23 лютого 2021 рокуЛьвівСправа № 380/1306/20 пров. № А/857/752/21
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого судді: Гудима Л.Я.,
суддів: Довгополова О.М., Гуляка В.В.,
за участю секретаря судового засідання: Марцинковської О.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 16 листопада 2020 року, головуючий суддя - Гулкевич І.З., ухвалене о 15:24 год у м. Львові, повний текст якого складено 23.11.2020 року, у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Головне управління державної міграційної служби України у Львівській області, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,-
В лютому 2020 року позивач - ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ДМС України, третя особа - Головне управління ДМС України у Львівській області, в якому просив визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №444-19 від 13.12.2019 року про відмову у визнанні громадянина Узбекистану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язати Державну міграційну службу України визнати громадянина Узбекистану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування своїх позовних вимог посилався на те, що він є громадянином Узбекистану, маючи цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань з політичних причин, а також побоюючись систематичного порушення прав людини, залишив та не може повернутися до країни походження.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 16 листопада 2020 року адміністративний позов задоволено; визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України №444-19 від 13.12.2019 року про відмову у визнанні громадянина Узбекистану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язано Державну міграційну службу України визнати громадянина Узбекистану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Не погоджуючись з вищезазначеним рішенням суду першої інстанції, ДМС України оскаржило його в апеляційному порядку, яке, покликаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими, порушення судом норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нову постанову, якою в задоволенні адміністративного позову відмовити.
Свою апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що позивачем не дотримано порядку звернення особи за захистом в Україні, встановленого ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відтак відсутні підстави для задоволення адміністративного позову.
В судовому засіданні представник відповідача та третьої особи підтримав подану апеляційну скаргу, вважає оскаржене рішення суду незаконним та повністю підтримав доводи, зазначені у апеляційній скарзі.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника відповідача та третьої особи, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів дійшла переконання, що подана апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступних підстав.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, позивач, громадянин Республіки Узбекистану ІНФОРМАЦІЯ_1 звернувся до ГУ ДМС України у Львівській області з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Згідно з заявою анкетою від 14.03.2018 року №2018LV0015 причиною звернення ОСОБА_1 вказано його побоювання стати жертвою переслідувань за членство в релігійній політичній партії “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі”, тобто через його релігійні принципи. Під час подачі анкети-заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 14.03.2018 року № 2018LV0015 позивач повідомив, що являється членом ісламської політичної організації “Хізбут-Тахрір аль Ісламі”.
12.10.2018 року ДМС України прийнято рішення № 353-18 про відмову у визнанні громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захист, у зв'язку із відсутністю стосовно нього умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 25.02.2019 року у справі №1340/5267/18, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 31.07.2019 року у справі №857/5633/19 за позовом громадянина Узбекистану ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов'язання до вчинення дій, зобов'язано повторно розглянути заяву громадянина Узбекистану ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням наданої у рішенні правової оцінки суду щодо підстав скасування рішення від 12.10.2018 року № 353-18 (т.1. а.с.178-183, 184-187).
Згідно з рішенням Державної міграційної служби України від 09.08.2019 року №79-19, прийнятим відповідно до ч. 10 ст. 12 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” на виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 25.02.2019 року у справі №1340/5267/18 за позовом громадянина Узбекистану ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов'язання до вчинення дій, ГУ ДМС у Львівській області зобовязано повторно розглянути заяву громадянина Узбекистану ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням обставин, що стали підставою для скасування судом рішення ДМС України .
Відповідно до Наказу Головного управління ДМС України у Львівській області від 27.08.2019 року №246 розпочато повторний розгляд заяв про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Узбекистану ОСОБА_1 , з урахуванням обставин, які стали підставою для скасування судом рішення ДМС від 12.10.2018 року №353-18 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.1, а.с.189).
