Справа № 640/9571/20 Суддя (судді) першої інстанції: Балась Т.П.
25 лютого 2021 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого - судді Ключковича В.Ю.,
суддів Парінова А.Б.,
Беспалова О.О.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 листопада 2020 року (прийняте за наслідками розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, в порядку письмового провадження, суддя Балась Т.П.) у справі за адміністративним позовом громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області про визнання протиправними та скасування рішень, зобов'язання вчинити дії, -
Громадянин Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Державної міграційної служби України, Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області, в якому просив:
- визнати протиправним та скасувати наказ Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби в м. Києві та Київській області № 695 від 15.09.2019 про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №25-20 від 06.03.2020 про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 листопада 2020 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Не погоджуючись із вказаним рішенням, громадянин Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, з підстав порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповного з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, в якій просить рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 листопада 2020 року скасувати та ухвалити постанову, якою позовні вимоги задовольнити повністю.
В апеляційній скарзі позивач вказує, що шукач притулку не повинен щось доводити, позивач має обов'язок подачі фактів та доказів, які є у його розпорядженні, а обов'язок доказування це зовсім інше поняття, і цей обов'язок вже лежить на відповідачу, який має спростувати факти, надані позивачем, які, на погляд ДМС України, є неправдивими, в свою чергу, пояснення заявника і є доказ.
Апелянт стверджує, що він через обґрунтовані побоювання стати жертвою довготривалого конфлікту на території Афганістану, був вимушений покинути країну свого походження, і у своїй заяві до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області чітко зазначив причини, через які він не може повернутися до Афганістану, при цьому, суд першої інстанції, відповідач 1 та відповідач 2 взагалі не поцікавились актуальною ситуацією у країні походження позивача під час прийняття оскаржуваних рішень, незважаючи на те, що такі дані були наведені позивачем у своїй заяві-анкеті. Між тим, інформація по країні походження - Афганістан, міститься у загальнодоступних та авторитетних джерелах інформації, тобто не потребує доказування.
17.02.2021 до суду апеляційної інстанції від Державної міграційної служби України надійшов відзив на апеляційну скаргу, у якому відповідач просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 листопада 2020 року залишити без змін.
У відзиві Державна міграційна служба України вказує, що твердження позивача стосовно існування загрози його життю, безпеці чи свободі у країні громадянського походження, наведені у заяві, скарзі та під час співбесіди не підпадають під жодну з конвенційних ознак, а тому відсутні підстави для визнання позивача біженцем у відповідності до умов передбачених п.1ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
У відповідності до ст. 308 КАС України справа переглядається колегією суддів в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши суддю - доповідача, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та відзиву на неї Державної міграційної служби України, колегія суддів зазначає наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 є громадянином Ісламської Республіки Афганістан, народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у місті Капіса, Афганістан, за національністю - таджик, віросповідання - іслам (суніт), рідна мова - дарі, освіта - середня, сімейний стан - неодружений. Членом будь-яких організацій, партій або рухів позивач не був, суспільно-політичною діяльністю не займався.
Особа позивача та належність до громадянства Ісламської Республіки Афганістан підтверджена національною ідентифікаційною картою НОМЕР_1 від 16.09.2017 року.
З 1999 по 2011 роки ОСОБА_1 навчався у початковій школі у ім. Мохаммад Омар . Протягом 2012-2014 років навчався у інституті міста Капіса. В подальшому до моменту виїзду із Ісламської Республіки Афганістан працював у власному магазині продавцем у місті Капіса.
Сім'я позивача складається із 5 осіб: він, мати, дві сестри та брат. Родина позивача проживає у місті Кабул, Афганістан, сестра проживає у місті Капіса, Афганістан.
ОСОБА_1 легально покинув країну постійного проживання 15.11.2018 року літаком, прибувши до Таджикистану (м. Душанбе). За словами позивача, інформацією про країни та міста, якими він прямував йому невідомі. У Таджикистані перебував протягом двох днів.
До України прибув 03.01.2019, нелегально, автомобілем, кордон перетнув таємно. Місце перетину кордону невідоме. На території України перебував нелегально.
08.08.2019 головним спеціалістом відділу адміністративної діяльності управління міграційного контролю, протидії нелегальній міграції та реадмісії Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області Добрянською І.Ю., було встановлено нелегальне проживання громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 без документів на право проживання в Україні, що є порушенням вимог ст. 4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства». На підставі зазначеного факту, прийнято рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 із забороною в'їзду на територію України на 3 роки терміном до 08.08.2022 року.
24.09.2019 ОСОБА_1 звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області.
