Судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду
Крата В. І.
24 лютого 2021 року
м. Київ
справа № 487/6183/18
провадження № 61-21406св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М., Тітова М. Ю., касаційні скарги ОСОБА_1 , Регіонального сервісного центру МВС в Миколаївській області задовольнив частково. Постанову Миколаївського апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_2 до Регіонального сервісного центру в Миколаївській області, ОСОБА_1 , Товариства з обмеженою відповідальністю «М.В.Л.ГРУП», третя особа - приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального округу Гавеля Оксана Олександрівна, про визнання недійсним договору комісії, скасування реєстрації та свідоцтва про реєстрацію автомобіля скасував. Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 28 серпня 2019 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до Регіонального сервісного центру в Миколаївській області, ОСОБА_1 , Товариства з обмеженою відповідальністю «М.В.Л.ГРУП», про визнання недійсним договору комісії, скасування реєстрації та свідоцтва про реєстрацію автомобіля змінив, а також в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до Регіонального сервісного центру в Миколаївській області про визнання договору купівлі-продажу автомобіля недійсним змінив, виклавши його мотивувальну частину у редакції постанови. Постанову Миколаївського апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , Товариства з обмеженою відповідальністю «М.В.Л.ГРУП», третя особа - приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального округу Гавеля Оксана Олександрівна, про визнання договору купівлі-продажу автомобіля недійсним змінив, виклавши її мотивувальну частину у редакції постанови.
Не можу погодитися із цією постановою колегії суддів з таких мотивів.
1. Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).
1.1. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1 Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004).
2. Тлумачення статей 16, 203, 215 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є:
по-перше, пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою;
по-друге, наявність підстав для оспорення правочину;
по-третє, встановлення чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.
Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.
3. Європейський суд з прав людини вказує, що «принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником» (MALA v. UKRAINE, № 4436/07, § 48, ЄСПЛ, від 03 липня 2014 року).
4. Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
4.1. У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) міститься висновок про те, що добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі- «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.
5. У постановах Верховного Суду України від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-1587цс16, від 22 лютого 2017 року у справі № 6-17цс17, від 22 червня 2017 року у справі № 201/14163/13-ц, від 05 липня 2017 року у справі № 552/4405/14-ц, від 16 серпня 2017 року у справі № 2608/12111/12 зроблено висновок, що: «укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя».
5.1. Тобто Верховним Судом України при ухваленні постанов від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-1587цс16, від 22 лютого 2017 року у справі № 6-17цс17, від 22 червня 2017 року у справі № 201/14163/13-ц, від 05 липня 2017 року у справі № 552/4405/14-ц, від 16 серпня 2017 року у справі № 2608/12111/12 було застосовано принцип добросовісності при розгляді спору про недійсність договору, укладеного одним із співвласників.
6. Натомість в постанові Верховного Суду України від 23 травня 2012 року у справі № 6-37цс12 зроблено висновок, що: «розпорядження ж об'єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості. Згідно зі статтею 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їх згодою. Як стаття 578 ЦК України, так і спеціальна норма - частина друга статті Закону України «Про іпотеку», передбачають, що майно, що є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою всіх співвласників. Умовою передачі співвласником нерухомого майна в іпотеку своєї частки в спільному майні без згоди інших співвласників є виділення її в натурі та реєстрація права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості. Якщо майно, яке є спільною частковою власністю, передано в іпотеку без згоди інших співвласників, то наявність таких обставин свідчить про невідповідність договору іпотеки актам цивільного законодавства, що є підставою для визнання такого правочину недійсним відповідно до положень частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України».
6.1. Тобто, Верховним Судом України при ухваленні постанови Верховного Суду України від 23 травня 2012 року у справі № 6-37цс12 не було застосовано принцип добросовісності при розгляді спору про недійсність договору, укладеного одним із співвласників.
6.2. Верховний Суд України не відступав від висновку зробленого у постанові від 23 травня 2012 року у справі № 6-37цс12.
7. Неодноразова зміна підходу і неможливість, по суті, встановити, які висновки Верховного Суду України, щодо врахування/неврахування добросовісності контрагента при розгляді спорів про недійсність договору, укладеного одним із співвласників, дозволяє серйозно сумніватися в передбачуваності пункту 6 статті 3 ЦК України. Відсутність доступного і розумно передбачуваного судового тлумачення призводить до неврахування інтересів добросовісного контрагента. Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з'ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (VYERENTSOV v. UKRAINE, № 20372/11, § 65, ЄСПЛ, від 11 квітня 2013 року; DEL RIO PRADA v. SPAIN, № 42750/09, § 93, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2013 року).
