справа№380/11173/20
18 лютого 2021 року
Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Брильовського Р.М. розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Львівській області про визнання протиправними та скасування вимог,-
На розгляд Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Львівській області, у якій просить суд скасувати вимогу №Ф-6275-53У від 06.11.2019 та вимогу № Ф-6275-53У від 07.02.2019, виданих Головним управлінням ДПС у Львівській області.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань відсутні відомості щодо позивача як фізичної особи-підприємця, діяльності як фізична особа- підприємець остання не здійснювала, статусу платника єдиного внеску не набувала. Позивач вважає, що вона не є платником єдиного внеску згідно із Законом України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування». Окрім того, позивач зазначила, що працює за трудовим договором в Комунальному некомерційному підприємстві «Радехівська центральна районна лікарня» Радехівської районної ради, тому єдиний соціальний внесок з її заробітної плати сплачується роботодавцем у встановленому законом порядку. З вищенаведених підстав вважає, що спірні вимоги є незаконними та такими, що підлягають скасуванню. Просила позов задовольнити.
Відповідач у встановлений судом строк подав відзив на позов, в якому просить суд відмовити в задоволенні позовних вимог. Свої заперечення обґрунтовує тим, що згідно інформаційної бази даних АІС „Податковий блок” ОСОБА_1 перебуває на обліку в Радехівській ДПІ ГУ ДПС у Львівській області як фізична особа-підприємець з 13.05.1999, дата взяття на податковий облік 13.05.1999 за №390 на загальній системі оподаткування і до сьогодні. Зазначив, що рішення про припинення підприємницької діяльності ФОП ОСОБА_1 не приймалось, про що свідчать дані з ЄДР. Згідно облікових даних інформаційної системи органу доходів і зборів станом на 31.01.2019 заборгованість ФОП ОСОБА_1 по єдиному внеску (код класифікації доходів бюджету 71040000) становила 18276,72 грн., станом на 31.10.2019 - 26539,26 грн., а станом на 18.12.2020 - 35 588,74 грн. На підставі цих даних Головним управлінням ДФС у Львівській області відповідно до вимог чинного законодавства сформовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 07.02.2019 № Ф-6275-53 на суму 18 276,72 грн. та від 06.11.2019 № Ф-6275-53 на суму 26 539,26 грн., які були надіслані листами з повідомленнями про врученням на адресу ФОП ОСОБА_1 . Відповідач вважає, що вимоги про сплату боргу (недоїмки) сформовано та надіслано відповідно до вимог чинного законодавства, тому просив у задоволенні позову відмовити.
Згідно з пунктом 3 частини 3 статті 246 КАС України суд зазначає, що 02.12.2020 ухвалою Львівського окружного адміністративного суду заяву про забезпечення позову ОСОБА_1 задоволено повністю; зупинено стягнення на підставі вимог №Ф-6275-53У від 06.11.2019 та № Ф-6275-53У від 07.02.2019, виданих Головним управлінням ДПС у Львівській області до набрання законної сили рішенням у справі №380/11173/20.
Ухвалою судді від 04.12.2020 прийнято позовну заяву до провадження та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
28.01.2021 ухвалою Львівського окружного адміністративного суду відмовлено у прийнятті заяви ОСОБА_1 про збільшення позовних вимог від 19.01.2021.
Того ж дня ухвалою Львівського окружного адміністративного суду відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про витребування доказів у справі № 380/11173/20.
Сторони належним чином повідомлені про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження, підтвердженням чого є наявні в матеріалах справи повідомлення про вручення поштового відправлення.
Відповідно до частини 5 статті 262 КАС України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше.
Враховуючи наведене, суд розглядає справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Відповідно до частини 4 статті 229 КАС України у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
З'ясувавши обставини, на які позивач посилається як на підставу своїх вимог, заперечення відповідача, дослідивши докази, якими вони обґрунтовуються, суд, даючи правову оцінку спірним правовідносинам, виходив з наступного.
Суд встановив, що згідно з облікових даних інформаційної системи органу доходів і зборів заборгованість ФОП ОСОБА_1 (дівоче прізвище позивача - ОСОБА_2 ) по єдиному внеску (код класифікації доходів бюджету 71040000) станом на 31.01.2019 становила 18276,72 грн., станом на 31.10.2019 - 26539,26 грн., а станом на 18.12.2020 - 35 588,74 грн.
Відповідно до ст. 25 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове соціальне страхування» та на підставі даних інформаційної системи органу доходів і зборів, Головним управлінням ДФС у Львівській області сформовано податкову вимогу №Ф-6275-53 від 14.02.2019 на суму 18276, 22 грн та податкову вимогу №Ф-6275-53 від 06.11.2019 на суму 26539, 26 грн.
