02 березня 2021 року м. Житомир справа № 240/15980/20
категорія 106030000
Житомирський окружний адміністративний суд у складі:
судді Токаревої М.С.,
розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України про стягнення середнього заробітку за вас вимушеного прогулу та затримку виконання рішення,
встановив:
ОСОБА_1 звернувся до Житомирського окружного адміністративного суду з позовом у якому просить:
- стягнути з Державної фіскальної служби України середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи виплату ОСОБА_1 , середнього заробітку за час вимушеного прогулу та затримки виконання судового рішення з 25 грудня 2015 року по 09 серпня 2016 року в сумі 57 132,25 грн.
В обґрунтування позову вказано, що згідно постановою Житомирського окружного адміністративного суду від 24 грудня 2015 року визнано протиправним та скасовано наказ Державної фіскальної служби України від 26 жовтня 2015 року № 3410-о щодо звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника Житомирської митниці ДФС та поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Житомирської митниці ДФС. Зазначена постанова в частині поновлення на посаді була допущена до негайного виконання. Але відповідач, листом від 22.01.2016 № 735/к/99-99-04-03-02-14 відмовив у виконанні постанови суду. Лише, 09 серпня 2016 року наказом Державної фіскальної служби України № 2893-о, його було фактично поновлено на посаді. З огляду на наведені обставини позивач вказує, що відповідно до ст. 236 КЗпП України має право на виплату середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення, тобто з 25 грудня 2015 року по 09 серпня 2016 року.
Справу призначено до розгляду у порядку спрощеного провадження без повідомлення учасників справи.
Відповідачем було подано до суду відзив на позовну заяву за змістом якого він не заперечує право позивача на отримання середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення, тобто з 25 грудня 2015 року по 09 серпня 2016 року, однак відповідач вважає, що стягнення необхідно здійснити з Житомирської митниці ДФС, оскільки саме у митних органах його було поновлено на посаді.
Дослідивши письмові докази наявні у матеріалах справи суд дійшов наступного висновку.
З матеріалів справи вбачається та не заперечується сторонами, що постановою Житомирського окружного адміністративного суду від 24 грудня 2015 року визнано протиправним та скасовано наказ Державної фіскальної служби України від 26 жовтня 2015 року № 3410-о щодо звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника Житомирської митниці ДФС та поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Житомирської митниці ДФС.
Зазначена постанова в частині поновлення на посаді була допущена до негайного виконання.
Листом від 22.01.2016 № 735/к/99-99-04-03-02-14 ДФС України повідомила ОСОБА_1 , що Державною фіскальною службою України вживаються відповідні заходи з метою виконання постанови Житомирського окружного адміністративного суду від 24.12.2015 у справі №806/5185/15. Крім того, вказано, що Державна фіскальна служба України у встановленому законом порядку оскаржила це судове рішення до суду апеляційної інстанції.
Лише, 09 серпня 2016 року наказом Державної фіскальної служби України № 2893-о, ОСОБА_1 було фактично поновлено на посаді.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами у справі, суд виходить з наступного.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частина шоста статті 43 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.
У силу статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку він вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди захищається законом.
Відповідно до статті 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.
За правилами частини другої статті 235 КЗпП України, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Положеннями статті 236 КЗпП України встановлено, що у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.
Відповідно до частини першої статті 255 КАС України ( у редакції на час ухвалення постанови у справі №806/5185/15) постанова або ухвала суду, яка набрала законної сили, є обов'язковою для осіб, які беруть участь у справі, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України.
Згідно з частиною другою статті 257 КАС України, судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання.
При цьому, п. 3 частини першої статті 256 КАС України передбачено, що постанови суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби виконуються негайно.
Положеннями частини четвертої статті 257 КАС України встановлено що примусове виконання судових рішень в адміністративних справах здійснюється в порядку, встановленому Законом України "Про виконавче провадження".
