ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
11 лютого 2021 року м. Київ № 640/1062/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Аблова Є.В., розглянувши в спрощеному позовному провадженні без повідомлення учасників справи адміністративну справу
за позовомОСОБА_1
доГромадської ради доброчесності
третя особа Вища кваліфікаційна комісія суддів України
провизнання протиправним та скасування висновку, зобов'язання вчинити певні дії, -
ОБСТАВИНИ СПРАВИ: ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1 ) звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Громадської ради доброчесності (далі по тексту - відповідач, ГРД), про: визнання протиправним та скасування висновку ГРД про невідповідність судді Оболонського районного суду міста Києва ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, затвердженого ГРД 17.06.2019 у вигляді протоколу електронного голосування; зобов'язання відповідача вилучити висновок ГРД про невідповідність судді Оболонського районного суду міста Києва ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, затверджений ГРД 17.06.2019, шляхом знищення цього висновку з електронних ресурсів (сайту, інформаційного порталу) ГРД. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач протиправно прийняв оскаржуваний висновок, оскільки він не ґрунтується на вимогах чинного законодавства та винесений з порушенням вимог Регламенту ГРД, схваленого рішенням ГРД від 23.11.2016 № 1/2016 (далі - Регламент ГРД), містить недостовірні та такі, що не підтверджені будь-якими доказами, відомості. Також позивач вважає, що право розміщувати висновки щодо суддів для відповідача законодавчо не передбачено, а враховуючи доводи, наведені позивачем на користь протиправності оскаржуваного висновку ГРД, позивач просить зобов'язати відповідача вилучити висновок ГРД щодо судді ОСОБА_1 шляхом його видалення або знищення з інформаційного порталу ГРД. Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 20.01.2020 (суддя Кармазін О.А. ), у зв'язку з виявленням недоліків позовної заяви, останню залишено без руху та надано позивачу п'ятиденний строк на їх усунення. Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 18.02.2020 (суддя Кармазін О.А.) позовну заяву повернуто ОСОБА_1 . Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 24.06.2020 ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 18.02.2020 скасовано, а справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду зі стадії вирішення питання щодо відкриття провадження у справі. Згідно з витягом з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 09.07.2020 адміністративну справу №640/1062/20 розподілено на суддю Аблова Є.В. Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 13.07.2020 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в даній адміністративній справі, вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення та виклику учасників справи, а також залучено в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Вищу кваліфікаційну комісію суддів України (далі - Комісія). Вказаною ухвалою суду відповідачу надано п'ятнадцятиденний строк з дня вручення йому даної ухвали для надання відзиву на позовну заяву, який повинен відповідати вимогам статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України, або заяву про визнання позову. Відповідач відзиву на позов у встановлений судом строк не подав. Копія ухвали про відкриття спрощеного провадження у адміністративній справі направлялась на адресу відповідача зазначену в позові, а також в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, проте була повернута до суду із позначкою «адресат відсутній за вказаною адресою». Пунктом 1 частини четвертої статті 124 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що у разі ненадання учасниками справи інформації щодо їх поштової адреси судовий виклик або судове повідомлення надсилаються юридичним особам та фізичним особам - підприємцям - за адресою місцезнаходження (місця проживання), що зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців та громадських формувань. Відповідно до частини одинадцятої статті 126 Кодексу адміністративного судочинства України розписку про одержання повістки (повістку у разі неможливості вручити її адресату чи відмови адресата її одержати) належить негайно повернути до адміністративного суду. У разі повернення поштового відправлення із повісткою, яка не вручена адресату з незалежних від суду причин, вважається, що така повістка вручена належним чином. Таким чином, вважається, що відповідач належним чином повідомлений про його права та обов'язки, зокрема про право надати відзив на позовну заяву або заяву про визнання позову. Незважаючи на належне повідомлення Комісії, остання не надала пояснення по справі. Відповідно до частини восьмої статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України при розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи - також заслуховує їхні усні пояснення. Судові дебати не проводяться. Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, - УСТАНОВИВ: Як вбачається з матеріалів справи, Указом Президента України від 12.03.2012 №193/2012 «Про призначення суддів» позивача призначено на посаду судді Оболонського районного суду міста Києва строком на п'ять років. Рішенням Комісії від 20.10.2017 №106/зп-17 призначено кваліфікаційне оцінювання суддів місцевих та апеляційних судів на відповідність займаній посаді, зокрема, судді Оболонського районного суду міста Києва ОСОБА_1 . За результатами першого етапу кваліфікаційного оцінювання на відповідність займаній посаді «Іспит» позивачем отримано загальний бал 171,125 та, як наслідок, вона допущена до проведення співбесіди. 10.04.2018 у проведенні співбесіди оголошена перерва, продовження проведення співбесіди, призначене на 23.05.2018 та на 18.06.2019, відкладено. 17.06.2019 відповідачем затверджено висновок про невідповідність судді Оболонського районного суду міста Києва ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики (т. 1 а.с. 98-100, 102-107), який подано Комісії 18.06.2019, тобто в день проведення співбесіди з позивачем. Не погоджуючись з вказаним висновком ГРД позивач звернулась до суду з даним позовом. Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне. Перш за все необхідно зазначити про поширення юрисдикції адміністративного суду на спір за участю ГРД, з огляду на таке. Відповідно до частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень. Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження. Відповідно до пунктів 1 та 2 частини 1 статті 4 КАС України адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір. Публічно-правовий спір - спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб'єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв'язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб'єкта владних повноважень або іншої особи. Суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини 1 статті 4 КАС України). При цьому, спір набуває ознак публічно-правового за умов не лише наявності серед суб'єктів спору публічного органу чи посадової особи, а й здійснення ним (ними) у цих відносинах владних управлінських функцій. Для цілей і завдань адміністративного судочинства владну управлінську функцію необхідно розуміти як діяльність усіх суб'єктів владних повноважень з виконання покладених на них Конституцією чи законами України завдань. Отже, визначальною ознакою суб'єкта владних повноважень є виконання ним владних управлінських функцій. Водночас, за законом надання правового захисту у порядку адміністративного судочинства правам, свободам, інтересам, що порушені суб'єктом владних повноважень, не пов'язується з обов'язковим віднесенням такого суб'єкта до системи органів державної влади або місцевого самоврядування, а так само не ставиться у залежність від наявності або відсутності у такого суб'єкта владних повноважень статусу юридичної особи. Так, правовий статус та завдання ГРД визначені статтею 87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», відповідно до частини 1 якої ГРД утворюється з метою сприяння Вищій кваліфікаційній комісії суддів України у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності для цілей кваліфікаційного оцінювання. Частиною 1 статті 88 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що Вища кваліфікаційна комісія суддів України ухвалює мотивоване рішення про підтвердження або непідтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді. Якщо Громадська рада доброчесності у своєму висновку встановила, що суддя (кандидат на посаду судді) не відповідає критеріям професійної етики та доброчесності, то Вища кваліфікаційна комісія суддів України може ухвалити рішення про підтвердження здатності такого судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді лише у разі, якщо таке рішення підтримане не менше ніж одинадцятьма її членами. Згідно з пунктом 16 частини 4 статті 85 названого Закону суддівське досьє має містити висновок ГРД (у разі його наявності). З аналізу змісту вказаних норм видно, що на ГРД покладено функцію щодо участі у проведенні кваліфікаційного оцінювання з метою визначення здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді за визначеними законом критеріями. Тобто, відповідач у зазначений спосіб приймає участь у формуванні суддівського корпусу, впливає на суддівську кар'єру та наділений з цією метою відповідними владними повноваженнями, а тому, за висновком суду, є іншим суб'єктом при здійсненні владних управлінських функцій на підставі законодавства і, відповідно, є суб'єктом владних повноважень у розумінні пункту 7 частини 1 статті 4 КАС України та належним відповідачем за даним адміністративним позовом. Також варто відмітити, що за сферою правового регулювання Закон України «Про судоустрій і статус суддів» визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, тобто містить норми саме публічного права. Відповідно до пункту 19 частини 1 статті 4 КАС України індивідуальний акт - акт (рішення) суб'єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк. Висновки ГРД, затверджені відповідним рішенням, як одностороннє владне волевиявлення, є обов'язковими для розгляду іншим суб'єктом, зокрема, Комісією, стосується прав та інтересів конкретно визначеної особи та, відповідно, є правовим актом індивідуальної дії, на підставі якого виникають публічно-правові відносини. Отже, процес надання для Комісії висновку про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям доброчесності та професійної етики, містить усі ознаки владної управлінської діяльності, на основі закону, з огляду на що прийнятий відповідачем висновок, як акт індивідуальної дії з правовими наслідками для позивача, має відповідати критеріям, визначеним частиною 2 статті 2 КАС України, згідно з якою у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. Крім того, суд вважає, що даний спір стосується проходження позивачем публічної служби. Публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування (пункт 17 частини 1 статті 4 КАС України). Враховуючи, що складання та надання висновку про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям доброчесності та професійної етики, який за своєю суттю є актом індивідуальної дії, є здійсненням владних управлінських функцій та стосується проходження позивачем публічної служби, а також зважаючи на те, що спірний висновок ГРД безпосередньо стосується прав та законних інтересів позивача, які вона вважає порушеними, даний спір є публічно-правовим та підлягає розгляду за правилами КАС України. Разом з тим, відповідно до частини 2 статті 19, частини 1 статті 55 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Надаючи тлумачення наведеній конституційній нормі, Конституційний Суд України в рішенні від 25.12.1997 №9-зп зазначив, що частину першу статті 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод (пункт 1 резолютивної частини рішення). Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке згідно зі статтею 64 Конституції України не може бути обмежене (пункт 2 резолютивної частини рішення). В той же час, частиною 1 статті 8 Конституції України встановлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Такий принцип закріплений і у КАС України, відповідно до частин 1-3 статті 6, частин 1 та 2 статті 7 якого суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Розкриваючи зміст верховенства права і звертаючись до практики Європейського суду з прав людини (є джерелом права відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), Верховний Суд у постановах від 28.08.2018 у справі №820/3789/17 (провадження №К/9901/38384/18), у справі №806/5280/15 (провадження №К/9901/14434/18) зазначив, що принцип верховенства права сформувався як інструмент протидії свавіллю держави, що виявляється в діях її органів як у цілому, так і окремих із них. Верховенство права - це розуміння того, що верховна влада, держава та її посадові особи мають обмежуватися законом. Обмеження дискреційної влади як складова верховенства права і правової держави вимагає, насамперед, щоб діяльність як держави загалом, так і її органів, включаючи законодавчий, підпорядковувалася утвердженню і забезпеченню прав і свобод людини. Як зазначив Європейський суд з прав людини у рішенні від 06.09.1978 у справі «Класс та інші проти Німеччини», «із принципу верховенства права випливає, зокрема, що втручання органів виконавчої влади у права людини має підлягати ефективному нагляду, який, як правило, повинна забезпечувати судова влада. Щонайменше це має бути судовий нагляд, який найкращим чином забезпечує гарантії незалежності, безсторонності та належної правової процедури». Засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом. Так, при розгляді справи було б неприйнятно враховувати право на ефективний засіб захисту, а саме: запобігання порушенню або припиненню порушення з боку суб'єкта владних повноважень, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права без його практичного застосування. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та Протоколи до неї є частиною національного законодавства України відповідно до ст. 9 Конституції України, як чинний міжнародний договір, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Ратифікація Конвенції відбулася на підставі Закону України від 17.07.1997 № 475/97-ВР та вона набула чинності для України 11.09.1997. Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Наведена стаття Конвенції гарантує на національному рівні доступність засобу юридичного захисту, здатного забезпечити втілення в життя змісту конвенційних прав і свобод, незалежно від того, в якій формі вони закріплені в національному правовому порядку (пункт 108 рішення Європейського суду з прав людини від 13.03.2014 у справі «Зінченко проти України», заява №63763/11). Відповідно до сталої позиції Верховного Суду, яка висловлена, зокрема, у постановах від 31.07.2019 у справі №826/23816/15 (адміністративне провадження №К/9901/64200/18), від 05.09.2019 у справі №823/1973/16 (адміністративне провадження №К/9901/20042/18), від 11.09.2019 у справі №826/15869/17 (адміністративне провадження №К/9901/50114/18), спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення. У Висновку Ради Європи від 10.04.2017 щодо Регламенту ГРД (п. 3.11), з посиланням на позиції Консультативної ради європейських суддів (далі - КРЄС), наголошено, що усі процедури індивідуального оцінювання мають надавати суддям змогу висловлювати свою думку стосовно власної діяльності і стосовно оцінки своєї діяльності. Будь-яка процедура має надавати їм можливість оскаржити результати оцінювання в незалежних органах або в суді. Суддя, роботу якого оцінюють, повинен мати змогу брати участь в оцінюванні, наприклад, коментуючи проект висновку оцінювання або надаючи пояснення в процесі оцінювання. Більше того, суддя, роботу якого оцінюють, повинен мати ефективні правові засоби оскарження незадовільних результатів оцінювання, особливо, якщо це впливає на «громадянські права» судді в розумінні статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Чим вагоміші наслідки оцінювання для судді, тим важливіші є відповідні права на ефективний перегляд результатів оцінювання. З огляду на наведене, для позивача подання цього позову є єдиним можливим способом захисту порушених з боку ГРД прав, а тому відмова у прийнятті та розгляді по суті заявлених нею вимог, на переконання суду, означатиме порушення права на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, що, в свою чергу, є порушенням вимог як національного законодавства (Конституції України), так і норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, рішень і практики Європейського суду з прав людини. З урахуванням наведеного, суд вважає, що позивач в межах даної справи обрав належний та ефективний спосіб захисту її порушеного права шляхом визнання протиправним та скасування оскаржуваного висновку. Разом з тим, відповідно до ч. 6 ст. 87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Громадська рада доброчесності: 1) збирає, перевіряє та аналізує інформацію щодо судді (кандидата на посаду судді); 2) надає Вищій кваліфікаційній комісії суддів України інформацію щодо судді (кандидата на посаду судді); 3) надає, за наявності відповідних підстав, Вищій кваліфікаційній комісії суддів України висновок про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності, який додається до досьє кандидата на посаду судді або до суддівського досьє; 4) делегує уповноваженого представника для участі у засіданні Вищої кваліфікаційної комісії суддів України щодо кваліфікаційного оцінювання судді (кандидата на посаду судді); 5) має право створити інформаційний портал для збору інформації щодо професійної етики та доброчесності суддів, кандидатів на посаду судді. Статтею 2 Регламенту ГРД, у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, передбачено, що завданням Ради як інструменту громадськості, що встановлений Законом України «Про судоустрій і статус суддів», є утвердження доброчесності та високих стандартів професійної етики у суддівському корпусі. З цією метою Рада сприяє Вищій кваліфікаційній комісії суддів України у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності для цілей кваліфікаційного оцінювання шляхом надання інформації про них або висновків про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) цим критеріям. Згідно з частинами 1, 2 статті 19 Регламенту ГРД за результатами аналізу та (або) перевірки інформації щодо судді (кандидата на посаду судді) Рада