ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
17 лютого 2021 року м. Київ №640/13993/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі:
головуючого судді Шейко Т.І.,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу
за позовомОСОБА_1
доДержавної міграційної служби України
провизнання протиправним та скасування рішень, зобов'язання вчинити дії
встановив:
ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Державної міграційної служби України, у якому просив:
- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №187-20 від 01 червня 2020 року про відмову громадянину Федеративної Республіки Нігерія ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати Державну міграційну службу України вирішити питання щодо визнання громадянина Федеративної Республіки Нігерія ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що рішення відповідача прийняте формально, без врахування обставин, на які посилається позивач, оскільки ним надано аргументи щодо необхідності захисту.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 червня 2020 року відкрито провадження у справі та призначено справу до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
Представник Державної міграційної служби України надав відзив на позовну заяву, в якому заперечив проти задоволення позовних вимог, виходячи з того, що з аналізу по країні громадянської належності позивача встановлено, що державна влада Нігерії активно веде боротьбу з угрупуванням «Боко Харам». Пояснення позивача щодо інциденту з вибухом на ринку в Сабон Гарі є сумнівними, оскільки він наводить суперечливі та неправдоподібні пояснення певних обставин. При цьому, з матеріалів особової справи позивача вбачається, що він тривалий час проживав (працював) у м. Сабон Гарі після наведеного вище інциденту з чого слідує, що він мав змогу отримати відповідні матеріали чи відомості. Крім того, твердження щодо застосування по відношенню до нього актів насильства з боку ісламістського угрупування Боко Харам у 2015 році також не можуть вважатися правдоподібними. Водночас, досліджуючи кількість інцидентів насильства, проведених Боко Харам, можна дійти висновку що ісламісти діють переважно на території штату Борно що розташований на північний-схід від Сабон Гарі .
Розглянувши матеріали адміністративної справи, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та відзив, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Громадянин Федеративної Республіки Нігерія ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , народився в штаті їмо, Нігерія, неодружений, за національністю - нігерієць, за віросповіданням християнин, освіта - середня, рідна мова ігбо, володіє англійською мовою.
08 лютого 2019 року позивач виїхав з Нігерії літаком до України на підставі дійсної туристичної візи, транзитом через Туреччину, де затримався близько 7 годин.
Причиною виїзду позивача з країни громадянської належності є наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками віросповідання в межах країни своєї громадянської належності та не можливість повернутися до неї внаслідок явних побоювань за своє життя через діяльність терористичної організації «Боко Харам», яка змушувала його змінити свою релігію (християнство) на іслам та вбила матір та брата позивача.
23 травня 2019 року позивач звернувся до відділу з питань шукачів захисту Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ЦМУ ДМС у місті Києві та Київській області із заявою-анкетою № 2019KV0112 про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
За результатами прийняття та реєстрації вказаної заяви-анкети № 2019KV0112 позивача було зареєстровано, видано довідку про звернення за захистом в Україні № 010379 від 23 травня 2019 року та запрошено на співбесіду для уточнення відомостей та анкетних даних 11 червня 2019 року о 14:00 год.
За результатами попереднього розгляду заяви-анкети № 2019KV0112 головним спеціалістом відділу з питань шукачів захисту Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ЦМУ ДМС у місті Києві та Київській області Сеймовою Д.В. було складено висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В подальшому, рішенням Державної. міграційної служби України № 146-19 від 27 вересня 2019 року вирішено скасувати наказ ЦМУ ДМС у місті Києві та Київській області №307 від 12 червня 2019 року, який був прийнятий на підставі вищезгаданого висновку спеціаліста відділу з питань .шукачів захисту Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ЦМУ ДМС у місті Києві та Київській області Сеймовою Д.В. про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з підстав упередженості та передчасності висновків уповноваженої посадової особи територіального органу ДМС.
Наказом ЦМУ ДМС у місті Києві та Київській області № 688 від 10 жовтня 2019 року прийнято в оформлення документи позивача для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та запрошено 19 листопада 2019 року о 14:00 год на співбесіду, яка мала на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником.
За результатами розгляду справи №2019KV0112 головним спеціалістом відділу з питань шукачів захисту Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ЦМУ ДМС у місті Києві та Київській області Сеймовою Д.В. було складено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням Державної міграційної служби України від 01 червня 2020 року №187-20 позивачу відмовлено у визнані біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Вважаючи рішення відповідача протиправним позивач звернувся з даним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам Окружний адміністративний суд міста Києва виходить з наступного.
Згідно зі статтею 14 Загальної декларації прав людини кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.
Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08 липня 2011 року №3671-VІ (далі - Закон №3671) біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно пункту 13 частини першої статті 1 Закону №3671 особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
За приписами частини п'ятої статті 5 Закону №3671 особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Відповідно до вимог частин другої та сьомої статті 7 Закону №3671 у заяві заявник викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Відповідно до положень Закону №3671 рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах.
