Справа № 163/1330/19
Провадження № 2/163/8/21
08 лютого2021 року Любомльський районний суд Волинської області
в складі головуючого судді Чишія С.С.
з участю секретаря Семенюк К.М.,
позивача ОСОБА_1 ,
представника позивача ОСОБА_2 ,
відповідача ОСОБА_3 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в місті Любомль Волинської області в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про встановлення юридичного факту, визнання права власності на нерухоме майно, визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна,
У позовній заяві ОСОБА_1 , діючи через представника, просить ухвалити рішення про встановлення факту його спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу з відповідачем ОСОБА_3 , ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету, придбання внаслідок їх спільної праці в період з 03 березня 2000 року по січень 2016 року домоволодіння по АДРЕСА_1 ; визнання цього домоволодіння об'єктом їх спільної сумісної власності; визнання недійсним договору купівлі-продажу від 26 лютого 2016 року та визнання його власником 1/2 цього нерухомого майна.
Заявлені вимоги обґрунтував тим, що з відповідачем ОСОБА_3 з 1983 року по 03 березня 1999 року проживав у зареєстрованому шлюбі. У 1992 році відповідачу ОСОБА_3 була виділена земельна ділянка для будівництва індивідуального житлового будинку в АДРЕСА_1 . У цьому ж році на замовлення ОСОБА_3 був затверджений генеральний план забудови земельної ділянки. Будівництво будинку розпочали у 1992-1993 роках. Щоб мати кошти для цього, постійно працював і отримував заробітну плату по 2000 рік. Після розірвання шлюбу у 1999 році, як і раніше, разом із сином продовжували проживати у належній їм усім на праві спільної сумісної власності квартирі по АДРЕСА_2 . У їх відносинах фактично нічого не змінилося: спільно вели господарство, мали спільний бюджет, разом виховували сина і про нього піклувались, витрачали спільно зароблені гроші на будівництво та облаштування будинку. З цією ж метою у 2002 році продали квартиру, у якій проживали, та відразу переселились у новозбудований будинок, у якому усі троє зареєструвались. Повністю будівництво було завершене у 2003 році. Продовжували у ньому проживати, як і раніше гроші заробляли для сім'ї поїздками у Республіку Польща. У 2008 році їх син помер. Разом з ОСОБА_3 організували поховання, поставили пам'ятник. У 2010 році зробили ремонт будинку, постійно займався його благоустроєм, оскільки вважав будинок їх спільною власністю, побудованим за спільні кошти та спільними фізичними зусиллями. При цьому іншого житла у власності не мав і не має по цей час. Після смерті сина їх відносини погіршилися, між ними почастішали сварки, ОСОБА_3 виганяла його з будинку, чинила різного характеру перешкоди у доступі до будинку, через що в січні 2016 року вимушений був залишити будинок і винаймати квартиру. Поділити будинок ОСОБА_3 відмовилась, заявивши, що він є її особистою власністю. В подальшому йому стало відомо, що відповідач ОСОБА_3 26 лютого 2016 року продала спірний будинок своїй матері, чим порушила його права співвласника.
Відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 подали відзив на позовну заяву. У ньому вказали на безпідставність вимоги про встановлення заявленого юридичного факту за період з 03 березня 2000 року до 31 грудня 2003 року через її невідповідність вимогам закону; недоведеність цих же фактів за період з 01 січня 2004 року по січень 2016 року; заперечили факт спільного проживання ОСОБА_3 з позивачем ОСОБА_1 однією сім'єю без реєстрації шлюбу упродовж усього цього періоду. Вимогу про визнання спірного житлового будинку об'єктом спільної сумісної власності вважають недоведеною і безпідставною, оскільки цей будинок побудований після розірвання шлюбу власними силами і коштами відповідача ОСОБА_3 та її батьків, а також за позичені гроші. Позивач ні матеріально, ні грошима, ні особистою участю не допомагав ОСОБА_3 у будівництві будинку, лише провідував сина. Вважають, що самі по собі факти працевлаштованості позивача і отримання ним заробітної плати, його реєстрації у спірному будинку, придбання ним будівельних матеріалів не підтверджують того, що заробітну плату він витрачав на будівництво, а придбані будматеріалів використав саме на ремонт будинку і не доводять існування між ними спільного побуту, бюджету, підтримання подружніх стосунків, спільного ведення домашнього господарства, наявності взаємних прав та обов'язків. Оскільки решта позовних вимог є похідними, вважають їх також безпідставними і недоведеними.
В судовому засіданні позивач та його представник позов підтримали з наведених у ньому підстав, просили позов задовольнити. Позивач дав показання в якості свідка в порядку ст.234 ЦПК України.
Відповідач ОСОБА_3 позов не визнала з наведених у відзиві мотивів. Просила завершувати розгляд справи за відсутності її представника та відмовити у задоволенні позову. Також дала показання в якості свідка в порядку ст.234 ЦПК України.