Згідно з висновком про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ГУ ДМС у Львівській області від 27.11.2019 року в результаті повторного аналізу матеріалів особової справи №2018LV0015, на виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 25.02.2019 року у справі №1340/5267/18 та з урахуванням постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 31.07.2019 року у справі №857/5633/19 встановлено, що в обставинах справи заявника відсутні підстави для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до умов передбачених п. 13 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.
З огляду на викладене зазначено про доцільність прийняття рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Республіки Узбекистану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
У висновку ДМС України від 13.12.2019 року, враховуючи інформацію Департаменту захисту національної державності СБУ та Міжвідомчого науково-дослідного центру з проблем боротьби з організованою злочинністю РНБО України, підтримуючи висновок ГУ ДМС у Львівській області, зазначено про доцільність відповідно до абз. 5 ч. 1 ст. 6 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” прийняти рішення про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, як особі, стосовно якої встановлено, що умови передбачені п. п 1, 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону - відсутні (т.1, а.с.232-234).
Рішенням Державної міграційної служби України №444-19 від 13.12.2019 року за результатами розгляду особової справи №2018LV0015 громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1 , на підставі повторного вивчення документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, підтримуючи висновок Головного управління ДМС у Львівській області встановлено, що умови , передбачені п.п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону, відсутні, тому громадянину Республіки Узбекистан ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.1, а.с. 218).
Про зазначене рішення позивача поінформовано повідомленням №75 від 24.12.2019 року (т.1, а.с.237).
Задовольняючи адміністративний позов, суд першої інстанції виходив з існування реальних загроз, з якими може зіткнутися ОСОБА_1 у разі його повернення в країну походження Республіку Узбекистан чи Російську Федерацію, оскільки позивач в силу релігійних переконань не відмовляється від своєї причетності до Хізбут-Тахрір аль-Ісламі, тому очевидним є те, що у разі його повернення до Росії йому загрожує кримінальне переслідування за участь у забороненій в Росії організації. Внесені в російське кримінальне законодавство у 2013-2014 роках зміни, переводять цей злочин з категорії злочинів невеликої тяжкості в категорію тяжких та особливо тяжких злочинів, за яке передбачено покарання аж до довічного ув'язнення.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, вважає їх вірними та такими, що відповідають нормам матеріального та процесуального права, а також фактичним обставинам справи з огляду на наступне.
Спеціальним законом, який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, є Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон № 3671).
Згідно з пунктом 1 статті 1 Закону №3671 біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Пунктом 13 частини першої статті 1 вказаного Закону передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до положень Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколу 1967 року, а також як роз'яснено у постанові Пленуму ВАСУ № 3 від 16.03.2012 року, поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є:
1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;
2) наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів;
4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Отже, під час вирішення питання щодо надання статусу біженця необхідно враховувати всі чотири підстави. При цьому, немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Відповідно до ч. 1 ст. 7 Закону № 3671 оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви особи про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Особа, яка звертається із клопотанням про надання статусу біженця в Україні, згідно зі статтею 1 Закону №3671 має обґрунтувати, що вона є жертвою переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Законом № 3671 визначені також уповноважені органи, які приймають відповідні рішення щодо визначення статусу біженця та особи яка потребує додаткового захисту або тимчасового захисту, або ж відмови у наданні такого статусу.
Відповідно до ст. 27 Закону №3671 до повноважень спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань міграції належить, зокрема, прийняття рішень про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту і скасування рішення про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до Положення про Державну міграційну службу України, що затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 20.08.2014 року № 360 (далі- Положення № 360) центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ і який реалізує державну політику у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі, протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, є Державна міграційна служба України, яка здійснює свої повноваження безпосередньо і через утворені в установленому порядку територіальні органи та територіальні підрозділи.
