Справа 688/2733/20
№ 2/688/60/21
Рішення
іменем України
19 лютого 2021 року Шепетівський міськрайонний суд
Хмельницької області
в складі:
головуючого - судді Босюка В.А.
при секретарі - Кулеші Л.М.,
з участю позивача, представника позивача - адвоката Гриба Ю.П.,
відповідача, представника відповідача - адвоката Горщара Б.А.,,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Шепетівка справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору дарування квартири недійсним, усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням шляхом вселення, -
Позивач звернувся до суду з даним позовом, в якому просить визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений між ним та ОСОБА_2 , посвідчений 12.04.2012 року приватним нотаріусом Шепетівського міського нотаріального округу, зареєстрований в реєстрі за №1176. В обґрунтування позову посилається на те, що 11.04.2012 року він придбав вищевказану квартиру за власні кошти, щоб в подальшому там проживати. На той час він з відповідачем вже проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу з 2010 року. Після купівлі квартири, відповідач сказала, що якщо він оформить квартиру на неї, то вона його буде доглядати та допомагати і надалі будуть проживати в цій квартирі, вона буде опікуватись його здоров'ям, оскільки він переніс інсульт, часто скаржився на погане самопочуття, лікувався в лікарнях, а вона приносила йому ліки та продукти харчування. Тому на другий день вони пішли до приватного нотаріуса Петровської Л.О., де він підписав договір дарування квартири, при цьому помилився в правовій природі даного договору, адже насправді він вважав, що підписує договір довічного утримання. Після укладення договору, відповідач забрала всі документи на квартиру, включно з договором. З того часу до серпня 2020 року у нього жодних сумнівів не виникало щодо укладеного ними правочину, як він вважав договору довічного утримання. 31.05.2013 року він зареєстрував своє місце проживання в цій квартирі, де проживав разом з відповідачем однією сім'єю, вели спільне господарство. В травні 2020 року він змушений був поїхати в с. Роговичі Полонського району Хмельницької області, де проживає його матір похилого віку ОСОБА_3 , яка потребує постійного стороннього догляду, для догляду за нею, а коли повернувся додому в серпні цього ж року виявив, що замінені замки вхідних дверей, ключів та доступу до квартири у нього немає, його особисті речі знаходяться в квартирі. Відповідач самовільно без попередження замінила замок на вхідних дверях та не допускає його у приміщення, чим грубо порушує його права, перешкоджаючи користуватись житловим приміщенням. На його прохання впустити у квартиру, вона не реагує. Отримавши в нотаріуса копію спірного договору, адвокат йому роз'яснив усі правові наслідки даного правочину дарування, а не як він бажав і вважав раніше довічного утримання. Вказує, що ним неправильно сприйнято фактичні обставини правочину, що вплинуло на його волевиявлення, ця помилка має для нього істотне значення, адже порушені його майнові права та інтереси. За наведених обставин просить визнати спірний договір недійсним та усунути перешкоди в користуванні квартирою АДРЕСА_1 , шляхом вселення його в дану квартиру.
Позивач та його представник в судовому засіданні позов підтримали, підтвердили обставини, викладені в ньому. Позивач пояснив, що проживав з відповідачкою як чоловік і жінка однією сім'єю з 2010 року, вели спільне господарство, мали спільні кошти, заробітну плату віддавав відповідачу, є кумами між собою. З 2011 року разом з відповідачем їздили працювати у Росію. На його пропозицію відповідач погодилась купити квартиру і вони 11.04.2012 року купили спірну квартиру за його особисті кошти, а 12.04.2012 року уклав відносно цієї квартири договір з відповідачкою. Під час оформлення договорів як 11.04.2012 року, так і 12.04.2012 року їх не читав, особисто підписував договір дарування, має середню освіту. По травень 2020 року разом жили у спірній квартирі. У серпні 2020 року виявив, що не може потрапити у квартиру і зрозумів, що у квартирі змінено замок. 8 вересня 2020 року зателефонував відповідачу, яка повідомила про намір продати спірну квартиру. Особисті його речі залишились у квартирі. 4 та 5 квітня 2012 року був на прийомі у лікарів з діагнозом наслідки перенесеного інфаркту, з квітня 2013 року є інвалідом 3-ої групи. Оспорюваний договір підписав внаслідок помилки, вважаючи що підписує договір довічного утримання. Також є власником частини квартири АДРЕСА_2 .