Відповідач ОСОБА_5 в судове засідання не з'явилась, подала в канцелярію суду засвідчену Головненською селищною радою заяву від 24 грудня 2019 року, у якій вказала не повне невизнання позову, просила у його задоволенні відмовити з наведених у відзиві підстав та справу розглядати за її відсутності через похилий вік та незадовільний стан здоров'я.
Розглядаючи справу, суд встановив таке.
Позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_3 з 18 лютого 1983 року по 03 березня 2000 року перебували у зареєстрованому шлюбі, що підтверджується рішенням Любомльського районного суду Волинської області від 29 грудня 1999 року та свідоцтвом про розірвання шлюбу серії НОМЕР_1 .
В період шлюбу у них ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_6 , який мав інвалідність з дитинства, самостійно не пересувався.
Рішенням Любомльської міської ради народних депутатів від 16 жовтня 1992 року № 535 відповідачу ОСОБА_3 виділено у безстрокове користування земельну ділянку для будівництва індивідуального житлового будинку на праві особистої власності загальною площею 1200 м? в АДРЕСА_1 .
В листопаді 1992 року на замовлення ОСОБА_3 був розроблений і затверджений проект забудови земельної ділянки індивідуальним жилим будинком.
У 2003 році на виділеній відповідачу ОСОБА_3 земельній ділянці був побудований житловий будинок, що доводиться відомостями технічного паспорта від 27 серпня 2013 року.
Право власності на це нерухоме майно зареєстроване 26 березня 2014 року на ім'я відповідача ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про право власності серії НОМЕР_2 .
26 лютого 2016 року спірний житловий будинок з надвірними будівлями і спорудами ОСОБА_3 продала своїй матері, відповідачу ОСОБА_4 , що підтверджується договором купівлі-продажу житлового будинку, посвідченим приватним нотаріусом Любомльського районного нотаріального округу Каганюком О.Ю. та зареєстрованим в реєстрі за № 264.
Як на підставу заявлених позовних вимог позивач посилається на те, що після розлучення він з відповідачем ОСОБА_3 продовжували спільно проживати як чоловік і дружина до січня 2016 року та упродовж усього цього періоду спільно заробляли кошти, мали спільний бюджет, побудували спірний будинок, турбувались про сина.
Відповідач ОСОБА_3 такі доводи позивача заперечує, стверджуючи, що після розірвання шлюбу вони проживали окремо, спірний будинок вона збудувала сама за власні та батьківські кошти, а позивач у будівництві жодної участі не брав.
На час побудови спірного будинку у 2003 році діяв Кодекс про шлюб та сім'ю (далі - КпШС України).
За змістом статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.
До сімейних правовідносин, які існували до набуття чинності Сімейним Кодексом України, тобто до 01 січня 2004 року, норми цього Кодексу застосовуються лише в частині тих прав і обов'язків, що виникли після набуття ним чинності.
Положення КпШС України не містили норми про спільне проживання жінки та чоловіка однією сім'єю, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі. Зазначене положення передбачене статтею 74 СК України, який набрав чинності з 01 січня 2004 року. Тому встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу в період до 01 січня 2004 року законом не передбачено.
Відтак, заявлена вимога про встановлення факту спільного проживання позивача ОСОБА_1 та відповідача ОСОБА_3 однією сім'єю без реєстрації шлюбу в період з 03 березня 2000 року по 01 січня 2004 року не ґрунтується на вимогах закону, через що є безпідставною.
Нормами діючого на той час КпШС України не передбачалося виникнення права спільної сумісної власності чоловіка та жінки, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу.
Відповідно до чинного на час виникнення спірних правовідносин законодавства спільною сумісною власністю було тільки майно, нажите подружжям за час шлюбу (стаття 22 КпШС України).
Відповідно до роз'яснень, що містяться в пункті 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України" спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з пунктом 1 статті 17 Закону України "Про власність", відповідних норм ЦК Української РСР та з урахуванням пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності". Правила статей 22, 28, 29 КпШС України в цих випадках не застосовуються.
Так, згідно із частиною першою статті 17 Закону України "Про власність", який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.
Частиною другою статті 112 ЦК Української РСР 1963 року визначено, що сумісною власністю є спільна власність без визначення часток.
За змістом пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 29 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності", розглядаючи позови, пов'язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (статті 16 Закону "Про власність", статті 22 КпШС України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункту 1 статті 17, статті 18, пункту 2 статті 17 Закону України "Про власність"), тощо.
Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.
У зв'язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім'єю, слід установити не лише обставини щодо факту спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане сторонами внаслідок спільної праці.
Сам факт перебування у фактичних шлюбних відносинах без установлення ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін.
Тільки в разі встановлення цих фактів положення частини першої статті 17 Закону України "Про власність" вважається правильно застосованим.
Вказане узгоджується з правовими висновками Верховного Суду України в постанові від 11 березня 2015 року у справі 6-211цс14 та Верховного Суду в постановах від 19 лютого 2020 року у справі № 377/228/19-ц, від 08 липня 2020 року у справі № 563/826/17-ц.
