23 лютого 2021 рокуЛьвівСправа № 1.380.2019.005645 пров. № А/857/15802/20
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого судді: Гудима Л.Я.,
суддів: Довгополова О.М., Ільчишин Н.В.,
за участю секретаря судового засідання: Марцинковської О.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу громадянина Лівії ОСОБА_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 02 листопада 2020 року, головуючий суддя - Гулик А.Г., ухвалене о 14:58 год у м. Львові, повний текст якого складено 12.11.2020 року, у справі за адміністративним позовом громадянина Лівії ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області про визнання протиправним рішення, зобов'язання вчинити дії,
В жовтні 2019 року позивач - громадянина Лівії ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області, в якому просив визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 19.09.2019 року № 320-19 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язати Державну міграційну службу України визнати громадянина Лівійської Арабської Республіки ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ) особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
В обґрунтування своїх позовних вимог посилався на те, що рішення Державної міграційної служби України від 19.09.2019 року № 320-19 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту прийняте без урахування та дослідження усіх обставин та всупереч Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 02 листопада 2020 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з вищезазначеним рішенням суду першої інстанції, громадянин Лівії ОСОБА_1 оскаржив його в апеляційному порядку, який, покликаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими, порушення судом норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нову постанову, якою адміністративний позов задовольнити.
Свою апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що позивач впродовж кількох співбесід надав максимальну кількість інформації про себе, свою сім'ю, ризики та побоювання бути переслідуваним на Батьківщині. Надана інформація є послідовною, не містить жодних суперечностей, незважаючи на те, що співбесіди були тривалими та містили велику кількість прихованих запитань, які були покликані на перевірку раніше наданої інформації. Апелянт вважає, що у повній мірі відповідає критеріям, що необхідні для отримання статусу особи, яка потребує додаткового захисту.
Звертає увагу, що якщо повернення до країни походження є таким, що може порушувати статтю 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, то особа, якій загрожує повернення до країни походження, має вважатися такою, що потребує додаткового захисту.
В судовому засіданні позивач та його представник підтримали подану апеляційну скаргу, вважають оскаржене рішення суду незаконним та повністю підтримали доводи, зазначені у апеляційній скарзі.
Представник відповідача та третьої особи заперечив проти апеляційної скарги, вважає оскаржене рішення суду законним та обґрунтованим та просив апеляційну скаргу залишити без задоволення.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивача, представників сторін та третьої особи, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів дійшла переконання, що подана апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступних підстав.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, позивач є громадянином Лівії, що підтверджується паспортом серії № N0RYY1R5, виданим 12.12.2017 року терміном дії до 11.12.2025 року.
07.02.2017 року УДМС в Рівненській області позивачу видало посвідку на тимчасове проживання в Україні серії НОМЕР_1 з метою навчання в Україні терміном дії до 01.03.2019 року.
26.03.2019 року позивач звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У вказаній заяві-анкеті позивач зазначив, що прибув в Україну у 2017 році з метою навчання в Національному університеті водного господарства та природокористування і отримав посвідку на тимчасове проживання № НОМЕР_1 від 07.02.2017 року. Через громадянську війну, розв'язану радикалами-ісламістами не відчуває себе в безпеці. Вказав, що у випадку повернення до Лівії його одразу ув'язнять, перетворять на раба або вб'ють, адже радикальні ісламісти перетворили державу на пекло. Цивільне населення носить з собою зброю. Додав, що є і залишається послідовником ОСОБА_3 і саме це є об'єктивною причиною, чому не може повернутись додому.
14.08.2019 року Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області сформувало висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 2019LV0004.
У вказаному висновку зазначено, що у результаті всебічного, об'єктивного та неупередженого аналізу матеріалів особової справи №2019LV0004 та інформації по країні походження встановлено, що заява позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є необґрунтованою та має ознаки зловживання процедурою надання притулку в Україні задля легалізації, а відповідно у нього немає підстав для набуття статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до умов передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.
19.09.2019 року відповідач прийняв рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 320-19.
30.09.2019 року Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області склало повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 54.
Вважаючи рішення відповідача протиправним, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Відмовляючи у задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не навів фактів свого особистого переслідування та своєї родини в країні громадянської приналежності, не надав доказів того, що до виїзду із Лівії він зазнавав переслідувань з боку державних чи недержавних агентів. Жодних доказів чи пояснень щодо ведення ним політичної діяльності, опозиційної до лівійського уряду не навів.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, вважає їх вірними та такими, що відповідають нормам матеріального та процесуального права, а також фактичним обставинам справи з огляду на наступне.
