11 лютого 2021 року
м. Київ
справа № 754/12003/17
провадження № 61-17007 ск 20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Крата В. І., Русинчука М. М., вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , яка діє в інтересах малолітнього ОСОБА_2 , на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 17 січня 2020 року та на постанову Київського апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року в справі за позовом ОСОБА_1 , яка діє в інтересах малолітнього ОСОБА_2 , до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: Служба у справах дітей та сім'ї Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Астраускас Людмила Єрофеївна про визнання договору дарування квартири недійсним,
У вересні 2017 року ОСОБА_1 звернулася в суд із позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання договору дарування квартири недійсним.
Свої вимоги обґрунтовує тим, що вона разом зі своїм чоловіком ОСОБА_3 та малолітнім сином ОСОБА_2 постійно проживають у квартирі АДРЕСА_1 та іншого житла, яке б забезпечило синові належні умови для проживання та розвитку, не мають, окрім кімнати площею 10 м2 в квартирі АДРЕСА_2 , в якій проживають колишня дружина та син ОСОБА_3 від першого шлюбу.
Після того, як дід ОСОБА_4 13 грудня 2014 року подарував батькові ОСОБА_3 спірну квартиру, сім'я позивача переїхала проживати до Республіки Казахтан, а після повернення ОСОБА_4 вимагає виселення їх сім'ї з квартири, у тому числі через суд.
Зазначає, що указаним договором порушено право користування малолітнього ОСОБА_2 спірною квартирою, оскільки після відчуження квартири останній втратив право на проживання в ній та позбавлений належних умов для проживання й розвитку, відчуження квартири відбулося без дозволу органу опіки та піклування.
Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 14 січня 2020 року в складі судді Панченко О. М., залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року в складі колегії суддів Ігнатченко Н. В., Голуб С. А., Таргоній Д. О., у задоволенні позову відмовлено.
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що:
- суд першої інстанції перевірив наявність права дитини безперешкодно користуватися спірним житловим приміщенням як на момент укладення оспорюваного договору, так і на час звернення з позовом до суду та під час розгляду справи у суді, тобто за період з 13 грудня 2014 року по 17 січня 2020 року;
- установив його право користування іншим житловим приміщенням за місцем реєстрації малолітнього разом зі своїми батьками, відмінним від адреси спірної квартири;
- установив наявність можливості у батьків ОСОБА_2 користуватися належними їх сім'ї на праві власності житловими приміщеннями - приватними будинками, що вказує на відсутність порушень майнових прав малолітньої дитини; оспорюваний договір дарування не зменшує і не обмежує права позивача як малолітньої особи на проживання у квартирі АДРЕСА_1 і доказів того, що права ОСОБА_2 порушуються цим правочином, відсутні;
- сама по собі відсутність згоди органу опіки та піклування на укладення договору дарування не може бути підставою для визнання цього договору недійсним, оскільки житлові права малолітнього ОСОБА_2 не порушені і він не позбавлений права користуватися житлом у зв'язку з укладенням оспорюваного договору;
- укладання оспорюваного договору без попереднього дозволу органу опіки та піклування не призвело до звуження обсягу, зменшення чи обмеження існуючого права малолітнього на користування житлом.
16 листопада 2020 року ОСОБА_1 з пропуском строку на касаційне оскарження подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі.
Ухвалою Верховного Суду від 04 грудня 2020 року касаційну скаргу залишено без руху. Виконавши вимоги указаної ухвали, ОСОБА_1 надала докази на підтвердження дати отримання оскаржуваної постанови, що є підставою для поновлення строку.
У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, оскільки суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду України від 20 січня 2016 року в справі № 6-2940цс15, від 10 лютого 2016 року в справі № 6-3005цс15, від 11 травня 2016 року в справі № 6-806цс16 та в постановах Верховного Суду від 07 листопада 2018 року в справі № 391/11/17, 08 серпня 2018 року в справі № 202/5268/15-ц, від 20 лютого 2019 року в справі № 753/8931/16-ц, від 29 липня 2020 року в справі № 202/3914/17. Суди при розгляді справи не встановили наявність у малолітнього ОСОБА_2 іншого належного місця проживання на момент укладення спірного договору. Квартира, в якій на момент укладення договору дарування були зареєстровані малолітній ОСОБА_2 та його батьки не придатна для проживання сім'ї з чотирьох осіб, оскільки її площа 10 м2. Суди не врахували, що обидві сторони договору на момент його укладення знали, що в квартирі проживає малолітній, та свідомо позбавили його права на проживання у спірній квартирі.
Відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України якщо касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу, суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку.
У відкритті касаційного провадження слід відмовити з наступних підстав.
