01 березня 2021 року Справа № 280/494/21 м.Запоріжжя
Запорізький окружний адміністративний суд у складі судді Татаринов Д.В., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; адреса для листування: АДРЕСА_2 , ІНН НОМЕР_1 ) до Військової частини НОМЕР_2 ( АДРЕСА_3 ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії, -
До Запорізького окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 (надалі - позивач) до Військової частини НОМЕР_2 (відповідач), в якому позивач просить:
- визнати протиправною відмову відповідача щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки при звільненні з 06 квітня 2017 року по день фактичної виплати, а саме по 07 грудня 2020 року;
- зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за час затримки при звільненні з 29 березня 2018 року по день фактичної виплати шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, виходячи з двох місячного грошового забезпечення перед звільненням.
Ухвалою судді від 25 січня 2021 року провадження у справі відкрито за правилами спрощеного позовного провадження, без виклику сторін.
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначено, що в період проходження служби нарахування його грошового забезпечення проводилось не в повному обсязі, зокрема, не було виплачено компенсацію за додаткову відпустку як учаснику бойових дій та індексація грошового забезпечення. На виконання рішень Запорізького окружного адміністративного суду по справам №280/2360/20 та №280/2364/20 відповідачем 07 грудня 2020 року нараховано та виплачено позивачу грошові кошти у розмірі 801,53 грн. та 1998,17 грн. 09 грудня 2020 року позивач звернувся до відповідача із заявою про нарахування та виплату середньомісячного заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а саме з 06 квітня 2017 року (день звільнення з військової служби) по 07 грудня 2020 року (день фактичної виплати). Проте, відповідачем відмовлено у задоволенні заяви із посиланням на те, що на військовослужбовців не поширюється норми Кодексу законів про працю України, а питання оплати військовослужбовців врегульовано спеціальним законом. Позивач, не погодившись з такою відмовою відповідача, звернувся до суду з даним позовом. Просить задовольнити позовні вимоги.
Відповідач позовні вимоги не визнав, 05 лютого 2021 року надав до суду відзив (вх.№7116), в якому зазначає, що військовослужбовці не перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та господарювання, а проходять службу. Порядок проходження служби у Збройних Силах України та інших військових формуваннях урегульовано спеціальними нормативно-правовими актами, які покладають на громадян, котрі перебувають на такій службі, додаткові обов'язки і відповідальність. На військовослужбовців, які проходять військову службу у військових формуваннях, утворених відповідно до законів України, Кодекс законів про працю України не поширюється. З урахуванням вищезазначеного просить відмовити у задоволенні позовних вимог.
Розглянувши матеріали справи, судом встановлено наступне.
Позивач, ОСОБА_1 , проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_2 .
Наказом командира військової частини НОМЕР_2 (пп НОМЕР_4 ) від 06 квітня 2017 року № 136 ОСОБА_1 звільнений з військової служби.
У зв'язку з неповним нарахуванням грошового забезпечення в період проходження служби, зокрема, невиплати компенсації за додаткову відпустку як учаснику бойових дій та індексації грошового забезпечення, позивач звертався до суду.
Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 29 травня 2020 року по справі №280/2360/20 вирішено, серед іншого, зобов'язати Військову частину НОМЕР_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 05 березня 2015 року по 06 квітня 2017 року.
На виконання вказаного рішення 07 грудня 2020 року позивач отримав доплату у розмірі 801,53 грн., що підтверджується копією платіжного доручення №3633 від 04 грудня 2020 року.
Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 04 червня 2020 року по справі №280/2364/20, з урахуванням ухвали про виправлення описки від 11 грудня 2020 року, вирішено зобов'язати Військову частину НОМЕР_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані дні додаткової оплачуваної відпустки як учаснику бойових дій за період з 26 липня 2016 року по 06 червня 2017 року, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби - 06 квітня 2017 року.
На виконання вказаного рішення 07 грудня 2020 року позивач отримав доплату у розмірі 1998,17 грн., що підтверджується копією платіжного доручення №3589 від 01 грудня 2020 року.
09 грудня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до військової частини НОМЕР_2 із заявою про нарахування та виплату йому середньомісячного заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а саме з 06 квітня 2017 року по день фактичної виплати (07 грудня 2020 року).