колегією приймає вмотивований висновок про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та (або) доброчесності, якщо визнає: 1) достовірною інформацію, яка є достатньою для такого висновку; або 2) наявність обґрунтованого сумніву щодо відповідності судді (кандидата на посаду судді) критерію доброчесності чи професійної етики, що може негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади. Негативна репутація судді або кандидата на посаду судді, недобросовісність можуть згадуватися у висновку, якщо твердження про це обґрунтовується відповідними обставинами. У висновку наводяться посилання на джерела інформації, а в разі необхідності самі джерела додаються до висновку. Про необхідність надання саме обґрунтованого висновку йдеться також і у вказаному Висновку Ради Європи щодо Регламенту ГРД (п. 3.4), а саме: усі рішення судової ради про призначення, просування по службі, оцінку, дисциплінарну відповідальність та будь-які інші рішення, що стосуються кар'єри суддів, повинні бути обґрунтованими, що кореспондується з вимогами, встановленими у частині 2 статті 2 КАС України. Водночас, суд звертає увагу, що поняття «доброчесність» чинним законодавством України не визначене, а тому є оціночним поняттям, на чому зауважено також і у згаданому Висновку Ради Європи щодо ГРД доброчесності, а також у Звіті Ради Європи та Асоціації правників України про результати моніторингу діяльності ГРД в контексті стандартів і рекомендацій Ради Європи. Норма права є передбачуваною, якщо вона сформульована з достатньою чіткістю, що дає змогу кожній особі, у разі потреби, за допомогою відповідної консультації регулювати свою поведінку (пункт 49 рішення Європейського суду з прав людини від 02.11.2006 у справі «Волохи проти України», заява №23543/02). Як вбачається з наведених та інших норм Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та Регламенту ГРД, обсяг оцінювання, що здійснюється ГРД, обмежується питаннями професійної етики та доброчесності суддів (кандидатів на посаду судді). Згідно з пунктом 9 глави 2 розділу ІІ Положення про порядок та методологію кваліфікаційного оцінювання, показники відповідності критеріям кваліфікаційного оцінювання та засоби їх встановлення, затвердженого рішенням ВККСУ від 03.11.2016 №143/зп-16 (у редакції рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України 13.02.2018 №20/зп-18), відповідність судді критерію доброчесності оцінюється (встановлюється) за такими показниками: відповідність витрат і майна судді та членів його сім'ї задекларованим доходам; відповідність способу (рівня) життя судді та членів його сім'ї задекларованим доходам; відповідність поведінки судді іншим вимогам законодавства у сфері запобігання корупції; наявність обставин, передбачених підпунктами 1, 2, 9?12, 15?19 частини першої статті 106 Закону; наявність фактів притягнення судді до відповідальності за вчинення проступків або правопорушень, які свідчать про недоброчесність судді; наявність незабезпечених зобов'язань майнового характеру, які можуть мати істотний вплив на здійснення правосуддя суддею; інші дані, які можуть вказувати на відповідність судді критерію доброчесності. Ці показники оцінюються за результатами співбесіди та дослідження інформації, яка міститься у суддівському досьє, зокрема, висновків або інформації ГРД (за наявності). При цьому, суд наголошує, що будь-яке рішення суб'єкта владних повноважень, у тому числі висновок ГРД, як вже зазначалося, має бути мотивованим і ґрунтуватись на достовірних і перевірених обставинах, тобто підтверджуватись відповідними доказами. На користь такого висновку свідчить і Рекомендація CM/Rec (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов'язки, ухвалена Комітетом Міністрів Ради Європи 17.11.2010 на 1098 засіданні заступників міністрів, у пункті 58 якої вказано, що системи для оцінювання роботи суддів мають ґрунтуватися на об'єктивних критеріях; процедурою має бути передбачений дозвіл суддям висловлювати погляди щодо власної діяльності та її оцінювання, а також оскаржувати оцінювання в незалежному органі влади або суді. Згідно з пунктом 39 Висновку КРЄС щодо оцінювання діяльності суддів, якості правосуддя і поваги до незалежності судової влади від 24.10.2014 №17 (CCJE(2014)2) джерела інформації, які використовуються в процесі оцінювання, повинні бути надійними. Це особливо стосується інформації, на якій повинно базуватися негативне оцінювання. Крім того, дуже важливо, щоб таке оцінювання ґрунтувалося на достатніх доказах. Суддя, який проходить оцінювання, повинен мати безпосередній доступ до будь-яких доказів, призначених для використання в оцінюванні, щоб мати можливість при необхідності оскаржити їх. Виходячи з системного аналізу наведених правових норм, судової практики Європейського суду з прав людини та обставин справи, суд приходить до висновку, що необхідним для прийняття ГРД висновку про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям доброчесності та професійної етики є визнання ГРД достовірною інформації, яка є достатньою для такого висновку, або наявність обґрунтованого сумніву щодо доброчесності та професійної етики особи, що має ґрунтуватись на чітких, формалізованих та об'єктивних критеріях такого визнання (оцінювання) і повинно підтверджуватися достатньою і достовірною інформацією. У Звіті USAID щодо ГРД та результатів її роботи, які використовує Комісія (квітень-травень 2017 року, контракт №AID-OAA-I-13-00032) (https://vkksu.gov.ua/userfiles/doc/perelik-dokumentiv/zvit_grd.pdf) констатується, що відповідно до пункту 6 статті 87 Закону «Про судоустрій та статус суддів» ГРД збирає, перевіряє та аналізує інформацію щодо судді (кандидата на посаду судді) і надає ВККСУ інформацію щодо судді (кандидата на посаду судді). Якщо кандидат не задовольняє критерії професійної етики та доброчесності, разом з іншою інформацією мають повідомлятися також обґрунтовані причини, з урахуванням яких зроблено висновок про невідповідність. Виходячи з тлумачення змісту цієї статті, рекомендується, щоб висновок ГРД про невідповідність кандидата критеріям професійної етики та доброчесності, що надається ВККСУ, не просто містив мотиваційну