79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128
16.02.2021 справа № 914/3208/20
Господарський суд Львівської області у складі
Головуючого судді Фартушка Т.Б. за участю секретаря судового засідання Полюхович Х.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу:
за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю "АВІДАЛЬ", м.Київ;
до Відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю "ГОЛДПРО", Львівська область, Городоцький район, с.Суховоля;
Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні Позивача: Товариство з обмеженою відповідальністю "ВІВАЛЬДІ Д", Дніпропетровська область, м.Дніпро;
про: стягнення заборгованості
ціна позову: 43176,95грн.
Представники:
Позивача: Атаманчук О.В. - представник (довіреність від 04.02.2021р. №04/02/2021);
Відповідача: не з'явився;
Третьої особи: не з'явився.
09.12.2020р. на адресу Господарського суду Львівської області надійшла позовна заява за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "АВІДАЛЬ" від 30.11.2020р. вих. №30-11/5/20 (вх. №3404) до Товариства з обмеженою відповідальністю "ГОЛДПРО" про стягнення заборгованості; ціна позову: 43176,95грн.
Підставами позовних вимог Позивач зазначає неналежне виконання Відповідачем взятих на себе договірних зобов'язань з оплати поставленого Товариством з обмеженою відповідальністю "ВІВАЛЬДІ Д" Товару за Договором поставки від 05.03.2020р. №06-03/1/20, права кредитора за яким перейшли до Позивача на підставі Договору про відступлення права вимоги від 16.06.2020р. №16-06/5/20.
Ухвалою Господарського суду Львівської області від 11.12.2020р. у даній справі суд постановив прийняти позовну заяву до розгляду та відкрити провадження у справі; задоволити клопотання Позивача про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження; здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження; призначити судове засідання з розгляду справи по суті на 05.01.2021р.; залучити до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні Позивача Товариство з обмеженою відповідальністю "ВІВАЛЬДІ Д" (49000, Дніпропетровська область, м.Дніпро, пров.Добровольців, буд.10; ідентифікаційний код: 41035134); визнати явку повноважних представників Учасників справи в судове засідання для надання пояснень по суті справи обов'язковою; викликати в судове засідання повноважних представників Учасників справи.
Ухвалою Господарського суду Львівської області від 05.01.2021р. у даній справі суд постановив клопотання від 05.01.2021р. вих. №05-01/5/21 про розгляд справи за відсутності Товариству з обмеженою відповідальністю "АВІДАЛЬ" без розгляду; відкласти судове засідання з розгляду спору по суті до 28.01.2021р.; визнати явку повноважних представників Учасників справи в судове засідання для надання пояснень по суті справи обов'язковою; викликати в судове засідання повноважних представників Учасників справи.
Ухвалою Господарського суду Львівської області від 28.01.2021р. у даній справі судом постановлено клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю «АВІДАЛЬ» від 26.01.2021р. вих. №26-01/5/21 (вх. №1830/21 від 26.01.2021р.) про розгляд справи за відсутності Позивача відхилити; відкласти судове засідання з розгляду спору по суті на 16.02.2021р.; визнати явку повноважних представників Учасників справи в судове засідання для надання пояснень по суті справи обов'язковою; викликати в судове засідання повноважних представників Учасників справи.
Відповідно до ст.222 ГПК України, фіксування судового процесу здійснюється з допомогою звукозаписувального технічного засобу, а саме: програмно-апаратного комплексу "Акорд".
Процесуальні права та обов'язки Учасників справи, відповідно до ст.ст. 42, 46 ГПК України, як підтвердив представник Позивача в судовому засіданні, йому відомі, в порядку ст.205 ГПК України клопотання від Учасників справи про роз'яснення прав та обов'язків до суду не надходили.
Заяв про відвід головуючого судді чи секретаря судового засідання не надходило та не заявлялось.
Представник Позивача в судове засідання з'явився, в судовому засіданні надав усні пояснення по суті спору з обґрунтуванням підстав до задоволення позову, надав оригінали документів, належним чином завірені копії яких долучено до позовної заяви для огляду судом, зазначив про неможливість врегулювання спору між сторонами у добровільному порядку та подання всіх наявних у Позивача доказів в обґрунтування обставин, на які посилається, як на підставу своїх позовних вимог.
26.01.2021р. за вх. №1830/21 Позивачем надіслано на електронну адресу суду Клопотання від 26.01.2021р. вих. №26-01/5/21, у якому повідомляє про надходження від Третьої особи пояснення, неподання Відповідачем відзиву на позовну заяву, з підстав чого зазначає про наявність у матеріалах справи всіх необхідних документів для розгляду спору по суті, та, з огляду на особливий режим роботи судів в період карантину, повідомляє про неможливість забезпечити явку повноважного представника в судове засідання і просить суд розглядати справу за відсутності повноважного представника Позивача за наявними у ній документами. Вказане клопотання оглянуто судом та долучено до матеріалів справи.
Окрім того, 12.02.2021р. за вх. №3399/21 від Позивача засобами поштового звязку до суду надійшло Клопотання про долучення оригіналів документів від 08.02.2021р. вих. №08-02/7/21, у якому на виконання вимог ухвали суду у даній справі зазначає про укладення між Учасниками справи тристороннього договору про відступлення права вимоги, яке свідчить про визнання Боржником як факту існування боргу так і факту переходу права вимоги такого боргу від третьої особи до Позивача. Крім того, Позивач просить суд долучити до матеріалів справи для огляду оригінал Договору про відступлення права вимоги від 16.06.2020р. №16-06/5/20 та Повідомлення Відповідача від 30.11.2020р. №001 про відстрочення сплати боргу. Вказане Клопотання оглянуто судом та долучено до матеріалів справи.
В судовому засіданні судом оглянуто оригінали Договору про відступлення права вимоги від 16.06.2020р. №16-06/5/20 з Додатками №1 та №2 і Повідомлення Відповідача від 30.11.2020р. №001 про відстрочення сплати боргу.
Представник Відповідача в судове засідання не з'явився, причин неявки суду не повідомив, явка повноважних представників Учасників справи в судове засідання визнавалась судом обов'язковою.
Представник Третьої особи в судове засідання не з'явився, причин неявки суду не повідомив, явка повноважних представників Учасників справи в судове засідання визнавалась судом обов'язковою.
Приписами ч.ч.1 та 2 ст.27 ГПК України встановлено, що позов пред'являється до господарського суду за місцезнаходженням чи місцем проживання відповідача, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Для цілей визначення підсудності відповідно до цього Кодексу місцезнаходження юридичної особи та фізичної особи - підприємця визначається згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.
Згідно із п.п.1, 2 ч.3 ст.2 ГПК України основними засадами (принципами) господарського судочинства є, зокрема, верховенство права та рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом.
Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом.
Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, зокрема, керує ходом судового процесу; роз'яснює у разі необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом (п.п.1, 3, 4 ч.5 ст.13 ГПК України).
Приписами п.п.2, 3 ч.1 ст.42 ГПК України встановлено, що учасники справи мають право, зокрема, подавати докази; брати участь у судових засіданнях, якщо інше не визначено законом; брати участь у дослідженні доказів; ставити питання іншим учасникам справи, а також свідкам, експертам, спеціалістам; подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб.
З врахуванням наведеного суд зазначає, і аналогічну правову позицію викладено зокрема в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 28.01.2020р. у справі №43/122, що учасник справи, керуючись принципами рівності учасників процесу перед законом і судом та змагальності сторін, вправі реалізувати своє процесуальне право участь в судовому процесі та подання письмових заяв по суті спору. Таке право реалізується учасником справи протягом строку, встановленого судом в ухвалі про відкриття провадження у справі.
