Справа № 640/17491/19 Суддя (судді) першої інстанції: Погрібніченко І.М.
01 березня 2021 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді-доповідача Глущенко Я.Б.,
суддів Ганечко О.М., Собківа Я.М.,
секретаря Ткаченка В.В.,
розглянувши у порядку письмового провадження справу за позовом Акціонерного товариства «Укргазвидобування» до Державної служби геології та надр України про визнання протиправним та скасування наказа, визнання протиправною бездіяльності, за апеляційною скаргою Акціонерного товариства «Укргазвидобування» на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 листопада 2020 року, -
У вересні 2019 року Акціонерне товариство «Укргазвидобування» (далі - позивач, АТ «Укргазвидобування») звернулось у суд з позовом до Державної служби геології та надр України (далі - відповідач, Держгеонадра України) про визнання протиправним та скасування наказа, визнання протиправною бездіяльності.
В обґрунтування позовних вимог зазначає, що у відповідності до підпункта 13 пункта 8 Порядка надання спеціальних дозволів на користування надрами, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30 травня 2011 року № 615 (далі - Порядок №615), Публічне акціонерне товариство Укргазвидобування листом від 23 березня 2017 року подало до Держгеонадр України заяву про надання спеціального дозволу на користування надрами з метою геологічного вивчення нафтогазоносних надр, у тому числі дослідно-промислову розробку родовищ, з подальшим видобуванням нафти і газу (промислова розробка родовищ) Білоцерківської площі, розташованої в межах Тячівського та Рахівського районів Закарпатської області строком дії на 20 років. До заяви позивачем додано всі документи, передбачені Порядком № 615, однак відповідач листом від 19 червня 2017 року відмовив позивачу у наданні спеціального дозволу та повернув заяву у зв'язку з тим, що підпункт 13 пункту 8 Порядка виключено постановою Кабінету Міністрів України від 06 квітня 2016 року № 277.
Також, позивач зазначає, що виконуючи постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 15 січня 2019 року у справі № 826/16540/17, відповідач повторно розглянуто заяву позивача від 23 березня 2017 року та повторно відмовив у наданні спеціального дозволу з аналогічних підстав, які вже були предметом судового розгляду. Отже, відповідачем не виконані вимоги рішення суду в частині розгляду заяви з урахуванням висновків суду, а саме відповідно до норм законодавства чинного на момент звернення із заявою.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 листопада 2020 року в задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із рішенням суду, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить його скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що повторне звернення до суду обумовлене неврахуванням відповідачем висновків суду, викладених у рішенні. Наголошує, що предметом оскарження виступає нове рішення відповідача.
Відзив на апеляційну не надходив.
Розгляд справи здійснюється у порядку письмового провадження на підставі пункта 3 частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та доводи скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду - скасуванню із закриттям провадження у справі з таких підстав.
Судом установлено, що 23 березня 2017 року АТ «Укргазвидобування» звернулося до Держгеонадра України із заявою про надання спеціального дозволу на користування надрами з метою геологічного вивчення нафтогазоносних надр, у тому числі дослідно-промислову розробку родовищ, з подальшим видобуванням нафти і газу (промислова розробка родовищ) Білоцерківської площі, без проведення аукціона.
Листом від 19 червня 2017 року Держгеонадра України повернули пакет документів через відмову Мінприроди у погодженні надання у користування відповідної ділянки надр у зв'язку з втратою чинності нормою, яка дозволяла надавати спеціальний дозвіл без проведення торгів.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням, позивач оскаржив його до суду.
Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 11 жовтня 2018 року у справі № 826/16540/17, яке залишено без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 15 січня 2019 року, позов задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність відповідача щодо неприйняття рішення у встановлений строк з приводу заяви ПАТ «Укргазвидобування» та зобов'язано Держгеонадра України повторно розглянути зазначену заяву з урахуванням висновків суду.
На виконання зазначеного рішення суду, відповідачем 16 серпня 2019 року прийнято наказ «Про прийняте рішення щодо надання спеціального дозволу на користування надрами», яким відмовлено позивачу в надані спеціального дозволу на користування надрами з метою геологічного вивчення нафтогазоносних надр, у тому числі дослідно-промислову розробку родовищ, з подальшим видобуванням нафти і газу (промислова розробка родовищ) Білоцерківської площі Тячівського та Рахівського районів Закарпатської області строком дії на 20 років з підстав втрати чинності підпунктом 13 пункта 8 Порядка № 615.
Не погоджуючись з такими діями та рішенням відповідача, АТ «Укргазвидобування» звернувся з даним позовом до суду.
Постановляючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що вимоги про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, які прийняті (вчинені або не вчинені) на виконання судового рішення, в окремому судовому провадженні не розглядаються.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, колегія суддів приходить до наступного.
Відповідно до частини 1 статті 370 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами.
Згідно частини 2 статті 372 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання.
Положеннями статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України визначаються спеціальні способи судового контролю за виконанням судових рішень в адміністративних справах, до яких належать, зокрема, зобов'язання суб'єкта владних повноважень подати звіт про виконання судового рішення, накладення штрафу за невиконання судового рішення тощо.
Крім того, приписами частини 1 статті 383 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що особа-позивач, на користь якої ухвалено рішення суду, має право подати до суду першої інстанції заяву про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб'єктом владних повноважень - відповідачем на виконання такого рішення суду, або порушення прав позивача, підтверджених таким рішенням суду.
Отже, процесуальним законом встановлено порядок виконання судових рішень в адміністративних справах та визначено певну послідовність дій, які необхідно вчинити для того, щоб зобов'язати відповідача належним чином виконати рішення суду.
У постанові від 22 серпня 2019 року по справі № 522/10140/17 Верховний Суд підкреслив, що зазначені правові норми Кодексу адміністративного судочинства України (зміст яких фактично не змінився після 15 грудня 2017 року), мають на меті забезпечення належного виконання судового рішення. Підставами їх застосування є саме невиконання судового рішення, ухваленого на користь особи-позивача та обставини, що свідчать про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, пов'язаних з невиконанням судового рішення в цій справі.
Наявність у Кодексі адміністративного судочинства України спеціальних норм, спрямованих на забезпечення належного виконання судового рішення, виключає можливість застосування загального судового порядку захисту прав та інтересів стягувача шляхом подання позову. Судовий контроль за виконанням судового рішення здійснюється в порядку, передбаченому Кодексом адміністративного судочинства України, який не передбачає можливості подання окремого позову, предметом якого є спонукання відповідача до виконання судового рішення.
Відповідно до статті 1291 Конституції України судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Отже, судове рішення виконується безпосередньо і для його виконання не вимагається ухвалення будь-яких інших, додаткових судових рішень.
Як вірно встановлено місцевим судом, за своєю суттю даний спір виник у зв'язку з протиправним невиконанням відповідачем рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 жовтня 2018 року по справі №826/16540/17, що виявилося у неврахуванні висновків суду, викладених в зазначеному рішенні. При цьому, спір щодо необхідності розгляду заяви позивача від 23 березня 2017 року на підставі норм Порядка №615, які діяли на момент подання такої заяви, вже вирішений.
Таким чином, оскаржуване рішення відповідача прийняте на виконання судового рішення по справі № 826/16540/17 та підлягає перевірці у порядку статті 383 Кодексу адміністративного судочинства України.
Такий порядок оскарження рішення суб'єкта владних повноважень, прийнятого на виконання судового рішення, є більш оптимальним для особи, яка вважає що її права порушені, з огляду, зокрема, на положення частини 5 статті 383 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до якої, розгляд заяви про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб'єктом владних повноважень здійснюється судом протягом 10 днів, з дня її отримання.
Відповідно до частини 6 цієї статті, за наявності підстав для задоволення заяви, суд, виявивши під час розгляду справи порушення закону, може постановити окрему ухвалу і направити її відповідним суб'єктам владних повноважень для вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону; у разі необхідності суд може постановити окрему ухвалу про наявність підстав для розгляду питання щодо притягнення до відповідальності осіб, рішення, дії чи бездіяльність яких визнаються протиправними.
Суд також враховує, що винесення судового рішення, яке передбачає оцінку судового рішення прийнятого в іншій справі, буде суперечити статті 1291 Конституції України.
З огляду на вищенаведене, колегія суддів дійшла висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не усуває юридичного конфлікту та не відповідає об'єкту порушеного права, а тому в такий спосіб неможливо захистити чи відновити право у разі визнання його судом порушеним.
Аналогічна правова позиція висловлена в постановах Верховного Суду від 17 квітня 2019 року у справі № 355/1648/15-а.
За вказаних обставин, колегія суддів зазначає, що позивач у цій справі обрав спосіб захисту шляхом подання позову про визнання протиправним та скасування рішення, прийнятого на виконання судового рішення. Проте, спірні правовідносини між сторонами вже вирішені судом та перейшли до стадії виконання судового рішення.
Отже, у спірних правовідносинах наявні обставини, з якими стаття 383 Кодексу адміністративного судочинства України пов'язує виникнення підстав для встановлення судового контролю за виконанням судового рішення.