Листом військової частини НОМЕР_2 від 18 грудня 2020 року №7126 повідомлено позивача, що військовослужбовці не перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами організаціями усіх форм власності та господарювання, а проходять службу. Порядок проходження служби у Збройних Силах України та інших військових формуваннях урегульовано спеціальними нормативно-правовими актами, які покладають на громадян, котрі перебувають на такій службі, додаткові обов'язки і відповідальність. На військовослужбовців, які проходять військову службу у військових формуваннях, утворених відповідно до законів України, КЗпП не поширюється.
Позивач, не погодившись з такою відмовою відповідача, звернувся до суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку вказаним обставинам, суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 1 КЗпП України регулюються трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.
Частиною першою статті 3 КЗпП України визначено, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Спеціальним законодавством врегульовано правове становище військовослужбовців, у тому числі, порядок, умови проходження та звільнення зі служби, порядок та умови оплати праці, зокрема: Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09 квітня 1992 року №2262-XII, постановою Кабінету Міністрів України «Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, поліцейським та членам їхніх сімей» від 17 липня 1992 року № 393, Законом України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29 липня 1991 року № 114, Інструкцією про порядок виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, затвердженою наказом Міністерства внутрішніх справ України від 31 грудня 2007 року № 499.
Разом з тим, вказаними нормативними актами не врегульовано порядок виплати грошового забезпечення особам за час затримки розрахунку.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.
Таким чином, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.
Слід зауважити, що непоширення норм Кодексу законів про працю України на військовослужбовців стосується, саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.
Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців (зокрема, затримку виплати, як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення.
В той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України.
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Цією ж статтею передбачено, що право особи на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці «Про захист заробітної плати» № 95, ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.
Статтею 12 цієї Конвенції встановлено, що коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведено відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або - коли немає такого законодавства, угоди чи рішення - в розумний термін з урахуванням умов контракту.
Згідно з частиною першою статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення провести з ним розрахунок у строки, зазначені статтею 116 цього Кодексу.
Відповідно до частини першої статті 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Частиною другою статті 116 КЗпП України визначено, що у разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідно до статті 117 КЗпП України, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Відтак, враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює грошове забезпечення військовослужбовців, не встановлено дату проведення остаточного розрахунку зі звільненими працівниками та відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд дійшов висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України, як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби.
Вказані правові висновки також відповідають правовій позиції Верховного Суду, викладеній в постанові від 31 жовтня 2019 року по справі № 2340/4192/18, що враховується судом, відповідно до частини п'ятої статті 242 КАС України.
Суд зазначає, що приписами статті 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України, обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, в тому числі й після прийняття судового рішення.
Вказані правові висновки також відповідають правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеній в постанові від 26 лютого 2020 року по справі № 821/1083/17, що враховується судом, відповідно до частини п'ятої статті 242 КАС України.
Як свідчать встановлені обставини справи, позивача виключено зі списків особового складу військової частини з 06 квітня 2017 року, у зв'язку з чим, саме 06 квітня 2017 року є останнім днем для проведення відповідних розрахунків з військовослужбовцем.
В свою чергу, з матеріалів справи вбачається, що при проведенні наведених розрахунків, відповідачем протиправно було невиплачено позивачу грошову компенсацію відпустки як учаснику бойових дій та індексацію грошового забезпечення, що підтверджується рішенням від 29 травня 2020 року по справі №280/2360/20 (щодо виплати індексації грошового забезпечення) та рішенням по справі від 04 червня 2020 року по справі №280/2364/20 (щодо виплати грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій). Вказані рішенням набрали законної сили.
Так, належні позивачу грошові суми були виплачені останньому 07 грудня 2020 року.
Відтак, з огляду на вказані правові приписи та встановлені обставини справи, позивач набув право на отримання середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, визначеного статтею 117 КЗпП України.
Поряд з вказаним, відносно визначення належного способу захисту прав позивача, суд зазначає, що відповідно до абзацу 5 пункту 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування законодавства про оплату праці» задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню.
Відтак, в межах спірних правовідносин, належним способом захисту прав позивача є стягнення з відповідача відповідної суми компенсації за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Порядок обчислення середньої заробітної плати, зокрема у випадках вимушеного прогулу, визначений постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» (далі - Порядок № 100).
