ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
16 лютого 2021 року м. Київ №640/11498/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі:
головуючого судді Шейко Т.І.,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу
за позовомГромадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_1
доДержавної міграційної служби України
провизнання протиправним та скасування рішень, зобов'язання вчинити дії
Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача:
- Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області;
встановив:
Громадянин Республіки Таджикистан ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Державної міграційної служби України, у якому просив:
- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №30-20 від 21 лютого 2020 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Республіки Таджикистан ОСОБА_1 ;
- зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
В обґрунтування заявлених вимог позивач посилається на те, що відповідач під час прийняття оскаржуваного рішення не встановив актуальну ситуацію у країні походження позивача та не врахував той факт, що позивач має об'єктивні причини побоюватись за своє життя та здоров'я.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 травня 2020 року відкрито провадження у справі та вирішено здійснити розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Відповідач у відзиві проти позовних вимог заперечив, зазначаючи, що факти, на які посилався позивач, не є підставою для визнання його біженцем у відповідності до умов, передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а тому оскаржуване рішення прийняте у відповідності до норм чинного законодавства.
Також відповідачем було надано матеріали особової справи позивача.
Третя особа надала письмові пояснення, в яких заперечила проти задоволення позовних вимог, виходячи з того, що не встановлено загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини в Таджикистані та позивачем не доведено достовірності своїх тверджень і фактів, на яких ґрунтується його заява. Не було визначено індивідуального, реального ризику жорстокого поводження із позивачем в разі повернення його до Таджикистану.
Розглянувши матеріали адміністративної справи, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, відзив, пояснення, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Як вбачається з матеріалів справи громадянин Республіки Таджикистан ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Душанбе, Республіки Таджикистан, і є громадянином Таджикистану, національність - таджик, віросповідання - мусульманин, перебуває в цивільному шлюбі. Прибув в Україну 13 вересня 2018 року з метою зустрітися з друзями.
Громадянин Республіки Таджикистан ОСОБА_1 06 грудня 2018 року звернувся до УДМС в Київській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. На момент звернення до територіального органу ДМС позивач перебував в державній установі «Київський слідчий ізолятор», у зв'язку з арештом.
Відповідно до матеріалів особової справи в заяві-анкеті позивач вказав, що йому загрожує переслідування з боку правоохоронних органів Таджикистану через його політичні погляди. На уточнюючі питання з цього приводу, які саме його політичні погляди, позивач відповів, що: «ніколи по політичних поглядах у мене проблем не було, з політикою нічого не зв'язувало мене ніколи, переслідувань не було. Мене ніхто не переслідував, ніхто не погрожував, все було спокійно».
Рішенням Державної міграційної служби України від 21 лютого 2020 року №30-20 відмовлено позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відмову було вмотивовано необґрунтованістю поданої заяви та підтримано висновок Головного управління ДМС в Київській області від 06 грудня 2018 року (справа №2018KV0337). Також в рішенні ДМС України від 21 лютого 2020 року №30-20 зазначено, що стосовно заявника умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» відсутні.
Не погоджуючись з такими діями відповідача позивач звернувся з даним позовом о суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам Окружний адміністративний суд міста Києва виходить з наступного.
Основними нормативно-правовими актами, які регулюють спірні правовідносини є: Конвенція про статус біженців 1951 року, Протокол щодо статусу біженців 1967 року та Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08 липня 2011 року №3671-VI ( Закон №3671-VI).
Згідно із визначенням, наведеним в пункті 1 частини першої статті 1 Закону №3671-VI (в редакції, чинній на момент винесення спірного рішення) біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та названої правової норми, поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або якщо особа не має визначеного громадянства за межами країни свого попереднього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Згідно із визначенням, наведеним у пункті 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до пунктів 4 та 6 статті 6 зазначеного Закону №3671- VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні та яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
Статтею 9 Закону №3671-VI визначено порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Так, зокрема, розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.
Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.
Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими частинами другою і третьою статті 8 цього Закону.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону (частина шоста статті 9 Закону №3671-VI).