частину, а щоб ця мотиваційна частина доповнювалася документацією, яка перевіряється, і яка містить інформацію про та посилання на порушення кандидатом певних стандартів професійної етики та доброчесності. У Звіті Ради Європи та Асоціації правників України про результати моніторингу діяльності ГРД в контексті стандартів і рекомендацій Ради Європи (грудень 2017 року) зазначається, що у пункті 24 Висновку КРЄС №1 (2001) про стандарти незалежності судової влади та незмінюваності суддів вказано, що об'єктивні стандарти потрібні не лише для того, щоб виключити політичний вплив, але й з інших причин, наприклад, щоб уникнути ризику, пов'язаного з припущенням про наявність фаворитизму, консерватизму та корпоративізму, який виникає, коли призначення або оцінювання здійснюються не на основі чітко визначеної процедури, а на підставі особистих рекомендацій. Згідно з викладеними у Звіті в пункті 6 висновками, усі рішення судової ради про призначення, просування по службі, оцінку, дисциплінарну відповідальність та будь-які інші рішення, що стосуються кар'єри суддів, повинні бути обґрунтованими (пункт 92 Висновку КРЄС №10 (2007) про судову раду на службі суспільству). Однак через вказані вище недоліки щодо нерелевантності інформації, оцінювання судових рішень та різних підходів до конкретних фактів можна дійти висновку, що окремі затверджені ГРД висновки були необґрунтованими або частково необґрунтованими. За таких обставин, виходячи з вимог положень статті 87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та статті 19 Регламенту ГРД, суд вважає, що висновки ГРД повинні бути обґрунтованими, а викладені в них обставини - достовірно підтвердженими. Тобто, лише належно обґрунтовані висновки (із чітким викладенням фактів і доказів, а також оцінка доказів з ретельним віднесенням факту до відповідної категорії) дають основу для висновку про недоброчесність. Належно обґрунтовані висновки мають містити мінімальні складові (правову підставу, встановлені факти, оцінку доказів, віднесення факту до відповідної категорії тощо) та слугують основою для правильного та справедливого рішення. Окрім того, лише належно викладені рішення можуть бути основою для формування практики визнання поведінки недоброчесною та такою, що порушує правила етики судді. Водночас, ГРД під час складання своїх рішень, не повинна перебирати на себе компетенцію інших органів влади в частині встановлення фактів, що згідно з нормами чинного законодавства України прямо не належать до компетенції ГРД, а віднесені до компетенції інших органів держави, зокрема, наводити висновки щодо достатності підстав вважати встановленими відповідні обставини, у разі відсутності рішення такого компетентного органу, прийнятого у визначеному чинним законодавством України порядку. Статтею 72 КАС України встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Отже, оцінюючи оскаржуваний висновок ГРД на предмет обґрунтованості по суті викладених у ньому питань, суд зважає на таке. Так, (1) підставою для прийняття висновку стало те, що суддя, на думку ГРД, ухвалювала рішення, обумовлені політичними мотивами. Суддя допускала поведінку, яка призвела до істотних порушень правил процесу і (або) порушення основоположних прав і свобод. Наприклад, суддя вирішувала справу ігноруючи факти, що свідчать про очевидну фальсифікацію документів чи інших доказів (підпункт 1.8 п. 1, підпункт 3.6 п. 3 Індикаторів визначення суддів (кандидатів на посаду судді) критеріям доброчесності та професійної етики, затверджених рішенням ГРД від 11.01.2019). У висновку зазначено про постанови від 03.02.2014 у справі № 756/642/14-п та від 14.02.2014 у справі № 756/883/14-п щодо притягнення осіб до адміністративної відповідальності. Також у висновку йдеться про те, що подібні обставини були предметом розгляду Вищої ради правосуддя. Аналізуючи та оцінюючи такі висновки, суд виходить з наступного. Відповідно до частини 1 статті 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Конституційний Суд України у абзаці 1 підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини рішення від 01.12.2004 №19-рп/2004 зауважив, що незалежність суддів полягає передусім у їхній самостійності, непов'язаності при здійсненні правосуддя будь-якими обставинами та іншою, крім закону, волею. Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 11.03.2011 №2-рп/2011 давати оцінку процесуальним діям суддів щодо розгляду конкретної судової справи можуть тільки суди апеляційної і касаційної інстанцій при перегляді судових рішень. Згідно з пунктом 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 13.06.2007 №8 «Про незалежність судової влади» відповідно до частини 5 статті 124 Конституції України судові рішення є обов'язковими до виконання на всій території України і тому вважаються законними, доки вони не скасовані в апеляційному чи касаційному порядку або не переглянуті компетентним судом в іншому порядку, визначеному процесуальним законом, у межах провадження справи, в якій вони ухвалені. Такий підхід повністю узгоджується із міжнародними стандартами. Відповідно до пункту 5 Рекомендації CM/Rec (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов'язки, ухваленої Комітетом Міністрів Ради Європи 17.11.2010 на 1098 засіданні заступників міністрів, судді повинні мати необмежену свободу щодо неупередженого розгляду справ відповідно до законодавства та власного розуміння фактів. У названих Рекомендаціях також зазначено, що судді не повинні нести особисту відповідальність за випадки, коли їхні рішення були скасовані або змінені в процесі апеляційного розгляду (пункт 70). Тлумачення закону, оцінювання фактів та доказів, які здійснюють судді для вирішення справи, не повинні бути приводом для дисциплінарної відповідальності, за винятком випадків злочинного наміру або грубої недбалості (пункт 66). Принципом І (2) (а)(і) Рекомендації №(94) 12 «Незалежність, дієвість та роль суддів», ухваленої 13.10.1994 Комітетом Міністрів Ради Європи на 518 засіданні заступників міністрів, передбачено, що рішення суддів не повинні переглядатись інакше, ніж через визначену законом процедуру апеляцій. Відповідно до Висновку Першої експертної комісії