Для встановлення наявності чи відсутності вищенаведених фактів (придбання майна внаслідок спільної праці сторін, ведення спільного господарства, побуту та бюджету) за клопотанням сторін судом допитано свідків.
Позивач ОСОБА_1 в якості свідка показав, що з часу одруження у 1983 році з відповідачем ОСОБА_3 , а також із сином від дня його народження, проживали у квартирі по АДРЕСА_3 , яка йому перейшла у спадок від батьків. Цю квартиру приватизували у 1993 році на трьох, у тому числі на сина. Після виділення дружині земельної ділянки, з її батьком їздив у м. Славуту купувати блоки за кошти, отримані від продажу належного їм автомобіля "Москвич". За 65 кубів блоків заплатили 650 доларів США. Розвантажувати з вагонів і перевозити блоки до місця їх проживання допомагали сусіди та його співробітники. Блоки зберігалися там рік, доки не залили фундамент на будинок. Будівництво розпочали на заощаджені кошти, оскільки він постійно працював, їздив на заробітки, а ОСОБА_3 здійснювала догляд за сином, який мав інвалідність з дитинства. Коли у 1993 році їздив на місяць в Сибір на заробітки, дружина привезла на будівництво щебінь. У цьому році залили фундамент, він особисто приймав у цьому участь, копав траншеї, привозив цемент. У 2004 році найняли майстрів і почали будувати "коробку" будинку, особисто мурував цоколя. Потім зводили верх, допомагали як його, так і дружини родичі. У 1995-1996 роках внаслідок буревію був повністю зруйнований дах (побитий шифер та поломані фронтони). Через відсутність коштів будинок у такому зруйнованому стані стояв рік. Мали намір його продавати та з цією метою розмістили в газеті оголошення. Однак він влаштувався на роботу в кооператив "Будівельник", отримував хорошу заробітку плату, тому вирішили продовжити будівництво заради сина, оскільки йому необхідна була окрема кімната. У 1998 році будинок був збудований на 80%, уже були поштукатурені стіни, вставлені вікна, залишились незробленими підлога та внутрішні роботи. Вікна склив фактично сам, двері допомагав вставляти майстер. У будівництві приймав участь у вільний від роботи час. Сусідам платив гроші за спожиту від них електроенергію на будівництво. Дружина також приймала участь у будівництві, виконувала легкі роботи та для працівників готувала їсти. Матеріально допомагали також батьки дружини, зокрема лісоматеріалом. В 1999 році через сварки з дружиною розлучились, проте продовжували проживати однією сім'є як чоловік і дружина, у їх стосунках нічого не змінилось, сусіди навіть не знали про їх розлучення. У 2000 році разом з ОСОБА_3 заробляли непогані гроші від поїздок в Республіку Польща, на будівництво відкладали по 1000-2000 доларів США. Восени 2002 року продали квартиру та за отримані гроші придбали меблі, килими, після чого переселились у будинок. На новосіллі були родичі з обох сторін. 14 жовтня 2002 року в будинку зареєструвався. Продовжували їздити в Республіку Польща, вели спільний бюджет, спільно усе купували. У 2006 році на сина дали гуманітарний автомобіль, на який витратили 7000 доларів США. У 2008 році син помер. Після поховання сина продовжували разом жити та заробляти гроші. У 2010 році в будинку зробили євроремонт (поміняли вікна, підлогу, двері), на який витратили орієнтовно 17 000,00 доларів США. Увесь будівельний матеріал частинами привозив з Республіки Польща ще до ремонту. Гроші ніколи ні у кого не позичали. ОСОБА_3 будинок оформила на своє ім'я, оскільки вона була власником земельної ділянки. Спочатку спору щодо будинку не було, проте стосунки між ними поступово погіршились. Оформити будинок по 1/2 відповідач відмовилась, тому між ними почались сварки. Відповідач почала чинити йому всілякі перешкоди у користуванні будинком, тому через такі її дії вимушений був залишити будинок і винаймати квартиру.
Свідки зі сторони позивача дали такі показання.
Свідок ОСОБА_1 , який позивачу доводиться рідним братом, показав, що у 1993 році допомагав позивачу заливати фундамент на спірний будинок. Фундамент допомагали заливати й інші родичі, у тому числі батько та чоловік сестри відповідача ОСОБА_3 . У 1995-1996 роках мурували коробку. Після буревію особисто мурував фронтон з лівої сторони. У 1992 році разом з позивачем їздив на заробітки в Сибір. Для того, щоб будувати будинок позивач постійно працював, неодноразово їздив на заробітки та усі гроші вкладав у будівництво. На будинок сторони усе купували спільно. У 2000 році на його автомобілі позивач в якості водія їздив в Республіку Польща, від чого отримував дохід. Потім позивач придбав автомобіль "Москвич" та з дружиною ОСОБА_3 сам почав їздити в Республіку Польща (перевозили товар). Сторони усе робили спільно як сім'я. Про їх розлучення довго не знав. Доки будувався будинок, сторони жили в квартирі, а потім усі переселились в будинок. Оскільки на меблі не вистачало коштів, вони продали квартиру. Особисто з сім'єю у 2002 році був на новосіллі, на якому також були родичі обох сторін. Сторони постійно жили разом як чоловік та дружина, доки відповідач ОСОБА_3 не вигнала позивача з будинку.