Пунктом 8 резолютивної частини ухвали Господарського суду Львівської області від 11.12.2020р. про відкриття провадження у даній справі судом постановлено Відповідачу у п'ятнадцятиденний строк з дня вручення ухвали, відповідно до ст. 165 ГПК України надати відзив на позовну заяву і всі письмові та електронні докази (які можливо доставити до суду); одночасно надіслати (надати) Позивачу копію відзиву та доданих до нього документів, докази такого надіслання (надання) надати суду.
Як встановлено судом та вбачається із матеріалів справи, ухвалу Господарського суду Львівської області від 11.12.2020р. про відкриття провадження у даній справі 14.12.2020р. надіслано судом на зазначену Позивачем у позовній заяві адресу місцезнаходження Відповідача: 81513, Львівська область, Городоцький район, с.Суховоля, вул.Окружна, буд.5, що підтверджується відповідним Списком розсилки поштової кореспонденції від 14.12.2020р. проте 06.01.2021р. поштовий конверт №7901413626016 із вказаним процесуальним документом повернувся до суду (вх. №238/21) із довідкою відділення поштового зв'язку ф.20 «Адресат відсутній за вказаною адресою».
Відповідно до частин третьої та сьомої статті 120 ГПК України виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень. Учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.
Суд зазначає, що у разі, якщо судове рішення про вчинення відповідної процесуальної дії направлено судом за належною адресою і повернено поштою у зв'язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії. Водночас Суд зазначає, що за змістом статті 2 Закону України «Про доступ до судових рішень» кожен має право на доступ до судових рішень у порядку, визначеному цим Законом. Усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі.
Відтак неотримання Відповідачем поштової кореспонденції було зумовлене не об'єктивними причинами, а суб'єктивною поведінкою сторони щодо отримання кореспонденції. Аналогічна правова позиція викладена, зокрема у постановах Верховного Суду у складі колегії судді Касаційного господарського суду від 16.05.2018р. у справі №910/15442/17 та від 11.12.2018р. у справі №921/6/18.
При цьому, суд зазначає і аналогічну правову позицію викладено, зокрема в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 19.02.2020р. у справі №910/16409/15, що свідоме неотримання судової кореспонденції, яка направлялася судом може бути розцінено Судом як дії, спрямовані на затягування розгляду справи та свідчити про зловживання процесуальними правами учасника справи, які направлені на перешкоджання здійснення своєчасного розгляду справи.
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція 1950 року) гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Розгляд, що гарантується статтею 6 Конвенції, має здійснюватися відповідно до норм закону, що передбачають наявність у сторін судового розгляду ефективного судового захисту з метою захисту їх цивільних прав (Beles and others v. the Czech Republic (Белеш та інші проти Чеської Республіки), § 49).
У свою чергу, Європейський суд з прав людини зазначив, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом. Зокрема, «право на публічний розгляд», передбачене пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, означає право на «усне слухання». І це право було б позбавлене смислу, якби сторона у справі не була повідомлена про слухання таким чином, щоб мати можливість брати участь у ньому, якщо вона вирішила здійснити своє право на явку до суду, встановлене національним законом. В інтересах здійснення правосуддя сторона спору повинна бути викликана до суду таким чином, щоб знати не тільки про дату і місце проведення засідання, але й мати достатньо часу, щоб встигнути підготуватися до справи.
Кожен має право на судовий розгляд справи, що стосується його цивільних прав та обов'язків. Порушенням права на справедливий суд визнавався судовий розгляд без повідомлення особи за її відомим місцем проживання (пункт 97 та інші рішення у справі «Schmidt v. Latvia» від 27 квітня 2017 року). У § 87 у справі «Салов проти України» (заява № 65518/01) Європейський суд з прав людини вказав, що принцип рівності сторін у процесі є лише одним з елементів більш широкого поняття справедливого судового розгляду, яке також включає фундаментальний принцип змагальності процесу (див. «Ruiz-Mateos v. Spain», рішення від 23 червня 1993 року, серія A, № 262, с. 25, параграф 63). Більш того, принцип рівності сторін у процесі - у розумінні «справедливого балансу» між сторонами - вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (див. «Dombo Beheer B.V. v. the Netherlands», рішення від 27 жовтня 1993 року, серія A, № 274, с. 19, параграф 33, та «Ankerl v. Switzerland», рішення від 23 жовтня 1996 року, Reports 1996-V, параграф 38).
Крім того, у пункті 26 рішення Європейського суду з прав людини від 15 травня 2008 року у справі «Надточій проти України» (заява N 7460/03) зазначено, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
Як видно із зазначеного вище, дотримання процесуального механізму належного повідомлення учасників справи є необхідною і важливою умовою для забезпечення та реалізації завдань та принципів правосуддя.
Окрім того, суд також звертає увагу на те, що ухвалу Господарського суду Львівської області від 05.01.2021р. у даній справі надіслано судом 12.01.2021р. на зазначену Позивачем у позовній заяві адресу місцезнаходження Відповідача: 81513, Львівська область, Городоцький район, с.Суховоля, вул.Окружна, буд.5, що підтверджується відповідним Списком розсилки поштової кореспонденції від 12.01.2021р. та одержано Відповідачем 14.01.2021р., що підтверджується витягом інформації відстеження пересилання поштового відправлення за ідентифікатором №7901413674878 "Трекінг" з інтернет-порталу АТ "Укрпошта" (https://track.ukrposhta.ua/tracking_UA.html).
Ухвалу Господарського суду Львівської області від 28.01.2021р. у даній справі надіслано судом 03.02.2021р. на зазначену Позивачем у позовній заяві адресу місцезнаходження Відповідача: 81513, Львівська область, Городоцький район, с.Суховоля, вул.Окружна, буд.5, що підтверджується відповідним Списком розсилки поштової кореспонденції від 03.02.2021р. та одержано Відповідачем 06.02.2021р., що підтверджується витягом інформації відстеження пересилання поштового відправлення за ідентифікатором №7901413713334 "Трекінг" з інтернет-порталу АТ "Укрпошта" (https://track.ukrposhta.ua/tracking_UA.html).
Судові рішення, пов'язані з рухом цієї справи надсилались судом на адресу Відповідача (зокрема ухвала від 11.12.2020р., від 05.01.2021р. та від 28.01.2021р. у даній справі), а також були оприлюднені у Єдиному державному реєстрі судових рішень.
Відповідно до статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" кожен має право на доступ до судових рішень у порядку, визначеному цим Законом. Усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі.
У пункті 24 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Надточій проти України" та пункті 23 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Гурепка проти України № 2" наголошується на принципі рівності сторін, одному із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом. На зацікавлену сторону покладається обов'язок проявляти належну увагу в захисті своїх інтересів та вживати необхідних заходів, щоб ознайомитись з подіями процесу (рішення Європейського суду з прав людини "Богонос проти Росії" від 05.02.2004).
Також суд враховує правову позицію Європейського суду з прав людини у справі "Пономарьов проти України", згідно з якою сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.
З врахуванням наведеного суд приходить до висновків про повідомлення Відповідача про відкриття провадження у справі, а також про дату, час та місце проведення судового засідання з розгляду спору по суті у встановлені чинним процесуальним Законом порядку та спосіб, а також надання Учасникам справи достатньо часу для реалізації ними процесуальних прав передбачених ГПК України. Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 14.02.2018р. у справі №910/33054/15.
