17 лютого 2021 рокуЛьвівСправа № 460/5066/20 пров. № А/857/15925/20
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого-судді - Мікули О. І.,
суддів - Курильця А. Р., Кушнерика М. П.,
з участю секретаря судового засідання - Кітраль Х. І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові в залі суду апеляційну скаргу Тернопільського зонального відділу Військової служби правопорядку на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2020 року у справі № 460/5066/20 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Тернопільського зонального відділу Військової служби правопорядку про визнання дій та відмови протиправними, зобов'язання вчинення певних дій,-
суддя в 1-й інстанції - Борискін С. А.,
час ухвалення рішення - 21.10.2020 року,
місце ухвалення рішення - м. Рівне,
дата складання повного тексту рішення - 21.10.2020 року,
Позивач - ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до відповідача - Тернопільського зонального відділу Військової служби правопорядку, в якому просив визнати протиправними дії відповідача щодо несвоєчасного остаточного розрахунку при звільненні за період з 27 листопада 2018 року по 23 березня 2020 року; визнати протиправною відмову відповідача щодо виплати позивачу середнього грошового забезпечення за весь час затримки по день фактичного розрахунку, тобто з 27 листопада 2018 року по 23 березня 2020 року, з розрахунку середнього грошового забезпечення за останні два календарні місяці, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100; зобов'язати відповідача виплатити позивачу середнє грошове забезпечення за весь час затримки остаточного розрахунку з 27 листопада 2018 року по 23 березня 2020 року, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2020 року позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Тернопільського зонального відділу Військової служби правопорядку щодо не проведення нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 28 листопада 2018 року по 26 березня 2020 року. Стягнуто з Тернопільського зонального відділу Військової служби правопорядку на користь ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з 28 листопада 2018 року по 26 березня 2020 року в сумі 32719 грн. 06 коп. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, відповідач оскаржив його в апеляційному порядку. Вважає, що оскаржуване рішення прийняте з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, та підлягає скасуванню, покликаючись на те, що, на його думку, сума 32719,06 грн не відповідає принципам розумності, справедливості та пропорційності встановлених заходів відповідальності. Вважає, що розмір суми компенсації за несвоєчасний розрахунок при звільненні, який належить до стягнення на користь ОСОБА_1 , повинен становити 6221,19 грн, оскільки вказана сума є орієнтовною оцінкою втрат позивача у зв'язку з несвоєчасним розрахунком при звільненні, які розумно можна було б передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників. Просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення.
Позивач подав відзив на апеляційну скаргу, у якому зазначає, що під час його звільнення, відповідачем не було вчасно проведено повний розрахунок з усіх видів його забезпечення, а саме: не виплачена компенсація за невикористані календарні дні додаткової відпустки. Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 04 листопада 2019 року по справі №460/1717/19 його позов було задоволено та зобов'язано Тернопільський зональний відділ Військової служби правопорядку нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за всі невикористані дні щорічної додаткової відпустки за 2016, 2017,2018 роки, виходячи з розміру грошового забезпечення на день звільнення позивача 28 листопада 2018 року. Зобов'язано Тернопільський зональний відділ Військової служби нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період 02 червня 2016 по 27 листопада 2018 року. На виконання вказаного рішення суду, 26 березня 2020 року на його картковий рахунок були перераховані грошові кошти в сумі 28899,49 грн. Враховуючи те, що проведення відповідачем остаточного розрахунку з ним було здійснено з затримкою та порушенням ст.116, 117 КЗпП України, що є підставою для стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку по виплаті компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій, тобто затриманні розрахунку при звільненні. Щодо суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, то така повинна становити 260 144,30 грн (485 к.д. х 536,38 грн), що не було взято до уваги судом першої інстанції. Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким його позов задовольнити у повному обсязі.
Справа розглянута судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження.
Учасники справи у судове засідання не з'явилися, про дату, час і місце розгляду справи повідомлені належним чином, учасників справи подали до суду клопотання про розгляд справи без їх участі, а тому з врахуванням наведеного вище колегія суддів вважає можливим проведення розгляду справи у їхній відсутності за наявними у справі матеріалами, та на основі наявних у ній доказів, згідно з ч.4 ст.229 КАС України без фіксування судового засідання технічними засобами.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та відзив на апеляційну скаргу у їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити частково з таких підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 з 2016 року проходив військову службу у Тернопільському зональному відділі Військової служби правопорядку.