Відповідач та її представник в судовому засіданні позов не визнали. Відповідач пояснила, що позивач є її кумом, оскільки хрестила його дочку. Приїхавши з Півночі Росії у с. Роговичі Полонського району, з 2010 року стала проживати з позивачем однією сім'єю, а у вересні 2011 року забрала позивача до себе на Північ Росії, де обоє працювали, але зароблених коштів позивач їй не давав. Вона працювала на двох роботах, збирала кошти на придбання квартири в Україні. Спірна квартирі куплена за її кошти і договір купівлі-продажу оформили на позивача, як громадянина України, оскільки їй як громадянці Росії необхідно було сплачувати великий податок. Гроші за придбану квартиру вона особисто заплатила для дочки продавця. Наступного дня позивач подарував їй цю квартиру, обоє були у нотаріуса, позивач читав договір дарування, розписався у ньому, після чого забрала документи, які лежали у квартирі і позивач в будь-який час міг їх почитати. Через 5 днів після 12.04.2012 року разом з позивачем поїхали на Північ Росії, де перебували до 2013 року, після чого повернулись, вона погодилась прописати позивача у квартирі, за свої кошти, які пересилали з Росії від здачі в найм квартири, зробила ремонт у спірній квартирі і проживали в ній з позивачем як одна сім'я до 2018 року. З 2016 року позивач став вимагати у неї переписати квартиру на свою внучку. До оформлення договору дарування не обіцяла доглядати позивача, останній протягом 2010-2013 років допомоги не потребував, працював водієм на Півночі Росії. 25 січня 2020 року змінила замок у вхідних дверях квартири і з цього час позивач не має доступу до квартири.
Заслухавши сторін, їх представників, свідків, дослідивши письмові докази у справі, суд знаходить позов задовольнити частково з наступних підстав.
Відповідно до ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
Відповідно до вимог ч.1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно з ч.ч.1-3, 5 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Судом встановлено, що 12 квітня 2012 року сторони уклали договір дарування квартири, згідно якого позивач ОСОБА_1 подарував, а відповідач ОСОБА_2 прийняла в дар квартиру АДРЕСА_1 , що підтверджується даними вищевказаного договору, посвідченого приватним нотаріусом Шепетівського міського нотаріального округу Петровською Л.О.
Згідно інформації з Реєстру прав власності на нерухоме майно за №222868812 від 07.09.2020 року, 19.04.2012 року за відповідачем зареєстровано право власності на спірну квартиру. Вказане підтверджується також витягом про державну реєстрацію прав, виданого 19.04.2012 року Шепетівським бюро технічної інвентаризації за №33880807.
Згідно зі ст. 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
У своїй постанові від 03.10.2018 року у справі №759/17065/14-ц Верховний Суд зробив висновок по застосуванню ст. 229 ЦК України та вказав, що «під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов'язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог при визнання правочину недійсним на підставі ст. 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочинів охоплюватиме собою його характеристику оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування)». Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК), мають існувати на момент вчинення правочину.
Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення.
Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.
Отже, наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз'яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного. Відповідний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16.
В судовому засіданні позивач також пояснив, що підписав особисто оспорюваний договір, однак сам договір не читав. Факт підписання позивачем договору дарування ствердив у суді свідок з боку відповідача ОСОБА_4 .
У п. 6 оспорюваного договору зазначено, що укладення цього договору не пов'язане із виконанням Обдаровуваною будь-яких дій майнового або немайнового характеру на користь Дарувальника зараз або в майбутньому. Після пункту 6, на третій сторінці договору міститься жирним шрифтом запис, що «договір нами прочитано, його зміст нам зрозумілий та відповідає нашій волі», після чого у графі «Дарувальник» є власноручно ним написане, як ствердив у суді позивач, його прізвище, ім'я, по-батькові. При цьому суд звертає увагу на те, що сам бланк оспорюваного договору має на першій сторінці напис жирним шрифтом «ДОГОВІР ДАРУВАННЯ КВАРТИРИ», який за розміром шрифту достатній для читання неозброєним оком.
Допитані судом свідки з боку позивача ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , яка є дочкою позивача, пояснили, що у спірній квартирі позивач та відповідач проживали однією сім'єю з 2012 року, стосунки між ними були добрими. Про придбання квартири знають зі слів позивача. Свідки ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , крім того пояснили, що у вересні 2020 року складали акт в зв'язку з неможливістю позивача потрапити до спірної квартири, в ході огляду було виявлено, що у вхідних дверях квартири замінений замок. Під час огляду позивач зателефонував відповідачу, яка повідомила, що дійсно замінила замок у дверях і має намір продати квартиру. Свідок ОСОБА_6 також пояснив, що позивач казав йому про прохання відповідача переписати на неї квартиру, щоб вона його доглядала. Свідок ОСОБА_7 також пояснила, що позивач не казав їй за чиї кошти куплена квартира, з 2010 року батько хворіє після перенесеного інсульту, лікувався, відповідач як жінка приймала участь у лікуванні позивача.
Відповідно до ч.1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно з ч.1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
За приписами ст. 744 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.
На момент укладення оспорюємого договору позивач мав вік 56 років, середню освіту, будь-яких захворювань, що потребували б догляду за ним не мав, за його поясненнями з відповідачем з 2010 року по 2020 рік проживали однією сім'єю у спірній квартирі, а також має на праві власності частину квартири АДРЕСА_2 . За період з дня вчинення договору дарування 12.04.2012 року по дату звернення до суду, позивач не вимагав у відповідача матеріальної оплати на догляд, чи її еквіваленту наданням послуг, не заявляв про це і під час розгляду справи.