Разом з цим, судом враховується, що за приписами статті 129 Конституції України, статті 2 ГПК України одним із завдань судочинства є своєчасний розгляд справи, що відповідає положенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою кожен має право на справедливий розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово наголошував, що це роль національних судів організовувати судові провадження таким чином, щоб вони були без затримок та ефективними (рішення ЄСПЛ у справі "Шульга проти України").
Національним судам належить функція керування провадженнями таким чином, щоб вони були швидкими та ефективними (рішення ЄСПЛ у справі "Скордіно проти Італії"). Держави-учасниці мають організувати правові системи таким чином, щоб їх суди могли гарантувати право кожного на отримання остаточного рішення у справах, що стосуються цивільних прав і обов'язків упродовж відповідного терміну (рішення ЄСПЛ у справах "Скордіно проти Італії", "Сюрмелі проти Німеччини").
Суд зазначає, що станом на час ухвалення рішення суду в матеріалах справи відсутні, Учасниками справи не подані та не оголошені у встановленому п.2 розділу ІІ Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо перебігу процесуальних строків під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)» клопотання про продовження чи поновлення процесуальних строків.
При цьому, з наявних матеріалів справи вбачається, що місцезнаходженням Відповідача є м.Львів Львівської області, тобто населений пункт, в якому розташований суд і в якому, станом на час проведення судового засідання та розгляду спору по суті відновлено регулярні пасажирські перевезення автомобільним транспортом.
У свою чергу суд зауважує, що відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін учасників справи, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні (стаття 202 ГПК України).
Аналогічну правову позицію викладено, зокрема в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 26.05.2020р. у справі №922/1200/18 та від 04.06.2020р. у справі №914/6968/16.
З врахуванням наведеного, а також вжиття судом всіх передбачених чинним законодавством заходів повідомлення Відповідача про дату, час та місце розгляду спору по суті, суд приходить до висновків про відсутність підстав до відкладення розгляду справи та можливість розгляду справи за відсутності повноважного представника Відповідача за наявними у справі документами.
Позиція Позивача:
Позивач просить суд стягнути з Відповідача на користь Позивача 35543грн. суми основного боргу з оплати поставленого Третьою особою та прийнятого Відповідачем товару за Договором поставки від 05.03.2020р. №06-03/1/20, права кредитора за яким перейшли до Позивача на підставі Договору про відступлення права вимоги від 16.06.2020р. №16-06/5/20, а також 3554,30грн штрафу, 2618,14грн. пені, 747,86грн. 3% річних та 713,65грн. інфляційних втрат за порушення порядку і строку здійснення оплати товару за Договором.
Позиція Відповідача:
Відповідач не скористався своїм правом подання відзиву на позовну заяву та надання доказів в порядку статті 80 Господарського процесуального кодексу України.
Позиція Третьої особи:
Третя особа у поданих 31.12.2020р. за вх. №37267/20 Поясненнях підтверджує обставину укладення між Третьою особою та Відповідачем Договору поставки від 05.03.2020р. №06-03/1/20, права кредитора за яким перейшли до Позивача на підставі Договору про відступлення права вимоги від 16.06.2020р. №16-06/5/20, який укладено між Позивачем, Відповідачем та Третьою особою.
З підстав наведеного Третя особа робить висновок про погодження Відповідачем переходу права вимоги за Договором поставки від 05.03.2020р. №06-03/1/20 до Позивача на суму боргу 35543грн., яка виникла на підставі Видаткової накладної від 09.03.2020р. №ВІВ00006533 та просить суд задоволити позов у повному обсязі.
Відповідно до ч.ч.1, 3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін; кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Стаття 43 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.
Відповідно до ч.1 ст.76 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Відповідно до ч.9 ст.81 ГПК України у разі неподання учасником справи витребуваних судом доказів без поважних причин або без повідомлення причин суд, залежно від того, яка особа ухиляється від їх подання та яке ці докази мають значення, може визнати обставину, для з'ясування якої витребовувався доказ, або відмовити у її визнанні, або розглянути справу за наявними в ній доказами, а у разі неподання таких доказів позивачем - також залишити позовну заяву без розгляду.
Згідно ч.1 ст.86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Враховуючи вищенаведене, суд зазначає, що судом, згідно вимог Господарського процесуального кодексу України, надавалась в повному обсязі можливість Учасникам справи щодо обґрунтування їх правової позиції по суті справи та подання доказів, чим забезпечено принцип змагальності.
Враховуючи те, що норми статті 81 Господарського процесуального кодексу України щодо обов'язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом Учасників справи подавати докази, а пункт 4 частини 3 статті 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства - свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом створені належні умови для надання сторонами доказів в обґрунтування своєї правової позиції.
Відповідно до частини 9 статті 165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання Відповідачем відзиву у встановлений строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами. З огляду на відсутність підстав для відкладення розгляду справи, передбачених статтями 202, 216 та 252 Господарського процесуального кодексу України, надання Відповідачу можливості для подання відзиву на позов, суд вважає за можливе розглянути справу по суті без участі представників Відповідача та Третьої особи за наявними у справі матеріалами.
За результатами дослідження наведених Учасниками справи доводів, поданих Позивачем доказів та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають до задоволення частково з огляду на наступне.
05.03.2020р. між Товариством з обмеженою відповідальністю «Вівальді Д» (надалі - Третя особа, Постачальник, Цедент, Первісний кредитор) та Товариством з обмеженою відповідальністю «ГОЛДПРО» (надалі - Відповідач, Покупець, Боржник) укладено Договір поставки №06-03/1/20 (надалі - Договір), за умовами якого (п.1.1. Договору) Постачальник зобов'язувався в порядку та на умовах, визначених Договором, виготовити і поставити молочну продукцію (надалі - Товар), а Покупець зобов'язувався в порядку та на умовах, визначених Договором, прийняти і оплатити вартість Товару.
Відповідно до п.1.2. Договору ціна, асортимент та кількість Товару, що поставляється за Договором, визначаються Сторонами у прайс-листах, видаткових накладних, а також специфікаціях, що є невід'ємними додатками до Договору. Партією Товару вважається Товар поставлений за кожною окремою видатковою накладною.
Згідно п.2.1. Договору загальна ціна Договору складається з сумарної вартості усіх видаткових накладних, що оформляються сторонами під час дії Договору.
Кількість та ціна на товар на окрему партію Товару вказуються у видаткових накладних, що виписуються на кожну партію та завіряються уповноваженими представниками Сторін (п.2.2. Договору).
Відповідно до п.2.4. Договору розрахунки за кожну поставлену партію Товару здійснюються в безготівковому порядку протягом 7 календарних днів з моменту поставки Товару. Підставою для оплати за Товар є видаткова або товаротранспортна накладна, підписана уповноваженими представниками Сторін.
Пунктом 3.1. Договору Сторонами погоджено, що поставка Товару здійснюється партіями на підставі прийнятих замовлень (заявки) Покупця (надалі - Замовлення). Зазначений в Замовленні Покупця Товар є замовленою партією Товару, який повинен бути поставлений Покупцю Постачальником.
Згідно п.4.1. Договору відвантаження Товару здійснюється в строк не пізніше двох банківських днів з моменту надходження заявки Покупця щодо відповідної партії Товару шляхом відвантаження Товару автотранспортом Постачальника або самовивозом зі складу Постачальника відповідно до умов поставки, погоджених Сторонами.