Міжнародної Асоціації Суддів (2000) «Незалежність судді у його власному суді» суттєвою умовою незалежності судді є неможливість зміни рішення судді ніким, крім іншого судді в процесі апеляції, коли це прямо передбачено законом. Будь-які процедури контролю за якістю рішень, що проводяться самими суддями чи представниками інших гілок влади не можуть бути використані замість апеляції, або здаватися такими, що замінюють апеляцію, оскільки це відкриває шлях для прямого впливу на суддів. Аналогічні положення знайшли своє відображення в практиці Європейського суду з прав людини, зокрема, у рішенні від 09.01.2013 у справі «Олександр Волков проти України» зазначено, що рішення суддів не повинні бути предметом перегляду поза межами звичайної процедури оскарження (пункт 80). Так само, ГРД не наділена законом повноваженнями оцінювати законність та обґрунтованість судового рішення, у тому числі у вказаних справах, та, відповідно, робити будь-які висновки з даного приводу. Натомість, затверджуючи оскаржуваний висновок у цій частині, відповідач вдався до оцінки судових рішень, ухвалених ОСОБА_1 , чим фактично вийшов за межі наданих йому законом повноважень. Тобто, твердження відповідача, що позивач не дотримувалася принципу незалежності, ухвалювала свавільні рішення, які призвели до покарання невинних осіб, не є обґрунтованими та не підтверджені належними доказами. В свою чергу, посилання відповідача на висновки ГРД щодо інших суддів, ухвалу суду про вилучення справ, рішення Вищої ради правосуддя не є за висновком суду належним обґрунтуванням висновків ГРД щодо порушення позивачем професійної етики. Те саме стосується посилань у висновку ГРД щодо ухвалення суддею рішень з політичних мотивів, а також вирішення справи, ігноруючи факти, що свідчать про очевидну фальсифікацію документів та інших доказів, що за своїм змістом є припущеннями відповідача, які не підтверджені жодними доказами. Крім того, позивач стверджує, чого не спростовано відповідачем, що під час розгляду суддею ОСОБА_1 згадуваних справЮ особи, відносно яких складені протоколи про вчинення адміністративного правопорушення, не заявляли про свою участь в акціях як «Автомайдану», так і в інших акціях мирних протестів. Одночасно, під час розгляду справ про адміністративні правопорушення суддею дотримані норми процесуального закону, розгляд обох справ проводився в присутності осіб, щодо яких складений протокол, забезпечено право на захист, заслухані свідки, долучені до матеріалів справи докази, подані стороною захисту. Також, як під час розгляду вказаних справ, так і станом на час звернення до суду з даним позовом, позивачу не було відомо та невідомо зараз жодних обставин, які б вказували на фальсифікацію доказів, долучених до матеріалів наведених справ про притягнення осіб до адміністративної відповідальності. За таких обставин, суд погоджується з твердженням позивача, що висновок ГРД в цій частині є невмотивованим та ґрунтується виключно на припущеннях, а відтак не може мати будь-яких наслідків для позивача. Отже, суд вважає посилання ГРД на підпункт 1.8 пункту 1, підпункт 3.9 пункту 3 Індикаторів безпідставним. Наступною (2) підставою для прийняття висновку стало те, що суддя, на думку ГРД, повідомила недостовірні відомості у декларації доброчесності, а саме у пунктах 17 та 19 за 2016 рік, у пункті 12 за 2016, 2017, 2018 роки (підпункт 3.1 пункту 3 Індикаторів визначення невідповідності суддів (кандидатів на посаду судді) критеріям доброчесності та професійної етики, затверджених рішенням ГРД від 11.01.2019). Аналізуючи та оцінюючи такі висновки, суд виходить з наступного. Відповідно до частини 2 статті 74 КАС України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно з частиною 1 статті 62 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суддя зобов'язаний щорічно до 1 лютого подавати шляхом заповнення на офіційному веб-сайті Вищої кваліфікаційної комісії суддів України декларацію доброчесності за формою, що визначається Комісією. У разі одержання інформації, що може свідчити про недостовірність (в тому числі неповноту) тверджень судді у декларації доброчесності, Вища кваліфікаційна комісія суддів України проводить відповідну перевірку (частина 6 статті 62 названого Закону). Як вбачається з оскаржуваного висновку, посилання на результати проведення компетентним органом, визначеним Законом України «Про судоустрій і статус суддів» - Комісією, перевірки відомостей декларації доброчесності судді Оболонського районного суду міста Києва ОСОБА_1 за 2016, 2017, 2018 роки не наведено, так само відповідачем не надано жодних доказів на підтвердження здійснення такої перевірки. Отже, оскільки, відповідно до вимог чинного законодавства перевірку достовірності зазначених суддею у декларації доброчесності відомостей здійснює виключно Комісія, суд вважає, що обставини достовірності таких відомостей можуть бути встановлені виключно за наслідком відповідної перевірки здійсненої саме Комісією у визначеному Законом України «Про судоустрій і статус суддів» порядку, що відповідає вимогам частини 2 статті 19 Конституції України, а не будь-яким іншим органом на власний розсуд. Те саме стосується посилань відповідача на норми Закону України «Про очищення влади» та твердження про те, що суддя підпадає під дію цього Закону. Так, згідно з частиною 1 статті 5 Закону України «Про очищення влади» органом, уповноваженим на забезпечення проведення перевірки, передбаченої цим Законом, є Міністерство юстиції України. Організація проведення перевірки суддів покладається на голову суду, в якому працює суддя (абзац 2 частини 4 вказаної норми). При цьому, Порядком проведення перевірки достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами третьою і четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 № 563, передбачено суб'єктів, які здійснюють таку перевірку, до яких ГРД не віднесено. Таким чином, з наведених норм видно, що ГРД не є суб'єктом, який організовує та/або здійснює перевірку, передбачену Законом України «Про очищення влади», та, відповідно, уповноважений визначати поширення норм такого Закону на відповідних осіб, зокрема, позивача. Крім того, позивач у позовній