Справа № 826/6352/16 Суддя (судді) першої інстанції: Добрянська Я.І.
17 лютого 2021 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
судді-доповідача: Собківа Я.М.,
суддів: Глущенко Я.Б., Черпіцької Л.Т.,
за участю секретаря: Яковіна Б.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги Офісу Генерального прокурора, Мілевич Лариси Володимирівни на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 03 листопада 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
ОСОБА_1 звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Офісу Генерального прокурора, в якому з урахуванням уточнень позовних вимог, просила:
- визнати дії Генеральної прокуратури України направлені на звільнення ОСОБА_1 з посади начальника відділу з питань доступу до публічної інформації Генеральної прокуратури України у порядку, передбаченому Законом України "Про очищення влади" протиправними;
- зобов'язати Генерального прокурора України поновити ОСОБА_1 на посаді керівника спеціального структурного підрозділу, що забезпечує доступ запитувачів до інформації та оприлюднення інформації (п. 5 ч. 1 ст. 14 Закону);
- стягнути з Генеральної прокуратури України на користь ОСОБА_1 заробітну плату за час вимушеного прогулу: з часу звільнення з 24.03.2016р. до часу поновлення на посаді з урахуванням коефіцієнту підвищення посадових окладів працівників прокуратури відповідно до постанови КМУ від 30.08.2017р. № 657 "Про внесення змін до деяких постанов КМУ щодо оплати праці працівників прокуратури" та реально отримуваної мною зарплати у 2016 році;
- зобов'язати Генеральну прокуратуру України надати відомості до Міністерства юстиції України про виключення її прізвища та посади з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади";
- стягнути з Генеральної прокуратури України моральну шкоду у розмірі 50 тис. грн., спричинену незаконним звільненням та наданням інформації до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади".
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 03 листопада 2020 року адміністративний позво задоволено частково.
Визнано протиправним та скасовано наказ Генерального прокурора України від 24.03.2016р. № 331-ц про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника відділу з питань доступу до публічної інформації Генеральної прокуратури України.
Поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника відділу з питань доступу до публічної інформації Генеральної прокуратури України.
Стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 976 641, 12 грн. (дев'ятсот сімдесят шість тисяч шістсот сорок одна гривня 12 копійок)
Допущено до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника відділу з питань доступу до публічної інформації Генеральної прокуратури України та стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу, у межах суми стягнення за один місяць в розмірі 12 952, 80 грн. (дванадцять тисяч дев'ятсот п'ятдесят дві гривні 80 копійок).
В іншій частині позовних вимог - відмовлено.
Не погодившись із вказаним рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 03 листопада 2020 року та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
Позивач, в свою чергу, подав апеляційну скаргу та просить скасувати рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог та в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, та прийняти в цих частинах нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Позивач мотивує свої вимоги тим, що розрахунок судом розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу не відповідає вимогам Порядку №100, щодо коригування середньої заробітної плати у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства.
Відповідно до ч.1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши у відкритому судовому засіданні суддю-доповідача, представників сторін, дослідивши доводи апеляційних скарг, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, оцінивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга позивача підлягає до часткового задоволення, а апеляційна скарга відповідача задоволенню не підлягає, з огляду на наступне.
Судом першої інстанції встановлено, що Наказом Генерального прокурора України від 12.04.2011 року № 820-ц ОСОБА_1 призначено начальником відділу забезпечення доступу до публічної інформації Генеральної прокуратури України.
16.10.2014 року набув чинності Закон України "Про очищення влади".
З огляду на вищевикладене, 24.11.2014 року позивач в порядку ст. 4 Закону України "Про очищення влади" подала заяву на ім'я Генерального прокурора України в якій повідомила про те, що до неї не застосовуються заборони на подальше перебування на посадах в органах прокуратури.
Водночас, Наказом Генерального прокурора України від 24.03.2016 року ОСОБА_1 звільнено з посади начальника відділу з питань доступу до публічної інформації Генеральної прокуратури України у зв'язку з припиненням трудового договору відповідно до п. 7-2 ст. 36 КЗпП України. Підставою наказу зазначено довідку про результати перевірки передбаченої Законом України "Про очищення влади" стосовно ОСОБА_1 .
Не погоджуючись із таким наказом, позивач звернулась до суду з адміністративним позовом, при вирішенні якого суд виходить із такого.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, висновкам суду першої інстанції та доводам скаржників, колегія суддів зазначає наступне.