Відповідно до п.4.2. Договору датою (моментом) поставки товару вважається дата фактичної передачі Товару уповноваженому представнику Покупця та підписання ним видаткових або товаротранспортних накладних.
Пунктом 5.1. Договору встановлено, що за прострочення платежу Покупець сплачує Постачальнику пеню а розмірі подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла у період, за який нарахована пеня, від простроченої суми за кожний день прострочення, а також, додатково сплачує штраф у розмірі 10% відсотків від суми несплаченого (простроченого) боргу.
Жодна із сторін не має права передавати свої права та зобов'язання по Договору без письмової згоди на це іншої сторони (п.7.1. Договору).
Відповідно до п.7.6. Договору цей Договір набуває чинності з моменту його підписання і діє до 31.12.2020р. але в будь-якому разі до повного виконання Сторонами своїх зобов'язань за цим Договором, з правом пролонгації. У випадку, якщо жодна із сторін не заявила про розірвання Договору за два тижні до закінчення терміну його дії, Договір вважається кожен раз пролонгованим на наступний календарний рік.
Додатковою угодою від 05.03.2020р. №1 до Договору сторонами Договору погоджено (п.2. Додаткової угоди №1), що Постачальник в порядку та на умовах, визначених цією Додатковою угодою, передає Покупцю в тимчасове безоплатне користування Ящики в яких здійснюється постачання молочної продукції за Договором поставки, які підлягають поверненню, а Покупець приймає Ящики та зобов'язується їх повернути. Вартість Ящика, що передається Постачальником Покупцю є товаром іноземного походження, вартість якого на день укладення договору складає 200грн. з ПДВ.
Відповідно до п. 3.1.1. Додаткової угоди №1 підписанням Акту приймання-передачі ящиків Покупець засвідчує отримання Ящиків від Постачальника та погодження кількості, якості Ящика. Відповідальність за складання Акту приймання-передачі ящиків лягає на Постачальника.
Пунктом 3.2. Додаткової угоди №1 передбачено, що повернення Ящиків на склад Постачальника здійснюється автомобільним транспортом Постачальника, протягом 7 календарних днів з дати поставки Ящиків на підставі Акту повернення ящиків. Підтвердженням факту повернення Ящиків є підписані уповноваженими представниками Сторін Акти повернення Ящиків. Відповідальність за складання Акту повернення ящиків лягає на Покупця.
Додатковою угодою від 05.03.2020р. №2 до Договору Сторонами передбачено, що підписанням цієї додаткової угоди Покупець засвідчує, що особи, які оформлюють (підписують з відтиском печатки/штампу) нижчеперелічені вантажосупровідні документи від імені Покупця на підставі умов договору поставки, уповноважені на це належним чином та їх підписи, завірені печаткою штампом), є достатнім доказом цього. Перелік документів: специфікація; прайс-лист на асортимент товару; видаткова накладна; товаротранспортна накладна; акт звірки; акт отримання/повернення ящиків; інші документи за письмовою домовленістю сторін.
Пунктом 2 Додаткової угоди №2 визначено, що Замовник даною угодою надає перелік уповноважених осіб на підписання документів згідно п.1.1 даної додаткової угоди та затверджує їх підписи.
Вказаний Договір, Додаткову угоду від 05.03.2020р. №1 та Додаткову угоду від 05.03.2020р. №2 до Договору підписано повноважними представниками Третьої особи та Відповідача, їх підписи засвідчено відтисками печаток юридичних осіб - Сторін Договору.
Окрім того, 16.06.2020р. між Товариством з обмеженою відповідальністю «Вівальді Д», Товариством з обмеженою відповідальністю «АВІДАЛЬ» (надалі - Позивач, Новий кредитор) та Товариством з обмеженою відповідальністю «ГОЛДПРО» укладено Договір про відступлення права вимоги №16-06/05/20 (надалі - Договір відступлення), за умовами якого (п.1.1. Договору відступлення) в порядку та на умовах, визначених цим Договором, Первісний Кредитор відступає (передає), а Повий Кредитор набуває (приймає) від належного Первісному Кредитору право грошової вимоги за неоплаченим Договором Боржника, а саме: під відступленими Правами розуміється право грошової вимоги на отримання всіх грошових коштів, які належать до сплати Боржником Первісному кредитору, в тому числі Борг в 35 543грн., за видатковими накладними на відвантаження продукції згідно додатку №1 до даного договору, що є невід'ємною частиною договору, відповідно до договорів та вимог законодавства.
Відповідно до п.1.2. Договору відступлення відступлені права відступаються в повному обсязі та на умовах, що визначені Договором, та які існують на момент їх відступлення щодо повернення Боржником основної суми заборгованості, процентів та інших сум, що належать до сплати та передбачено неоплаченим Договором.
Згідно п.1.3. Договору відступлення після відступлення прав вимоги Первісним кредитором Новому кредитору Первісний кредитор позбавляється права пред'являти до Боржника претензії та грошові вимоги, які виникли за визначеними цією угодою неоплаченими Договорами, на підставі яких виникла заборгованість.
Пунктом 2.1. Договору відступлення встановлено, що в момент передачі прав вимоги між Первісним Кредитором та Новим Кредитором укладається відповідний Акт приймання-передачі.
Первісний Кредитор відступає на користь Нового Кредитора права вимоги по цьому Договору після повного розрахунку по ньому (2.2. Договору відступлення).
Відповідно до п.4.1. Договору відступлення відступлені Права вважаються відступленими (переданими Первісним Кредитором та набутими (прийнятими) Новим Кредитором в нень повного розрахунку Новим кредитором перед Первісним кредитором.
Згідно п.4.3. Договору відступлення Первісний Кредитор на підтвердження дійсності Відступлення Прав зобов'язується в день повного належного виконання Новим Кредитором зобов'язань, передати Новому Кредитору оригінали або належним чином завірені копії документів, які підтверджують відповідні зобов'язання Боржника перед ним. Після відступлення прав вимоги у Первісного кредитора не залишається будь - яких матеріальних претензій та вимог до Боржника.
Додатком від 16.06.2020р. №1 до Договору відступлення Сторонами визначено Реєстр видаткових накладних, згідно якого за Договором відступлення передається право грошової вимоги за Договором на підставі Видаткової накладної від 09.03.2020р. №ВІВ00006533 на суму 74900грн. у розмірі 35543грн.
Вказаний Договір відступлення та Додаток №1 до нього підписано повноважними представниками Позивача, Відповідача та Третьої особи, їх підписи засвідчено відтисками печаток юридичних осіб - Сторін Договору.
Актом приймання-передачі документів від 16.06.2020р. (Додаток №2 до Договору відступлення) Третя особа передала, а Позивач прийняв оригінали Договору та Видаткової накладної від 09.03.2020р. №ВІВ00006533 на суму 74900грн., сума заборгованості за якою складає 35543грн.
Вказаний Акт приймання-передачі документів відступлення підписано повноважними представниками Позивача та Третьої особи, їх підписи засвідчено відтисками печаток юридичних осіб - Сторін Договору.
З метою досудового врегулювання спору Позивач 27.10.2020р. звертався до Відповідача претензією від 27.10.2020р. вих. №27-10/5/20 із вимогою про сплату в семиденний строк 35543грн суми боргу за Договором, а також 2513,26грн. пені, 613,48грн. 3% річних та 354,67грн. інфляційних втрат. Копія вказаної Претензії та доказів її надіслання долучена до матеріалів справи.