Згідно з пункту 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме: расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
При цьому «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальна інформація по країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.
Крім того, Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27 квітня 2004 року №8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.
Таким чином, особа, яка звертається із заявою про надання, їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту має довести, що її побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань є обґрунтованими, або її життю, безпеці чи свободі в країні походження загрожує небезпека і вона не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі №815/5807/17.
З матеріалів особової справи позивача вбачається, що при проведенні співбесіди позивач зазначив, що був змушений покинути Нігерію через діяльність терористичної організації « Боко Харам », а саме через те, що представники організації « Боко Харам » є ісламістами і змушували позивача змінити свою релігію (християнство) на мусульманство. Позивач розповів, що основною причиною, яка змусила його покинути країну постійного проживання стало вбивство його матері та брата у 2015 році.
Водночас, суд погоджується з позицією відповідача щодо сумнівності показань позивача щодо інциденту з вибухом, в якому загинули його мати та брат, з огляду на суперечливість обставин. Зокрема, аналізуючи інформацію стосовно смерті його матері та брата і обставин, через які він отримав поранення від «Боко Харам», у заяві від 23 травня 2019 року, співбесіді від 11 червня 2019 року та співбесіді від 19 листопада 2019 року виявлено суттєві розбіжності.
У заяві 23 травня 2019 року позивач повідомив, що в один день у 2015 році «Боко Харам» провели теракт, а саме заклали бомбу в людяному місці, у області, де вони проживали разом із матір'ю та братом. Позивач повідомив, що коли він повернувся з хокею, то не зміг знайти мати та брата, бо все було спалене.
Після зазначених подій позивач повідомив, що почав важко працювати разом із своїм другом для того, щоб зібрати гроші і поїхати з країни, де йому загрожує небезпека.
Під час співбесіди 23 травня 2019 року, події дня загибелі матері та брата позивач описав по іншому, а саме: він повідомив, що оскільки він був найстаршим у родині, мати була хвора, тому він був змушений працювати на ринку і саме у день нападу перебував на роботі, а коли повернувся, то побачив зруйнований будинок і бачив мертвими матір та брата.
Під час співбесіди 19 листопада 2019 року позивач повідомив про смерть матері та брата, що в один день у 2015 році «Боко Харам » напали на передмістя Сабон Гарі , де позивач проживав разом із матір'ю та братом. В цей час він був на роботі на ринку у м. Maduguri і, повернувшись додому, він побачив мертвими свою матір та брата і поховав їх у загальній могилі із іншими померлими у той день.
Позивач не надав жодних документів, які б підтвердили смерть його матері та брата. Крім цього, під час співбесіди 19 листопада 2019 року позивач повідомив, що у день їх смерті він знаходився на роботі на ринку у м.Maduguri. Варто зауважити, що у цій же співбесіді позивач повідомив, що відстань між містом Сабон Гарі (де позивач проживав з родиною) та містом Maduguri становить від 45 хвилин до 1 години їзди на автобусі. Однак, з інформації з відкритих джерел відомо, що відстань між цими містами більше ніж 550 км. Таким чином, з урахуванням відсутності документів про смерть родичів у 2015 році, позивач не надав правдиву інформацію стосовно свого місцезнаходження в той день та вся повідомлена інформація містить ряд суттєвих розбіжностей.
Крім того, смерть його родичів викликає сумніви і тому, що позивач назвав їх смерть основною причиною, яка посприяла його бажанню покинути Нігерію , однак, після 2015 року позивач продовжив проживати у штаті Борно, працювати, не повідомляючи про будь-які погрози його життю, до моменту виїзду з країни (06 лютого 2019 року).
Також суд погоджується з позицією відповідача, що твердження щодо застосування по відношенню до нього актів насильства з боку ісламістського угрупування Боко Харам у 2017 році, також не можуть вважатися правдоподібними. Так, заявник зазначив, що особисто отримував погрози від «Боко Харам». На підтвердження цієї інформації до справи надав три фотокартки, на яких зображені деякі частини тіла зі шрамами, які, як стверджує позивач, вони йому залишили під час сутичок.
Однак, аналізуючи інформацію, надану позивачем під час проведення співбесіди від 11 червня 2019 року та співбесіди від 19 листопада 2019 року з приводу обставин, коли і як він отримував погрози від представників організації « Боко Харам » та з приводу обставин отримання пошкоджень, зображених на фотографіях, були виявлені суттєві розбіжності.
Під час співбесіди 11 червня 2019 року позивач повідомив, що вперше він отримав погрози від « Боко Харам » у лютому 2017 року. Позивач розповів, що у штаті Борно його зупинило більше ніж 50 осіб і погрожували, що вони його покалічать. Далі, у цій же співбесіді він повідомив, що ці люди зупиняли і били багато людей. До особової справи позивач надав три фотографії, які з його слів підтверджують напад на нього представників « Боко Харам » у той самий день - у лютому 2017 року. Позивач не зміг пояснити, як саме були залишені ці поранення, повідомивши, що «...всі бігли. Був безлад». Після сутички з «Боко Харам», позивач розповів, що його без свідомості забрали до лікарні і після цього він почав шукати можливість покинути Нігерію . Жодних документів щодо свого перебування в лікарні позивач не надав.