Свідок ОСОБА_8 , яка доводиться свідку ОСОБА_1 дружиною, показала, що у 1992-1993 роках її чоловік допомагав заливати фундамент на спірний будинок. Позивач їздив на заробітки, щоб мати гроші на будівництво. Будинок сторони - ОСОБА_1 та ОСОБА_3 - будували разом. Коробку звели у 1996 році (без вікон та дверей). У такому стані будинок стояв довго, сторони уже мали намір його продавати, однак у 1999 році продовжили будівництво. Позивач за плату їздив в Польщу на їх автомобілі. Пізніше сторони самі купили автомобіль "Москвич" і уже трьох, разом із сином, їздили в Польщу та заробляли самі на себе. Щоб умеблювати будинок, продали квартиру. У 2002 році перейшли проживати у збудований будинок, де жили як чоловік та дружина доки ОСОБА_3 . Про те, що сторони по суду розійшлися, дізналася пізніше, проте вважала, що це зроблено для отримання більших коштів на їх сина, який мав інвалідність.
Свідок ОСОБА_9 показав, що у будівництві спірного будинку приймав безпосередню участь - був бригадиром робочих у складі трьох осіб. Їх найняли обоє сторін, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 . З ними домовились про вартість робіт - 960 доларів США. В будинку штукатурили стіни, вкладали підлогу, підбивали стелю (прикручували тирсоплиту). Ці роботи виконували більше місяця. Спільно з позивачем настругали столярку на весь будинок. Позивач кожного ранку приїжджав та тягнув 100 м кабелю, щоб підключити світло; ввечері привозив цемент, пісок; відповідач ОСОБА_3 готувала їм їсти. За роботу аванс в сумі 300 доларів США платив позивач ОСОБА_1 , решту коштів в сумі 660 доларів США давала відповідач ОСОБА_3 . Пізніше уже сам робив сторонам навіс на дрова.
Свідок ОСОБА_10 , який з позивачем працював в кооперативі "Будівельник", суду показав, що у 2001-2002 року на прохання позивача робив опалення у спірному будинку, ставив котел. У цей період будинок уже був побудований, незробленими були лише внутрішні роботи. Упродовж тижня цих робіт в будинок приходили як позивач, так і відповідач. За роботу з ним розраховувався позивач. Приблизно через десять років встановлений ним котел вийшов з ладу, тому на прохання позивача встановлював новий. У цей період сторони були в нормальних відносинах, відповідач ОСОБА_3 в літній кухні готувала їм їсти.
Відповідач ОСОБА_3 в якості свідка суду показала, що після надання їй у 1992 році земельної ділянки відповідач будуватись не хотів, зловживав спиртним, вчиняв скандали, зраджував у подружній вірності. Після розірвання у 1999 році шлюбу вирішила будувати будинок сама. Із сином продовжувала жити у квартирі позивача, однак ніяких відносин з ним не підтримувала, спільного господарства не вела, не мала спільного бюджету, а він фактично у цій квартирі не проживав. Почала їздити в Польщу пасажиром (перевозила товар), сина у цей час залишала на сестру або племінника. У 2000 році залила фундамент. Продала подарований батьками автомобіль "Москвич" та придбала блоки. У 2001 році змурувала коробку, звела дах. Для будівництва наймала працівників, домовлялась з ними за вартість робіт. Грошима допомагали батьки, які також повністю забезпечили будівництво лісоматеріалом. В кінці 2001 року внаслідок буревію повністю був побитий дах та два фронтони. Через відсутність коштів мала намір продати будинок, однак ОСОБА_11 позичила їй 15 000,00 доларів США. У 2002 році все відремонтувала, у ОСОБА_12 придбала блоки на сарай і перегородку. Через позивача особисто домовилась із ОСОБА_10 за облаштування опалення. Восени 2002 року з сином перейшли проживати в цей будинок, оскільки відповідач сказав їм виселитись з квартири, так як він її продає. Будівництво остаточно було завершене у 2003 році. На новосіллі позивача не було, у будинку він не проживав, лише приходив до сина. Прописала позивача в будинку на прохання сина, оскільки він пообіцяв дати дитині гроші від продажу квартири. Проте грошей він не давав, на що витратив їй невідомо. Не виписувала позивача, оскільки він там не жив і його вона не бачила. Будинок вимушена була продати, щоб повернути позичені 15 000,00 доларів США. Оскільки у його будівництві батьки приймали безпосередню участь, вклали у нього значні кошти, тому не хотіли, щоб у ньому жили чужі люди, тому мати вирішила сама купити у неї цей будинок.