Відповідно, якщо позивач вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю відповідача на виконання вищевказаного судового рішення порушувалися його права, свободи чи інтереси, то він повинен був звертатися до суду в порядку статті 383 Кодексу адміністративного судочинства України із заявою про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності відповідача (тобто в порядку судового контролю за виконанням рішення), а не подавати новий адміністративний позов.
Підсумовуючи вище наведене, колегія суддів зазначає, що вимоги про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, які прийняті (вчинені або не вчинені) на виконання судового рішення, в окремому судовому провадженні не розглядаються.
Тобто, якщо позивач вважав протиправними рішення, дії чи бездіяльність відповідача, вчинені на виконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 жовтня 2018 року у справі № 640/16540/17, то він мав звернутись до суду в порядку статті 383 Кодексу адміністративного судочинства України із заявою про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності відповідача, а не пред'являти новий адміністративний позов.
Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду від 22 серпня 2019 року у справі № 522/10140/17 та від 21 листопада 2019 року у справі №802/1933/18-а.
Відтак, колегія суддів приходить до висновку, що оскільки є таке, що набрало законної сили рішення суду з того самого фактичного предмету спору (право позивача на розгляд його заяви від 23 березня 2017 року щодо надання спеціального дозволу на користування надрами з метою геологічного вивчення нафтогазоносних надр, у тому числі дослідно-промислову розробку родовищ, з подальшим видобуванням нафти і газу (промислова розробка родовищ) Білоцерківської площі Тячівського та Рахівського районів Закарпатської області строком дії на 20 років та прийняття рішення у відповідності до вимог Порядка №615 з врахуванням висновків суду) і між тими самим сторонами, а тому наявні підстави для закриття провадження у справі на підставі пункта 4 частини 1 статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суд також звертає увагу, що строк, передбачений частиною 4 статті 383 КАС України, за наявності причин, які можуть бути визнані судом у справі №826/16540/17 поважними, підлягає поновленню, зокрема, з огляду на закриття провадження у справі, що переглядається.
Посилання позивача на постанову Верховного Суду від 18 червня 2020 року у справі №820/4556/17 на обґрунтування своєї позиції колегія суддів до уваги не приймає, оскільки у зазначеній постанові суд касаційної інстанції також дійшов висновку про те, що звернення до суду з новим позовом про зобов'язання суб'єкта владних повноважень ухвалити конкретне рішення на користь позивача, як виняток, може виникнути, якщо суб'єкт владних повноважень ухвалить рішення за результатами повторного розгляду, яким особі повторно буде відмовлено без врахування висновків суду або з інших підстав, яким суд не надавав оцінки раніше. Проте, у справі №826/16540/17 предметом оцінки судом була бездіяльність відповідача щодо неприйняття рішення, а тому оскаржуване у даній справі рішення є таким, що прийнято вперше.
Частиною 2 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що здійснення правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів, спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
У пункті 40 рішення Європейського суду з прав людини у справі Горнсбі проти Греції, Суд зазначив, що, право на судовий захист було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок. (Hornsby v. Greece № 18357/91).
У пункті 28 рішення Європейського суду з прав людини у справі Антонюк проти України (заява № 17022/02) зазначено, що відповідальність держави за виконання судових рішень щодо приватних осіб зводиться до участі державних органів у виконавчому провадженні.
Колегія суддів, у цій справі, враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
У пункті 54 даного Висновку йдеться про те, що згідно з тлумаченням Європейського суду з прав людини право на справедливий суд, зафіксоване в статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, означає не лише те, що судове рішення повинно бути ухвалено в розумні строки, а й те, що воно повинно бути - коли це доречно - таким, яке можна ефективно виконати на користь сторони, яка виграла справу. Справді, Конвенція не передбачає теоретичного захисту прав людини, а має на меті гарантувати максимальну ефективність такого захисту.
При цьому, зазначений Висновок, окрім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) заява № 18390/91; пункт 29).
З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції допущено порушення норм процесуального права, що є підставою для скасування рішення суду та закриття провадження у справі.
Відповідно до положень статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України заява про відшкодування судових витрат позивача задоволенню не підлягає.
За змістом частини 1 статті 319 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню повністю або частково в апеляційному порядку і позовна заява залишається без розгляду або провадження у справі закривається у відповідній частині з підстав, встановлених відповідно статтями 238, 240 цього Кодексу.
Керуючись статтями 33, 34, 238, 243, 310, 319, 321, 322, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Укргазвидобування» задовольнити частково.
Рішення на Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 листопада 2020 року скасувати.
Провадження у справі закрити.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя Я.Б. Глущенко
Судді О.М. Ганечко
Я.М. Собків