7.1. Очевидно, що подібна невизначеність щодо врахування/неврахування добросовісності контрагента при розгляді спорів про недійсність договору, укладеного одним із співвласників не може розглядатися в контексті динамічного розвитку судової практики і забезпечити розумну передбачуваність судових рішень.
8. Окрім цього варто звернути увагу, що в абсолютно схожій ситуації Великою Палатою Верховного Суду стосовно юридичних осіб застосовано конструкцію добросовісності.
8.1. У Постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 668/13907/13-ц (провадження № 14-153цс18) зроблено висновок, що «… договір може бути визнаний недійсним із зазначених підстав у тому разі, якщо буде встановлено, що сама третя особа, контрагент юридичної особи за договором, діяла недобросовісно і нерозумно. Тобто третя особа знала або за всіма обставинами, проявивши розумну обачність, не могла не знати про обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи чи про припинення дії довіреності, виданої представнику юридичної особи, який укладає договір від її імені».
8.2. Очевидно, що не може бути різних підходів для застосування принципу добросовісності при розгляді справ про недійсність договору, залежно від того чи приймають юридичні особи участь в його укладенні чи ні.
9. Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
9.1. Тлумачення статті 629 ЦК України свідчить, що в ній закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов'язковість договору.
9.2. У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18) міститься висновок, що у статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов'язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов'язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).
10. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року справу № 757/27188/13-ц (провадження № 61-40907св18) передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
11.1. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2019 року (провадження № 14-120цс19) справа № 757/27188/13-ц повернута колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду для розгляду касаційної скарги.
11.2. Ухвала Великої Палати Верховного Суду мотивована тим, що:
11.3.1. У постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), в подібних правовідносинах (з аналогічними предметом, підставами позову, змістом позовних вимог) із справою № 757/27188/13-ц Велика Палата Верховного Суду вже висловила свою правову позицію щодо застосування норм статей 3, 215, 369 ЦК України, статті 65 СК України та статті 6 Закону України «Про іпотеку», також чітко сформулювала свою позицію щодо застосування принципу добросовісності до спірних правовідносин.
11.3.2. З метою забезпечення принципу правової визначеності, як складової верховенства права, Велика Палата надала роз'яснення щодо правильного застосування вищезазначених норм матеріального права та відступила від висновків Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у раніше прийнятих постановах від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі №6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16, які є аналогічними висновкам викладеним у постановах від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-1587цс16, від 22 лютого 2017 року у справі № 6-17цс17, від 22 червня 2017 року у справі № 201/14163/13-ц, від 05 липня 2017 року у справі № 552/4405/14-ц, від 16 серпня 2017 року у справі № 2608/12111/12, на які посилається колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
11.3.3. Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення договору іпотеки позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов'язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи ? контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.
11.3.4. Також Велика Палата Верховного Суду вказала, що Верховний Суд України, не відступав від правового висновку, викладеного у раніше прийнятій постанові від 23 травня 2012 року у справі № 6-37цс12.
11.3.5. Відповідно він є чинним.
11.3.6. Отже, на час вирішення питання про прийняття справи № 757/27188/13-ц до свого розгляду, Великою Палатою Верховного Суду вже вжито заходів щодо усунення невизначеності при застосуванні норм матеріального права у подібних правовідносинах та забезпечено дотримання принципу правової певності (визначеності) шляхом відступу від суперечливих правових позицій Верховного Суду України.
12.1. Аналіз змісту постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) свідчить, що принцип добросовісності при розгляді спору про недійсність договору, укладеного одним із співвласників без згоди іншого (інших) співвласників, не повинен застосовуватися.
13. Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. Це проявляється в тому, що учасники цивільних правовідносин, як правило, самостійно ініціюють застосування норм про недійсність договору та її правових наслідків. Недійсність договору відображається (чи може відобразитися) на правах та інтересах інших учасників цивільних правовідносин, а тому повинні існувати певні правові підстави і наслідки недійсності, у тому числі для «дотичних» до неї учасників цивільних правовідносин. Саме тому для тих ситуацій, коли один із співвласників оспорює договір вчинений іншим співвласником, і це може відобразитися на правах та інтересах інших осіб, має враховуватися добросовісність як загальна засада цивільного законодавства.
13.1. Таким чином видається, що у Великої Палати Верховного Суду були відсутні підстави повертати справу № 757/27188/13-ц колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду для розгляду касаційної скарги.
14. У пункті 7 частини першої Розділу XIII Перехідні положення ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.
14.1. З урахуванням наведеного, колегії суддів необхідно було постановити ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, у зв'язку із необхідністю відступу від висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 23 травня 2012 року у справі № 6-37цс12 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).
Суддя В. І. Крат