Свідки сторони відповідачів дали такі показання.
Свідок ОСОБА_13 , яка відповідачу ОСОБА_3 доводиться двоюрідною сестрою, та свідок ОСОБА_14 , яка ОСОБА_3 доводиться племінницею, суду показали, що сторони у шлюбі жили погано, позивач зловживав спиртним, влаштовував бійки, ніколи нічого не робив та ні у чому не допомагав. Оскільки після розлучення ОСОБА_3 не було де жити, вона вирішила будуватись. Будувала будинок спільними зусиллями з батьками уже після 2000 року. За подарований батьками автомобіль придбала блоки, батьки дали лісоматеріал. Після буревію ОСОБА_3 мала намір продати будинок, оскільки у ньому повністю був пошкоджений дах, а грошей на його відновлення вони не мали. Однак відповідач почала їздити в Польщу заробляти гроші та спільними зусиллями з батьками, а також на позичені гроші добудували будинок. З позивачем на цей час ОСОБА_3 уже не жила та жодного разу на будівництві його вони не бачили.
Свідок ОСОБА_11 суду показала, що будівництво будинку здійснювалось виключно силами відповідача ОСОБА_3 та її батьками, а відповідач жодного разу на будівництві не був. Будівництво вони розпочали у 2001 році. ОСОБА_3 від продажу подарованого батьками автомобіля придбала блоки. Після буревію, який пошкодив дах, будинок довго до 2004-2006 року стояв недобудованим. Для ремонту даху ОСОБА_3 взимку 2002 року позичила у неї 15 000,00 доларів США. ОСОБА_3 почала їздити в Польщу, потім придбала собі автомобіль "Москвич", на якому уже сама продовжувала їздити в Польщу і у такий спосіб заробляти гроші, за які повністю добудувала будинок. Весною 2016 року ОСОБА_3 віддала їй позичені 15 000,00 доларів США, оскільки сама почала будуватись.
Свідок ОСОБА_15 суду показала, що ОСОБА_3 особисто купувала у неї блоки від незавершеного будівництва, які необхідні були їй для добудови літньої кухні та сараю.
Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
За змістом ч.ч.1, 2 ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Отже, оскільки свідки сторони позивача та свідки сторони відповідачів дали суперечливі показання, суд дає їм оцінку в сукупності з наданими письмовими доказами.
Із копії трудової книжки позивача серії НОМЕР_3 встановлено, що він з 26 червня 1980 року по 25 травня 1987 року працював на Любомльському заводі "Світязь", з 16 листопада 1987 року по 02 квітня 1989 року - в Любомльській центральній лікарні, з 20 листопада 1989 року по 09 грудня 1994 року - на Любомльському заводі "Світязь", 01 грудня 1994 року по 01 серпня 1996 року - в кооперативі "Будівельник", з 01 грудня 1996 року по 01 квітня 1999 року - в Любомльській філії "Світязь", з 01 вересня по 17 жовтня 1999 року - перебував на обліку в центрі зайнятості, з 18 жовтня 1999 року по 16 жовтня 2000 року - в Любомльському ВУЖКГ.
Довідками про заробітну плату доводиться та обставина, що позивач за усі вищевказані періоди отримував заробітну плату, тобто мав постійний дохід.
З часу одруження ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , а також з народженням їх син ОСОБА_6 , проживали в квартирі по АДРЕСА_3 .
Згідно із свідоцтвом про право власності на житло від 04 червня 1993 року ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та їх син ОСОБА_6 зазначену квартиру набули у власність в порядку приватизації державного житлового фонду.
25 грудня 2002 року ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та їх син ОСОБА_6 квартиру продали, що підтверджується нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу.
З копії паспортів сторін серії НОМЕР_9, серії НОМЕР_10 встановлено, що у спірному будинку позивач ОСОБА_1 зареєстрований з 04 жовтня 2002 року, а відповідач ОСОБА_3 - з 04 жовтня 2003 року.
Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 21 червня 2018 року стверджено, що позивач ОСОБА_1 жодного житла у власності не має.
Копіями польських фактур Tax Free доводиться придбання позивачем у Польщі в 2007 році та у 2012 році металочерепиці, гіпсокартонних плит та іншого будівельного матеріалу.
У постанові по справі № 163/1467/15-ц від 25 червня 2015 року Любомльський районний суд встановив, що позивач ОСОБА_1 23 травня 2015 року близько 02 години 30 хвилин, знаходячись на власному подвір'ї за місцем проживання по АДРЕСА_1 вчинив насильство в сім'ї відносно своєї співмешканки ОСОБА_3 , а саме, ображав її нецензурними словами, чим вчинив адміністративне правопорушення, передбачене ч.1 ст.1732 КУпАП (на той час - вчинення насильства в сім'ї).