Законом України "Про очищення влади" (далі - Закон) передбачені підстави та порядок проведення процедури люстрації щодо посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування.
Частиною першою статті 1 Закону визначено, що очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.
Згідно з частиною третьою статті 1 Закону протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.
Відповідно до частини четвертої особи, зазначені у частинах третій, п'ятій-сьомій статті 3 цього Закону, не можуть обіймати посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), протягом п'яти років з дня набрання чинності відповідним рішенням суду.
Пунктами сьомим та восьмим частини першої статті 3 Закону України "Про очищення влади" відповідно передбачено, що заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які сукупно не менше одного року у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року обіймали посаду (посади):
- керівника, заступника керівника самостійного структурного підрозділу центрального органу (апарату), зокрема, Генеральної прокуратури України;
- керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.
Як свідчать матеріали справи, позивач у період з 25.02.2010 року по 22.02.2014 року обіймала сукупно не менше одного року (2 роки 10 місяців) посаду, яку віднесено до категорії "керівника, заступника керівника самостійного структурного підрозділу центрального органу (апарату) Генеральної прокуратури України", а саме посаду начальника відділу забезпечення доступу до публічної інформації Генеральної прокуратури України (з 12.04.2011 року по 22.02.2014 року).
Пунктом 7-2 статті 36 Кодексу законів про працю України, який субсидіарно застосовується до правовідносин, що врегульовують проходження публічної служби, підставою для припинення трудового договору є підстави, передбачені Законом України "Про очищення влади".
Відповідно до пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів.
Оскільки позивач станом на час звільнення проходив публічну службу в Генеральній прокуратурі України, то повноваження щодо прийняття рішення про її звільнення належали Генеральному прокурору України, який і прийняв оскаржуваний наказ від 24.03.2016 року №331-ц.
Що стосується оскаржуваного наказу, то колегія суддів зазначає таке.
Як вбачається з матеріалів справи, позивача звільнено з посади у зв'язку з зайняттям нею відповідної посади, до якої застосовується заборона, визначена Законом України "Про очищення влади".
Україна є демократичною, правовою державою, у якій визнається і діє принцип верховенства права; Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй; норми Конституції України є нормами прямої дії; органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України; відповідно до Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (стаття 1, стаття 3, частина друга статті 6, частини перша, друга статті 8 Конституції України).
Згідно зі статтею 22 Конституції України конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Україна як соціальна, правова держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку вільно погоджується, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, а також право на належні умови праці, своєчасне отримання винагороди; громадянам гарантується захист від незаконного звільнення (стаття 1, частини перша, друга, четверта, шоста, сьома статті 43 Конституції України).
Як зазначив Конституційний Суд України, право на працю є природною потребою людини своїми фізичними і розумовими здібностями забезпечувати своє життя. Це право передбачає як можливість самостійно займатися трудовою діяльністю, так і можливість працювати за трудовим договором чи контрактом (абзац третій підпункту 6.1.1 підпункту 6.1 пункту 6 мотивувальної частини Рішення від 29.01.2008 № 2-рп/2008).
Наведені конституційні гарантії щодо реалізації права на працю, відповідно, поширюються і на публічну службу.
Відповідно до частини другої статті 1 Закону, очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах верховенства права та законності; презумпції невинуватості; індивідуальності відповідальності та гарантування права на захист.
Отже, частиною першою та другою статті 1 Закону визначено базові, основоположні принципи очищення влади та надано визначення терміну "очищення влади", виходячи з яких і застосовуються інші норми цього Закону до конкретних обставин та осіб у їх системному взаємозв'язку з принципами їх застосування, тобто дотримання вказаних принципів є передумовою застосування наслідків, передбачених цим Законом.
При цьому частиною другою статті 61 Конституції України визначено, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.
Відповідно до положень статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях.
Відповідно до пункту 12 резолюції Парламентської Асамблеї ради Європи №1096 (1996) люстрація або інші адміністративні заходи, які запроваджує держава, будуть сумісними з принципами демократичної та правової держави лише якщо дотримано критеріїв стосовного того, щоб принцип вини був індивідуальним, а не колективним, і мав бути встановлений у кожному конкретному випадку. Відповідно до п. 8 вказаних принципів, дискваліфікація може стосуватися лише тих осіб, які наказували вчиняти, або вчиняли серйозні порушення прав людини, або серйозно допомагали в їх вчиненні. Відтак, вказаний конституційний принцип презумпції невинуватості підлягає застосуванню також і при здійсненні очищення влади (люстрації).
