26 лютого 2021 року
м. Київ
справа № 950/1102/20
провадження № 61-2801ск21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Жданової В. С. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В.,
розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Лебединського районного суду Сумської області від 22 вересня 2020 року та постанову Сумського апеляційного суду від 26 листопада 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії,
У липні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом до ОСОБА_2 , у якому просив:
- визнати протиправними дії останнього, який є лікарем - психіатром Лебединської центральної районної лікарні (далі - Лебединська ЦРЛ), щодо розголошення конфіденційної медичної інформації про нього в листі Лебединської ЦРЛ № 708 від 22 травня 2013 року невстановленому колу осіб та приватному нотаріусу Лебединського районного нотаріального округу Сумської області Жураховському Д. В. ;
- припинити розповсюдження ОСОБА_2 інформації про стан його здоров'я, окрім випадків, чітко визначених законом.
Рішенням Лебединського районного суду Сумської області від 22 вересня 2020 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Місцевий суд, відмовляючи в задоволенні позову, виходив з того, що у цивільній справі № 580/295/16-ц за позовом ОСОБА_1 до комунальної установи Лебединської ЦРЛ ім. лікаря К. О. Зільберника Сумської області суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що надання Лебединською ЦРЛ відповіді на запит нотаріуса про психічний стан позивача є одним з виняткових випадків поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, що передбачені чинним законодавством, зокрема статтею 11 Закону України «Про інформацію», статтями 44, 46 Закону України «Про нотаріат», статтею 6 Закону України «Про психіатричну допомогу», в інтересах захисту прав людини, тому позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають задоволенню. Оскільки обставини, встановлені рішенням суду у цивільній справі, що набрало законної сили не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом, то суд прийшов до висновку про необґрунтованість позовних вимог та наявність підстав для відмови у їх задоволенні.
Постановою Сумського апеляційного суду від 26 листопада 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
Рішення Лебединського районного суду Сумської області від 22 вересня 2020 року змінено в частині мотивів відмови у задоволенні позову.
Апеляційний суд змінюючи рішення місцевого суду, виходив з того, що відповідь на запит приватного нотаріуса Лебединського районного нотаріального округу Сумської області Жураховського Д. В. від 25 квітня 2013 року було надано комунальною установою Лебединської ЦРЛ ім. лікаря К. О. Зільберника, Сумської області, як розпорядником персональних даних в розумінні статті 2 Закону України «Про захист персональних даних», листом від 22 травня 2013 року № 708, а не відповідачем по справі - ОСОБА_2 , який зазначений лише особою, яка підготувала таку інформації в. о. головного лікаря, що не є розповсюдженням інформації про стан здоров'я ОСОБА_1 , яка міститься в його амбулаторній картці та зберігається в реєстратурі лікарні.
У лютому 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Лебединського районного суду Сумської області від 22 вересня 2020 року та постанову Сумського апеляційного суду від 26 листопада 2020 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Вивчивши касаційну скаргу та додані до неї матеріали, Верховний Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження з огляду на наступне.
Правила, запроваджені законодавцем щодо обмеження права на касаційне оскарження, містяться у статті 129 Конституції України, відповідно до якої основними засадами судочинства є, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Пунктом 2 частини шостої статті 19 ЦПК України передбачено, що для цілей цього Кодексу малозначними справами є справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує двісті п'ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Зазначена справа є незначної складності та не належить до виключень із цієї категорії, передбачених пунктом 2 частини шостої статті 19 ЦПК України.
Малозначна справа є такою в силу своїх властивостей, тому незалежно від того, визнавав її такою суд першої чи апеляційної інстанції, ураховуючи, що частина шоста статті 19 ЦПК України належить до Загальних положень цього Кодексу, які поширюються й на касаційне провадження, Верховний Суд вважає за можливе визнати цю справу малозначною.
Касаційна скарга не містять посилання на випадки, передбачені пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України, за наявності яких судове рішення у малозначній справі підлягає касаційному оскарженню.
При цьому Верховним Судом досліджено та взято до уваги: предмет позову, складність справи, а також значення справи для сторін і суспільства й не встановлено випадків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.
Крім того, при визначенні справи малозначною Верховний Суд враховує рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи від 07 лютого 1995 року № R (95) 5, згідно яких державам-членам Ради Європи необхідно вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження.
Відповідно до частини «с» статті 7 цієї Рекомендації скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися відносно тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу. Від особи, яка подає скаргу, слід вимагати обґрунтування причин, з яких її справа сприятиме досягненню таких цілей.
Пунктом 1 частини другої статті 394 ЦПК України встановлено, що суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «Levages Prestations Services v. France» від 23 жовтня 1996 року; «Brualla Gomez de la Torre v. Spain» від 19 грудня 1997 року).
З огляду на викладене, у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Лебединського районного суду Сумської області від 22 вересня 2020 року та постанову Сумського апеляційного суду від 26 листопада 2020 року слід відмовити з підстав, встановлених пунктом 1 частини другої статті 394 ЦПК України.
Керуючись частиною шостою статті 19, пунктом 2 частини третьої статті 389, пунктом 1 частини другої статті 394 ЦПК України,
У відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Лебединського районного суду Сумської області від 22 вересня 2020 року та постанову Сумського апеляційного суду від 26 листопада 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії відмовити.
Судді:В. С. Жданова
А. Ю. Зайцев
Є. В. Коротенко