Суди встановили, що відповідно до свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 від 11 червня 2013 року батьками малолітнього ОСОБА_2 є ОСОБА_3 та ОСОБА_1
16 квітня 2014 року відповідач ОСОБА_4 подарував своєму сину відповідачу ОСОБА_3 спірну квартиру, а 13 грудня 2014 року ОСОБА_3 подарував цю квартиру батьку ОСОБА_4 . У договорі ОСОБА_3 гарантував своєму батькові, що прав на спірну квартиру у малолітніх чи неповнолітніх немає. Дозвіл Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації як органу опіки та піклування на укладення договору дарування спірної квартири не надавався.
Суди встановили, що на момент укладення договору дарування малолітній з батьками, фактично проживаючи в спірній квартирі, одночасно зберігали за собою право користування квартирою АДРЕСА_2 , а починаючи з 22 лютого 2018 року - трикімнатною квартирою АДРЕСА_3 .
ОСОБА_1 на день укладення спірного договору належало на праві особистої приватної власності будинковолодіння по АДРЕСА_4 , а ОСОБА_3 - будинковолодіння по АДРЕСА_5 .
Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Згідно статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення чи порушення (не визнаються або оспорюються) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.
Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зроблено висновок, що «недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їхвідновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим».
У постанові Верховного Суду України від 09 листопада 2016 року у справі № 6-930цс16 зроблено висновок, що при вирішенні справ за позовом в інтересах дітей про визнання недійсними правочинів необхідно в кожному конкретному випадку: 1) перевіряти в дитини наявність права користування житловим приміщенням на момент укладення оспорюваного договору, а також місце її фактичного постійного проживання; 2) враховувати добросовісність поведінки батьків або одного з них щодо надання документів про права дітей на житло, яке є предметом при укладенні оспорюваного договору; 3) з'ясовувати, чи існує фактичне порушення законних прав дитини внаслідок укладення такого договору.
У постанові Верховного Суду України від 20 січня 2016 року у справі № 6-2940цс15 зроблено висновок, що правочин, який вчинений стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов'язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить інтересам дитини, звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов'язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним.
Суди, встановивши, що оспорюваний договір дарування не зменшив та не обмежив майнові права малолітнього ОСОБА_2 , оскільки на момент відчуження спірної квартири він разом зі своїми батьками мав право користування квартирою АДРЕСА_6 , кожний із його батьків на момент укладення договору дарування мав на праві власності приватний будинок, а починаючи з лютого 2016 року малолітній ОСОБА_2 проживає у спірній квартирі і факт перешкоджання дідом у користуванні нею судами не встановлено, дійшли правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Підстав уважати, що суди допустили порушення норм матеріального та процесуального права при вирішенні спору, немає.
Посилання ОСОБА_1 на висновки, викладені у постановах Верховного Суду України від 20 січня 2016 року в справі № 6-2940цс15, від 10 лютого 2016 року в справі № 6-3005цс15, від 11 травня 2016 року в справі № 6-806цс16 та в постановах Верховного Суду від 07 листопада 2018 року в справі № 391/11/17, 08 серпня 2018 року в справі № 202/5268/15-ц, від 20 лютого 2019 року в справі № 753/8931/16-ц, від 29 липня 2020 року в справі № 202/3914/17 є необґрунтованими, оскільки вони зроблені у справі за інших фактичних обставин.
Посилання на незастосування апеляційним судом висновку викладеного в постанові Верховного Суду України від 20 січня 2016 року в справі № 6-2940цс15 є безпідставним, оскільки суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку.
Посилання ОСОБА_1 на те, що батько та дідусь малолітнього ОСОБА_2 на момент укладення спірного договору знали, що в квартирі проживає малолітній та свідомо позбавили його права на проживання у спірній квартирі, не беруться до уваги, оскільки неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно не може бути підставою для визнання договорів недійсними за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) зроблено висновок про те, що добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra faktum proprium (заборона суперечливої поведінки) базується на римській максимі - «non concedit venire contra faktum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra faktum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.
Аналіз змісту касаційної скарги та постанови апеляційного суду свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, оскільки Верховний Суд вже викладав у постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку, а тому у відкритті касаційного провадження слід відмовити.
Саме по собі посилання на пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України без обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду не є підставою для касаційного оскарження, а тому до уваги не беруться.
Керуючись статтями 260, 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
Поновити ОСОБА_1 , яка діє в інтересах малолітнього ОСОБА_2 , строк на касаційне оскарження рішення Деснянського районного суду міста Києва від 17 січня 2020 року та постанови Київського апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року.
У відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , яка діє в інтересах малолітнього ОСОБА_2 , на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 17 січня 2020 року та на постанову Київського апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року відмовити.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Судді Н. О. Антоненко
В. І. Крат
М. М. Русинчук