Виходячи з усталеної практики ЄСПЛ особі, яка піддається люстрації, мають бути забезпечені всілякі гарантії, притаманні кримінальному переслідуванню.
Такими гарантіями передусім має бути презумпція невинуватості (пункт 61 рішення ЄСПЛ у справі "Любох проти Польщі").
У проміжному Висновку від 16.12.2014 №788/2014 СDL-АD (2014)044 щодо Закону України "Про очищення влади" (Закону "Про люстрацію") Венеціанська комісія констатувала, крім іншого, що "Відповідно до Керівних принципів люстрація має стосуватися осіб, які відіграли важливу роль у вчиненні серйозних порушень прав людини або які обіймали керівну посаду в організації, відповідальній за серйозні порушення прав людини; ніхто не може бути предметом люстрації виключно через особисті думки і переконання; свідомі співробітники можуть бути люстровані тільки якщо їх дії насправді завдали шкоди іншим і вони знали або повинні були знати про це" (пункт 62).
Аналогічний висновок Венеціанська комісія зробила і щодо люстрації в Албанії: "Особи, які наказували, вчиняли чи суттєво сприяли вчиненню серйозних порушень прав людини, можуть бути дискваліфіковані для зайняття певних посад; якщо організація вчиняла серйозні порушення прав людини, член, працівник чи агент вважатимуться такими, що брали участь у цих порушеннях, якщо вони були високопоставленими працівниками такої організації, крім випадків, коли вони покажуть, що не брали участі у плануванні, керівництві чи виконанні таких заходів, методів чи дій" (підпункт "h" пункту 20 розділу 3 Висновку Венеціанської комісії щодо Закону про чистоту високопосадовців державних органів та виборних осіб Албанії від 13.10.2009 №524/2009).
Отже, люстрація застосовується до осіб, які, перебуваючи на конкретній публічній посаді, відігравали важливу роль у вчиненні серйозних порушень прав людини, обіймали керівну посаду в організації, відповідальній за серйозні порушення прав людини, вчинили певні правопорушення у наведеному контексті.
Підстави, порядок, мета та сутність люстрації в національному та міжнародному правопорядках свідчить, що в контексті обставин даної конкретної справи люстрація є видом юридичної відповідальності, а отже, при її проведенні має бути дотриманий індивідуальний характер такої відповідальності, тобто вина працівника має бути доведена в кожному конкретному випадку.
Суд також враховує рішення Європейського суду з прав людини (далі - Суд) від 17.10.2019 у справі "Полях та інші проти України" (заяви № 58812/15, № 53217/16, № 59099/16, № 23231/18 та № 47749/18), яке стосується звільнення державних службовців відповідно до Закону України "Про очищення влади", в якому Суд зазначив, що заявники працювали над тим, що в принципі було державою, заснованою на демократичних конституційних засадах. Натомість заходи, вжиті на підставі Закону про люстрацію ґрунтувалися на тому, що здавалося своєрідною колективною відповідальністю за працю за часів Президента ОСОБА_2, не враховуючи жодної індивідуальної ролі чи зв'язку з будь-якими антидемократичними подіями. Існувала ймовірність того, що закон було прийнято проти тих, хто працював на державній службі за попередніх урядів, що передбачало політизацію державної служби, що само по собі суперечило проголошеній цілі законодавства. Це був усталений принцип судової практики Суду, що люстрація не може служити покаранню, відплаті чи помстою, і це стосується також українського Закону про люстрацію.
Суд вказав, що заходи за Законом про люстрацію були ширшими, ніж аналогічні заходи в інших країнах, які стосувалися лише людей, які активно працювали на колишню комуністичну владу. Навпаки, така широка сфера діяльності призвела до звільнення заявників, хоча вони займали посади на державній службі задовго до того, як пан ОСОБА_2 став Президентом і просто не зміг подати у відставку протягом року після його вступу на посаду.
Крім того, Суд зазначив, що Уряд України висунув різні аргументи на підтримку закону, такі як практика розміщення корумпованих чиновників на державній службі за пана ОСОБА_2, рішення Конституційного Суду 2010 року, яке збільшило його повноваження та передбачуване політично мотивоване переслідування протестуючих Євромайдану. Однак ці питання не мали жодної актуальності у рішенні про застосування Закону про люстрацію до заявників. Не було виявлено зв'язку між ними та тими негативними подіями.