Висновком про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту по особовій справі №2019KV0245 від 15.10.2019 повідомлено про доцільність прийняття рішення щодо відмови в оформленні документів ОСОБА_1 , у зв'язку з необґрунтованістю заяви та відсутності умов зазначених у пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту».
На підставі висновку по особовій справі № 2019KV0245 від 15.10.2019 Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області прийнято наказ № 695 від 15.10.2019 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
15.10.2019 Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області сформовано повідомлення № 287 про відмову громадянину Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
18.10.2019 ОСОБА_1 отримав повідомлення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 15.10.2019 року №287 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про що свідчить підпис позивача.
Не погоджуючись з вказаним рішенням, позивач 23.10.2019 звернувся зі скаргою на наказ Центрального міжрегіонального управлінням Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області № 695 від 15.10.2019 до Державної міграційної служби України.
Рішенням Державної міграційної служби у м. Києві від 06.03.2020 №25-20 скаргу громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 було відхилено.
На підставі вказаного рішення Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області сформовано повідомлення №104 від 03.04.2020 про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Повідомлення про відхилення скарги №104 від 03.04.2020 ЦМУ ДМС в місті Києві та Київської області, за словами позивача, вручено йому особисто під підпис 27.04.2020.
Вважаючи наказ Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби в м. Києві та Київській області № 695 від 15.09.2019 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та рішення Державної міграційної служби України №25-20 від 06.03.2020 про відхилення скарги протиправними, ОСОБА_1 звернувся з даним позовом до суду.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов висновку, що висновки органу міграційної служби відносно того, що позивачем не доведено факт переслідувань його за расовою належністю, віросповіданням, національністю, громадянством та підданством, відношення до певної соціальної групи, політичних переконань, та що небажання повертатися до країни громадської належності у зв'язку з ймовірними переслідуваннями з боку третіх осіб не можуть бути визнаними підставою для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, у відповідності до умов, передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" знайшли своє підтвердження та є правомірними.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, колегія суддів приходить до наступного.
Положеннями ч. 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правові відносини у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, є Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
У відповідності до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
При цьому, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (пункт 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").
Згідно з частинами першою та другою статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до пункту 2.1 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, які затвердженні наказом МВС України №649 від 07 вересня 2011 року, уповноважена посадова особа органу міграційної служби, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою яка потребує додаткового захисту або її законний представник, у випадках, передбачених Законом:
а) встановлює особу заявника;
б) реєструє заявника в журналі реєстрації осіб, які бажають подати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
в) інформує заявника мовою, яку він/вона розуміє, про умови, за яких в Україні особа може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про її права та обов'язки, а також про наслідки невиконання обов'язків;
г) забезпечує надання заявнику послуг перекладача;
ґ) перевіряє дотримання заявником передбаченого статтею 5 Закону (3671-17) порядку звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
д) з'ясовує місце тимчасового перебування (проживання) заявника (фактичну адресу проживання в Україні);
е) протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви;
є) заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи.
Відповідно до частини сьомої статті 2 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, його прізвище, ім'я, по батькові та інші дані про нього попередньо, до встановлення особи, записуються за його вказівкою, про що зазначається в реєстраційному листку на особу та робиться відповідний запис на заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно приписів статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Відповідно до частини першої статті 7 Закону оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Частиною першою статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
Положеннями частини шостої статті 8 зазначеного Закону передбачено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Відповідно до частин одинадцятої і дванадцятої статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.
За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина п'ята статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).
У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи (частина восьма статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").
Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду (частина друга статті 12 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").
Так, 15.10.2019 Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області сформовано повідомлення № 287 про відмову громадянину Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Підставою такої відмови стала необґрунтованість поданої позивачем заяви, а саме, відсутністю побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також недоведеністю загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження, через побоювання застосування щодо мене смертної кари, або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання.
Надаючи оцінку вказаному рішенню, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року №8043/04, які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри ( пункт 5 статті 4 Директиви).
"Побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи "побоювання". "Побоювання" є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Термін "побоювання" означає, що особа не обов'язково постраждала від дій, які змусили її покинути країну, а відтак побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи, тощо).