заяві зазначила, що перед заповненням декларації доброчесності судді нею проаналізовано справи та адміністративні матеріали, які перебували в її провадженні, за результатами чого встановлено, що нею одноособово або у колегії суддів рішень про накладення адміністративних стягнень на осіб, які були учасниками масових акцій протесту, не приймалося, оскільки жодний учасник процесу під час розгляду справи за головуванням судді ОСОБА_1 про свою участь у масових акціях протесту не заявляв, відомостей про це не надавав та в своїх поясненнях на ці обставини не посилався. Дані обставини стосуються у тому числі справ про адміністративні правопорушення, що згадуються у висновку ГРД. З огляду на те, що, як вже зазначено, відповідач під час прийняття рішень не повинен перебирати на себе компетенцію інших органів влади в частині встановлення фактів, що згідно з нормами чинного законодавства України прямо не належать до компетенції ГРД, а віднесені до компетенції інших органів держави, зокрема, наводити висновки щодо достатності підстав вважати встановленими відповідні обставини, у разі відсутності рішення такого компетентного органу, прийнятого у визначеному чинним законодавством України порядку, суд дійшов висновку щодо необґрунтованості позиції відповідача, яка викладена у спірному висновку в частині відображення у декларації доброчесності судді недостовірних відомостей. Що стосується тверджень відповідача у спірному висновку про неналежне виконання професійних обов'язків судді внаслідок невнесення зазначених постанов до Єдиного державного реєстру судових рішень (далі - ЄДРСР), суд зважає на таке. Відповідно до частини 3 статті 3 Закону України «Про доступ до судових рішень», у редакції, чинній з 13.11.2011 до 28.03.2015, перелік судових рішень судів загальної юрисдикції, що підлягають включенню до Реєстру, затверджується Радою суддів України за погодженням з Державною судовою адміністрацією України. Згідно з Переліком судових рішень судів загальної юрисдикції, що підлягають включенню до Єдиного державного реєстру судових рішень, затвердженим рішенням Ради суддів України від 17.02.2012 № 4 та погодженим наказом Державної судової адміністрації України від 17.02.2012 № 20/1/4, до ЄДРСР включаються судові рішення, постановлені в порядку кримінального, цивільного, господарського та адміністративного судочинства. Разом з тим, до ЄДРСР також включаються постанови у справах про порушення митних правил та у справах про притягнення до адміністративної відповідальності за вчинення корупційних діянь. З наведених норм видно, що постанови у справах про адміністративні правопорушення, за виключенням вказаних категорій, до 28.03.2015 включенню до ЄДРСР не підлягали, з огляду на що, суд вважає обґрунтованим твердження позивача, що на момент винесення згадуваних у висновку постанов про притягнення осіб до адміністративної відповідальності такі судові рішення включенню до ЄДРСР не підлягали та включені не були. 29.03.2015 набрав чинності Закон України «Про забезпечення права на справедливий суд», яким частину 3 статті 3 Закону України «Про доступ до судових рішень» викладено в такій редакції: «Суд загальної юрисдикції вносить до Реєстру всі судові рішення і окремі думки суддів, викладені у письмовій формі, не пізніше наступного дня після їх ухвалення або виготовлення повного тексту. Доступ до окремих думок суддів через Реєстр забезпечується у тому самому порядку, що й до судового рішення, стосовно якого викладено окрему думку.». Згідно з вимогами пункту 14 прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» у шестимісячний строк з дня набрання чинності цим Законом необхідно забезпечити внесення до ЄДРСР тих судових рішень, які не були внесені до ЄДРСР, починаючи з 1 січня 2010 року. Позивач стверджує, що на виконання таких вимог, нею вживалися заходи щодо внесення всіх судових рішень до ЄДРСР, винесених ОСОБА_1 на посаді судді Оболонського районного суду міста Києва з 29.05.2012, тобто з дати складання присяги судді, шляхом перевірки наявності в матеріалах справи оригіналу судового рішення та відповідності його змісту тим даним, які містяться в автоматизованій системі документообігу суду і в силу приписів закону, не були внесені до ЄДРСР. Зважаючи на значну кількість рішень та необхідність їх отримання від канцелярій та архіву суду, такі рішення почали вноситися до ЄДРСР поступово, враховуючи їх наявність у розпорядженні суду. При цьому, у період з 2015 по 2017 роки навантаження судді ОСОБА_1 було значно більшим в порівнянні з іншими суддями Оболонського районного суду міста Києва та зростало з кожним роком, на підтвердження чого позивачем надано відповідну довідку (т. 1 а.с. 131), а з 12.03.2017, дати закінчення п'ятирічного строку, на який позивача призначено суддею Оболонського районного суду міста Києва, розпорядженням голови Оболонського районного суду міста Києва визначено уповноважену особу на внесення судових рішень до ЄДРСР. З наявних у Оболонського районного суду міста Києва відомостей вбачалось, що оригінали документів, які містяться у справах про адміністративні правопорушення № 756/642/14-п та № 756/883/14-п вилучено співробітниками прокуратури м. Києва на підставі ухвали слідчого судді Голосіївського районного суду м. Києва від 23.10.2014 про надання тимчасового доступу до речей і документів, а оригінали судових рішень у вказаних справах про адміністративне правопорушення вилучені співробітниками Генеральної прокуратури України на підставі ухвали слідчого судді Новоазовського районного суду міста Чернігова від 15.11.2017 про надання тимчасового доступу до речей і документів. На підтвердження вказаних обставин, позивачем надано копії описів речей і документів, які були вилучені на підставі ухвали слідчого судді, суду (т. 1 а.