З 2007 року позивач має статус учасника бойових дій, а у 2015 році безпосередньо приймав участь у антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України, що підтверджується посвідченням учасника бойових дій серії НОМЕР_1 та довідкою від 16 грудня 2015 року №832.
Наказом начальника Тернопільського ЗВ ВСП від 28 листопада 2018 року №237 позивача звільнено з військової служби у запас (за станом здоров'я), на підставі наказу начальника Генерального штабу - Головнокомандувача Збройних Сил України (по особовому складу) від 27 листопада 2018 року №625.
Судом також встановлено, що під час звільнення з військової служби позивачу не було проведено нарахування та виплати індексації грошового забезпечення та компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, що змусило позивача здійснювати захист своїх прав у суді.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 04 листопада 2019 року по справі №460/1717/19, що набрало законної сили 18 лютого 2020 року, позовну заяву ОСОБА_1 до Тернопільського зонального відділу Військової служби правопорядку про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії - задоволено.
Визнано протиправною бездіяльність Тернопільського зонального відділу Військової служби правопорядку щодо не включення до наказу начальника Тернопільського зонального відділу Військової служби правопорядку від 28 листопада 2018 року №237 (по строковій службі) пункту стосовно нарахування та виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної додаткової відпустки за 2016, 2017, 2018 роки, виходячи з розміру грошового забезпечення на день звільнення та індексації за період з 02 червня 2016 по 27 листопада 2018 року.
Зобов'язано Тернопільський зональний відділ Військової служби правопорядку нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за всі невикористані дні щорічної додаткової відпустки за 2016, 2017,2018 роки виходячи з розміру грошового забезпечення на день звільнення позивача 28 листопада 2018 року.
Зобов'язано Тернопільський зональний відділ Військової служби нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період 02 червня 2016 по 27 листопада 2018 року.
На виконання цього судового рішення, відповідачем 26 березня 2020 року здійснено перерахування ОСОБА_1 на його картковий рахунок нарахованої грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної додаткової відпустки та індексації грошового забезпечення в сумі 28181,34 грн.(сума операції: 28,466 грн., комісія: 284,66 грн.) (а.с.12).
Отже, фактично остаточний розрахунок при звільненні позивача з військової служби було здійснено відповідачем лише 26 березня 2020 (дата останньої виплати), що підтверджується випискою по картковому рахунку позивача та не заперечено відповідачем.
Позивач, вважаючи протиправними дії відповідача щодо несвоєчасного остаточного розрахунку при звільнені за період з 27 листопада 2018 року по 23 березня 2020 року, звернувся в суд з цим позовом.
Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції врахував, зокрема наявність спору з приводу належності позивачу сум на день звільнення, розмір недоплаченої суми при звільненні 28181,34 грн), розмір цієї частки порівняно із сумою середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат позивача, дії відповідача щодо її виплати, зокрема, після вирішення спору, а тому дійшов висновку, що сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є очевидно неспівмірною зі встановленим розміром заборгованості з виплати грошової компенсації та індексації грошового забезпечення, у зв'язку з чим вважав справедливим, пропорційним, таким, що відповідатиме критеріям визначення розміру відповідальності відповідача зазначеним у постановах Великої Палати Верховного Суду, необхідність зменшення розміру стягнення суми середнього заробітку за час затримки розрахунку до 32719,06 грн, за весь період прострочення виплати належних позивачу при звільненні сум.
Даючи правову оцінку таким висновкам суду першої інстанції, колегія суддів виходить з наступного.
Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Підстави виникнення, проходження і припинення служби визначені не трудовим, а спеціальним законодавством, за приписами якого повинні розглядатися спори з участю публічних службовців. У разі відсутності відповідних положень у конституційному або адміністративному законодавстві суд може додатково застосувати трудове законодавство, якщо така можливість передбачена у спеціальному законі.
У разі, коли така можливість застосування трудового права у спеціальному законі не передбачена, то за правилами частини 6 статті 7 КАС України суд застосовує закон, який регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права), навівши у рішенні відповідні доводи.
Так, як нормами спеціальних законів, які стосуються проходження військової служби, не врегульовані питання строків проведення розрахунку при виключенні із списків особового складу частини, відповідальності за затримання розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення)), суд згідно з положеннями ст.9 КАС України вправі застосувати до спірних правовідносин положення КЗпП України.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 01 березня 2018 року у справі №806/1899/17 та постановах Верховного Суду від 31 травня 2018 року у справі №823/1023/16, від 30 квітня 2020 року у справі №140/2006/19, від 04 вересня 2020 року у справі № 120/2005/19-а, у постанові від 09 липня 2020 року у справі № 320/6659/18.