Відповідачем вказану Претензію одержано 29.10.2020р., що підтверджується витягом інформації відстеження пересилання поштового відправлення за ідентифікатором №0311329420200 "Трекінг" з інтернет-порталу АТ "Укрпошта" (https://track.ukrposhta.ua/tracking_UA.html), проте, залишено без відповіді та реагування, докази повного чи часткового задоволення Відповідачем Претензії в матеріалах справи відсутні, станом на час розгляду судом спору по суті Учасниками справи суду не заявлені та не подані.
Листом від 30.11.2020р. вих. №001 Відповідач погодився сплатити борг в розмірі 35543грн до 31.12.2020р. без звернення до господарського суду з підстав скрутного матеріального становища Відповідача. Доказів повної або часткової сплати Відповідачем суми боргу, стягнення якої є предметом спору у даній справі, як станом на 31.12.2020р. так і станом на час вирішення спору по суті Учасниками справи суду не заявлено та не подано, в матеріалах справи такі докази відсутні.
З підстав наведеного Позивач зазначає про перехід до нього від Третьої особи на підставі Договору про відступлення права вимоги у повному обсязі та на умовах, що визначені Договором, права вимоги щодо повернення Боржником основної суми заборгованості, процентів та інших сум, що належать до сплати та передбачені неоплаченим Договором прав грошової вимоги до Відповідача за Договором щодо стягнення суми заборгованості згідно Видаткової накладної від 09.03.2020р. №ВІВ00006533 на суму 74900грн. у розмірі 35543грн. та просить суд стягнути з Відповідача на користь Позивача 35543грн. суми основного боргу з оплати поставленого Третьою особою та прийнятого Відповідачем товару за Договором, а також 3554,30грн штрафу, 2618,14грн. пені, 747,86грн. 3% річних та 713,65грн. інфляційних втрат за порушення порядку і строку здійснення оплати товару за Договором.
Третя особа у поданих 31.12.2020р. за вх. №37267/20 Поясненнях підтверджує обставину укладення між Третьою особою та Відповідачем Договору поставки від 05.03.2020р. №06-03/1/20, права кредитора за яким перейшли до Позивача на підставі Договору про відступлення права вимоги від 16.06.2020р. №16-06/5/20, який укладено між Позивачем, Відповідачем та Третьою особою.
З підстав наведеного Третя особа робить висновок про погодження Відповідачем переходу права вимоги за Договором поставки від 05.03.2020р. №06-03/1/20 до Позивача на суму боргу 35543грн., яка виникла на підставі Видаткової накладної від 09.03.2020р. №ВІВ00006533 та просить суд задоволити позов у повному обсязі.
Позивач у поданому 12.02.2021р. за вх. №3399/21 до суду Клопотанні про долучення оригіналів документів від 08.02.2021р. вих. №08-02/7/21 на виконання вимог ухвали суду у даній справі зазначає про укладення між Учасниками справи тристороннього договору про відступлення права вимоги, що свідчить про визнання Боржником як факту існування боргу, так і факту переходу права вимоги такого боргу від Третьої особи до Позивача.
У відповідності з пунктами 1, 3 частини першої статті 129 Конституції України, основними засадами судочинства є: рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно ч.1 ст.74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до ч.2 ст.4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Згідно ст.3 ЦК України, загальними засадами цивільного законодавства зокрема є свобода договору; свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; справедливість, добросовісність та розумність.
Відповідно до ч.1 ст.11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Згідно ч.1 ст.15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Статтею 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до ч.1 ст.173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
У відповідності до вимог ст.174 Господарського кодексу України, господарські зобов'язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Згідно ч.1 ст.509 Цивільного кодексу України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
У відповідності до вимог ч.1 ст.510 Цивільного кодексу України, сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор.
Статтею 629 Цивільного кодексу України встановлено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Статтею 193 Господарського кодексу України передбачено, що господарські зобов'язання повинні виконуватись належним чином відповідно до закону, інших правових актів і договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог , що у певних умовах звичайно ставляться; кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу; до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України.
Згідно із ст.526 Цивільного кодексу України, зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства. Статтею 525 Цивільного кодексу України передбачено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Приписами ч.1 ст.527 ЦК України передбачено, що боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок.
Відповідно до ч.7 ст.179 ГК України господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Приписами ч.2 ст.180 ГК України господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.
Згідно ч.7 ст.180 ГК України, строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору; на зобов'язання, що виникли у сторін до укладення ними господарського договору, не поширюються умови укладеного договору, якщо договором не передбачено інше; закінчення строку дії господарського договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що мало місце під час дії договору.
Згідно ч.1 ст.181 ГК України господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.
Згідно із ст.626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору.
Відповідно до ст.ст.6, 627 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Статтею 629 Цивільного кодексу України встановлено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Статтею 712 ЦК України передбачено, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар та сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
У відповідності до ст.655 ЦК України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Частиною 1 статті 691 ЦК України передбачено, що покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, або, якщо вона не встановлена у договорі і не може бути визначена виходячи з його умов, - за ціною, що визначається відповідно до статті 632 цього Кодексу, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, актів цивільного законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу.
Відповідно до ч.1 статті 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
Відповідно до п. 1.7. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 року №14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" з припису частини першої статті 692 ЦК України, якою визначено, що покупець за договором купівлі-продажу повинен оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього; відтак якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлено інший строк оплати товару, відповідна оплата має бути здійснена боржником негайно після такого прийняття, незалежно від того, чи пред'явив йому кредитор пов'язану з цим вимогу.
Частина 1 статті 693 Цивільного кодексу України встановлює, що якщо договором встановлений обов'язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу.
За змістом п.1 ч.1 ст.512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
Відповідно до ст.513 ЦК України Правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.
Згідно статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Частиною 1 статті 216 ГК України передбачено, що Учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення (ч. 2 ст. 218 ГК України).
Статтею 530 ЦК України встановлено, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.
Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Суд зазначає, і аналогічну правову позицію викладено, зокрема у пункті 7 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013р. №14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань», що за відсутності інших підстав припинення зобов'язання, передбачених договором або законом, зобов'язання, в тому числі й грошове, припиняється його виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).
Статтею 599 Цивільного кодексу України визначено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Згідно ст.610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Приписами ч.1 ст.612 Цивільного кодексу України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Відповідно до ст. 614 ЦК України особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Приписами ч.2 вказаної статті визначено, що відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання.
При цьому суд звертає увагу і аналогічну правову позицію викладено, зокрема у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 09.11.2018р. у справі №911/3685/17 та від 10.09.2019р. у справі №916/2403/18, що до дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, з урахуванням конкретних обставин справи, також можуть належати: визнання пред'явленої претензії; зміна договору, з якої вбачається, що боржник визнає існування боргу, а так само прохання боржника про таку зміну договору; письмове прохання відстрочити сплату боргу; підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звіряння взаєморозрахунків. який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір; письмове звернення боржника до кредитора щодо гарантування стати суми боргу; часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій.
З врахуванням наведеного суд зазначає, що між Відповідачем та Третьою особою у справі виникли правовідносини поставки у зв'язку з укладенням Договору поставки, за умовами якого Третьою особою поставлено, а Відповідачем прийнято Товар згідно Видаткової накладної від 09.03.2020р. №ВІВ00006533 на суму 74900грн.
З підстав неналежного виконання Відповідачем взятих на себе договірних зобов'язань з оплати поставленого Третьою особою Товару за Договором виникла заборгованість в розмірі 35543грн., право вимоги за якою перейшло до Позивача на підставі Договору відступлення.