Приписами частини 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту визначається Законом України від 08 липня 2011 року №3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (надалі - Закон № 3671).
Відповідно до положень пункту 1 та пункту 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно із частиною першою та частиною другою статті 5 Закону №3671-VI, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до частини першої та сьомої статті 7 Закону №3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі, якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання (частина перша статті 8 Закону №3671-VI).
Згідно із частиною четвертою статті 8 Закону №3671-VI рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
За правилами частини шостої статті 8 Закону №3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.
У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи.
Відповідно до частини п'ятої статті 10 Закону №3671-VI спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції, в даному випадку відповідач, приймає рішення про визнання чи відмову у визнанні біженцем за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Аналізуючи вищенаведене, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року, Протоколом 1967 року та статті 1 Закону №3671-VI, поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця.
Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
При розгляді зазначених категорій справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.
Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.
Виходячи з буквального тлумачення наведених вище положень, небажання особи, яка звертається до міграційної служби про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну своєї громадянської належності має бути обґрунтоване об'єктивними обставинами, які стали причинами побоювання цієї особи за своє життя.
Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах.
Так, Законом України від 21 жовтня 1999 року №1185-XIV ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців.
Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік) (далі - Керівництво УВК ООН СБ), яке встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва УВК ООН СБ, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Пунктами 99-100 глави другої Керівництва УВК ООН СБ встановлено, що під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах по відмові видати національний паспорт, продовжити термін його дії, відмовити в дозволу повернутися на свою територію. Вказані факти можна розцінювати як відмова в захисті країни громадянської належності. Але, якщо захист з боку своєї країни приймається і немає підстав для відмови з причин цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.
У кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника (пункт 195 Керівництва УВКБ ООН).
Вказані факти можуть розглядатися як відмова в захисті країни громадянської належності. Термін «не бажає» відноситься до тих біженців, які відмовляються прийняти захист уряду країни своєї громадянської належності. Його значення розкривається фразою «внаслідок таких побоювань». Коли особа бажає скористатись захистом своєї країни, таке бажання, як правило, неспівставне з твердженням, що вона перебуває за межами своєї країни «в силу цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань». У будь-якому випадку, якщо приймається захист з боку своєї країни і немає ніяких підстав для відмови з причини цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.
Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Отже, на заявника, покладається обов'язок надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Крім того, Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року №8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Умови, за наявності яких правовий статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не надається, передбачені статтею 6 Закону №3671-VI.
За змістом частини першої цієї статті не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Відповідно до частини першої статті 12 Закону №3671-VI рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п'яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом.
Згідно наявної в матеріалах справи заяви-анкети про визнання біженцем або особою, що яка потребує додаткового захисту, а також згідно проведених співбесід, заявник (позивач) вказав, що причиною звернення за захистом є загроза життю позивача та його сім'ї зі сторони ісламістів.
Апелянт стверджує про побоювання повернутися до країни свого походження Лівії через громадянську війну, розв'язану радикалами-ісламістами, та небезпеку в країні. У випадку його повернення до Лівії його вб'ють, адже радикальні ісламісти перетворили державу на пекло, крім цього він планує ще продовжити навчання в Україні. Заявник також зазначає, що його лідера ОСОБА_3 вбито, а він завжди був його послідовником та підтримував його ідеї.
Апеляційний суд також звертає увагу, що враховуючи дату прибуття до України згідно анкети особи (15.12.2017 року), яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також дату звернення до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (26.03.2019 року), можна зробити висновок, що позивач порушив порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, який передбачений статтею 5 Закону №3671-VI.
З приводу обставин зволікання із зверненням із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, Верховний Суд у постанові від 14 березня 2018 року у справі К/9901/2164/17, зробив висновок про те, що якщо дата звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є значно пізнішою від дати його прибуття в Україну, це свідчить про відсутність у особи реальних побоювань стати жертвою переслідувань у країні походження. Такої ж позиції дотримується Верховний Суд у постанові від 31 січня 2020 року у справі №420/5193/18.
Матеріалами справи разом із наявною інформацією по країні громадянського походження заявника підтверджується відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявникові додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження.
Також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до заявника нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину.
