру пенсії, що слід враховувати при виконанні цієї постанови апеляційного суду.
При цьому колегія суддів зазначає, що Європейський суд з прав людини (далі - Суд) в пункті 111 Рішення від 26 лютого 2015 року [(справа «Заїченко проти України (№ 2)» (Заява № 45797/09)] вказав на те, що Суд вже постановляв, що вичерпанню підлягають лише ефективні національні засоби правового захисту (див. пункт 84). Суд нагадує, що для того, щоб бути ефективним, засіб правового захисту має бути незалежним від будь-якої дискреційної дії державних органів влади і бути безпосередньо доступним для тих, кого він стосується (див. рішення у справі «Гурепка проти України» (Gurepka v. Ukraine), заява № 61406/00, п. 59, від 6 вересня 2005 року); спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваного порушення; а також забезпечити належне відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце (див. рішення у справі «Кудла проти Польщі» (Kudla V. Poland) [ВП], заява № 30210/96, п. 158, ECHR 2000-ХІ).».
З огляду на зазначене, апеляційний суд вважає за необхідне, використовуючи повноваження, надані ч. 2 ст. 9 КАС України, вийти за межі позовних вимог та ухвалити рішення, яке буде ефективним засобом захисту прав позивача, - резолютивну частину рішення викласти практично в такій саме редакції, яка постановлена 20.05.2020 у справі № 815/1226/18 Великою Палатою Верховного Суду (з урахуванням змісту позовних вимог в цій справі).
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції при постановленні оскаржуваного рішення допустив порушення норм матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення місцевого суду - скасуванню.
Відповідно до положень ч.1 ст. 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового судового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального та процесуального права.
Відповідно до частини шостої статті 139 КАС України якщо суд апеляційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.
З огляду за те, що вимоги позивача фактично задоволені, його витрати по сплаті судового збору за подачу позову в сумі 840,80 грн. (а.с.68) та за подачу апеляційної скарги в сумі 1261,20 грн. (а.с.186) підлягають стягненню в повному обсязі за рахунок бюджетних асигнувань відповідача в загальному розмірі 2102,00 грн.
Керуючись статтями 250, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.
Рішення на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 10 червня 2020 року у справі № 200/2980/20-а - скасувати.
Прийняти нову постанову.
Позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області, третя особа - ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області провести ОСОБА_1 поновлення та виплату пенсії за віком з 07 жовтня 2009 року відповідно до Закону № 1058-IV, в розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, на підставі документів, що знаходяться в пенсійній справі.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області (пл. Соборна, 3, м. Слов'янськ, 84313, код ЄДРПОУ 13486010) на користь ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) судові витрати в сумі 2102 (двох тисяч ста двох) гривень.
Повне судове рішення - 04 березня 2021 року.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення в порядку, передбаченому статтею 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя І. В. Сіваченко
Судді А. А. Блохін
Т. Г. Гаврищук