Провадження № 22-ц/803/688/21 Справа № 206/7041/19 Суддя у 1-й інстанції - Румянцев О. П. Суддя у 2-й інстанції - Куценко Т. Р.
24 лютого 2021 року Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі:
головуючого - Куценко Т.Р.,
суддів: Демченко Е.Л., Макарова М.О.,
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу
ОСОБА_1 ,
на рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 16 липня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання оспорюваного правочину недійсним, -
ОСОБА_1 у грудні 2019 року звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання оспорюваного правочину недійсним (а.с. 2-6).
В обґрунтування позовних вимог посилався на те, що він підписав з відповідачем договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 . Перед підписанням договору, він побував на місці розташування квартири та з'ясував всі обставини. Однак, як потім з'ясувалось, відповідач пред'являв йому технічний паспорт інший, виготовлений фізичною особою - підприємцем ОСОБА_3 станом на 01.04.2015 року, згідно яким загальна площа квартири склала 98,2 кв.м., саме орієнтуючись на ці дані він і підписав договір. Однак як потім з'ясувалось, відповідач надав нотаріусу технічний паспорт зовсім інший, а саме вищезазначений технічний паспорт, виготовлений станом на 14.01.2019 року. Згідно з ним, загальна площа квартири, яку він придбав складала вже 48,9 кв.м., а не 98,2 кв.м.. Про зазначені обставини йому стало відомо пізніше а тому вважає, що відповідач ввів його в оману. Так, висновком судового експерта встановлено, що прибудова до квартири АДРЕСА_1 , що самочинно збудована над мережею напірного водопроводу, грубо порушує вимоги ДБН В.1.2-8-2008. Система забезпечення надійності та безпеки будівельних об'єктів. Згідно з нормами напірний водопровід має бути прокладений не менше 5 метрів по горизонталі від водопроводу до стіни фундаментів будівель в чистоті.
Просив суд визнати оспорюваний правочин купівлі-продажу, укладений 02.10.2019 року між ним та ОСОБА_2 недійсним.
Рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 16 липня 2020 року у задоволенні заявлених позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено в повному обсязі (а.с. 101-104).
Не погоджуючись з вказаним рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення заявлених позовних вимог, посилаючись на те, що судом неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, не доведено обставини, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, висновки викладені в рішенні не відповідають обставинам справи, а також невірно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права (а.с. 107-110).
ОСОБА_2 скористався своїм правом передбаченим ст. 360 ЦПК України та подав відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1
ОСОБА_1 подав відповідь на відзив.
Частиною 3 статті 3 ЦПК України встановлено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Суд апеляційної інстанції розглядає апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 16 липня 2020 року в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами на підставі пункту 1 частини 4 статті 274 ЦПК України.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів приходить до висновку, що скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду без змін, з наступних підстав.
Згідно з положенням частини 2 статті 374 ЦПК України підставами апеляційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до вимог частини 1 статті 367 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку суд переглядає справу за наявними і ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 суд першої інстанції виходив з їх недоведеності.
Колегія суддів погоджується з вказаними висновками суду першої інстанції виходячи з наступного.
В обґрунтування своїх позовних вимог позивач посилається на те, що відповідач ввів його в оману щодо площі квартири, у зв'язку з чим просить визнати договір купівлі-продажу квартири недійсним.
Судом встановлено, що 02.10.2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , який посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Кейтельгіссер О.М. (а.с. 7).
Відповідно до технічного паспорту від 05.09.1996 року (інвентарний номер №7068) на квартиру АДРЕСА_1 , який виготовлений ТОВ "Галар" на замовлення ОСОБА_2 зазначено, що загальна площа квартири становить 48,9 кв.м., житлова площа 25,4 кв.м. Також, у вказаному технічному паспорті зазначено, що квартира належить на праві спільної часткової власності (а.с. 20-22).
Відповідно до технічного паспорту від 01.04.2015 року на квартиру АДРЕСА_1 , який виготовлений ФОП ОСОБА_3 на замовлення ОСОБА_4 зазначено, що загальна площа квартири з урахуванням самочинно збудованих частин або переобладнань становить 98,2 кв.м., житлова площа 49,2 кв.м. У вказаному технічному паспорті форма власності не зазначена (а.с. 23-27).
Відповідно до технічного паспорту від 14.01.2019 року на квартиру АДРЕСА_1 , який виготовлений ФОП ОСОБА_5 на замовлення ОСОБА_2 зазначено, що загальна площа квартири становить 48,9 кв.м., житлова площа 25,4 кв.м. У вказаному технічному паспорті форма власності не зазначена (а.с. 29-32).