Як міжнародно-правові норми, так і положення законодавства України, що регулює питання надання особі статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не визначають конкретну кількість випадків з аналогічними або зі схожими обставинами, яка має викликати в особі, яка звертається за захистом до міграційної служби, побоювання настання негативних наслідків для неї в країні походження. Відтак, достатньо лише наявності правдоподібної інформації про таку можливість, наданої заявником, що ґрунтується як на його особистому припущенні, так і на отриманих відомостях з якнайбільшої кількості джерел, використаних органом влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, в процесі розгляду ним заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Як вбачається з матеріалів справи, позивачем у заяві про звернення за захистом та під час співбесіди від 07.10.2019 було повідомлено про те, що під час проживання в Афганістані, а саме з 2013 року він почав отримувати телефонні дзвінки від невідомої людини з погрозами про вбивство. Позивач пов'язує походження телефонних дзвінків із людиною, яка у 2006 році була причетна до вбивства його батька. За словами позивача, його батько був начальником «відділу кодування» та одного дня, повертаючись з роботи був вбитий у результаті нападу на нього. Позивач зазначив, що був змушений разом зі своєю родиною змінити місце проживання та переїхати з міста Капіса до міста Кабул. Афганістан. Зі слів позивача, після переїзду погрози на мобільний телефон продовжували надходити. Як вважає позивач, причиною погроз було те, що через нього та його родину, невідомий, який погрожував, відсидів у в'язниці сім років. Вказана подія стала причиною виїзду позивача з території Афганістану.
Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області, дослідивши загальну ситуацію у Афганістані та у містах Капіса та Кабул, зазначило, що інформація по країні походження позивача не підсилює рівень обґрунтованості його заяви, оскільки його побоювання носять суб'єктивний характер.
Державна міграційна служба у місті Києві у відзиві на апеляційну скаргу стверджує, що у своїй заяві позивач описує епізод, стосовно переїзду його родини до м. Кабул, однак сам позивач залишився проживати один у сімейному будинку у місті Капіса. Більш того, незважаючи на погрози, позивач продовжував ходити на роботу та вести звичайний спосіб життя. При цьому, розповідаючи про вказаний епізод під час проведення співбесіди позивач повідомив суперечливу інформацію, а саме стосовно неодноразових спроб зміни місця проживання ним та його родиною. Так, під час проведення співбесіди від 07.10.2019 позивачем повідомлено, що він не змінював своє місце проживання, а тільки допомагав своїй родині переїхати до міста Кабул, де вони проживають і дотепер, тобто зміна місця проживання була лише одна. Втім, як слідує зі слів позивача, його сестри змінили місце проживання внаслідок укладення шлюбу, тому причинно-наслідкового зв'язку між погрозами та зміною місця проживання родиною позивача не простежується.
Позивач повідомив, що звертався зі скаргами до поліції у 2014 році, однак відповіді на дану заяву ним не отримано. Крім того, як вбачається з матеріалів особової справи позивача, під час співбесіди він повідомив, що останній дзвінок з погрозами ним отриманий за два місяці перед виїздом до України.
Водночас, жодних доказів на підтвердження вказаних фактів позивач ні під час проведеної співбесіди, ні під час розгляду справи в суді першої та апеляційної інстанціях не надав, зокрема, документів (або їх копій) з поліції, фото або інших матеріалів з метою підтвердження згаданої інформації.
Позивачем під час проведення співбесіди, повідомлено, що він мав спокійне та безпечне життя в країні громадянської належності, особисто йому або його родині ніхто не погрожував в інший спосіб, окрім як телефонними дзвінками. Стосовно особи, від якої надходили погрози, позивач повідомив, що йому не відомо від кого надходять погрози, тобто свідчення про те, що погрози надходять від вбивці батька є припущеннями позивача і не мають жодного підтвердження.
Отже, проаналізувавши ситуацію, яка, за словами позивача, змусила його залишити країну громадянської належності, Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області дійшло обґрунтованого висновку про те, що значний часовий проміжок між датами погроз та датою виїзду, а саме 2013 та 2019 роки, вказує на нелогічність та непослідовність тверджень, а відтак відсутні підстави вважати, що виїзд позивача з Афганістану пов'язаний із загрозою його життю.
Колегія суддів при цьому зауважує, що позивач під час анкетування самостійно зазначив, що підставами виїзду з країни громадянської належності є особисті/сімейні обставини. Позивач не заперечував того факту, що територію країни походження (Афганістан) залишив маючи дозвіл влади країни на виїзд.
Також, позивачем під час співбесіди надана чітка відповідь, що він не зазнавав переслідувань чи насилля за ознаками раси, релігії, національності, громадянства, чи через політичні погляди. По відношенню до позивача не застосовувалися будь-які адміністративні заходи, докази притягнення до кримінальної відповідальності відсутні.
Відтак, позивачем не надано жодних відомостей про утиски у країні походження та документів, які б підтверджували, що у нього склались умови, які зазначені у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Також, позивачем не наведено жодної аргументації своїм побоюванням щодо повернення у країну громадянського походження, які б ґрунтувалися на реальних подіях, або інших доказів того, що ці побоювання є обґрунтованими, не надано доказів причетності до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов'язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами.
Відтак, у даному випадку громадянин Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 не зміг довести існування фактів загроз життю, безпеці чи свободі в країні своєї громадської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання.
