19 лютого 2021 р. Справа № 160/2359/21
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Боженко Н.В., перевіривши в м.Дніпрі матеріали позовної заяви ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП - НОМЕР_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду в Дніпропетровській області (49094, м. Дніпро, вул. Набережна Перемоги, 26; код ЄДРПОУ 21910427) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,-
17 лютого 2021 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, в якій позивач просить:
- визнати бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області протиправною, яка полягає у відмові в призначенні пенсії за вислугу років на підставі пункту «а» ч. 1 ст. 12 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09.04.1992 року ОСОБА_1 ;
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області вчинити певні дії, а саме призначити пенсію за вислугу років на підставі пункту «а» ч. 1 ст. 12 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09.04.1992 року, ОСОБА_1 з 02.04.2020 року виходячи з вислуги років - 20 років 8 місяців 27 днів.
Позовні вимоги представник позивача обґрунтовує тим, що він з 15.01.1998 року на різних посадах та був звільнений 31.05.2012 року наказом начальника Дніпропетровського слідчого ізолятора № 39 о/с від 31.05.2012 року відповідно до п.63 «Ж» Положення про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ. Крім того проходив строкову службу у Збройних силах України з 16.05.1996 року по 12.12.1997 року, яка зараховується до вислуги років відповідно статті 17 ч.1 п. «а» Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09.04.1992 року. Згідно вказаного наказу вислуга років на день звільнення в календарному обчисленні становить 15 років 11 місяців 12 днів, у пільговому - 20 років 08 місяців 27 днів. У лютому 2020 року позивач звернувся з заявою до Південно-Східного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції - про направлення до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області подання та документів що передбачені постановою правління Пенсійного фонду України від 30.01.2007 року № 3-1 для призначення мені ОСОБА_1 пенсії за вислугу років на підставі п. «а» ч.1 ст.12 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09.04.1992 року. На заяву позивача Південно-Східним міжрегіональним управлінням з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції було направлено до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області подання за № 9471 від 02.04.2020 року (копія додається) та матеріали про призначення пенсії мені ОСОБА_1 на підставі п. «а» ч.1 ст.12 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09.04.1992 року. Листом від 13.04.2020 року за № 0400-0302-5/17152 Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області відмовило в призначенні пенсії за вислугу років у зв'язку з відсутністю у позивача права на призначення пенсії за вислугу років, у зв'язку з тим, що для призначення пенсії за вислугу років особам звільненим зі служби в період з 01.10.2011 року по 30.09.2012 року необхідно мати вислугу 20 календарних років та 6 місяців і більше. Відмову Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області від 13.04.2020 року за № 0400-0302-5/17152 позивач оскаржив в Дніпропетровському окружному адміністративному суді. Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 03.08.2020 року (справа № 160/6234/20) в задоволенні позовних вимог було відмовлено. Не погодившись з цим рішенням позивач оскаржив його до суду апеляційної інстанції. Згідно постанови Третього апеляційного адміністративного суду від 27.10.2020 року апеляційну скаргу позивача задоволено частково. Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 03.08.2020 в адміністративній справі №160/6234/20 скасовано. Ухвалено в справі № 160/6234/20 нове рішення. На виконання постанови ТААС від 27.11.2020 року Головне управління Пенсійного фонду в Дніпропетровській області 14.01.2021 повторно розглянуло подання Південно-Східного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції №9471 від 02.04.2020 року, однак відповідачем було повторно відмовлено позивачу в призначенні пенсії. Таким чином, позивач вважає, що відповідачем при повторному розгляді подання було проігноровано висновки суду викладені в постанові Третього апеляційного адміністративного суду від 27.10.2020 у справі №160/6234/20, а тому позивач звернувся до суду з цією позовною заявою.
Справі за даним адміністративним позовом присвоєно єдиний унікальний номер судової справи - 160/2359/21 та у зв'язку з автоматизованим розподілом дана адміністративна справа була передана для розгляду судді Боженко Н.В.
Згідно вимог п. 4 ч. 1 ст.171 Кодексу адміністративного судочинства України - суддя після одержання позовної заяви з'ясовує чи належить позовну заяву розглядати за правилами адміністративного судочинства і чи подано позовну заяву з дотриманням правил підсудності.
Суддя відкриває провадження в адміністративній справі на підставі позовної заяви, якщо відсутні підстави для залишення позовної заяви без руху, її повернення чи відмови у відкритті провадження у справі (ч. 2 ст. 171 Кодексу адміністративного судочинства України).
Дослідивши матеріали позовної заяви та перевіривши її відповідність вимогам ст. 171 Кодексу адміністративного судочинства України, суд дійшов висновку про наявність підстав для відмови у відкритті провадження в адміністративній справі, з огляду на наступне.