Відповідно до пункту 2 Порядку № 100, обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Згідно пунктом 8 Порядку № 100, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Аналіз вищенаведених правових норм Порядку № 100 дає підстави для висновку, що при обчисленні розміру середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку слід використовувати формулу, за якою обрахуванню підлягає період затримки за робочі дні, виходячи із середньоденного заробітку, обчисленого відповідно до положень цього Порядку.
Аналогічну позицію висловлено у постановах Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-195цс14, від 01 березня 2017 року у справі № 635/2084/16-ц.
Як вбачається з довідки військової частини НОМЕР_2 про нараховані суми грошового забезпечення від 03 лютого 2021 року №171, загальна сума заробітної плати позивача за лютий та березень 2017 року (два місяці, які передували місяцю звільнення) становила 15670,08 грн., а саме: за лютий 2017 року - 8114,40 грн., за березень 2017 року - 7555,68 грн.
Відтак, оскільки загальна кількість робочих днів за лютий та березень 2017 року становила 42 робочих днів, то відповідно середньоденна заробітна плата (грошове забезпечення) позивача становила 373,10 грн. (8114,40 грн. + 7555,68 грн. = 15670,08 грн. / 42 робочі дні).
Отже, оскільки період затримки виплати належного позивачу грошового забезпечення становить 917 робочих днів (за період з 06 квітня 2017 року по 07 грудня 2020 року), то відповідно сума належного середнього заробітку буде становити 342132,70 грн. (917 х 373,10 грн.).
Між тим, з огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Відповідні правові висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.
Суд врахує наступні критерії для зменшення розміру відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, а саме врахує той факт, що позивач з позовами до Військової частини НОМЕР_2 про виплату компенсації за додаткову відпустку, як учаснику бойових дій, та індексації грошового забезпечення (справи № 280/2360/20 та № 280/2364/20) звернувся у квітні 2020, тобто більш ніж 3 роки після виключення зі списків особового складу та всіх видів забезпечення. Натомість, з часу звернення до суду за захистом порушених прав до часу виконання відповідачем рішення суду сплинуло приблизно пів року.
Також суд зазначає, що розмір невиплаченої грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки позивача при звільненні становив 1998,17 грн., а за індексацію грошового забезпечення - 801,53 грн. При цьому загальна сума заборгованості (2799,70 грн.) становить приблизно 0,8% від розрахункової суми середнього заробітку позивача за час затримки її виплати при звільненні (342132,70 грн.).
Окрім того, сума заборгованості (2799,70 грн.) приблизно у 120 разів менша від визначеної суми середнього заробітку позивача за час затримки її виплати при звільненні (342132,70 грн.).
За таких обставин суд доходить до висновку що справедливою, пропорційною та такою, що відповідає критеріям, визначення розміру відповідальності відвідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат, може вважатися виплата у розмірі 3000 грн.
Згідно вимог статті 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Відповідно до частини першої статті 77 КАС України, Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Згідно частини другої статті77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Із системного аналізу вищезазначеного, з урахуванням з'ясованих на час розгляду справи обставин, досліджених матеріалів справи суд приходить до висновку, що позовні вимоги є частково обґрунтованими та такими, що підлягають частковому задоволенню.
Суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі (частина 1 статті 143 КАС України).
Питання про розподіл судових витрат зі сплати судового збору відповідно до вимог статті 139 КАС України судом не вирішується, оскільки позивач згідно з пунктом 13 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору звільнений.
Керуючись статтями 2, 5, 9, 72, 77, 139, 241, 243-246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
Позовні вимоги ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; адреса для листування: АДРЕСА_2 , ІНН НОМЕР_1 ) до Військової частини НОМЕР_2 ( АДРЕСА_3 ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії, - задовольнити частково.
Стягнути з військової частини НОМЕР_2 на користь ОСОБА_1 середню заробітну плату за час затримки розрахунку у розмірі 3000,00 грн. (три тисячі гривень 00 копійок) без урахування сплати податків та інших обов'язків платежів.
В задоволенні решти позовних вимог, - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення з урахуваннями доповнень пункту 3 розділу VІ Прикінцевих положень Кодексу адміністративного судочинства України.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційна скарга може бути подана до Третього апеляційного адміністративного суду через Запорізький окружний адміністративний суд.
Рішення складено у повному обсязі та підписано 01 березня 2021 року.
Суддя Д.В. Татаринов