18 лютого 2021 рокуЛьвівСправа № 300/2781/20 пров. № А/857/2035/21
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі :
головуючого судді Большакової О.О.,
суддів Затолочного В.С., Кушнерика М.П.
з участю секретаря судового засідання Пильо І.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними та зобов'язання до їх вчинення за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 29 грудня 2020 року про залишення позовної заяви без розгляду (суддя першої інстанції Боршовський Т.І., м. Івано-Франківськ),
ОСОБА_1 звернувся до Івано-Франківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій щодо не проведення повного розрахунку при звільненні позивача, а саме - невиплати у день звільнення грошової компенсації вартості за не отримане речове; стягнення середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплату грошової компенсації вартості за не отримане речове) за період з 11.10.2019 по день фактичної виплати заборгованості грошової компенсації вартості за не отримане речове, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 29.04.2020 терміном 202 дня із розрахунку 469,79 грн. в день у сумі 94897,58 грн. із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримується з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою КМУ від 15.01.2004 № 44.
Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 29 грудня 2020 року позов ОСОБА_1 залишено без розгляд .
Із таким судовим рішенням не погодився позивач та подав апеляційну скаргу. Вважає ухвалу постановленою з неповним з'ясуванням судом обставин, що мають значення для справи та невідповідністю висновків суду обставинам справи, порушенням норм матеріального і процесуального права. Просить скасувати ухвалу і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги, зазначив, що суд першої інстанції не врахував, що позивач недоотримав 427,23 грн компенсації. Отже, суд безпідставно встановив, що перебіг строку розпочався 4 травня 2020 року, коли позивач дізнався про випалу йому 28054,56 грн. Апелянт вважає, що позивач дізнався про порушення його права 7 жовтня 2020 року, коли отримав довідку військової частини, що грошова компенсація була зарахована позивачу. Також, суд першої інстанції не врахував, що з 2 квітня 2020 року набули чинності процесуальні норми щодо продовження процесуальних строків на час дії карантину. Суд безпідставно дійшов висновку про відсутність поважних причин пропуску строку звернення до суду, тоді як пунктом 2 розділу ІІ» Прикінцеві та перехідні положення» Закону України №731- ХІ встановлено, що Процесуальні строки, які були продовжені відповідно до пункту 4 розділу X «Прикінцеві положення» Господарського процесуального кодексу України, пункту 3 розділу XII «Прикінцеві положення» Цивільного процесуального кодексу України, пункту 3 розділу VI «Прикінцеві положення» Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" № 540-IX від 30 березня 2020 року, закінчуються через 20 днів після набрання чинності цим Законом. Протягом цього 20-денного строку учасники справи та особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки (у разі наявності у них права на вчинення відповідних процесуальних дій, передбачених цими кодексами), мають право на продовження процесуальних строків з підстав, встановлених цим Законом. Таким чином встановлено обмеження строку наданого на виконання ухвали про залишення без руху, який закінчується через 20 днів після набарння сили цим Законом.
У судовому засіданні представник позивача Жарський Т.В. підтримав апеляційну скаргу з підстав, що в ній викладені .
Відповідач відзиву на апеляційну скаргу не подав.
Апеляційний суд, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги з таких мотивів.
Суд першої інстанції встановив, що ухвалою від 28.10.2020 суд відкрив провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
25.11.2020 від відповідача надійшло клопотання про залишення позовної заяви без розгляду через пропуск строку звернення до суду з цим позовом. Відповідач зазначив про те, що позивачу виплачено грошову компенсацію за неотримане речове майно в розмірі 28054,56 грн. 04.05.2020, тоді як позивач звернувся до суду лише 13.10.2020.
Ухвалою від 16.12.2020 позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху, у зв'язку із невідповідністю адміністративного позову вимогам, встановлених частиною 6 статті 161, частиною 1 статті 123 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі по тексту також - КАС України).
Усунення недоліків позовної заяви визначено шляхом подання: заяви про поновлення строку звернення до суду із вказаним позовом та наданням доказів поважності причин його пропуску.
22.12.2020 до Івано-Франківського окружного адміністративного суду подано заяву про поновлення строку звернення до суду, в якій вказано на дотримання ОСОБА_1 строків звернення до суду з цим позовом. В обґрунтування таких доводів позивач зазначив, що до спірних правовідносин підлягають застосування норми частини 2 статті 233 Кодексу законів про працю України, згідно якої у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Розглянувши викладені доводи та подані докази суд дійшов висновку про пропуск встановленого законом строку звернення до суду і відсутність підстав для його поновлення.
Апеляційний суд вважає цей висновок правильним, виходячи з наступного.
Відповідно до частин першої - третьої статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Частиною п'ятою цієї ж статті обумовлено, що для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
Відповідно до статті 116 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
Положеннями статті 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Статтею 233 КЗпП України визначено, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Відповідно до правової позиції, сформованої в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16, за змістом приписів статей 94, 116, 117 КЗпП України і статей 1, 2 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.
Конституційний Суд України у рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 зазначив, що для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Невиплата власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум і вимога звільненого працівника щодо їх виплати є трудовим спором між цими учасниками трудових правовідносин.
Згідно з частиною першою статті 233 Кодексу працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
З огляду на наведене Конституційний Суд України дійшов висновку, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним.
За висновком указаного рішення Конституційного Суду України положення частини першої статті 233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями статей 116, 117, 237-1 цього Кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.
Аналізуючи положення статей 116, 117 КЗпП України, Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 26 лютого 2020 року (справа 821/1083/17) зазначила таке.
Статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
У рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 Конституційний Суд України роз'яснив, що положення частини другої статті 233 КЗпП України у системному зв'язку з положеннями статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці» від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР зі змінами необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.
Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013 положення частини другої статті 233 КЗпП України слід розуміти так, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати як складових належної працівнику заробітної плати без обмеження будь-яким строком незалежно від того, чи були такі суми нараховані роботодавцем.
Оскільки предметом переданого на розгляд адміністративного спору є стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні, яка не входить до структури заробітної плати, підстави для застосування частини третьої статті 233 КЗпП відсутні.
При цьому під час обчислення строку звернення до суду із позовом цієї категорії застосуванню підлягають саме положення КАС України як норми спеціального процесуального закону. Такого висновку Верховний Суд дійшов, із-поміж інших, у постанові від 04 грудня 2019 року в адміністративній справі № 815/2681/17.
Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі - Конвенція) передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.
У справі Європейського суду з прав людини «Стаббігс та інші проти Великобританії» визначено, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків на звернення до суду за захистом порушених прав.
У Рішенні «Міраґаль Есколано та інші проти Іспанії» від 25 січня 2000 року Європейський суд зазначив про те, що строки позовної давності, яких заявники мають дотримуватися при поданні скарг, спрямовані на те, щоб забезпечити належне здійснення правосуддя і дотримання принципів правової певності. Сторонам у провадженні слід очікувати, що ці норми будуть застосовними.
Згідно позовної заяви ОСОБА_1 предметом позовних вимог є стягнення з Військової частини НОМЕР_1 середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплату грошової компенсації вартості за неотримане майно) за період з 11.10.2019 по день фактичної виплати заборгованості грошової компенсації вартості 29.04.2020 терміном 202 дня.
Отже, позивач чітко зазначає у позовній заяві про виконання відповідачем обов'язку саме 29 квітня 2020 року, при цьому вказує конкретний період затримки, який закінчився, коли було здійснено виплату суми компенсації в розмірі 28054, 56 грн.
При цьому, під час розгляду справи в суді першої інстанції позивач не заявляв про недоплату йому 427, 23 грн компенсації і стягнення такої не було предметом позовних вимог у даній справі.
Отже, доводи апелянта про те, що суд першої інстанції не взяв до уваги неповне здійснення розрахунку при вирішенні питання про стягнення середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплату грошової компенсації вартості за неотримане майно) за період з 11.10.2019 по 29.04.2020 є безпідставними.
Згідно доданої до заяви від 22.12.2020 виписки по банківському рахунку в АТ "Комерційний банк "ПриватБанк" від 18.12.2020, фактично кошти на рахунок позивача в сумі 28054,56 грн. надійшли 04.05.2020.
Отже, саме з цього часу позивач дізнався про виплату йому компенсації.
При цьому суд першої інстанції правильно врахував, що згідно виписки про рух коштів по рахунку в АТ «КБ «ПриватБанк» за період з 02.04.2020 по 22.09.2020 позивач активно користувався у травні 2020 року виплаченими йому грошами, що підтверджує той факт, що він знав про виплату відповідачем коштів компенсації за речове майно в день їх надходження на його банківський рахунок
Проте до суду з цим позовом ОСОБА_1 звернувся лише 13.10.2020, тобто через більш як п'ять місяців після зарахування на його рахунок (фактичного отримання) належних йому при звільненні коштів (грошової компенсації вартості за не отримане речове майно).
Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що позивач звернувся до адміністративного суду з пропуском установленого процесуальним законом строку звернення до суду з цим позовом.
Доказів існування поважних причин пропуску строку звернення до суду, тобто обставин, які б об'єктивно перешкодили йому звернутися до суду у межах встановленого строку, суду надано не було.
Апеляційний суд відхиляє доводи апелянта про неврахування судом першої інстанції запроваджених карантинних заходів, які полягали у продовженні процесуальних строків.
Так, 17.07.2020 набув чинності Закон України від 18.06.2020 № 731-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо перебігу процесуальних строків під час дії карантину, встановленого КМУ з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)» 1.
Цим Законом передбачено, що процесуальні строки, які були продовжені у зв'язку з установленням карантину (відповідно Закону України від 30.03.2020 № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)») закінчуються через 20 днів.
Отже, позивач повинен був подати позов в межах визначеного цією нормою строку.
Однак, позов було подано лише 13 жовтня 2020 року, тобто з порушенням місячного строку з дня закінчення періоду, коли на законодавчому рівні було продовжено строки.
Відповідно до пункту 8 статті 240 Кодексу адміністративного судочинства України суд своєю ухвалою залишає позов без розгляду з підстав, визначених частинами третьою та четвертою статті 123 цього Кодексу.
Згідно з частиною 3 статті 123 Кодексу адміністративного судочинства України якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.
Оскільки позивач не вказав поважних причин пропуску строку звернення до суду, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про залишення позовної заяви без розгляду.
З огляду на викладене, суд першої інстанції вжив заходів до всебічного і повного дослідження обставин справи і прийняв законне і обґрунтоване рішення.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v.) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
За таких обставин, колегія суддів дійшла до висновку про те, що судом першої інстанції дотримано норми процесуального права, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.
Враховуючи, що апеляційний суд залишає в силі ухвалу суду першої інстанції, то в силу вимог частини шостої статті 139 КАС України судові витрати новому розподілу не підлягають.
Керуючись ч. 3 ст. 243, ст.ст. 250, 308, 310, 312, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а ухвалу Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 29 грудня 2020 року про залишення позовної заяви без розгляду - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Головуючий суддя О. О. Большакова
судді В. С. Затолочний
М. П. Кушнерик
Повне судове рішення складено 26.02.2021