Позивачем не надано відомостей про його утиски у країні походження й документів, які б підтверджували, що у нього склались умови, які зазначені у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI і доказів, що підтверджують переслідування саме позивача.
Також, як зазначив суд першої інстанції у матеріалах особової справи позивача № 2019LV0004 наявна наступна інформація щодо країни походження позивача Лівії: Позиція УВКБ ООН по питанню осіб, які повертаються із Лівії від 01.09.2018 року; стаття Центру новин ООН від14.05.2019 року; стаття УКРІНФОРМ від 02.07.2019 року; стаття BBC News Україна від 05.04.2019 та інші витяги з інформаційних інтернет-ресурсів.
Таким чином, відповідач при прийнятті оскарженого рішення взяв до уваги актуальну інформацію по країні походження позивача Лівії, а тому доводи позивача в цій частині суд першої інстанції вірно не взяв до уваги.
За таких обставин суд апеляційної інстанції вважає, що відповідач, приймаючи оскаржуване рішення, належним чином дослідив, який рівень небезпеки для позивача існує в країні походження та проаналізував належним чином інформацію, повідомлену позивачем в заяві про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, анкеті та протоколі співбесіди.
Натомість, громадянином Лівії ОСОБА_1 не доведено жодного конкретного факту про можливі утиски щодо нього в країні походження. Також, позивачем не надано фактів недозволеного поводження ні відносно себе, ні відносно близьких членів сім'ї, не надано доказів причетності до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов'язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами.
Під час перебування на батьківщині та поза межами країни своєї громадянської належності заявник не зазнавав жодних переслідувань за ознаками рас, національності та громадянства (підданства). Також заявником не надано жодних доказів та фактів здійснення над ним фізичного насильства або здійснення будь-якого тиску відповідних органів з країни походження, що унеможливлювало б його перебування на території країни походження. Він не брав участі у жодній релігійній, військовій чи громадській організації, утисків на батьківщині за релігією не зазнавав.
Приналежність до певної політичної партії або релігійної організації заявником документально не доведена. Крім того, слід зазначити про відсутність фактів, які б підтверджували можливість застосування до позивача смертної кари, катування чи нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження, або ж серйозної особистої загрози життю особи з причин недиференційованого насилля в умовах внутрішнього збройного конфлікту.
Суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що позивач за жодною із конвенційних ознак в країні походження не переслідувався, побоювання загрози життю достовірними доводами не підтверджуються, інформаційні матеріали носять загальний характер і свідчать, що позивач не тікав від небезпеки, рятуючи своє життя, а залишив територію країни добровільно.
Таким чином, колегія суддів вважає, що за результатами розгляду відомостей, наведених в анкеті позивача, співбесід останнього з посадовими особами відповідача та виявлених з відкритих електронних джерел фактів, не встановлено об'єктивного підтвердження наявності обґрунтованих побоювань позивача та реальної небезпеки для останнього стати в Лівії жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що свідчить про відсутність у заявника умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Законом №3671-VI, які є необхідними для визнання особи біженцем або такою, яка потребує додаткового захисту в Україні.
Відтак, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 19.09.2019 року № 320-19 прийняте у відповідності до Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” та з урахуванням всіх обставин справи, а тому відповідає критеріям правомірності рішень суб'єктів владних повноважень, викладеним у частині другій статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) та є правомірним.
Стосовно доводів позивача про те, що у повідомленні від 30.09.2019 року № 54 не міститься причин відмови, то такі вірно не взято судом до уваги, з огляду на те, що у повідомленні про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 30.09.2019 року № 54 Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області вказало: причини відмови, а саме - відсутність умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”; підставу - рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 19.09.2019 року № 320-19; порядок оскарження.
Відтак Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області виконало вимоги Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” та Правил № 649 щодо повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
З урахуванням наведеного, суд апеляційної інстанції вважає вірним висновок суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позовних вимог громадянина Лівії ОСОБА_1 .
Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
З огляду на наведене, суд першої інстанції правильно і повно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, а тому підстав для скасування рішення колегія суддів не знаходить і вважає, що апеляційну скаргу на нього слід залишити без задоволення.
Керуючись ст.ст. 243, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд,-
Апеляційну скаргу громадянина Лівії ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 02 листопада 2020 року у справі № 1.380.2019.005645 - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п'ятої статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя Л. Я. Гудим
судді О. М. Довгополов
Н. В. Ільчишин
Повний текст постанови складено 26.02.2020 року.