Суд звертає увагу на те, що Відповідач був обізнаний із обставиною переходу в повному обсязі та на умовах, що визначені Договором відступлення, грошових вимог від Третьої особи до Позивача за Договором, які існують на момент їх відступлення щодо повернення Боржником основної суми заборгованості, процентів та інших сум, що належать до сплати та передбачені неоплаченим Договором, оскільки був Стороною Договору відступлення, а в силу приписів 512-514 ЦК України у зв'язку із укладенням Договору відступлення не виникає нового зобов'язання, а лише замінюється сторона Кредитора в існуючому зобов'язанні.
Таким чином, позовні вимоги про стягнення з Відповідача на користь Позивача 35543грн. суми основного боргу з оплати поставленого Позивачем та прийнятого Відповідачем Товару за Договором є мотивованими та обґрунтованими, підлягають до задоволення у повному обсязі.
При цьому, суд звертає увагу і аналогічну правову позицію викладено, зокрема в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018р. у справі № 338/180/17, від 11.09.2018р. у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019р. у справі № 569/17272/15-ц, від 04.06.2019р. у справі №916/3156/17 та від 26.05.2020р. у справі №908/299/18, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Щодо стягнення з Відповідача на користь Позивача 2618,14грн. пені та 3554,30грн. штрафу за період з 20.03.2020р. по 30.11.2020р. за порушення порядку і строку здійснення оплати поставленого Позивачем та прийнятого Відповідачем Товару за Договором суд зазначає наступне.
Згідно з ст.ст.549, 611, 625 ЦК України, ст.230 ГК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: сплата неустойки; пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання; штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання; боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
Згідно положень ст. 229 ГК України учасник господарських відносин у разі порушення ним грошового зобов'язання не звільняється від відповідальності через неможливість виконання і зобов'язаний відшкодувати збитки, завдані невиконанням зобов'язання, а також сплатити штрафні санкції відповідно до вимог, встановлених цим Кодексом та іншими законами.
Штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання (ч.1 ст.230 ГК України).
Відповідно до ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі. Сторони можуть домовитися про зменшення розміру неустойки, встановленого актом цивільного законодавства, крім випадків, передбачених законом (ч.ч. 1 і 2 ст.551 ЦК України).
Право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання (ч.1 ст.550 ЦК України).
Частиною 1 ст. 231 Господарського кодексу України передбачено, що законом щодо окремих видів зобов'язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається.
Штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором. Розмір штрафних санкцій, що застосовуються у внутрішньогосподарських відносинах за порушення зобов'язань, визначається відповідним суб'єктом господарювання - господарською організацією (ч.ч.6, 7 ст.231 ГК України).
Згідно ч.6 ст.232 ГК України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
При цьому, приписами ч.2 ст.343 ГК України передбачено, що платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Відповідно до ст.1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.
Згідно ст.3 вказаного Закону розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Суд також зазначає, і аналогічна правова позиція викладена, зокрема в пункті 1.9. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013р. №14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань», що день фактичної сплати суми заборгованості не включається в період часу, за який здійснюється стягнення інфляційних нарахувань та пені.
При цьому суд взяв до уваги, що, згідно ч.5 ст. 254 ЦК України, якщо останній день строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, що визначений відповідно до закону у місці вчинення певної дії, днем закінчення строку є перший за ним робочий день.
Окрім того, суд звертає увагу на те, що одночасне стягнення зі сторони, яка порушила господарське зобов'язання за договором, штрафу та пені не суперечить ст.61 Конституції, оскільки вони є формами неустойки та видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій.
Аналогічну правову позицію викладено, зокрема у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 09.02.2018р. у справі №911/2813/17, від 22.03.2018р. у справі №911/1357/17, від 25.05.2018р. у справі №922/1720/17, а також 02.04.2019р. у справі №917/194/18.
Перевіривши правильність розрахунку пені, суд встановив, що такий проведено Позивачем невірно, оскільки не враховано часу виникнення заборгованості, періодів її існування, розміру заборгованості з врахуванням приписів ч.5 ст.254 ЦК України щодо моменту виникнення прострочки оплати поставленого за Договором Товару. Відтак, сума пені за заявлений Позивачем до стягнення період становить 2583,18грн.
З підстав наведеного позовні вимоги про стягнення з Відповідача на користь Позивача 2618,14грн. пені є частково вмотивованими та обґрунтованими, підлягають до задоволення частково шляхом стягнення з Відповідача на користь Позивача 2583,18грн. пені, в решті в позові в цій частині позовних вимог слід відмовити за безпідставністю та необґрунтованістю.
Позовні вимоги про стягнення з Відповідача на користь Позивача 3554,30грн. штрафу є вмотивованими та обґрунтованими, підлягають до задоволення у повному обсязі.
Щодо стягнення з Відповідача на користь Позивача 747,86грн. 3% річних та 713,65грн. інфляційних нарахувань за період з 20.03.2020р. по 30.11.2020р. суд зазначає наступне.
Згідно ст.625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання; боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом ч.2 ст.625 ЦК України нарахування інфляційних втрат та трьох відсотків річних входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу кредитора, який полягає у відшкодування матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Аналогічну правову позицію викладено, зокрема в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019р. у справі №373/2054/16-ц, постановах Верховного Суду України від 26.04.2017р. у справі №3-1522гс16, від 06.06.2012р. у справі №6-49цс12 та від 24.10.2011р. у справі №6-38цс11, а також пункті 4.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013р. №14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань».
Окрім того, суд зазначає і аналогічні правові позиції викладено в постанові Великої палати Верховного Суду від 16.05.2018р. у справі №686/21962/15-ц, що стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов'язання» книги 5 ЦК України. Відтак, приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України). Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.
За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов'язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати. Ці висновки узгоджуються з позицією Великої Палати Верховного Суду, висловленою у постанові від 11.04.2018р. у справі № 758/1303/15-ц.
Суд зазначає, і аналогічну правову позицію викладено у пункті 1.9. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013р. №14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань», що день фактичної сплати суми заборгованості не включається в період часу, за який здійснюється стягнення інфляційних нарахувань та пені.
Згідно з Законом України "Про індексацію грошових доходів населення" індекс споживчих цін (індекс інфляції) обчислюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі статистики і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях. Пленум Вищого господарського суду у своїй постанові № 14 від 17.12.2013р. "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" зазначає, що індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць. Індекс інфляції нараховується не на кожну дату місяця, а в середньому за місяць. Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений Державною службою статистики України, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).
З наведеного вбачається, що найменший період визначення інфляційних нарахувань становить місяць, а тому прострочення платежів за менший період часу не тягне за собою таких нарахувань, тобто коли прострочення відповідачем виконання зобов'язання з оплати за договором (за кожен період окремо) становить менше місяця, то це виключає застосування до відповідача такого виду відповідальності як стягнення інфляційних втрат. Аналогічну правову позицію щодо порядку обчислення інфляційних втрат викладено, зокрема, в Верховного Суду від 25.04.2018 у справі №904/7401/16, від 24.10.2018 у справі №910/19576/17.
При цьому суд взяв до уваги, що, згідно ч.5 ст. 254 ЦК України, якщо останній день строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, що визначений відповідно до закону у місці вчинення певної дії, днем закінчення строку є перший за ним робочий день.
Перевіривши правильність розрахунку трьох відсотків річних та інфляційних нарахувань за заявлений Позивачем період суд встановив, що такі проведено Позивачем невірно, оскільки не враховано часу виникнення заборгованості, періодів її існування, розміру заборгованості та приписів ч.5 ст.254 ЦК України щодо моменту виникнення прострочки оплати поставленого за Договором Товару.