Відповідно до ст.17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” (далі - Закон України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”).
Згідно зі ст.1 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Відповідно до ч.2 ст.1-2 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” у зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Як встановлено судом вище, під час звільнення з військової служби позивачу не було проведено нарахування та виплата індексації грошового забезпечення та компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, що змусило позивача здійснювати захист своїх прав у суді.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 04 листопада 2019 року по справі №460/1717/19, що набрало законної сили 18 лютого 2020 року, позовну заяву ОСОБА_1 до Тернопільського зонального відділу Військової служби правопорядку про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії - задоволено. Визнано протиправною бездіяльність Тернопільського зонального відділу Військової служби правопорядку щодо не включення до наказу начальника Тернопільського зонального відділу Військової служби правопорядку від 28 листопада 2018 року №237 (по строковій службі) пункту стосовно нарахування та виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної додаткової відпустки за 2016, 2017, 2018 роки, виходячи з розміру грошового забезпечення на день звільнення та індексації за період з 02 червня 2016 по 27 листопада 2018 року.Зобов'язано Тернопільський зональний відділ Військової служби правопорядку нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за всі невикористані дні щорічної додаткової відпустки за 2016, 2017,2018 роки виходячи з розміру грошового забезпечення на день звільнення позивача 28 листопада 2018 року. Зобов'язано Тернопільський зональний відділ Військової служби нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період 02 червня 2016 року по 27 листопада 2018 року.
На виконання цього судового рішення відповідачем 26 березня 2020 року здійснено перерахування ОСОБА_1 на його картковий рахунок нарахованої грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної додаткової відпустки та індексації грошового забезпечення в сумі 28181,34 грн.(сума операції: 28,466 грн., комісія: 284,66 грн.) (а.с.12).
Отже, фактично остаточний розрахунок при звільненні позивача з військової служби було здійснено відповідачем лише 26 березня 2020 року (дата останньої виплати), що підтверджується випискою по картковому рахунку позивача та не заперечується відповідачем.
Відповідно до частини 1 статті 47 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Згідно з статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
Вказаними нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати (грошового забезпечення) за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Відповідно до статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Умовами застосування частини 1 статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Вказаний у частині 1 статті 117 КЗпП України законодавчий припис є загальним і не встановлює конкретні види виплат, які роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові в день його звільнення.
Частина 2 статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання.
Аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13 травня 2020 року у справі №810/451/17 (провадження №11-1210апп19) та у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17.
Відповідно до правової позиції, наведеної в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №910/4518/16, за змістом приписів статей 94, 116, 117 КЗпП і статей 1, 2 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.
Верховний Суд зазначає, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. В разі невиконання такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 виключено зі списків особового складу Тернопільського зонального відділу Військової служби правопорядку та всіх видів забезпечення з 28 листопада 2018 року, тоді як фактичний розрахунок щодо грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій та індексацію грошового забезпечення, як це зазначив суд першої інстанції, проведено 26 березня 2020 року після виконання рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 04 листопада 2019 року по справі №460/1717/19, а тому відповідач зобов'язаний нарахувати та виплатити позивачу компенсацію за затримку розрахунку при звільненні - середнє грошове забезпечення (середній заробіток) за період такої затримки.
При цьому, з огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Відповідні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, у постановах Верховного Суду від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19 та від 28 січня 2021 року у справі №580/2427/19.
За обставин цієї справи необхідно застосувати критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, при цьому враховуючи наведені вище умови.
Також, колегія суддів звертає увагу, що при визначенні середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, такий розраховується шляхом множення середньоденної заробітної плати на число робочих днів у розрахунковому періоді, виходячи з наступного.
Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100.
Нормами абзацу 3 пункту 2 Порядку № 100 визначено, що середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана виплата, тобто, що передують дню звільнення працівника з роботи.
Згідно з пунктом 5 розділу ІV Порядку № 100 основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з пунктом 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством календарних днів за цей період.
Після визначення середньоденної заробітної плати, як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику, здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац другий пункту 8 Порядку № 100).
Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи організації, встановленим з отриманням вимог законодавства (абзац 3 пункт 8 Порядку № 100).