Відповідно до частини восьмої статті 9 Закону №3671-VI у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.
Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина одинадцята статті 9 Закону №3671-VI).
Згідно з частиною дванадцятою названої статті особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.
Положеннями частини п'ятої статті 10 Закону №3671-VI передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Так, зі змісту оскаржуваного рішення Державної міграційної служби України від 21 лютого 2020 року №30-20 вбачається, що позивачу було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зазначене рішення прийнято у відповідності з пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI та на підставі письмового висновку Управління ДМС України в Київській області від 20 січня 2020 року (справа № 2018KV0337).
Відповідно до матеріалів особової справи, зокрема протоколів співбесіди та висновку від 20 січня 2020 року, позивач зазначив, що народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Душанбе, Республіки Таджикистан і є громадянином Таджикистану, національність - таджик, віросповідання - мусульманин, перебуває в цивільному шлюбі.
Із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач звернувся 06 грудня 2018 року до Управління Державної міграційної служби України в Київській області. На момент звернення до і територіального органу ДМС, позивач перебував в державній установі «Київський слідчий ізолятор», у зв'язку з арештом та подальшою екстрадицією правоохоронним органам Республіки Таджикистан.
За інформацією Генеральної прокуратури Республіки Таджикистан позивач оголошений в міжнародний розшук за скоєння злочину, передбаченого статтею 401 Кримінального кодексу Республіки Таджикистан (незаконне залучення і участь громадян Республіки Таджикистан та осіб без громадянства у збройних підрозділах, збройному конфлікті або військових діях на території інших держав).
У матеріалах екстрадиційної перевірки позивача вказується, що останній з 2006 року періодично виїжджав з Таджикистану до м. Москви, Російської Федерації, з метою працевлаштування. Під час перебування на території Російської Федерації позивач зв'язався із членами терористично-екстремістської організації «Ісламська держава» (далі - ТЕО «Ісламська держава»), діяльність якої за рішенням Верховного Суду Республіки Таджикистан - заборонена.
Ознайомившись з ідеями та метою ТЕО «Ісламська держава», позивач вступив до лав цієї організації. В липні 2016 року він вилетів з м. Москви до Ісламської Республіки Іран. Потім перейшов кордон держав Ірану та Афганістану, прямуючи до м. Кабул, де приєднався до лав ТЕО «Ісламська держава». До переїзду в Україну позивач брав участь у військових діях проти збройних сил Ісламської держави Афганістан в складі ТЕО «Ісламська держава».
В Україну позивач прибув 13 вересня 2018 року. Стосовно прибуття в Україну надав суперечливі, плутані та безладні твердження. В заяві позивач вказував, що прибув до друзів, однак під час співбесіди повідомляє, що познайомився з ними вже тоді, коли приїхав в Україну. Метою приїзду спочатку називає туризм: «хотел посмотреть Одессу», і одночасно говорив, що планував знайти роботу в Україні: «Там в Иране у нас закончилась работа».
Під час проходження паспортного контролю був затриманий співробітниками Державної прикордонної служби України.
Побоювання позивача щодо застосування щодо нього насильства або погрози смерті не містять під собою підґрунтя, оскільки, під час співбесіди, позивач стверджував, що боїться повертатися до країни своєї громадянської належності - Республіки Таджикистан, через загрозу переслідування його правоохоронними органами Таджикистану за політичні та релігійні погляди.
Як стверджував позивач у своїй заяві, йому загрожує переслідування з боку правоохоронних органів Таджикистану через його політичні погляди. На уточнюючі питання з цього приводу, які саме його політичні погляди, позивач відповів, що: «ніколи по політичних поглядах у мене проблем не було, з політикою нічого не зв'язувало мене ніколи, переслідувань не було. Мене ніхто не переслідував, ніхто не погрожував, все було спокійно».
Також враховуючи короткі та суперечливі відповіді заявника з цих питань, можна дійти висновку, що позивач не мав відношення до політики та жодним чином не виражав своїх політичних поглядів. Ані він особисто, ані члени його родини не були членами політичної організації/партії/руху, та ніколи не виступав з критикою влади своєї країни.