Відтак, сума належних до стягнення з Відповідача на користь Позивача трьох відсотків річних за порушення порядку і строку оплати поставленого товару за заявлений Позивачем період становить 745,82грн., інфляційних нарахувань - 1184,98грн.
Перевірка розміру заявлених до стягнення з Відповідача на користь Позивача сум пені, штрафу, 3% річних та інфляційних нарахувань здійснювалась судом за допомогою програми «ЛЗ ПІДПРИЄМСТВО 9.5.3 ТОВ «Інформаційно-аналітичний центр «ЛІГА», ТОВ «ЛІГА: ЗАКОН», 2021».
З підстав наведеного позовні вимоги про стягнення з Відповідача на користь Позивача 172,85грн. трьох відсотків річних є частково мотивованими та обґрунтованими, підлягають до задоволення шляхом стягнення з Відповідача на користь Позивача 745,82грн. трьох відсотків річних, в решті в позові в цій частині позовних вимог слід відмовити за безпідставністю та необґрунтованістю; позовні вимоги про стягнення з Відповідача на користь Позивача 713,65грн. інфляційних нарахувань є мотивованими та обґрунтованими, підлягають до задоволення повністю в межах заявлених позовних вимог.
При цьому суд не вправі виходити за межі заявлених позовних вимог, а станом на момент вирішення спору по суті заяв про збільшення розміру позовних вимог в частині стягнення з Відповідача на користь Позивача інфляційних нарахувань за порушення порядку і строку оплати поставленого товару Позивачем не подавалось і не заявлялось, в матеріалах справи така заява відсутня.
Відповідно до статей 73, 74 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів.
Згідно з ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Частиною 1 статті 77 ГПК України передбачено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
У відповідності до ст. 78 ГПК України, достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.
Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ст. 79 ГПК України).
17.10.2019р. набув чинності Закон України №132-IX від 20.09.2019 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", яким було, зокрема внесено зміни до ГПК України змінено назву статті 79 ГПК з "Достатність доказів" на нову - "Вірогідність доказів" та викладено її у новій редакції, фактично впровадивши в господарський процес стандарт доказування "вірогідності доказів". Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду в складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц.
Стандарт доказування - це та ступінь достовірності наданих стороною доказів, за яких суд має визнати тягар доведення знятим, а фактичну обставину - доведеною. Мова йде про достатній рівень допустимих сумнівів, при якому тягар доведення вважається виконаним.
Усталеною є практика ЄСПЛ, в якій суд посилається на "balanceofprobabilities" ("баланс ймовірностей") для оцінки обставин справи. Наприклад, у рішенні BENDERSKIY v. Ukraine 15.11.2007 суд застосовує "баланс ймовірностей". У рішенні J.K. AND OTHERS v. Sweden 23.08.2016 суд вказує, що цей стандарт притаманний саме цивільним справам.
У постанові Верховного Суду України від 14.06.2017 у справі №923/2075/15 відхилено висновки апеляційного суду про відмову в позові про стягнення упущеної вигоди лише з тих підстав, що її розмір не може бути встановлений з розумним степенем достовірності, оскільки апеляційний суд не дослідив інших доказів, які надані позивачем, чим фактично позбавив останнього можливості відновити його порушене право, за захистом якого подано позов.
Аналогічний підхід продемонстрував і Касаційний цивільний суд в складі Верховного Суду у своїй постанові від 06.11.2019 у справі №127/27155/16-ц (провадження №61-30580св18).
Отже, під розумним ступенем достовірності слід розуміти те, що факт є доведеним, якщо після оцінки доказів вбачається, що факт скоріше відбувся, аніж не мав місце.
У зв'язку з цим, суд першої інстанції при розгляді даної справи застосовує вищезазначений стандарт доказування.
Зазначені вище норми процесуального закону спрямовані на реалізацію статті 13 Господарського процесуального кодексу України. Згідно з положеннями цієї статті судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до частини 5 статті 236 ГПК України обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
За приписами статті 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Згідно із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Трофимчук проти України» від 28.10.2010р. №4241/03 Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід сторін.
Відповідно до ч.23 рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України» за заявою №63566/00 суд нагадує, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення.
Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов'язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.
При цьому суд зазначає, що згідно вимог ч.1 ст.14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява №65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява №63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява №4909/04; пункт 58): де зазначено, що згідно з усталеною практикою Суду, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя.
Суд також враховує положення Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
За таких обставин суд дійшов висновку про те, що Відповідачем не спростовано доводів позовної заяви, хоч йому було створено усі можливості для надання заперечень, від жодного Учасника справи не надходило клопотання про витребування доказів, судом не виявлено на підставі наявних документів у справі інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору.
Враховуючи вищенаведене, беручи до уваги доведеність належними, достатніми, допустимими, достовірними та вірогідними доказами факту укладення між Сторонами договору поставки, виконання умов договору зі сторони Третьої особи, порушення Відповідачем його умов щодо оплати поставленого за Договором товару, доведеність розміру основного боргу, беручи до уваги відсутність заперечення Відповідача як щодо факту виникнення між Сторонами договірних правовідносин і прийняття товару, так і щодо наявності та розміру основного боргу, перехід права грошової вимоги до Позивача за Договором відступлення, перевіривши розрахунок суми основного боргу, пені, штрафу, трьох відсотків річних та інфляційних нарахувань за заявлені Позивачем періоди суд дійшов висновків про те, що позовні вимоги про стягнення з Відповідача на користь Позивача 35543грн. суми основного боргу з оплати поставленого Позивачем та прийнятого Відповідачем товару, 2618,14грн. пені, 3554,30грн. штрафу, 747,86грн. трьох відсотків річних та 713,65грн. інфляційних нарахувань є частково підставними та обґрунтованими в частині стягнення з Відповідача на користь Позивача 35543грн. суми основного боргу з оплати поставленого Позивачем та прийнятого Відповідачем товару, 2583,18грн. пені, 3554,30грн. штрафу, 745,82грн. трьох відсотків річних та 713,65грн. інфляційних нарахувань, позов в цій частині позовних вимог підлягає до задоволення. В решті в позові слід відмовити за безпідставністю та необґрунтованістю.
Відповідно до ч.1 ст.123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Приписами частини другої вказаної статті встановлено, що розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
Згідно ч. 1 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.
Відповідно до пп.1 п.2 ч.2 ст.4 Закону України «Про судовий збір» за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру ставка судового збору встановлюються у розмірі 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Приписами статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» встановлено прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі з 1 січня 2020 року для працездатних осіб в розмірі 2102 гривні.
Приписами ч.1 ст.124 ГПК України передбачено, що разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи.
Частиною третьою вказаної статті встановлено, що попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи.
Позивачем при поданні позовної заяви до господарського суду надано попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, згідно якого Позивач очікує понести у зв'язку із розглядом справи судові витрати в розмірі 2102грн. у вигляді сплаченого за подання позовної заяви до господарського суду судового збору та витрат на оплату послуг професійної правничої допомоги в розмірі 5000грн.
Проте, в позовній заяві Позивач, окрім стягнення заборгованості, просив стягнути з Відповідача 2102грн. судового збору.
В судовому засіданні 16.02.2021р. представник Позивача на запитання суду щодо стягнення з Відповідача на користь Позивача судових витрат у справі зазначив, що Позивач не просить суд стягнути з Відповідача на користь Позивача інших судових витрат, окрім сплаченого за подання позовної заяви до господарського суду судового збору.
