Ухвала
18 лютого 2021 року
м. Київ
Справа № 132/1832/20
Провадження № 51-174 ск 21
Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянувши касаційну скаргу засудженого ОСОБА_4 на вирок Калинівського районного суду Вінницької області від 16 жовтня 2020 року та ухвалу Вінницького апеляційного суду від 10 грудня 2020 року щодо нього,
встановив:
За вироком Калинівського районного суду Вінницької області від 16 жовтня 2020 року
ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця м. Шостка, Сумської області, жителя АДРЕСА_1 , раніше судимого вироком Калинівського районного суду Вінницької області від 14 листопада 2016 року за ч. 3 ст. 15, ч. 2 ст. 185 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки 2 місяці. Звільненого 22 січня 2020 року від відбування покарання умовно-достроково з невідбутою частиною 1 рік 1 місяць 18 днів,
засуджено за ч. 3 ст. 15, ч. 3 ст. 185 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки 6 місяців. На підставі ст. 71 КК України до призначеного покарання за цим вироком частково приєднано невідбуту частину покарання, призначеного за вироком Калинівського районного суду Вінницької області від 14 листопада 2016 року та остаточно призначено ОСОБА_4 покарання за сукупністю вироків у виді позбавлення волі на строк 4 роки.
Вирішено питання процесуальних витрат та речових доказів у провадженні та скасовано арешт майна.
Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 10 грудня 2020 року вирок суду першої інстанції залишено без зміни.
За обставин, встановлених судом та детально викладених у вироку суду першої інстанції, ОСОБА_4 визнано винуватим у тому, що він, 29 квітня 2020 року близько 17 год, перебуваючи на території домогосподарства АДРЕСА_2 , діючи умисно, повторно, з корисливих мотивів, шляхом пошкодження склопакету вікна спальні, проник до вказаного будинку, звідки намагався таємно викрасти майно потерпілого ОСОБА_5 , однак свій злочинний умисел не довів до кінця з причин, що не залежали від його волі, оскільки був викритий ОСОБА_5 .
У касаційній скарзі, засуджений посилаючись на незаконність постановлених щодо нього судових рішень, вказує, що судовий розгляд проведено в порядку ч. 3 ст. 349 КПК України без дослідження доказів, чим істотно порушено вимоги кримінального процесуального закону. Також, в доповненні до касаційної скарги засуджений ОСОБА_4 просить змінити оскаржувані судові рішення з підстав неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, що призвело до невідповідності призначеного судом покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та його особи внаслідок суворості.
Обґрунтовуючи вимоги скарги засуджений вважає, що під час судового розгляду залишилися недослідженими обставини, з'ясування яких могло мати істотне значення для ухвалення законного, обґрунтованого та справедливого судового рішення, зокрема, дані, що характеризують його особу та обставини, що пом'якшують покарання.
Вважає, що апеляційний суд, залишаючи апеляційну скаргу захисника ОСОБА_6 без задоволення, не перевірив належним чином доводів скарги та не навів мотивів для їх спростування.
Перевіривши доводи касаційної скарги засудженого та долучені до неї копії судових рішень, колегія суддів не вбачає підстав для відкриття касаційного провадження з наведених у ній мотивів, з огляду на наступне.
Відповідно до положень ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
При цьому, суд касаційної інстанції наділений повноваженням лише щодо перевірки правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Зі змісту касаційної скарги засудженого вбачається, що він заперечує правильність встановлення фактичних обставин кримінального провадження та посилається на неповноту судового розгляду, тоді як перевірка зазначених обставин в силу ст. 433 КПК України до повноважень суду касаційної інстанції законом не віднесена.
Разом з тим, як убачається зі змісту вироку суду першої інстанції, у судовому засіданні ОСОБА_4 , не оспорював фактичні обставини справи, свою вину у вчинені інкримінованого йому кримінального правопорушення визнав повністю, щиро розкаявся у вчиненому та погодився на розгляд справи в порядку, передбаченому ч. 3 ст. 349 КПК України.
Суд, врахувавши, що засуджений не оспорює фактичні обставини, встановивши, що він правильно розуміє зміст обвинувачення, роз'яснив засудженому, що він буде позбавлений права оскаржити ці обставини в апеляційному порядку. Переконавшись у добровільності позиції засудженого, заслухавши думку учасників судового провадження, які не заперечували проти викладених в обвинувальному акті обставин, у відповідності до вимог ч. 3 ст. 349 КПК України, визнав недоцільним дослідження в судовому засіданні доказів щодо тих обставин, які ніким не оспорювалися та, провівши допит потерпілого та засудженого, який підтвердив всі обставини, вчиненого ним злочину, дійшов обґрунтованого висновку про доведеність винуватості ОСОБА_4 у вчиненні інкримінованому йому кримінального правопорушенні та правильно кваліфікував його дії за ч. 3 ст. 15, ч. 3 ст. 185 КК України.