Наполягання Позивача на тому, що його оголосили в розшук через нібито одноразову участь в мітингу проти влади Республіки Таджикистан, не вважаються правдоподібними. Позивач надає суперечливі та нелогічні твердження з цього приводу, а саме, у ході співбесіди позивач зазначає, що брав участь у мітингу влітку 2014 року, однак під час тієї ж співбесіди повідомляє, що: «примерно с 2013 по 2015 я жил в Москве». Крім того, позивача не було затримано або заарештовано під час і та/або після участі в згаданому протесті. Також, після проведення мітингу, позивач вільно повернувся додому, а також безперешкодно виїхав з країни.
Крім того, твердження позивача щодо погроз його батькам через його можливу участь у мітингу, не можуть прийматися як правдоподібні. Зокрема, позивач стверджує, що родині погрожували в 2017-2018 роках. Однак, минув досить тривалий час, щоб позивач через участь в мітингу в 2014 році міг привернути увагу правоохоронних органів до себе та своєї родини. Цілком ймовірно, що представники правоохоронних органів Таджикистану приходили до батьків позивача через перебування його у міжнародному розшуку.
Враховуючи вищевикладене, можна зробити висновок, що політичні погляди позивача не могли привернути увагу правоохоронних органів, і позивач не міг зазнавати через це переслідування.
Крім того, на запитання у чому полягали його релігійні погляди, позивач не надав жодної відповіді. Слід звернути увагу на те, що за словами позивача, він не належить до жодних мусульманських чи християнських течій, які переслідуються владою Таджикистану. Не був членом жодної релігійної організації, активної релігійної діяльності не здійснював.
Також, позивач зазначив: «через релігію в мене також не було проблем, все як і в інших людей, переслідувань не було, погроз теж, релігія не змінювалась, все було добре». Відсутність утисків мусульман на території Таджикистану також підтверджується інформацією по-країні походження (далі - ІКП): «Іслам являється релігією більшості (95.7%) у Таджикистані та є невід'ємною частиною культури регіону. Разом з тим, Таджикистан є світською країною, Конституція якої забезпечує право на свободу віросповідання всім жителям країни».
Враховуючи зазначене, можна стверджувати, що позивач не зазнавав утисків з боку будь-якого суб'єкту через свої релігійні переконання, а цей матеріальний елемент заяви вважається неправдоподібним.
З цього приводу слід зазначити, що відповідно до міжнародних принципів та стандартів у сфері визначення статусу біженця та додаткового захисту, тривалий строк між виїздом заявника з країни громадянської належності та датою звернення за захистом може свідчити про відсутність обґрунтованих побоювань переслідування чи серйозної шкоди.
Згідно з частиною першою статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Таким чином, позивач ні в заяві-анкеті, ні під час проведених співбесід не обґрунтував свої побоювання та не надав переконливих відомостей для отримання захисту на території України. Доводи позивача ґрунтуються лише на суб'єктивних твердженнях, непідкріплених будь-якими доказами, що ставить під сумніви правдивість наданої ним інформації, є необгрунтованими та недоведеними.
Пункт 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року) дає визначення відмінності економічного мігранта від біженця, а саме: якщо особа добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці. Така особа може керуватися в своїх діях бажанням змін або пригод, сімейними або іншими причинами особистого характеру. Якщо особа переїжджає виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем.
У розумінні пункту 62 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженця) УВКБ ООН заявника можна кваліфікувати мігрантом, тобто особою, яка з причин, що відрізняється від умов, які містяться у визначенні «біженець», добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці. Це може бути пов'язано бажанням змін або пригод, сімейними або іншими причинами особистого характеру.
У зв'язку з цим, правовідносини, пов'язані з в'їздом іноземців на територію України для вирішення особистих питань (пошуком кращих економічних та соціальних умов життя) є сферою правового регулювання Законів України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», «Про імміграцію» з відповідним набуттям правових статусів у порядку, визначеному цими Законами.