с. 122-126). Як стверджує позивач, станом на час звернення до адміністративного суду вказані справи про адміністративне правопорушення та наявні в них оригінали документів у розпорядженні Оболонського районного суду міста Києва не перебувають. За таких обставин, суд вважає твердження у висновку ГРД про неналежне виконання професійних обов'язків судді необґрунтованим та таким, що суперечить фактичним обставинам справи. В свою чергу, статтею 3 Регламенту ГРД передбачено, що члени Ради поділяють такі цінності як гідність, справедливість, права людини, доброчесність, повага до незалежності суддів і керуються ними у своїй діяльності. Рада та її члени здійснюють свою діяльність на засадах добросовісності, безсторонності, прозорості, рівноправності членів, політичної нейтральності. Підсумовуючи викладене у сукупності, суд прийшов до висновку, що викладені в оскаржуваному висновку доводи ГРД не є достатніми для висновку про наявність обґрунтованого сумніву чи можливість виникнення обґрунтованого сумніву щодо відповідності позивача критерію доброчесності чи професійної етики. За висновком суду, доводи відповідача, викладені у висновку, ґрунтуються на припущеннях та недоведених обставинах, є гіпотетичними та неприпустимо спрощеними, а відтак не можуть бути підставою для прийняття оскаржуваного висновку. При цьому, з самого висновку вбачається, що ГРД не змогла забезпечити право судді на відповідь до початку її співбесіди з Комісією, у зв'язку з чим суд наголошує, що ненадання позивачу можливості подати пояснення з приводу отриманої щодо неї негативної інформації позбавило позивача права на участь у процесі прийняття рішення щодо неї. Крім того, як вбачається з матеріалів справи, висновок складено та подано до Комісії без дотримання вимог пп. 4.10.1 п. 4.10 Регламенту Комісії, а саме: не дотримано строк подання висновку до Комісії, висновок ГРД зареєстровано в день проведення співбесіди, а не за 10 днів. Враховуючи викладене у сукупності, суд вважає висновок ГРД, затверджений 17.06.2019, протиправним та таким, що підлягає скасування. Стосовно позовної вимоги про зобов'язання відповідача вилучити висновок ГРД про невідповідність судді Оболонського районного суду міста Києва ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, затверджений ГРД 17.06.2019, шляхом знищення цього висновку з електронних ресурсів (сайту, інформаційного порталу) ГРД, слід зазначити наступне. Згідно з пунктом 5 частини 6 статті 87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Громадська рада доброчесності має право створити інформаційний портал для збору інформації щодо професійної етики та доброчесності суддів, кандидатів на посаду судді. Статтею 30 Регламенту ГРД передбачено, що Рада має інформаційний портал (частина перша), який використовується для інформування про діяльність Ради, її рішення та висновки, а також для збору та систематизації інформації щодо професійної етики та доброчесності суддів, кандидатів на посаду судді (частина друга). Рішення (висновки) Ради публікуються на інформаційному порталі Ради не пізніше ніж через 10 днів з моменту їх ухвалення. Визнання акта суб'єкта владних повноважень протиправним та його скасування означає, що спірний акт не породжує жодних правових наслідків від моменту прийняття такого акта. Тобто, із скасуванням спірного висновку ГРД, останній є таким, що не породжує жодних правових наслідків від моменту його прийняття відповідачем. Виходячи з положень КАС України, спосіб захисту, заявлений позивачем та застосований судом у судовому рішенні, має призводити до поновлення права особи. Крім того, здійснюючи передбачене статтею 55 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту. Вирішуючи спір, суд зобов'язаний надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача. Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові. На думку суду, вказана вимога заявлена на майбутнє. З огляду на те, що з набранням рішенням суду законної сили оскаржуваний висновок не створює будь-яких правових наслідків для цілей його застосування з моменту його прийняття, питання щодо його вилучення (відмови у вилученні) із сайту ГРД належить до відносин, які можуть виникнути у майбутньому. На момент розгляду справи суд не вбачає підстав для висновку про порушення прав позивача у наведеному аспекті. При цьому, позивач не позбавлений можливості розглянути питання щодо правових наслідків можливого розповсюдження ГРД у мережі висновку після набрання даним рішенням суду законної сили. Питання ж захисту гідності, честі та ділової репутації знаходяться поза межами компетенції адміністративного суду. Враховуючи наведене, в цій частині позовних вимог слід відмовити. Відповідно до частин 1, 2 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Всупереч наведеним вимогам відповідач, як суб'єкт владних повноважень, не надав суду доказів на обґрунтування правомірності спірного висновку. Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про те, що вимоги позивача є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню частково. За таких умов, судовий збір, сплачений позивачем, стягується відповідно до частини 3 статті 139 КАС України пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. Керуючись статтями 2, 72-77, 139, 242-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, - В И Р І Ш И В: 1. Адміністративний позов ОСОБА_1 до Громадської ради доброчесності, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Вища кваліфікаційна комісія суддів України, про визнання протиправними та скасування висновку, зобов'язання вчинити певні дії, - задовольнити частково. 2. Визнати протиправним та скасувати висновок Громадської ради доброчесності про невідповідність судді Оболонського районного суду міста Києва ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, затверджений Громадською радою доброчесності 17.06.2019 у вигляді протоколу електронного голосування. 3. У задоволенні решти позовних вимог відмовити. 4. Стягнути з Громадської ради доброчесності на користь ОСОБА_1 понесені нею судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 840,80 (вісімсот сорок гривень вісімдесят копійок) грн. Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України. Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону № 2147-VIII до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Суддя Є.В. Аблов Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: ). Відповідач: Громадська рада доброчесності (03109, м. Київ, вул. Механізаторів, 9; ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань: відсутній).