Позивач звернувся до суду з позовними вимогами: визнати бездіяльність Головного управління пенсійного фонду України у Дніпропетровській області протиправною, яка полягає у відмові в призначенні пенсії за вислугу років на підставі пункту «а» ч.1 ст. 12 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09.04.1992 року ОСОБА_1 та зобов'язати Головне управління пенсійного фонду України у Дніпропетровській області вчинити певні дії, а саме призначити пенсію за вислугу років на підставі пункту «а» ч.1 ст. 12 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09.04.1992 року, ОСОБА_1 з 02.04.2020 року виходячи з вислуги років - 20 років 8 місяців 27 днів.
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 03.08.2020 року в адміністративній справі №160/6234/20 в задоволенні позовних вимог відмовлено.
Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 27 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 03.08.2020 року в адміністративній справі №160/6234/20 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити певні дії було задоволено частково.
Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 03.08.2020 року в адміністративній справі №160/6234/20 скасовано.
Ухвалено в справі №160/6234/20 нове рішення, яким позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду в Дніпропетровській області задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області щодо неприйняття рішення за наслідками розгляду подання Південно-Східного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції №947 від 02.04.2020.
Зобов'язано Головне Управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області повторно розглянути подання Південно-Східного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції №947 від 02.04.2020 про призначення ОСОБА_1 пенсії за вислугу років на підставі пункту «а» ч. 1 ст. 12 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09.04.1992 року та прийняти рішення відповідно до вимог законодавства та порядку №3-1, з урахуванням висновків суду.
В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Дана постанова Третього апеляційного адміністративного суду набрала законної сили.
На виконання постанови Третього апеляційного адміністративного суду від 27.11.2020 року відповідачем 14.01.2021 року повторно було розглянуто подання Південно-Східного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції №9471 від 02.04.2020 року та повідомлено, що ОСОБА_1 звільнений зі служби 31.05.2012. За даними подання про призначення пенсії за вислугу років №9471 від 02.04.2020 року на ім'я ОСОБА_1 пільгова вислуга років складає 230 років 08 місяців 27 днів, з них у календарному обчисленні 15 років 11 місяців 12 день, враховуючи положення пункту «а» статті 12 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», правові підстави для призначення пенсії за вислугу років позивачу відсутні.
Тобто, фактично підставою для звернення до суду, із цією позовною заявою із аналогічними позовними вимогами, стала незгода позивача із діями Головного управління Пенсійного фонду в Дніпропетровській області щодо виконання постанови Третього апеляційного адміністративного суду від 27 жовтня 2020 року по справі №160/6234/20.
Отже, позовні вимоги заявлені позивачем у даній справі №160/2359/21, вже були предметом розгляду суду по справі №160/6234/20, та постановою Третього апеляційного адміністративного суду, яка набрала законної сили 30.10.2020 року було встановлено право позивача на пенсію, крім того означеною постановою відповідача було зобов'язано повторно розглянути подання Південно-Східного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції №947 від 02.04.2020 про призначення ОСОБА_1 пенсії за вислугу років на підставі пункту «а» ч. 1 ст. 12 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09.04.1992 року та прийняти рішення відповідно до вимог законодавства та порядку №3-1, з урахуванням висновків суду.
З огляду на вищенаведене, суд дійшов висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не усуває юридичного конфлікту та не відповідає об'єкту порушеного права, а тому в такий спосіб неможливо захистити чи відновити право у разі визнання його порушеним.
Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду від 17.04.2019 р. у справі №355/1648/15-а, а також в постанові Верховного Суду у справі від 21.11.2019 р. №802/1933/18-а.
Між тим, відповідно до статті 129-1 Конституції України, судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Згідно із приписами статей 370, 372 Кодексу адміністративного судочинства України, судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами.
У разі необхідності спосіб, строки і порядок виконання можуть бути визначені у самому судовому рішенні. Так само на відповідних суб'єктів владних повноважень можуть бути покладені обов'язки щодо забезпечення виконання рішення.
Судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання. Примусове виконання судових рішень в адміністративних справах здійснюється в порядку, встановленому законом. Процесуальні питання, пов'язані з виконанням судових рішень в адміністративних справах, вирішує суддя адміністративного суду одноособово, якщо інше не встановлено цим Кодексом.
Згідно з положеннями частини першої статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження, як завершальна стадія судового провадження, та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, визначений цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
В частині першій статті 11 Закону України «Про виконавче провадження» йдеться про те, що державний виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
З аналізу вищезазначених законодавчих норм убачається, що не можна зобов'язати суб'єкта владних повноважень виконувати судове рішення шляхом ухвалення з цього приводу іншого судового рішення, оскільки примусове виконання рішення суду здійснюється в порядку, передбаченому Законом України «Про виконавче провадження».
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 686/23317/13-а.