Ключовим у позиції Суду у рішенні по справі "Полях та інші проти України" є § 156, де Суд зазначив, що у цій справі поведінка заявників, щодо якої до них застосовано заходи відповідно до Закону України "Про очищення влади", не була класифікована як "кримінальна" в національному законодавстві і не була схожа на якусь злочинну поведінку: вона полягала в тому, щоб залишатися на своїх постах, поки при владі перебував Президент ОСОБА_2
Отже, не доведено, що втручання у відношенні будь-якого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві і Суд у § 324 даного рішення визнав порушення ст. 8 Конвенції щодо всіх заявників.
Таким чином, Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що безумовне застосування люстраційної процедури на підставі Закону України "Про очищення влади" до осіб, які в період з 25.02.2010 по 22.02.2014 перебували на окремих посадах державної служби без встановлення причетності вказаних осіб до негативних і антидемократичних подій в Україні, що мали місце за часів Президента ОСОБА_2, суперечить проголошеній цілі законодавства і свідчить про наявність своєрідної колективної відповідальності без врахування жодної індивідуальної ролі чи зв'язку відповідних осіб з такими подіями.
З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що в межах даної справи відсутні відомості та докази, які б відповідали вимогам ст.ст. 73-76 КАС України, та у встановленому порядку підтверджували факт того, що позивач своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснював заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, що, в свою чергу, свідчить про безпідставність застосування до позивача процедур, передбачених Законом України "Про очищення влади", а відповідно й про неправомірність прийняття оскаржуваного наказу.
При цьому, станом на час перебування позивача на посаді, в силу зайняття якої її звільнено з цієї посади, не існувало законів, які б визначали правопорушенням роботу на цій посаді, а отже в силу положень статті 58 Конституції України, позивач не могла бути притягнутою до відповідальності лише в силу одного факту зайняття посади, що не визнавалося правопорушенням на час її зайняття позивачем.
Тобто, в даному конкретному випадку відповідачем не доведено дотримання у зв'язку з прийняттям оскаржуваного наказу основоположних принципів очищення влади, визначених Законом України "Про очищення влади", що зумовлює висновок суду про недоведеність відповідачем правомірності прийняття цього наказу із зазначених у ньому підстав, що є достатньою підставою для визнання його протиправним і скасування.
Водночас, надаючи оцінку доводам учасників справи, що мають значення для правильного вирішення цієї адміністративної справи, суд застосовує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформовану в пункті 58 рішення у справі "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruizv. Spain) №303-A, пункт 29). Наведена позиція Європейського суду з прав людини також застосовується і Верховним Судом, зокрема, в постанові від 28.08.2018 у справі № 802/2236/17-а.
Водночас, суд зважає і на висновки, зроблені Європейським судом з прав людини у справі "Проніна проти України" (рішення від 18.07.2006), в якому в продовження таких висновків зазначено, що необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
Крім того, згідно з пунктом 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Таким чином, суд першої інстанції обґрунтовано визнав оскаржуваний наказ Генерального прокурора України №331-ц від 24.03.2016 року про звільнення позивача з посади начальника відділу з питань доступу до публічної інформації Генеральної прокуратури України та з органів прокуратури протиправним та скасував його.
Аналогічний висновок викладений Верховним Судом у постанові від 04.09.2020 у справі №м 826/5029/16.
Частиною першою статті 235 Кодексу законів про працю України встановлено, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
За змістом статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод засіб юридичного захисту має бути "ефективним" як з практичної, так і з правової точки зору.
Отже, суд першої інстанції правильно зазначив, що належним способом поновлення порушеного права позивача є поновлення останньої на посаді начальника відділу з питань доступу до публічної інформації Генеральної прокуратури України.
Щодо позовних вимог в частині зобов'язання Генеральну прокуратуру України поінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до позивача заборони, передбаченої частиною 3 статті 1 Закону України «Про очищення влади», колегія суддів зазначає наступне.
Частиною першою статті 5 Закону України «Про очищення влади», визначено, що органом, уповноваженим на забезпечення проведення перевірки, передбаченої цим Законом, є Міністерство юстиції України.
Відповідно до пункту 1 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 02.07.2014 № 228, Міністерство юстиції України (Мін'юст) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.
Мін'юст є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну правову політику.
Підпунктом 53-1 пункту 4 Положення про Мін'юст передбачено, що Мін'юст забезпечує відповідно до Закону: проведення перевірки, передбаченої зазначеним Законом; формування та ведення Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», надання інформації із зазначеного Реєстру та оприлюднення на власному веб-сайті відомостей з нього.