За змістом повідомлення про початок досудового розслідування від 25 грудня 2015 року за №12/1002 Любомльським ВП ГУНП у Волинській області 24 грудня 2015 року внесено відомості до ЄРДР за №12015030150000534 з попередньою правовою кваліфікацією - ч.1 ст.129 КК України про те, що протягом трьох днів, а саме, в період з 21 по 23 грудня 2015 року ОСОБА_3 , перебуваючи за місцем проживання по АДРЕСА_1 погрожує вбивством своєму чоловікові ОСОБА_1 , з яким вона проживає у цивільному шлюбі.
З повідомлення Любомльського відділу поліції ГУНП у Волинській області від 29.02.2016 року за вих.№1144/60/01-2016 вбачається, що житель АДРЕСА_1 , ОСОБА_1 звертався в поліцію зі скаргами на неправомірну поведінку його колишньої дружини ОСОБА_3 , зокрема: 23.12.2015 року про те, що ОСОБА_3 не пускає його до їхнього спільного житлового будинку та не дає забрати особисті речі, погрожуючи йому фізичною розправою; 17.01.2016 року - ОСОБА_3 замінює замок вхідних дверей, щоб він не зміг потрапити до їхнього будинку; 03.02.2016 року - про вжиття заходів щодо заборони ОСОБА_3 на відчуження нею спільно нажитого ними майна до моменту його розподілу в судовому порядку.
Даючи оцінку показанням свідків та письмовим доказам, суд робить висновки на підставі такого.
Відповідач ОСОБА_3 та її свідки, стверджуючи, що в період шлюбу позивач ОСОБА_1 нічого не робив і нічим не допомагав, не надала жодних доказів наявності у неї власного доходу як в період шлюбу, так і після його розірвання, який би міг забезпечити засоби для власного існування та будівництва будинку.
Позивач вказав, що ОСОБА_3 не працювала, оскільки доглядала сина-інваліда, цієї обставини не заперечувала й сама відповідач.
Батьки відповідача ОСОБА_3 на той час були уже пенсіонерами, принаймні за віком, що доводиться копіями їх паспортів серії НОМЕР_4 , № НОМЕР_5 . Зокрема, її батько ОСОБА_17 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , станом на 2000 рік мав 70 років, а мати ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , - 65 років.
Доказів про розмір пенсії батьків або наявність у них іншого доходу відповідач ОСОБА_3 суду не надала.
Відтак зазначене викликає сумнів у матеріальній спроможності відповідача ОСОБА_3 та її батьків власними силами (без участі чоловіка) спорудити спірний будинок за два-три роки з урахуванням зруйнованого даху навіть й з огляду на її поїздки у цей період в Республіку Польща.
Щодо доводів цього відповідача і показання її свідків про відчуження подарованого їй батьками автомобіля, після чого вона придбала блоки, та про позику 15 000,00 доларів США у свідка ОСОБА_11 , то з огляду на характер цих договірних правовідносин належними і допустимими доказами ці обставини не підтверджені.
Також піддаються об'єктивному сумніву твердження відповідача ОСОБА_3 та її свідків про початок будівництва спірного будинку у 2001 році зважаючи на те, що проект забудови земельної ділянки був виготовлений і затверджений ще в листопаді 1992 року.
Пояснень виготовлення цієї документації без реальних намірів на будівництво будинку у той час відповідач ОСОБА_3 не навела і суд їх не знаходить. Тим паче за її словами позивач в період шлюбу категорично не бажав будівництва, а сама вона доходу не мала, тому жодного логічного мотиву у необхідності складання цієї проектної документації не вбачається.
Допиту в якості свідка жодного працівника, який би безпосередньо приймав участь у будівництві і міг би підтвердити виключну участь відповідача ОСОБА_3 у зведенні будинку, починаючи з 2000 року, сторона відповідача не забезпечила.
Натомість такі свідки зі сторони позивача підтвердили початок будівництва з 2003 року (залиття фундаменту), зведення "коробки" до 2000 року та участь у будівництві обох сторін ( ОСОБА_1 та ОСОБА_3 ).
Надана відповідачами довідка Волинського обласного центру з гідрометеорології від 03 вересня 2018 року підтверджує лише погодні умови (сильні вітри) в місті Любомль за 2001 рік, однак жодним чином не підтверджує пошкодження даху спірного будинку внаслідок буревію саме в цьому році.
Доводи відповідача ОСОБА_3 в частині реєстрації позивача у 2002 році в спірному будинку виключно на прохання сина з метою отримання ним коштів від продажу позивачем квартири не ґрунтуються на письмових доказах та не узгоджуються з її ж власними показаннями.
Квартира, де сторони та їх син проживали до побудови будинку, належав їм усім на праві спільної сумісної власності. Усі троє власників відчужували це майно спільно, що доводиться їх власноручними підписами у договорі купівлі-продажу від 25 грудня 2002 року, а відтак кошти від продажу в такому випадку не міг отримувати лише позивач.