Як доказ сплати судового збору Позивач подав Платіжне доручення від 01.12.2020р. №135 про сплату за подання позовної заяви до господарського суду судового збору в розмірі 2102грн. Оригінал вказаного Платіжного доручення є додатком №1 до позовної заяви.
Окрім того, суд зазначає що Відповідач та Третя особа наданим чинним законодавством правом на відшкодування документально підтверджених судових витрат не скористався.
Згідно ч.3 ст.123 ГПК України до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу; витрати, пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; витрати, пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; витрати, пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
Відповідно до ч.1 ст.126 ГПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Частиною 2 вказаної статті встановлено, що за результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.
Згідно з ч.3 ст.126 ГПК України для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі ст.41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат лише, якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України», заява №19336/04).
При цьому суд зазначає і аналогічну правову позицію викладено, зокрема в Постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018р. у справі №826/1216/16, що на підтвердження факту понесення судових витрат та їх розміру суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат, є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування витрат.
Також судом враховано позицію Об'єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду, викладену в постанові від 03.10.2019р. у справі №922/445/19 (текст якої розміщено за наступною веб-адресою: http://reyestr.court.gov.ua/Review/85211544), відповідно до якої, за змістом п.1 ч.2 ст.126, ч.8 ст.129 ГПК України, розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.
Згідно правової позиції, викладеної, зокрема в постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 05.06.2018р. у справі №904/8308/17 та від 01.08.2019р. у справі №915/237/18, розмір судових витрат має бути доведений, документально обґрунтований та відповідати критерію розумної необхідності таких витрат, а суд повинен оцінити рівень адвокатських витрат, що були присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично і чи була їх сума обґрунтованою та не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулось рішення, її витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною чи її адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час та неспіврозмірними у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг. У визначенні розумно необхідного розміру сум, які підлягають сплаті за послуги адвоката, можуть братися до уваги, зокрема, але не виключно: встановлені нормативно-правовими актами норми видатків на службові відрядження (якщо їх установлено); вартість економних транспортних послуг; час, який міг би витратити на підготовку матеріалів кваліфікований фахівець; вартість оплати відповідних послуг адвокатів, яка склалася в країні або в регіоні; наявні відомості органів статистики або інших органів про ціни на ринку юридичних послуг; тривалість розгляду і складність справи тощо.
Аналогічну правову позицію викладено, зокрема в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 20.11.2018р. у справі №910/23210/17.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі ст.41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат лише, якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява №19336/04).
При цьому суд зазначає і аналогічну правову позицію викладено, зокрема в Постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018р. у справі №826/1216/16, що на підтвердження факту понесення судових витрат та їх розміру суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат, є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування витрат.
Також судом враховано позицію Об'єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду, викладену в постановах від 03.10.2019р. у справі №922/445/19 та від 18.12.2019р. у справі №910/13731/18, відповідно до якої, за змістом п.1 ч.2 ст.126, ч.8 ст.129 ГПК України, розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 10.12.2019р. у справі №922/902/19, від 12.12.2019р. у справі №922/1897/18 та від 20.12.2019р. у справі №903/125/19.
При цьому суд зазначає і аналогічну правову позицію викладено, зокрема в постановах Східного апеляційного господарського суду від 19.02.2020р. у справі №905/1800/19 від 14.04.2020р. у справі №905/2155/19, Північного апеляційного господарського суду від 26.11.2019р. у справі №910/9709/19, що з аналізу вказаних положень ГПК України вбачається, що, оскільки в спрощеному позовному провадженні судові дебати не проводяться, тому процесуальну дію - подання доказів на підтвердження розміру понесених судових витрат Позивач мав право вчинити або до закінчення розгляду справи по суті, або протягом пяти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судового розгляду у справі зробив про це відповідну заяву.
Відповідно до ч.8 ст.129 ГПК України розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
В обґрунтування розміру понесених судових витрат у справі на оплату послуг професійної правничої допомоги Позивачем подано до суду копію Свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю від 18.07.2019р. серії КС №8045/10 та копію Довіреності від 08.08.2020р. №08-08/5/20.
Інших доказів в обґрунтування розміру понесених судових витрат у справі Позивачем суду не заявлено та не подано.
В обґрунтування розміру понесених судових витрат у справі на оплату послуг професійної правничої допомоги Позивачем долучено до позовної заяви копію Свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю від 18.07.2019р. серії КС №8045/10 та копію Довіреності від 08.08.2020р. №08-08/5/20.
Інших доказів в обґрунтування розміру понесених судових витрат у справі Позивачем суду не заявлено та не подано.
Станом на час виходу суду до нарадчої кімнати для ухвалення рішення Позивачем до матеріалів справи не долучено доказів понесення судових витрат на оплату послуг професійної правничої допомоги, про які він зазначав в попередньому (орієнтовному) розрахунку судових витрат, та не заявлено клопотання про подання таких в порядку ч.8 ст.129 ГПК України.
Відповідно до п.2 ч.1 ст.129 ГПК України судовий збір у справі покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
З підстав наведеного, а також недоведення Позивачем в порядку, визначеному главою 8 розділу 1 ГПК України іншого розміру судових витрат, окрім суми сплаченого за подання позовної заяви до господарського суду судового збору в розмірі 2102грн., недоведення Відповідачем та Третьою особою розміру понесених у справі судових витрат, суд дійшов висновків про те, що сплачений Позивачем за подання позовної заяви до господарського суду судовий збір в розмірі 2102грн. слід покласти на Сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, стягнути з Відповідача на користь Позивача 2100,20грн. судового збору, в решті судові витрати залишити за Позивачем.
Враховуючи вищенаведене, керуючись ст. 42, п. 1, 3 ч. 1 ст.129 Конституції України, ст.ст.4, 13, 27, 42, 43, 46, 73, 74, 76,-79, 80, 81, 86, 123, 126, 129, 165, 178, 191, 205, 216, 222, 231, 235, 236, 238, 241, 247, 252 Господарського процесуального кодексу України, ст.ст.173, 174, 179, 193, 216, 218 Господарського кодексу України, ст.ст.3, 6, 11, 15, 16, 509, 512-514, 526, 527, 530, 547, 549, 610-612, 627, 629, 632, 655, 691-693, 712 Цивільного кодексу України, суд -
1. Позов задоволити частково.
2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «ГОЛДПРО» (81513, Львівська область, Городоцький район, с.Суховоля, вул.Окружна, буд.5; ідентифікаційний код: 38008210) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «АВІДАЛЬ» (03039, м.Київ, пров.Руслана Лужевського, буд.14, корп.1, офіс 3-Б; ідентифікаційний код: 42668821) 35543грн. суми основного боргу, 2583,18грн. пені, 3554,30грн. штрафу, 745,82грн. трьох відсотків річних, 713,65грн. інфляційних нарахувань та 2100,20грн. судового збору.
3. В решті в позові відмовити.
4. Наказ видати після набрання рішенням законної сили.
5. Рішення набирає законної сили в порядку та строк, передбачені ст.241 ГПК України.
6. Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку в порядку та строки, визначені главою І розділу IV Господарського процесуального кодексу України.
Веб-адреса Єдиного державного реєстру судових рішень, розміщена на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет: http://reyestr.court.gov.ua/.
Повний текст рішення складено 22.02.2021р.
Головуючий суддя Т.Б. Фартушок