Згідно зі статтею 7 Закону України «Про очищення влади», відомості про осіб, щодо яких встановлено заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 цього Закону, вносяться до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», що формується та ведеться Міністерством юстиції України.
Положення про Реєстр, порядок його формування та ведення затверджуються Міністерством юстиції України.
Положенням про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 16.10.2014 № 1704/5, передбачено, що Держателем Реєстру є Міністерство юстиції України.
Відповідно до п. 2 розділу ІІ Положення про Реєстр, підставою для внесення Реєстратором відомостей про особу є: надходження до Реєстратора від керівника органу (органу), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена у частині третій статті 1 Закону України «Про очищення влади», відомостей про звільнення особи з посади у зв'язку із застосуванням такої заборони; надходження до Реєстратора від керівника органу (органу), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, які перебувають на посадах, визначених у пунктах 1-10 частини першої статті 2 Закону України «Про очищення влади», інформації про неподання заяви такої особи у строк, передбачений частиною другою статті 4 Закону України «Про очищення влади» разом з відомостями про звільнення особи з посади; надходження до Реєстратора від Державної судової адміністрації електронної копії рішення суду, яке набрало законної сили, щодо осіб, зазначених у частині четвертій статті 1 Закону України «Про очищення влади», та відомостей про особу, передбачених пунктом 4 цього розділу.
Міністерство юстиції України не пізніше ніж на третій день після отримання відомостей, які підлягають внесенню до Реєстру, забезпечує їх оприлюднення на своєму офіційному веб-сайті та вносить їх до Реєстру.
Відповідно до пункту 5 Розділу II Положення про Реєстр, підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», є, зокрема, надходження до Реєстратора відповідного судового рішення, яке набрало законної сили.
З урахуванням наведеного, колегія суддів звертає увагу на те, що Законом України «Про очищення влади» та Положенням про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», не передбачено процедури «відкликання відомостей про застосування заборони» та суб'єктів, які б могли відкликати такі відомості, натомість, передбачено, що у випадку надходження до Реєстратора - Міністерства юстиції України відповідного судового рішення, яке набрало законної сили відомості про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади» - вилучаються з Реєстру.
Отже, чинним законодавством чітко визначено механізм вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади».
Таким чином, відсутні підстави для задоволення позовних вимог про зобов'язання Генеральну прокуратуру України проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до позивача заборони, передбаченої ч. 3 статті 1 Закону України «Про очищення влади», оскільки Генеральна прокуратура України такі відомості фактично не відкликає, крім того, відсутні підстави вважати, у випадку набрання судовим рішенням законної сили, така інформація не буде вилучена Міністерством юстиції України з Реєстру.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 15 жовтня 2020 року у справі № 826/5842/15.
З огляду на вищевказане, колегія суддів приходить висновку про відсутність підстав для задоволення позову в цій частині.
Щодо позовних вимог в частині стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до ч. 2 статті 235 Кодексу законів про працю України, при винесені рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Згідно зі статтею 27 Закону України "Про оплату праці", порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Так, відповідно до п. 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (далі - Порядок), обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
Відповідно до абзацу 3 пункту 2 Порядку №100 середньомісячна зарплата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, із якою пов'язана виплата, тобто дню звільнення працівника з роботи.
Основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з пунктом 8 згаданого Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом 2-х місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період.
Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац 2 пункту 8 Порядку №100).
Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні 2 календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, установленим із дотриманням вимог законодавства.
Суд першої інстанції, задовольняючи дану позовну вимогу, дійшов висновку, що середній заробіток за час вимушеного прогулу, який підлягає стягненню на користь позивача з відповідача, складає 976 641,12 грн (647,64 грн. х 1508 днів).
Проте, колегія суддів не погоджується з розрахованою судом сумою вказаного середнього заробітку, оскільки суд першої інстанції неправильно визначив середньоденний заробіток позивача, крім того, не врахував вимоги Порядку №100 щодо коригування середньої заробітної плати у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів відповідно до актів законодавства, що призвело до зменшення суми стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Також суд першої інстанції допустив помилку під час підрахунку кількості робочих днів періоду вимушеного прогулу.