Відповідно до частини другої статті 8 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а стаття 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Європейський суд з прав людини у своїй практиці, зокрема, у пунктах 46, 48, 51, 53, 54 рішення від 15 жовтня 2009 року у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України" (заява № 40450/04) зазначив, що від особи, яка домоглася винесення остаточного судового рішення проти держави, не можна вимагати ініціювання окремого провадження з його примусового виконання. Відповідний державний орган, який було належним чином поінформовано про таке судове рішення, повинен вжити всіх необхідних заходів для його дотримання або передати його іншому компетентному органу для виконання. Заявникові не можна дорікати за неподання до державної виконавчої служби заяви чи виконавчого листа для відкриття виконавчого провадження. Право на суд, захищене статтею 6, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок. Відповідно необґрунтовано тривала затримка у виконанні обов'язкового для виконання судового рішення може становити порушення Конвенції. Саме на державу покладено обов'язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, які перебувають у державній власності або контролюються державою, виконувалися відповідно до зазначених вище вимог Конвенції. Держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою. Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади.
Відповідно до частини другої статті 8 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а стаття 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Конституційний Суд України неодноразово надавав офіційне тлумачення частині 2 статті 233 КЗпП України. Так, у рішенні Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 зазначено, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат. У пункті 2.1 мотивувальної частини вказаного рішення Конституційний Суд України розкрив сутність вимог працівника до роботодавця, зазначених у частині 2 статті 233 КЗпП України, строк звернення до суду з якими не обмежується будь яким-строком. Конституційний Суд України дійшов висновку, що під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині 2 статті 233 Кодексу, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
Однією з таких гарантій Конституційний Суд України визнав оплату за час простою, який мав місце не з вини працівника.
До вимушеного прогулу прирівнюється затримка роботодавцем виконання рішення про поновлення на роботі (стаття 236 КЗпП України).
Середній заробіток за своїм змістом також є державною гарантією, право на отримання якої виникає у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою роботу з незалежних від нього причин.
Суд не приймає до уваги посилання відповідача щодо того, що виплату середнього заробітку позивачу має здійснити Житомирська митниця ДФС, оскільки вказаний орган не був стороною при розгляді справи №806/5185/15.
Крім того, слід наголосити, що постановою Житомирського окружного адміністративного суду від 24.12.2015 у справі №806/5185/15, яка в установленому законом порядку набрала законної сили, середній заробіток на користь ОСОБА_1 за час вимушеного прогулу за період з 27 жовтня 2015 року по 24 грудня 2015 року у сумі 14299,2 грн. стягнуто саме з Державної фіскальної служби України.
Слід також зазначити, що суду не було надано жодних доказів, що Житомирською митницею ДФС відносно ОСОБА_1 видавався будь який розпорядчий документ.
Разом з тим, відповідачем не оспорюється належна позивачу сума середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення та період за який слід здійснити відповідні нарахування.
Враховуючи встановлені обставини, суд дійшов висновку, що позивач має право на виплату компенсації за затримку виконання рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника у розмірі 57132,25 грн.
Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до пункту 30 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані. Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
З огляду на викладене, суд дійшов до висновку, що позов необхідно задовольнити.
Враховуючи відсутність судових витрат у даній адміністративній справі, питання про їх розподіл судом не вирішується.
Керуючись статтями 6, 72-77, 139, 244, 246, 250, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
вирішив:
Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Державної фіскальної служби України (Львівська площа, 8, м.Київ, 04053, код ЄДРПОУ 39292197) про стягнення середнього заробітку за вас вимушеного прогулу та затримку виконання рішення задовольнити.
Стягнути з Державної фіскальної служби України на корить ОСОБА_1 , середній заробіток за час вимушеного прогулу та затримки виконання судового рішення з 25 грудня 2015 року по 09 серпня 2016 року в сумі 57 132,25 грн.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення суду може бути оскаржене до Сьомого апеляційного адміністративного суду через Житомирський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя М.С. Токарева