Крім того, згідно з абзацом 6 частини першої статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
З матеріалів справи вбачається, що на шляху до України в позивача була транзитна зупинка в Таджикистані. Зазначена країна не розглядалась позивачем як третя безпечна країна.
Позивачем не зазначено обставин, які б перешкоджали йому завернутися за захистом в країнах, де останній перебував до прибуття в Україну, тобто третіх країнах.
У даному контексті суд апеляційної інстанції зауважує, що, людина, якій загрожує небезпека не буде вирішувати питання вибору місця проживання, а змушена шукати притулку для найскорішого захисту свого життя, що є втіленням інстинкту самозбереження притаманному кожній людині.
Вищевказані обставини дають підстави для висновку, що позивач не мав наміру звертатись за міжнародним захистом в першій безпечній країні, а також не скористався альтернативою внутрішнього переміщення.
Крім того, за змістом пункту 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення біженця Управління Верховного комісара ООН (згідно з Конвенцією 1951 року та Протоколу 1967 року, які стосується статусу біженця) мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці. Така особа може керуватися бажанням змін або пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру. Якщо особа переїжджає виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем.
Таким чином, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що позивача в розрізі вказаних пояснень та в контексті пункту 62 названого Керівництва необхідно розглядати як мігранта - особу, яка добровільно залишає країну, щоб поселитися в іншому місці, дії якого мотивуються сімейними або іншими причинами особистого характеру, а не як біженця чи особу, яка потребує додаткового захисту.
За вказаних обставин вбачається, що мотивами звернення позивача за захистом на території України є пошук способу легалізації на території України з метою покращення рівня свого життя, а не через побоювання стати жертвою переслідувань чи загрозу його життю, безпеці чи свободі в країні походження.
Крім того, з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 прибув до України 03.01.2019, але за захистом до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області звернувся лише 24.09.2019.
Протягом означеного періоду позивач перебував на території України нелегально, працював на ринку. Підставою звернення до міграційної служби став факт встановлення поліцією його нелегального проживання та відсутністю документів, що надають право проживання в Україні. (а.с.67, т.1)
Відповідно до висновку, викладеному в постанові Верховного Суду від 14.03.2018 у справі № 820/1502/17, про відсутність у позивачів реальних побоювань стати жертвою переслідувань у країні походження свідчить дата звернення із відповідною заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яка є значно пізнішою від дат їх прибуття в Україну.
Отже, висновки органу міграційної служби відносно того, що позивачем не доведено факт переслідувань його за расовою належністю, віросповіданням, національністю, громадянством та підданством, відношення до певної соціальної групи, політичних переконань, та що небажання повертатися до країни громадської належності у зв'язку з ймовірними переслідуваннями з боку третіх осіб не можуть бути визнаними підставою для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, у відповідності до умов, передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" є правомірними та обґрунтованими.
Натомість, позивачем до суду апеляційної інстанції жодних переконливих доказів, які б свідчили про переслідування у країні походження, надано не було.
Надана позивачем інформація при викладенні причин неможливості повернення до Афганістану засвідчує про суб'єктивне небажання туди повертатися, а не про наявність об'єктивних причин для побоювань за життя, здоров'я чи свободу.
Документів на підтвердження обґрунтованості свого звернення до органу міграційної служби позивачем не надано. Позивач не навів переконливих доводів і не надав беззаперечних доказів щодо його особистого переслідування та утисків в Афганістані його особисто або членів його сім'ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками.
За вказаних обставин, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що мотивами звернення позивача за захистом на території України є пошук способу легалізації на території України з метою покращення рівня свого життя, а не через побоювання стати жертвою переслідувань чи загрозу його життю, безпеці чи свободі в країні походження.
Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що оскаржуваний наказ Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби в м. Києві та Київській області № 695 від 15.09.2019 про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є обґрунтованим, а тому не підлягає скасуванню.
Також, не підлягають задоволенню і позовні вимоги про визнання протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №25-20 від 06.03.2020 та зобов'язання Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства, оскільки такі є похідними від попередньої вимоги, у задоволенні якої суд відмовив.
Відтак, доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи судом апеляційної інстанції та не спростовують висновків суду першої інстанції, а відтак, не можуть бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції.
Згідно ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
У відповідності до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції винесене з дотриманням норм процесуального та матеріального права, судом першої інстанції встановлено всі обставини, що мають значення для справи, а доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, у зв'язку з чим підстав для скасування рішення суду першої інстанції не вбачається.
Керуючись ст.ст. 308, 311, 315, 316, 321, 325, 328, 329 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 листопада 2020 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий суддя В.Ю. Ключкович
Судді А.Б. Парінов
О.О. Беспалов