Згідно зі ст. 10 Закону №3671 рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у тому числі стосовно неповнолітніх дітей (членів сім'ї заявника або таких, які знаходяться під його опікою чи піклуванням), що перебувають з ним на території України, внесених до анкети заявника, на визнання яких біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, є письмова згода заявника, висловлена в анкеті чи заяві, приймається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, але не більш як до трьох місяців.
Управлінням Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців видано Керівництво з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року (Женева, 1992 р.)), згідно з яким процес визначення статусу біженця проходить в два етапи: 1) визначення фактів, які відносяться до справи; 2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року (далі - Конвенція 1951 року) та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року (далі - Протокол 1967 року).
Відповідно до пунктів 45,66, 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. У кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Вказане знаходить своє підтвердження і у національному законодавстві.
Директива Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» №8043/04 від 27.04.2004 року містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.
Практичні рекомендації «Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку», видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справах біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, встановлюють, що при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні як доказ необхідно пред'явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.
Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» від 16 грудня 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказування покладається на особу, яка висловлює це твердження.
Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доказу покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.
Відмовляючи позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідач дійшов висновку про те, що в обставинах справи заявника відсутні підстави для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до умов передбачених п. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.
Колегія суддів зазначає, що рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 10.07.2018 року у справі № 813/1065/18, яке набрало законної сили, встановлено ряд фактів по даній справі, які в силу ч. 4 ст. 78 КАС України не потребують доказування.
Зокрема, політична партія “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” (“Партія ісламського визволення”), до якої належить позивач, є міжнародною ісламською партією, діяльність якої ґрунтується на законах Ісламу. Метою цієї партії є відновлення ісламської держави, керівником якої був би обраний мусульманами “халіф”. Методом діяльності організації є просвіта із закликом до мусульман повернутися до ісламського засобу життя. Своїм завданням “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” вважає виховання моральних та ідейних з точки зору Ісламу людей, без яких неможливо розбудова ісламської держави. Організація декларує виключно мирні засоби роботи серед мусульман. Партія немає військового крила чи озброєних прибічників. Так, речник організації у Великій Британії від імені “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” засудив терористичні акти, що були скоєні у 2007 році у Лондоні. Речник організації у Данії також виступив із засудженням цього теракту. Завдяки цьому, “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” цілком легально діє у всіх демократичних країнах Європи та Північної Америки, за винятком Німеччини, де партія заборонена через свою антисіоністську риторику та критику Ізраїлю. Але й у Німеччині забороненими є публічні заходи партії, при цьому члени “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” не переслідуються правоохоронними органами країни. Провідні правозахисні організації світу, зокрема “Amnesty International”, визнавали членів цієї партії, засуджених до ув'язнення у країнах СНД, політичними в'язнями та рішуче засуджували численні факти катувань та позасудових страт членів “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” в цих країнах.
“Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” здійснює свою діяльність у більш ніж 50 країнах світу (практично у всіх країнах Близького Сходу, Європи, у Америці, Канаді, Австралії, країнах Центральної, Південної та Південно-Східної Азії). В даний час “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” заборонена в Німеччині, Росії, Узбекистані та деяких країнах Центральної Азії (Саудівська Аравія, Катар). Заборона діяльності в Німеччині пов'язана із позицією організації стосовно заперечення законності існування Ізраїлю і активною пропагандою цієї позиції. В країнах Центральної Азії вона заборонена як “екстремістська” за пропаганду ідей утворення ісламської держави ( ОСОБА_2 ), що переслідується авторитарними режимами. За останні десятиліття в країнах учасниках ОБСЄ не винесено жодного вироку, в якому б членів “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” звинувачували в причетності до конкретних актів тероризму або озброєного насилля, чи підготовки до таких. Єдиною країною, де “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” заборонена як “терористична організація”, є Росія.
Розпорядженням Уряду РФ від 14.07.2006 року №1014-р. “Российскую газету” визначено офіційним періодичним виданням, яке здійснює публікацію єдиного федерального списку організацій, в тому числі іноземних та міжнародних організацій, визнаних судами Російської Федерації терористичними.