Крім того, зі змісту ухвали апеляційного суду, вбачається, що вирок суду першої інстанції в апеляційному порядку з підстав істотного порушення вимог кримінального процесуального закону через порушення положень ст. 349 КПК України не оскаржувався.
Враховуючи зазначене, доводи засудженого про істотне порушення вимог кримінального процесуального закону з підстав недотримання судом першої інстанції, передбаченої положеннями ч. 3 ст. 349 КПК України, процедури визначення доказів, що підлягають дослідженню та порядку їх дослідження, є безпідставними.
Доводи засудженого у касаційній скарзі та доповненні до неї про неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, що призвело до невідповідності призначеного судом покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та його особи внаслідок суворості колегія суддів Касаційного суду вважає необґрунтованими, з огляду на наступне.
Згідно з положеннями ст. 50 КК України покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими так і іншими особами.
Відповідно до загальних засад призначення покарання, визначених у ст. 65 КК України, суд при виборі покарання зобов'язаний враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного, обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.
Як убачається зі змісту оскаржуваного судового рішення, судом першої інстанції при призначенні покарання ОСОБА_4 дотримано вимог статей 50, 65 КК України. Обґрунтовуючи висновок щодо заходу примусу ОСОБА_4 , суд врахував ступінь тяжкості вчиненого засудженим кримінального правопорушення, який відповідно до ст. 12 КК України, класифікується як тяжкий злочин, особу засудженого, який раніше судимий, вчинив злочин через три місяці після звільнення від відбування покарання умовно-достроково, негативно характеризується за місцем проживання, на обліку у лікаря нарколога та психіатра не перебуває. Також судом враховано, що засуджений є вдівцем, має на утриманні двох неповнолітніх дітей, офіційно працевлаштований на посаді робітника з догляду за тваринами у ПП «Радівське», де характеризується позитивно.
Обставиною, яка пом'якшує покарання суд визнав щире каяття та не встановив обставин, які б обтяжували покарання.
Враховуючи зазначене, суд обґрунтовано дійшов висновку, що покарання ОСОБА_4 повинно бути призначено в межах санкції інкримінованого йому злочину за незакінчене кримінальне правопорушення у виді позбавлення волі на строк 3 роки 6 місяців.
Крім того, встановивши, що ОСОБА_4 , в період умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, вчинив умисне кримінальне правопорушення, суд за правилами передбаченими ст. 71 КК України, до покарання, призначеного за даним вироком, частково приєднав невідбуту частину покарання за вироком Калинівського районного суду Вінницької області від 14 листопада 2016 року, остаточно призначивши ОСОБА_4 покарання за сукупністю вироків у виді позбавлення волі на строк 4 роки.
Не погоджуючись з прийнятим рішенням суду першої інстанції в частині призначеного судом покарання захисник ОСОБА_6 , в інтересах засудженого подав апеляційну скаргу. Розглядаючи апеляційну скаргу захисника, який вказував на невідповідність призначеного покарання засудженому через суворість, суд апеляційної інстанції детально перевірив викладені в скарзі доводи, які є аналогічними за своїм змістом доводам касаційної скарги, дав на них вичерпні відповіді та, залишаючи апеляційну скаргу без задоволення, зазначив в ухвалі достатні підстави, через які визнав її необґрунтованою.
Ухвала суду апеляційної інстанції відповідає вимогам ст. 419 КПК України.
Колегія суддів Касаційного суду погоджується із наведеними в ухвалі суду апеляційної інстанції висновками щодо законності та обґрунтованості вироку суду першої інстанції. Призначене ОСОБА_4 судом першої інстанції остаточне покарання, яке залишено без зміни судом апеляційної інстанції, навіть з урахуванням усіх обставин, які на думку засудженого пом'якшують призначене йому покарання, колегія суддів вважає достатнім і необхідним для виправлення засудженого та попередження вчинення нових злочинів.
Отже, переконливих доводів про невідповідність призначеного ОСОБА_4 покарання тяжкості вчиненого злочину і його особи внаслідок суворості у касаційній скарзі не наведено, а всі обставини, на які посилається засуджений вже були враховані при обранні заходу примусу останньому у зв'язку з чим вважати його явно несправедливим через суворість, колегія суддів Касаційного суду підстав не вбачає.
Згідно з п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів вбачається, що підстав для задоволення скарги немає.
Враховуючи зазначене, обґрунтування касаційної скарги засудженого не містить переконливих доводів, які викликають необхідність перевірки їх за матеріалами кримінального провадження, а з касаційної скарги та доданих до неї копій судових рішень вбачається, що підстав для задоволення скарги немає, тому колегія суддів касаційного приходить до висновку, що у відкритті касаційного провадження ОСОБА_4 необхідно відмовити.
На підставі викладеного та керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України, Суд
постановив:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою засудженого ОСОБА_4 на вирок Калинівського районного суду Вінницької області від 16 жовтня 2020 року та ухвалу Вінницького апеляційного суду від 10 грудня 2020 року щодо нього.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3