Крім цього, з огляду на власне будівництво за словами відповідача ОСОБА_3 у цей період та її скрутне матеріальне становище, відсутність коштів на будівництво, очевидним є те, що як співвласник вона б зажадала від позивача належної їй та сину грошової частки від продажу цієї квартири.
Позивач й по даний час зареєстрований у спірному будинку. Відповідач ОСОБА_3 зі своєї сторони жодних заходів для зняття його з реєстрації не вживала. Її посилання на те, що не бачила позивача, не позбавляло її можливості вирішити це питання у судовому порядку.
Твердження сторони відповідача про те, що позивач ніколи не проживав у спірному будинку спростовуються наданою Любомльським відділом поліції інформацією та постановою суду у справі про адміністративне правопорушення стосовно позивача ОСОБА_1 .
Зокрема, у повідомленнях поліції адресою місця проживання позивача як заявника зазначена саме адреса спірного будинку, вказано на знаходження у ньому його особистих речей та усі події відбувались на території цього домоволодіння.
Аналогічна адреса позивача, за якою й мав місце факт насильства в сім'ї між останнім та відповідачем ОСОБА_3 , зазначена й у постанові суду від 25 червня 2015 року.
Також суд зважує й на ту обставину, що будь-якого іншого житла позивач у власності не має.
У зв'язку із наведеним суд критично відноситься до показань відповідача ОСОБА_3 та свідків з її сторони і вважає, що викладені відповідачами у відзиві доводи стосовно будівництва спірного будинку виключно їхніми матеріальними і фізичними силами, є недоведеними.
Позивач як в позовній заяві, так і впродовж усього розгляду справи послідовно і логічно обґрунтовував заявлені ним вимоги тим, що спірне домоволодіння було споруджене протягом періоду перебування його в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 та після розірвання цього шлюбу при збереженні фактичних сімейних відносин сторін шляхом їх спільної праці та за спільні кошти. Такі його показання в повному обсязі узгоджуються з показаннями свідків з його сторони та письмовими доказами.
Тому показання сторони позивача в сукупності з іншими дослідженими по справі доказами дають суду цілісне бачення взаємовідносин між позивачем ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_3 , сукупність яких усуває сумніви у тому, що після розірвання шлюбу вони продовжували проживати як сім'я, вели спільне господарство, мали спільний бюджет та за рахунок спільних коштів і спільної праці побудували спірний житловий будинок. При цьому, доказів того, що хтось із сторін брав більшу чи меншу участь у створенні цього нерухомого майна, у справі не здобуто.
Таким чином, свою участь у будівництві спірного домоволодіння позивач довів належними та допустимими доказами, у зв'язку із чим його вимоги про визнання цього майна об'єктом спільної сумісної власності та визнання його власником 1/2 даного майна є обґрунтованими і підставними.
Щодо встановлення факту спільного проживання позивача ОСОБА_1 та відповідача ОСОБА_3 однією сім'єю без реєстрації шлюбу у період з 01 січня 2004 року по січень 2016 року, то суд вважає доведеним цей факт по 31 грудня 2014 року, тобто по дату припинення існування між ними взаємних прав та обов'язків з 2015 року, що фактично випливає з матеріалів правоохоронних органів та постанови суду.
Однак, підстав для встановлення цього факту суд не вбачає, оскільки, враховуючи завершення будівництва будинку у 2003 року та необхідність доведення взаємовідносин сторін саме за цей період, такий факт у спірних правовідносинах жодного юридичного значення для позивача не має, оскільки від його встановлення не залежить виникнення у нього права на спірне майно.
Заявлені вимоги про встановлення факту ведення ОСОБА_1 та ОСОБА_3 спільного господарства, побуту та бюджету, придбання спірного нерухомого майна внаслідок їх спільної праці в період з 03 березня 2000 року по січень 2016 року за своїм характером і правовим значенням є обставинами, що стосуються предмета доказування як стосовно вимоги про встановлення факту спільного проживання сторін однією сім'єю без реєстрації шлюбу, так і вимоги про визнання спірного майна спільною сумісною власністю, тому самостійними позовними вимогами виступати не можуть.
Також по справі встановлено, що 26 лютого 2016 року відповідач ОСОБА_3 шляхом укладення договору купівлі-продажу відчужила спірний житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами своїй матері, відповідачу ОСОБА_4 .
Згідно із ст.369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
Відповідно до ч. 1 ст. 203 та ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є невідповідність його змісту цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Судом встановлено, спірний житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами є об'єктом права спільної сумісної власності сторін ОСОБА_1 та ОСОБА_3 .
Тому, оскільки позивач ОСОБА_1 як співвласник вказаного нерухомого майна не давав свою згоду на його відчуження і не уповноважував відповідача ОСОБА_3 на вчинення такого правочину, оспорюваний договір купівлі-продажу спірного домоволодіння суперечить вимогам ст.369 ЦК України, що є підставою для визнання його недійсним.