Така правова позиція висловлена Верховним Судом України у постановах від 21 січня 2015 року (справа № 6-195цс14) та від 23 січня 2015 року (№6-1093цс15), а також Верховним Судом у постанові від 16 квітня 2020 року (справа №316/2896/14-а), у постанові від 28 січня 2021 року (справа №580/2427/19).
Зі змісту довідки про середньоденне грошове забезпечення ОСОБА_1 від 09 жовтня 2020 року №1/3263 вбачається, що середньоденне грошове забезпечення позивача становить 536,38 грн.
Крім того, як вбачається з матеріалів справи, позивача виключено зі списків 27 листопада 2018 року, а виплата проведена відповідачем 26 березня 2020 року, тобто період затримки розрахунку при звільненні позивача з 28 листопада 2018 року по 25 березня 2020 року, що відповідно складає 331 робочий день обрахований згідно з листами Мінсоцполітики про Норми тривалості робочого часу на 2018 р. (23 р.д.), 2019 р. (250 р.д.), 2020 р. (58 р.д.).
Таким чином, розмір середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні проведений з врахуванням положень Порядку №100 становить 177541,78 грн (536,38 грн. х 331 р.д.).
Разом з тим, враховуючи наведене усе вище, колегія суддів звертає увагу на те, що у цій справі загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат складав 313947,84 грн, з яких: грошове забезпечення виплачене при звільненні згідно з витягом з наказу від 28 листопада 2018 року №237 (а.с.8, 8зв.) - 285766,50 грн (91,02%), доводів на спростування цього факту суду не надано, та компенсація за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій і індексація грошового забезпечення - 28181,34 грн (8,98%).
Аналізуючи наведені вище правові норми та встановлені фактичні обставини справи, колегія суддів, виходячи з принципу розумності, справедливості та пропорційності, вважає належним і достатнім способом захисту порушених прав позивача - стягнення на його користь 15943,25 грн, як середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні (8,98% від 177541,78 грн).
Саме така правова позиція щодо обрахунку середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні викладена Верховним Судом у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19.
Також відповідно до правової позиції, що викладена у постанові Верховного Суду від 23 квітня 2019 року у справі №2340/3023/18, суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні, обраховуються без віднімання сум податків та зборів. Податки і збори із суми середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, присудженої за рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із суми середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні зменшується на суму податків і зборів.
Таким чином, враховуючи викладені вище обставини справи, колегія суддів вважає доводи апелянта щодо пропорційності, розумності і справедливості підставними, разом з тим, не погоджується з розрахованою сумою та виходить з проведеного розрахунку згідно з правовою позицією викладеною у постанові Верховного Суду від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19.
Колегія суддів також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів апелянта), сформовану у справі "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (RuizTorijav. Spain) № 303-A, пункт 29).
Також згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Наведене дає підстави для висновку, що доводи сторін у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості в межах відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду.
Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
З врахуванням усіх вищенаведених обставин колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції в частині задоволення позову про стягнення з Тернопільського зонального відділу Військової служби правопорядку на користь позивача середнього заробітку за період затримки розрахунку при звільненні прийняв рішення з порушенням норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи в цій частині, у зв'язку з чим відповідно до вимог ст.317 КАС України рішення суду в цій частині підлягає зміні; в решті суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, правильно і повно встановив обставини справи, тому відповідно до ст.316 КАС України рішення суду в цій частині необхідно залишити без змін.
Керуючись ст. 229, 242, 243, 250, 310, 315, 316, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд,-
Апеляційну скаргу Тернопільського зонального відділу Військової служби правопорядку задовольнити частково.
Рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2020 року у справі № 460/5066/20 змінити, виклавши абзаци третій резолютивної частини рішення у наступній редакції:
«Стягнути з Тернопільського зонального відділу Військової служби правопорядку (вул.Дубовецька, 1, м.Тернопіль, 46002, код ЄДРПОУ 07815417) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_2 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 28 листопада 2018 року по 25 березня 2020 року в розмірі 15943 (п'ятнадцять тисяч дев'ятсот сорок три) грн 25 коп. без врахування податків, зборів та інших обов'язкових платежів».
У решті рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2020 року у справі № 460/5066/20 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України, протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Головуючий суддя О. І. Мікула
судді А. Р. Курилець
М. П. Кушнерик
Повне судове рішення складено 01 березня 2021 року.