За змістом статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
За наслідками розгляду звіту суб'єкта владних повноважень про виконання рішення суду або в разі неподання такого звіту суддя своєю ухвалою може встановити новий строк подання звіту, накласти на керівника суб'єкта владних повноважень, відповідального за виконання рішення, штраф у сумі від двадцяти до сорока розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Судовий контроль за виконанням судових рішень в адміністративних справах здійснюється також у порядку, встановленому статтею 287 цього Кодексу, відповідно до якої учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
Крім того, статтею 383 Кодексу адміністративного судочинства України установлено, що особа-позивач, на користь якої ухвалено рішення суду, має право подати до суду першої інстанції заяву про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб'єктом владних повноважень - відповідачем на виконання такого рішення суду, або порушення прав позивача, підтверджених таким рішенням суду. Заяву може бути подано протягом десяти днів з дня, коли позивач дізнався або повинен був дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів, але не пізніше дня завершення строку пред'явлення до виконання виконавчого листа, виданого за відповідним рішенням суду.
За відсутності обставин протиправності відповідних рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень - відповідача та порушення ним прав, свобод, інтересів особи-позивача, суд залишає заяву без задоволення. За наявності підстав для задоволення заяви суд постановляє ухвалу в порядку, передбаченому статтею 249 цього Кодексу.
Таким чином, зазначені вище правові норми Кодексу адміністративного судочинства України мають на меті забезпечення належного виконання судового рішення. Підставами їх застосування є саме невиконання судового рішення, ухваленого на користь особи-позивача та обставини, що свідчать про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, пов'язаних з невиконанням судового рішення в цій справі.
Наявність у Кодексі адміністративного судочинства України спеціальних норм, спрямованих на забезпечення належного виконання судового рішення, виключає можливість застосування загального судового порядку захисту прав та інтересів стягувача шляхом подання позову.
Відповідно, якщо позивач вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю відповідача на виконання судового рішення порушувалися його права, свободи чи інтереси, то він повинен був звертатися до суду в порядку статті 383 Кодексу адміністративного судочинства України із заявою про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності відповідача (тобто в порядку судового контролю за виконанням рішення), а не подавати новий адміністративний позов.
Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду від 22 серпня 2019 року у справі №522/10140/17.
Відповідно до статті 129-1 Конституції України - судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Отже, судове рішення виконується безпосередньо і для його виконання не вимагається ухвалення будь-яких інших, додаткових судових рішень.
Суд також враховує, що винесення судового рішення, яке передбачає оцінку судового рішення прийнятого в іншій справі, буде суперечити статті 129-1 Конституції України.
З огляду на вищенаведене, суд дійшов висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не усуває юридичного конфлікту та не відповідає об'єкту порушеного права, а тому в такий спосіб неможливо захистити чи відновити право у разі визнання його судом порушеним.
Аналогічна правова позиція висловлена в постановах Верховного Суду від 17 квітня 2019 року у справі № 355/1648/15-а, від 22 серпня 2019 року у справі № 522/10140/17 та від 15 квітня 2020 року у справі № 367/1240/16-а.
Таким чином, оскаржувані дії відповідача, які вчиненні останнім на виконання судового рішення по справі №160/6234/20 можуть бути оскаржені відповідно до статті 383 Кодексу адміністративного судочинства України.
Такий порядок оскарження рішення суб'єкта владних повноважень, прийнятого на виконання судового рішення, є більш оптимальним для особи, яка вважає що її права порушені.
З огляду на вищенаведене, суд дійшов висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не усуває юридичного конфлікту та не відповідає об'єкту порушеного права, а тому в такий спосіб неможливо захистити чи відновити право у разі визнання його судом порушеним.
Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду від 17 квітня 2019 р. у справі № 355/1648/15-а.
Згідно пункту 2 частини 1 статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України, суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав є такі, що набрали законної сили, рішення або постанова суду, ухвала про закриття провадження в адміністративній справі.
Відтак, суд дійшов висновку, що оскільки є таке, що набрало законної сили рішення суду з того самого фактичного предмету спору і між тими самим сторонами, то у даному випадку наявні підстави для відмови у відкритті провадження у справі на підставі пункту 2 частини 1 статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України.
Керуючись ст. ст. 2, 19, 170, 242, 243, 248 Кодексу адміністративного судочинства України, суддя,-
Відмовити у відкритті провадження за позовною заявою ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду в Дніпропетровській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Копію ухвали про відмову у відкритті провадження разом із позовною заявою та усіма доданими до неї матеріалами надіслати заявнику.
Роз'яснити заявнику, що повторне звернення тієї самої особи до адміністративного суду із позовною заявою з тих самих предмета і підстав, щодо якого постановлено ухвалу про відмову у відкритті провадження, не допускається.
Ухвала набирає законної сили відповідно до статті 256 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена в порядку та у строки, встановлені статтями 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Н.В. Боженко