Доказів щодо законності самочинно збудованих частин або переобладнань квартири АДРЕСА_1 матеріали справи не містять.
З аналізу вищевказаної технічної документації видно, що без урахування самочинно збудованих частин або переобладнань (які у встановленому законом порядку не зареєстровані) дійсна площа квартири АДРЕСА_1 , як станом на 05.09.1996 року так і 14.01.2019 року становила: загальна площа становила 48,9 кв.м., житлова площа 25,4 кв.м.
Також, згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 183337947 від 02.10.2019 року загальна площа квартири АДРЕСА_1 становила 48,9 кв.м., житлова площа 25,4 кв.м. (а.с. 37). Відомості зазначені у вказаному реєстрі є загальнодоступними, а тому позивач також міг перевірити вказану інформацію.
Крім того, згідно п. 1 договору купівлі-продажу від 02.10.2019 року (далі - договір) продавець продав, а покупець купив квартиру АДРЕСА_1 . Опис об'єкта в цілому: квартира АДРЕСА_2 розміщена на 1 поверсі 1 - поверхового будинку і складається з 2 кімнат житловою площею 25,4 кв.м., у тому числі: 1-а кімната - 9,3 кв.м., 2-а кімната - 16,1 кв.м., кухні площею 10,4 кв.м., ванної кімнати 2,0 кв.м., коридора 4,0 + 7,1 кв.м. Загальна площа квартири складає 48,9 кв.м., що відповідає інформації зазначеній у витязі з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 183337947 від 02.10.2019 року та технічним характеристикам квартири зазначених в технічних паспортах від 05.09.1996 р. та від 14.01.2019 р.
Тобто, загальна площа 98,2 кв.м., житлова площа 49,2 кв.м. визначена станом на 01.04.2015 року становить лише за рахунок самочинно збудованих частин або переобладнань, які у встановленому законом порядку не зареєстровані.
Як вбачається з пояснень позивача викладених у позові та апеляційній скарзі, а також наданих у судовому засіданні, вбачається, що йому при огляді квартири ще до укладання спірного договору достименно було відомо про наявність самовільно побудованих приміщень у придбаній ним квартирі, а також, про те, що вказані самовільно побудовані приміщення у встановлений законом порядку не зареєстровані.
Крім того, згідно п. 6 спірного правочину у присутності нотаріусу продавець передав покупцю технічний паспорт зазначеної квартири, до підписання цього договору.
Посилання позивача, що відповідач приховав та не повідомив його про те, що вказані самовільно побудовані приміщення збудовані над мережею напірного водопроводу, що грубо порушує вимоги ДБН В.1.2-8-2008, що було встановлено висновком судового експерта Рибкіна В.П. № 16 від 19.12.2019 року складеного на замовлення позивача (а.с. 8-19) не спростовують факту обізнаності позивача про наявність не зареєстрованих у встановлений законом спосіб самовільно збудованих приміщень та не підтверджує факту умисних дій зі сторони відповідача щодо навмисного приховування вказаних обставин.
Посилання позивача на те, що йому про це стало відомо тільки після укладення спірного договору від сусіда, колегія суддів не бере до уваги, оскільки вказане спростовується матеріалами справи. Крім того, позивач не був позбавлений можливості пересвідчитись щодо законності самовільно побудованих приміщень до укладення спірного договору.
Згідно п. 2 та 9 договору вказана квартира належить продавцю 1/4 частка квартири на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 20.11.2008 р., Управлінням житлового господарства ДМР, згідно з розпорядженням від 20.11.2008 р., № 7/420-08 та зареєстрованого в КП "Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації" ДОР, 13.07.2009 р., за реєстраційним номером 27773049; 1/12 частка квартири на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого 29.04.2015 р., державним нотаріусом Восьмої дніпропетровської державної нотаріальної контори Хорошманенко Н.С., за реєстровим номером 2-640 та зареєстрованого в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, державним реєстратором, державним нотаріусом Восьмої дніпропетровської державної нотаріальної контори Хорошманенко Н.С., 29.04.2015 р., за реєстраційним номером 627896912101, номер запису про право власності 9527521; 2/3 частки квартири на підставі Договору дарування, посвідченого 16.10.2015 р., приватним нотаріусом ДМНО Стародубцевою В.М., за реєстровим номером 917 та зареєстрованого в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, державним реєстратором, приватним нотаріусом ДМНО Стародубцевою В.М., 16.10.2015 року, за реєстраційним номером 627896912101, номер запису про право власності 11619221. Відчужавана квартира належить продавцю на праві особистої приватної власності.