Тому у спірних правовідносинах не можна говорити про помилку при укладенні договору дарування між сторонами, обґрунтовуючи це тим, що позивач думав, що укладає договір довічного утримання, оскільки він такого довічного утримання (догляду), з огляду на вищевказані обставини не потребував. Такого висновку дійшов Верховний Суд у своїй постанові від 01.02.2021 року у справі №309/1879/18.
Враховуючи вищевикладені обставини, суд вважає, що позивач ОСОБА_1 на момент посвідчення оспорюваного правочину мав волевиявлення на його вчинення, оскільки особисто підписав договір. Текст договору викладений чітким, розбірливим шрифтом, формулювання в ньому викладене зрозуміло, обставин, які б перешкоджали йому прочитати текст договору, судом не встановлено. Позивач зазначив свої прізвище, ім'я та по батькові в графі « ОСОБА_8 », розуміючи, що це слово не є ідентичним слову «Відчужувач» чи «Продавець», « ОСОБА_9 ».
Таким чином суд приходить до висновку про відмову в позову в частині визнання недійсним спірного договору дарування квартири.
Щодо позовної вимоги позивача та усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням шляхом його вселення в квартиру, суд знаходить задовольнити з наступних підстав.
Судом встановлено, що з 31.05.2013 року позивач є зареєстрованим за адресою: АДРЕСА_3 за згоди власника квартири ОСОБА_2 , що підтверджується даними паспорта ОСОБА_1 серії НОМЕР_1 , виданого 28.11.1996 року.
У зв'язку з тим, що матір позивача ОСОБА_3 не здатна до самообслуговування та потребувала постійного стороннього догляду, позивач в травні 2020 року став з нею проживати, що підтверджується даними довідок № 302, виданої 08.09.2020 року ЛКК Полонського ППМСД, та №180, виданої старостою Роговичівського старостинського округу 17.09.2020 року. Факт їх родинних відносин підтверджується даними свідоцтва про народження позивача серії НОМЕР_2 від 26.01.1956 року.
Відповідач ОСОБА_2 чинить перешкоди в користуванні позивачем спірною квартирою, змінивши замок у вхідних дверях та не допускаючи його в приміщення, що ствердила своїми поясненнями в суді.
Як вбачається з даних акту обстеження квартири АДРЕСА_1 , складеного 08.09.2020 року в присутності свідків ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , в даній квартирі, де зареєстрований ОСОБА_1 замінені замки вхідних дверей, ключів від цих замків та доступу до квартири ОСОБА_1 не має, його особисті речі знаходяться в квартирі.
Зазначені обставини підтвердили в суді свідки ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та свідок з боку відповідача ОСОБА_4 , який пояснив, що у 2020 році у спірній квартирі було замінено один замок на вхідних дверях в зв'язку з поломкою.
За показаннями вищевказаних свідків та свідків з боку відповідача ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 позивач та відповідач проживали однією сім'єю у спірній квартирі.
З аналізу вказаних доказів суд приходить до висновку, що позивач проживав у спірній квартирі в якості члена сім'ї відповідача до травня 2020 року, після чого в результаті заміни відповідачем замка вхідних дверей позбавлений можливості користування цим житлом з вини останньої.
Згідно з ч.4 ст.9, ст. 109 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Частиною першою ст. 383 ЦК України та ст. 150 ЖК Української РСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ними (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Відповідно до ч.1 ст. 156 ЖК Української РСР члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.
Згідно ч.4 ст. 156 ЖК Української РСР до членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 ЖК Української РСР.
Припинення сімейних відносин із власником житла не позбавляє позивача права на користування житловим приміщення, до якого позивач вселилася як член сім'ї власника на законних підставах за його згодою. До аналогічного правового висновку дійшов Верховий Суд у постанові від 10 квітня 2019 року у справі №640/16022/16-ц.
Враховуючи те, що позивач був зареєстрований у квартирі за згодою власника - відповідача, а остання чинить перешкоди йому у проживанні у спірній квартирі, суд знаходить позовні вимоги в цій частині задовольнити та усунути перешкоди у користуванні спірним житлом, оскільки вимога про вселення позивача відповідає положенням закону, а порушене право користування житловим приміщенням - відновленню.
Відповідно до ч.1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
За наведених обставин, суд знаходить стягнути з відповідача судові витрати пропорційно розміру задоволених позовних вимог в сумі 840,80 грн.
Керуючись ст.ст. 141, 263-265, 273 ЦПК України, суд, -
Позов задовольнити частково.
Зобов'язати ОСОБА_2 усунути перешкоди в користуванні ОСОБА_1 житловим приміщенням, розташованим за адресою: АДРЕСА_3 , шляхом вселення ОСОБА_1 у квартиру АДРЕСА_1 .
В решті позову відмовити.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір в сумі 840,80 грн.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення в Хмельницький апеляційний суд через Шепетівський міськрайонний суд.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повне рішення складене 25 лютого 2021 року.
Суддя: В.А. Босюк