Під час проведення 19 листопада 2019 року співбесіди позивач пояснив погрози від « Боко Харам » по іншому.
Коли позивач проживав у м. Maduguri Shugari old borno road, ісламісти з організації «Боко Харам» тричі змушували його змінити релігію з християнства на іслам і заохочували до своїх лав.
Однак, на уточнюючі питання, як саме і коли відбулись ці погрози, позивач повідомив, що «...один раз отримав пошкодження, а останній раз йому вдалось втекти зі своїм другом», не надавши жодної конкретної інформації. Варто зауважити, що ні у своїй заяві від 23 травня 2019 року, ні під час проведення співбесіди від 11 червня 2019 року позивач не надав жодної інформації з приводу цієї ситуації.
Під час проведення 19 листопада 2019 року співбесіди позивачу було поставлено конкретні питання, коли востаннє і як саме він постраждав від представників організації «Боко Харам», але позивач не надав жодних конкретних пояснень. Він повідомив, що востаннє постраждав від «Боко Харам» у 2017 році, але як саме він не зміг пояснити, надавши інформацію «...вони просто нападають на базар і після цього багато жертв».
Під час проведення співбесіди 19 листопада 2019 року позивачу повторно поставлені питання стосовно поранень, які зображені на фотографіях, які він надав до справи. У цій співбесіді позивач повідомив, що поранення, яке зображене на фото 1 він отримав ножем у 2015 році, а щодо поранень, які зображені на фото 2 та фото 3 позивач не зміг назвати конкретно, коли він їх отримав, пояснивши, що вони були отримані після 2015 року, коли він впав у вогонь, коли тікав від небезпеки.
Однак, далі у цій же співбесіді позивачу поставлене додаткове питання стосовно того, чи мав він конфлікти з представниками « Боко Харам » після 2015 року, і він повідомив, що не мав, що суперечить інформації, наданій ним у співбесіді 11 червня 2019 року та у співбесіді 19 листопада 2019 року.
Отже, з огляду на вищевикладене, твердження позивача стосовно смерті матері та брата і погроз до нього від представників організації «Боко Харам» є неправдоподібними.
Крім того, аналізом по країні громадянської належності встановлено, що державна влада Нігерії активно веде боротьбу з угрупуванням «Боко Харам», зокрема, ув'язнила 45 членів угрупування за незаконні дії та досягає великого прогресу протистояння тероризму на північному сході країни, соціально-політична ситуація у Нігерії є стабільною, спостерігається зріст інвестицій та розвиток інфраструктури.
За наведених обставин, суд приходить до висновків, що аналіз матеріалів по країні походження позивача в сукупності з іншими обставинами справи не дає підстав вважати, що він бажає залишитися в Україні саме з метою уникнення стати жертвою переслідувань у країні своєї громадянської належності або у зв'язку із загрозою застосування щодо нього смертної кари чи виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, та не дає підстав кваліфікувати його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Одночасно суд звертає увагу на ту обставину, що позивач з відповідною заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту звернувся не одразу по прибуттю до України 08 лютого 2019 року, а як вбачається з висновку та протоколів співбесіди, до України він прибув на підставі належно оформленої візи транзитом через Туреччину, що може свідчити про виключну мету позивача, пов'язану з його бажанням перебувати в обраній ним країні, а не про необхідність залишення ним країни громадянства через побоювання переслідувань.
Окрім цього, суд критично ставиться до матеріалів справи щодо заподіяння позивачу тілесних ушкоджень, оскільки позивачем окрім фотокарток не надано достатніх пояснень щодо отримання зазначених ушкоджень, а показання останнього у співбесідах є досить суперечливими та не точними.
Таким чином, на підставі встановлених фактів, суд приходить до переконання про очевидну необґрунтованість тверджень позивача та правомірність рішення від 01 червня 2020 року №187-20, яким позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Також не підлягає задоволенню позовна вимога стосовно зобов'язання Державної міграційної служби України вирішити питання про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства, оскільки вона є похідною від попередньої позовної вимоги.
Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень суд перевіряє чи прийнято такі рішення на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано, обґрунтовано, тобто з урахуванням всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, безсторонньо (неупереджено), добросовісно, розсудливо, з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації, пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення, своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно із частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Оцінюючи подані сторонами докази, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням обставин зазначених вище, суд прийшов до переконання про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 2, 72-77, 139, 241-246, 251 Кодексу адміністративного судочинства України суд -
Адміністративний позов ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення може бути оскаржено до Шостого апеляційного адміністративного суду в порядку та у строки, встановлені статтями 295 - 297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Т.І. Шейко