Враховуючи зазначене, слід дійти висновку, що основною метою звернення до міграційної служби з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є легалізація перебування на території України.
Крім того, висновок УДМС в Київський області від 20 січня 2020 року та про відмову позивачу у визнанні його біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту містить інформацію з відкритих інтернет - джерел щодо відсутності загрози при поверненні його до країни громадянської належності.
Враховуючи проведений аналіз щодо обставин заявника, викладених в заяві, та інформації по країні його походження, слід дійти висновку, що для нього не може існувати реального ризику порушення статті 3 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статті 3 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, 1984 року.
Таким чином, позивач не може розглядатись як особа, якій у разі повернення до країни походження, може загрожувати катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження чи покарання, тобто такою, що потребує додаткового захисту.
Відповідно до пункту 45 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН особа, яка клопоче про отримання статусу біженця повинна вказати переконливу причину чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідувань.
З аналізу матеріалів особової справи вбачається, що позивач не довів ризику загрози своєму життю та свободі, не навів достатньої аргументації своїм побоюванням, або інших доказів того, що ці побоювання є аргументованими.
Також, матеріали справи свідчать про відсутність дискримінації стосовно позивача за національною ознакою. Позивач ніколи не був членом жодної політичної партії, релігійної, військової або громадської організації, а відтак побоювання зазнати переслідувань при поверненні носять характер припущень. Позивач не був причетний до інцидентів із застосуванням фізичного насилля, яке пов'язане з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами. Позивач ніколи не брав участі у діяльності політичних партій, релігійної чи інших організацій.
Таким чином інформація, повідомлена позивачем не є підставою для визнання його біженцем у відповідності до умов, передбачених пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Так, кваліфікація для надання додаткового захисту полягає у встановленні ризиків зазнати серйозної шкоди у випадку повернення заявника до країни походження.
Відповідно до положень статті 15 Кваліфікаційної Директиви ЄС 2011/95/ЕС серйозна шкода (кваліфікаційна умова додаткового захисту) включає в себе: - смертну кару або приведення її у виконання; - тортури, нелюдське, або принизливе поводження чи покарання для заявника в країні походження; - серйозна і індивідуальна загроза життю цивільних осіб через загальнопоширене насильство в ситуації міжнародних або внутрішніх збройних конфліктів.
Вказане, в свою чергу, кореспондується з умовами, які містяться у пункті 13 частини першої статті 1 Закону (правова дефініція «особа, яка потребує додаткового захисту»).
У зв'язку з вищевикладеним, немає підстав вважати, що позивач має обґрунтовані підстави стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи, або політичних переконань.
Отже, позивачем не було надано суду документів, які б підтвердили наявність переслідувань або утисків відносно позивача, що відповідали б вимогам пунктів 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Таким чином, висновок відповідача щодо відсутності підстав для навіть попередньої кваліфікації позивача як жертви переслідувань за однією з передбачених ознак саме біженця є обґрунтованим.
Позивачем не доведено, що перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також позивачем не надано жодного доказу на підтвердження обґрунтованості побоювань загрози життю, не доведено існування умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та наявності підстав для прийняття ДМС України відповідного рішення.
В даному випадку, відповідно до зібраної судом інформації по країні походження позивача вбачається, що його повернення до Республіки Таджикистан не несе останньому особистої загрози життю чи здоров'ю.
Отже, суд дійшов висновку про відсутність підстав вважати, що в разі повернення до Республіки Таджикистан буде існувати загроза життю, безпеці, свободі, фізичній недоторканості позивача та інші суттєві порушення прав людини або позивач зіткнеться з серйозною та індивідуальною загрозою життю або особистості виключно в силу самого факту перебування на території Республіки Таджикистан.
Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Таким чином, з'ясувавши фактичні обставини справи та проаналізувавши зібрані по справі докази, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 2, 72-77, 139, 241-246, 251 Кодексу адміністративного судочинства України суд -
Адміністративний позов Громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення може бути оскаржено до Шостого апеляційного адміністративного суду в порядку та у строки, встановлені статтями 295 - 297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Т.І. Шейко