Відповідач ОСОБА_3 зробила письмову заяву про застосування до спірних правовідносин строку позовної давнасті.
З цього приводу суд встановив таке.
26 березня 2016 року позивач уже звертався в Любомльський районний суд з аналогічним позовом про спір між тими ж сторонами і його предметом (справа № 163/802/16-ц).
Рішенням суду від 05 вересня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду від 26 жовтня 2016 року, позов було задоволено частково.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 травня 2017 року зазначені судові рішення були скасовані, а справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвалою суду від 20 червня 2017 року справу прийнято до провадження іншим суддею, а 18 січня 2018 року постановлено ухвалу про залишення позову без розгляду на підставі п.3 ч.1 ст.257 ЦПК України за повторною неявкою позивача без поважних причин.
03 липня 2018 року позивач повторно звернувся в Любомльський районний суд з аналогічною позовною заявою між тими ж сторонами і предметом спору, яка ухвалою суду від 24 травня 2019 року також була залишена без розгляду з тих же передбачених п.3 ч.1 ст.257 ЦПК України підстав (справа № 163/1207/18).
Представник позивача висловила позицію, що строк позовної давності в даному випадку не пропущений, оскільки був перерваний з 21 березня 2016 року по 20 червня 2017 року та починає новий відлік з дати відкриття нового провадження після скасування судових рішень судом касаційної інстанції.
Відповідно до положень ст.256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Значення позовної давності полягає в тому, що цей інститут забезпечує визначеність та стабільність цивільних правовідносин. Він дисциплінує учасників цивільного обігу, стимулює їх до активності у здійсненні належних їм прав, зміцнює договірну дисципліну, сталість господарських відносин.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст.257 ЦК України).
Відповідно до ст.253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
Частиною першою ст.261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Відповідно до частини першої ст.265 ЦК України залишення позову без розгляду не зупиняє перебігу позовної давності.
Зважаючи на те, що про порушення свого права позивач дізнався в березні 2016 році, оскільки звернувся до суду з позовом з аналогічними вимогами, слід вважати, що строк позовної давності розпочав свій відлік, принаймні, з березня 2016 року.
З цим позовом позивач звернувся в суд 12 липня 2019 року, тобто в силу ст.265 ЦК України з пропуском трирічного строку позовної давності, оскільки такий строк сплив у березні 2019 року.
Наведені представником позивача підстави переривання строку позовної давності не передбачені ст.264 ЦК України та є помилковим, оскільки цей строк жодним чином не пов'язується із скасуванням судових рішень, так як провадження (розгляд) справи фактично триває і продовжується до ухвалення передбаченого ЦПК України судового рішення та набрання ним законної сили.
Клопотання про поважність причин пропуску позовної давності для звернення до суду із цим позовом позивач та її представник не заявляли.
Частиною 4 статті 267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Згідно з викладенимим в абзаці 3 пункту 11 постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18.12.2009 року "Про судове рішення у цивільній справі" встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, крім випадків коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.
Враховуючи викладене, а також те, що відповідач заявила про застосування позовної давності, а заяв про поважність причин пропущення строку позовної давності стороною позивача не зроблено, суд дійшов висновку про пропуск позивачем строку для звернення до суду із цим позовом, що у відповідності до ч.4 ст.267 ЦК України є самостійною підставою для відмови у позові.
Таким чином, з огляду на зроблені судом по справі висновку, у задоволенні позову належить відмовити в повному обсязі.
У зв'язку з відмовою в позові понесені позивачем витрати відшкодуванню не підлягають.
Керуючись ст.ст.259, 264, 265 ЦПК України, суд
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про встановлення факту спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, ведення спільного господарства, побуту та бюджету, придбання нерухомого майна внаслідок спільної праці в період з 03 березня 2000 року по січень 2016 року; визнання житлового будинку з господарськими спорудами в АДРЕСА_1 об'єктом спільної сумісної власності; визнання недійсним посвідченого 26 лютого 2016 року приватним нотаріусом Любомльського районного нотаріального округу Волинської області Каганюком О.Ю. і зареєстрованого в реєстрі за № 264 договору купівлі-продажу житлового будинку з надвірними будівлями і спорудами в АДРЕСА_1 ; визнання права власності на 1/2 житлового будинку з надвірними будівлями і спорудами в АДРЕСА_1 - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
На рішення протягом 30 днів з дня складання повного судового рішення може бути подано апеляційну скаргу до Волинського апеляційного суду через Любомльський районний суд.
Ім'я позивача - ОСОБА_1 ; місце проживання: АДРЕСА_4 ; РНОКПП - НОМЕР_6 .
Імена відповідачів:
- ОСОБА_3 ; місце проживання: АДРЕСА_1 ; РНОКПП - НОМЕР_7 ;
- ОСОБА_4 ; місце проживання: АДРЕСА_3 ; РНОКПП - НОМЕР_8 .
Дата складання повного тексту рішення - 18 лютого 2021 року.
Головуючий : суддя С.С.Чишій