У федеральному випуску “Российской газеты” №4130 від 28.07.2006 року (http//www.rg.ru/2006/07/28/terror-organizacii/html) опубліковано список організацій, визнаних Верховним Судом Російської Федерації терористичними, діяльність яких заборонена на території Росії, під №17 у якому значиться “Партія ісламського визволення” (“Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі”).
Водночас “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” та її члени відсутні в оновленому списку санкцій Комітету Ради Безпеки ООН, запровадженому резолюціями №1267 (1999) та №1989 (2011) та 2253 (2015), серед організації, по ІДІЛ, “Аль-Каїді” та пов'язаними з ними особами, групами, підприємствами та організаціями (http:
ІНФОРМАЦІЯ_3 ” не включено і до оновленого списку іноземних терористичних організацій, що складається Державним департаментом США (http: //www/state/gov/j/ct/other/des/123085.htm).
Згідно з інформацією з відкритих незалежних джерел, зокрема, Комітету Ради Безпеки ООН та Державного департаменту США, які суд вважає надійними та об'єктивними, не відносить діяльність “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” до терористичної та/або екстремістської.
В Україні не існує списку чи переліку організацій, які згідно з чинним національним законодавством віднесені до терористичних чи екстремістських, як і не існує заборони на діяльність “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі” на території України.
Відповідно до п. 6.6 розділу VI Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом МВС України від 07.09.2011 № 649, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 року за № 1146/19884 (далі - Правила), у випадку отримання рішення ДМС щодо повторного розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнятого на виконання рішення суду, яке набрало законної сили, територіальний орган ДМС протягом семи робочих днів оформлює наказ (додаток 28) про повторний розгляд заяви. Процедура повторного розгляду заяви здійснюється виключно з урахуванням висновків суду, що стали підставою для скасування рішення ДМС.
Позивачем наведено переконливі факти, які підтверджують, що у країні громадянської належності позивачі зазнавали переслідувань через своє активне членство у “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі”, оскільки загальна ситуація з правами людини в Російській Федерації після залишення її позивачем не покращилася, а кримінальна відповідальність за злочин, передбачений ч. 2 ст. 205.5 КК РФ посилилась, відтак цілком обґрунтовані побоювання позивачів зазнати переслідувань у разі їх повернення до Росії.
Враховуючи вищенаведені обставини справи та норми чинного законодавства, колегія суддів погоджується з висновком суду попередньої інстанції про те, що відповідачем не спростовано те, що на час винесення оскарженого рішення ним не було досліджено та не враховано вищенаведені обставини, а тому таке рішення не відповідає критеріям обґрунтованості та пропорційності, передбаченим п. 3 і п. 8 ч. 2 ст. 2 КАС України, та підлягає скасуванню.
Також, у рішенні Львівського окружного адміністративного суду від 25.02.2019 року у справі №1340/5267/18, яким скасовано попереднє рішення ДМС України про відмову позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (№253-18 від 12.08.2018 року), суд дійшов висновку, що “позивачем наведено переконливі факти, які підтверджують, що у країні громадянської належності він зазнавав переслідувань через своє активне членство у партії “Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі”.
Крім цього, згідно із ч. 2 ст. 6 КАС України та ст. 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» передбачено застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права.
Так, у п. 58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
З урахуванням наведеного, суд апеляційної інстанції вважає вірним висновок суду першої інстанції про підставність та обґрунтованість позовних вимог.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
З огляду на наведене, суд першої інстанції правильно і повно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, а тому підстав для скасування рішення колегія суддів не знаходить і вважає, що апеляційну скаргу на нього слід залишити без задоволення.
Керуючись ст.ст. 243, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд,-
Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 16 листопада 2020 року у справі №380/1306/20 - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п'ятої статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя Л. Я. Гудим
судді О. М. Довгополов
В. В. Гуляк
Повний текст постанови складено 26.02.2021 року.