Пунктом 4 розділу ІІІ Порядку №100 передбачено, що при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження згідно з чинним законодавством, не враховуються одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо). При обчисленні середньої заробітної плати за останні два місяці, крім перелічених вище виплат, також не враховуються виплати за час, протягом якого зберігається середній заробіток працівника (за час виконання державних і громадських обов'язків, щорічної і додаткової відпусток, відрядження тощо) та допомога у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю.
Судом першої інстанції стягнуто середній заробіток за період з 24.10.2014 року по 03.11.2020 року. Проте, позивач була звільнена з 24.03.2016 року, а тому загальний період вимушеного прогулу відповідає проміжку часу з 25.03.2016 року по 03.11.2020 року.
Як вказано у довідці Генеральної прокуратури України №18-1116 від 25.07.2016 року середній заробіток позивача становив 12952,80 грн. (без відрахування податків і зборів). У той же час середньоденний розмір заробітної плати складав 647,64 грн.
Враховуючи те, що позивач звільнена наказом від 24.03.2016 року, кількість робочих днів вимушеного прогулу розраховується з наступного дня, з 25.03.2016 року і складає: з 25.03.2016 року по 31.12.2016 року- 194 робочих дні вимушеного прогулу.
Кількість робочих днів у 2017 році склала 248 днів, з них у період 01.01 04.09.2017 - 167 днів, до підвищення посадового окладу, яке мало місце 05.09.2017 року за рішенням Уряду. У цей період розмір посадового окладу становив 4035,00 грн.(дані з копії довідки ГПУ від 28.03.2016 №18-538зп).
Загалом за період: з 25.03.2016 року по 05.09.2017 року був 361 робочий день, які підлягали оплаті при середньомісячному розмірі заробітної плати в 647,64 грн.(647,64грн. х361=233798,04грн.)
З 06.09.2017 року після набуття чинності постановою Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 № 657 «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України щодо оплати праці працівників прокуратури», посадовий оклад позивача підвищено і його розмір склав 9140 грн,(дані з вказаної постанови). Шляхом ділення окладу, встановленого після вказаною підвищення, на оклад до підвищення, розраховується коефіцієнт підвищення, на який необхідно прокоригувати виплати: 2,26 рази (9140грн. поділити на 4035грн =2,26).
Відтак, середньоденний розмір заробітної плати, коригований на коефіцієнт останнього підвищення, склав 1463,67грн. (647,64грн. х 2.26 рази= 1463,67грн). За період з 06.09.2017 року по 03.09.2020 року кількість робочих днів склала 791 день (2017рік - 81 день, 2018 рік -250 днів, 2019 рік - 250 днів, за період з 01.01.2020 року по 03.09.2020 року- 210 днів), середній заробіток вимушеного прогулу склав 1 157 762,97 гри. (1463,67x791).
Таким чином, загальна сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу - за 1152 робочих дні позивача з моменту звільнення - 24.03.2016 року та на момент поновлення 03.11.2020 року на посаді становить 1391561,01 грн. (один мільйон триста дев'яносто одна тисяча п 'ятсот шістдесят одна гривня, 01 коп.)
Отже, загальна сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача становить - 1 391 561,01 грн.
Вказана правова позиція щодо застосування коефіцієнту коригування передбаченого п. 10 Порядку викладена в постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 804/8042/17.
Отже, доводи апеляційної скарги позивача частково знайшли своє підтвердження.
Доводи апеляційної скарги відповідача не спростовують висновків суду першої інстанції та зводяться до переоцінки встановлених судом обставин справи.
За змістом частини 1 статті 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
Оскільки судом першої інстанції неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права в частині стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, без обов'язкових відрахувань до бюджету, за період з 25.03.2016 року по 03.11.2020, то оскаржуване судове рішення підлягає зміні в цій частині із зазначенням суми стягнення в розмірі 1 391 561,01 грн.
Керуючись ст.ст. 241, 242, 250, 308, 311, 312, 315, 316, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора залишити без задоволення.
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 03 листопада 2020 року змінити в частині розміру стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу, без обов'язкових відрахувань до бюджету, за період з 25.03.2016 року по 03.11.2020 року, зазначивши суму стягнення у розмірі 1 391 561,01 грн. (один мільйон триста дев'яносто одна тисяча п'ятсот шістдесят одна) грн. 01 коп.
В іншій частині рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 03 листопада 2020 року залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя-доповідач Собків Я.М.
Суддя Глущенко Я.Б.
Суддя Черпіцька Л.Т.
Повний текст постанови виготовлено - 22 лютого 2021 року.