Таким чином, згідно вищевказаного пункту договору вбачається, що квартира АДРЕСА_1 є особистою приватною власністю відповідача, а тому зазначення в технічному паспорті від 05.09.1996 р. форми власності спільна часткова, а також відсутність форми власності в технічних паспортах від 01.04.2015 року та 14.01.2019 року взагалі не має ніякого правового значення. Крім того, згідно п. 5 спірного договору нотаріусом сторонам роз'яснено зміст ст. 659 ЦК України, зокрема обов'язок продавця попередити продавця про всі права третіх осіб на квартиру.
Факт узгодженості всіх істотних умов в тому числі і щодо площі майна підтверджено спірним правочином, який був підписаний позивачем. Факт добровільного підписання та сам факт підписання договору позивачем не заперечується.
Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відповідно до частини першої статті 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Тлумачення норм статті 230 ЦК України дає підстави для висновку про те, що під обманом розуміють умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов'язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.
Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину;
по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.
Тобто правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.
Наявність умислу в діях відповідача, істотність обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.
При цьому, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).
На підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним особа повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення.
Лише в разі встановлення таких обставин норми частини першої статті 229, статті 230 та статті 203 ЦК України у сукупності вважатимуться правильно застосованими.
Відповідно до статті 230 ЦК України у взаємозв'язку зі статтею 12 ЦПК України наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.
Отже, правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел. Установлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов'язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України.
З огляду на наведене та враховуючи, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами факту обману його відповідачем під час укладення спірного договору, у той час як наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт оману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману, суд першої інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання оспорюваного договору недійсним відповідно до вимог статті 230 ЦК України.
Колегія суддів, застосувавши презумпцію правомірності правочину, не спростовану позивачем у справі, та принцип свободи договору як загальну засаду цивільного законодавства, належним визначивши і розподіливши тягар доведення у цій справі, встановив, що оскаржуване рішення суду першої інстанцій ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи апеляційної скарги висновків суду щодо недоведеності позовних вимог не спростовують, на законність ухваленого рішення не впливають.
Доводи щодо розписки, колегія суддів не бере до уваги, оскільки розписка не спростовує того, що дійсна площа квартири становила: загальна площа 48,9 кв.м., житлова площа 25,4 кв.м., тобто без урахування самочинно збудованих частин або переобладнань, які у встановленому законом порядку не зареєстровані, а площа зазначена у розписці становить з урахуванням вказаних самочинно збудованих частин, про що позивачу було достименно відомо. Крім того, вказана розписка складена дружиною відповідача, яка взагалі не є стороною спірного правочину.
Доводи скарги про те, що він не міг нормально ознайомитись зі змістом спірного правочину, є безпідставними, оскільки факт ознайомлення позивача зі змістом спірного правочину підтверджується пунктами 7 та 8 договору купівлі-продажу. Доказів того, що нотаріусом було допущено порушення вимог Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України матеріали справи не містять.
Доводи стосовно того, що нотаріус був у зговорі з відповідачем жодними доказами не підтверджуються, а тому колегією суддів до уваги не беруться.
Доводи скарги щодо наявності у позивача вад із зором колегія суддів до уваги не бере, оскільки вони не підтверджуються жодними доказами.
Доводи скарги щодо віку позивача є безпідставними, оскільки не спростовують того, що позивач розумів значення умов правочину та його правових наслідків.
Доводи апеляційної скарги, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки такі доводи є безпідставними, не спростовують обґрунтованих висновків суду щодо відсутності підстав для задоволення позову, та зводяться до викладення обставин справи із наданням особистих коментарів, особистим тлумаченням норм матеріального права, що має за мету задоволення апеляційної скарги, а не спростування висновків суду першої інстанції.
Апелянт не скористався наданими йому правами, не обґрунтував свої позовні вимоги та доводи апеляційної скарги, не надав суду доказів на їх підтвердження, а згідно із ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачений цим Кодексом випадках, а відповідно до ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана надати суду докази на підтвердження своїх вимог або заперечень.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Згідно з ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Доводи, приведені в апеляційній скарзі зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду 1 інстанції, яким у досить повному обсязі з'ясовані права та обов'язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені і їм дана належна оцінка. Порушень норм матеріального та процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування чи зміни рішення - не встановлено, тому апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду відповідає вимогам ст. 263, 264 ЦПК України, і його слід залишити без змін.
Судові витрати понесені у зв'язку з переглядом судового рішення розподілу не підлягають, оскільки апеляційна скарга залишається без задоволення.
керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-383 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 16 липня 2020 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду у випадках, передбачених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України, протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Головуючий: Т.Р. Куценко
Судді: Е.Л. Демченко
М.О. Макаров