19 лютого 2021 року
м. Київ
справа № 201/13404/18
провадження № 61-2187ск21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Ігнатенка В. М., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Погорілий Антон Михайлович, на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 15 червня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 січня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного сумісного майна подружжя та визначення порядку користування майном,
У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного сумісного майна подружжя та визначення порядку користування майном.
Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 15 червня 2020 року позов задоволено.
Визнано об'єктом спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 автомобіль марки Hyundai Santa Fе, легковий універсал В, білого кольору, 2012 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 .
Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку автомобіля марки Hyundai Santa Fе, легковий універсал В, білого кольору, 2012 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 .
Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку автомобіля марки Hyundai Santa Fе, легковий універсал В, білого кольору, 2012 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 .
Визначено порядок користування автомобілем наступним чином:
- перший та другий тиждень місяця користується ОСОБА_1 ;
- третій та четвертий тиждень місяця користується ОСОБА_2 .
Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 3 127,40 грн у відшкодування судового збору.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 26 січня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 15 червня 2020 року - без змін.
Не погоджуючись із рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 15 червня 2020 року та постановою Дніпровського апеляційного суду від 26 січня 2021 року в частині задоволення вимог щодо визначення порядку користування майном, ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Погорілий А. М., подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати зазначені судові рішення у відповідній частині і ухвалити у цій частині нове судове рішення, яким відмовити у визначенні порядку користування майном.
Вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження, суд дійшов наступних висновків.
Стаття 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8).
Частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до пункту 5 частини другої статті 392 ЦПК України у касаційній скарзі повинно бути зазначено підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга, з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 389 цього Кодексу підстави (підстав).
У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні.
Підставою касаційного оскарження рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 15 червня 2020 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 26 січня 2021 року заявник вказує неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі № 725/2561/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Згідно з положеннями пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу і може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Згідно з частиною шостою статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.
Зі змісту касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень убачається, що скарга заявника є необґрунтованою і наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності та неправильності рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції.
Ухвалюючи рішення і задовольняючи позов у частині визначення порядку користування майном, Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська виходив із того, що спірний автомобіль є неподільною річчю, згоди щодо присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно сторонами не досягнено.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції врахував висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 14 листопада 2018 року у справі № 405/6250/15-ц, від 26 грудня 2018 року у справі № 689/1206/16-ц та правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17.
Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд виходив із того, що судом першої інстанції не допущено неправильного застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Судами першої та апеляційної інстанцій за матеріалами справи установлено, що 29 квітня 2005 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено шлюб, який розірвано 11 березня 2016 року.
За час шлюбу сторонами придбано автомобіль марки Hyundai Santa Fе, легковий універсал В, білого кольору, 2012 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 .
Дослідивши та давши оцінку поданим сторонами доказам, урахувавши, що згоди щодо присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно сторонами не досягнено, грошові кошти другим із подружжя на депозитний рахунок суду не внесено, суди дійшли правильного висновку про наявність підстав для задоволення позову в частині визначення порядку користування майном.
Посилання заявника на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі № 725/2561/16-ц, відхиляються касаційним судом, оскільки вказана постанова прийнята за інших установлених судами попередніх інстанцій обставин справи. Крім того, у справі вимогу щодо визначення порядку користування майном суди не вирішували.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
Виходячи зі змісту касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень, касаційна скарга ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Погорілий А. М., на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 15 червня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 січня 2021 року є необґрунтованою, а наведені у скарзі доводи не дають підстав для висновку про незаконність судових рішень.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, Верховний Суд виходить із того, що у даній справі сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення.
Зазначене відповідає Рекомендаціям № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 7 лютого 1995 року, який рекомендував державам-членам вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до частини «с» статті 7 цієї Рекомендації скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися відносно тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу. Від особи, яка подає скаргу, слід вимагати обґрунтування причин, з яких її справа сприятиме досягненню таких цілей.
Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. При цьому право на суд не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг, і такі обмеження не можуть зашкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 36 рішення у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom) від 21 лютого 1975 року та пункт 27 рішення у справі «Пелевін проти України» від 20 травня 2010 року.
Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «Levages Prestations Services v. France» (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) від 23 жовтня 1996 року; «Brualla Gomez de la Torre v. Spain» (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії) від 19 грудня 1997 року).
Оскільки оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції у частині вирішення позовної вимоги про визначення порядку користування майном є законними і обґрунтованими, ухваленими із правильним застосуванням норм матеріального права та додержанням норм процесуального права й підстави для їх скасування в оскаржуваній частині відсутні, врахувавши неоскарження заявником судових рішень у частині визнання за кожним із подружжя права власності на 1/2 частку спірного автомобіля, у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Погорілий А. М., на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 15 червня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 січня 2021 року у частині визначення порядку користування автомобілем суд відмовляє.
Керуючись статтями 389, 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
У відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Погорілий Антон Михайлович, на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 15 червня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 січня 2021 року у частині визначення порядку користування майном у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного сумісного майна подружжя та визначення порядку користування майном відмовити.
Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подала касаційну скаргу.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді: С. О. Карпенко
В. М. Ігнатенко
В. А. Стрільчук