Не погодившись із вказаними спірними податковими вимогами позивач звернулася з позовом до суду.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади, їх посадові особи повинні діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку регулюються Законом України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» №2464-VI від 08.07.2010 (далі - Закон №2464).
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону №2464 єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Пунктом 10 ч. 1 ст. 1 Закону №2464, визначено, що страхувальники - роботодавці та інші особи, які відповідно до цього Закону зобов'язані сплачувати єдиний внесок.
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 4 Закону №2464, платниками єдиного внеску є фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.
Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 6 Закону №2464 платник єдиного внеску зобов'язаний своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 7 Закону №2464 єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць.
Згідно з п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону №2464 мінімальний страховий внесок - це сума єдиного внеску, що визначається розрахунково як добуток мінімального розміру заробітної плати на розмір внеску, встановленого законом на місяць.
Частиною 5 ст. 8 Закону №2464 для зазначеної категорії платників встановлена обов'язкова ставка єдиного внеску, що дорівнює 22 відсотки бази нарахування.
З матеріалів справи встановлено та не заперечувалось сторонами, що позивач до винесення спірних вимог єдиний внесок як фізична особа-підприємець не сплачувала.
Разом з тим, суд вважає за необхідне звернути увагу на наступне.
01.07.2004 набув чинності Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» (у подальшому змінено назву на Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань»).
Відповідно до ч. 1 ст. 4 вказаного Закону державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців - засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.
Згідно з ч. 1 ст. 7 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення державних органів та органів місцевого самоврядування, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб, громадські формування, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб-підприємців з Єдиного державного реєстру.
01.07.2010 прийнято Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» №2390-VI, (надалі також - Закон №2390-VI), який набув чинності 03.03.2011.
Відповідно до підпунктів 2, 3 Розділу II Прикінцеві та перехідні положення цього Закону процес включення до Єдиного державного реєстру відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, завершується через рік, починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Усі юридичні особи та фізичні особи - підприємці, створені та зареєстровані до 1 липня 2004 року, зобов'язані у встановлений пунктом 2 цього розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до Єдиного державного реєстру та для заміни свідоцтв про їх державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка або для отримання таких свідоцтв.
Пункт 3 Розділу II Прикінцеві та перехідні положення №2390-VI у зв'язку із набранням чинності Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення процедур припинення юридичних осіб та підприємницької діяльності фізичних осіб - підприємців за їх рішенням» від 19.05.2011 №3384-VI (далі - Закон №3384-VI) викладено в такій редакції: «Усі юридичні особи та фізичні особи-підприємці, створені та зареєстровані до 1 липня 2004 року, зобов'язані у встановлений пунктом 2 цього розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до Єдиного державного реєстру. Державний реєстратор при надходженні від юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців реєстраційної картки зобов'язаний, відповідно до вимог статті 19 цього Закону, провести включення відомостей про діючі юридичні особи та фізичних осіб - підприємців і видати їм виписку з Єдиного державного реєстру».
Відповідно до пунктів 7, 8 Розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону №2390-VI спеціально уповноважений орган з питань державної реєстрації протягом місяця з дати завершення процесу включення до Єдиного державного реєстру відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, передає відомості про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, включених до Єдиного державного реєстру, органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування, які в межах своїх повноважень ведуть облік юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців та/або проводять реєстрацію юридичних осіб будь-яких організаційно-правових форм та фізичних осіб-підприємців. Після закінчення передбаченого для включення відомостей до Єдиного державного реєстру строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, уповноважені органи у місячний строк проводять остаточне звірення даних відомчих реєстрів (баз даних реєстрів, журналів реєстрації, обліку тощо), за результатами якого готують аналітичну інформацію для передачі її тимчасовим міжвідомчим спеціальним комісіям, утвореним з метою проведення в Автономній Республіці Крим та відповідних областях інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, відомості про яких до строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, не включені до Єдиного державного реєстру.
Пунктом 4 та абз. 2 п. 8 Розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону №2390-VI передбачено, що свідоцтва про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, після настання встановленого пунктом 2 цього розділу строку вважаються недійсними; за результатами проведеної тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями роботи відомості про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, включаються до Єдиного державного реєстру з відміткою про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, вважаються недійсними.
За визначеннями частини першої статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 73 КАС).
Згідно з частиною першої та другої статті 77 КАС кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Так, відповідачем прийнято вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 14.02.2019 № Ф-6275-53У на суму 18276,22 грн та від 06.11.2019 № Ф-6275-53У на суму 26539, 26 грн.
Підставою для прийняття спірних вимог відповідач посилається на те, що ОСОБА_1 перебуває на обліку в Радехівській ДПІ ГУ ДПС у Львівській області як фізична особа-підприємець з 13.05.1999, дата взяття на податковий облік 13.05.1999 за №390 на загальній системі оподаткування і до сьогодні.
На підтвердження своєї позиції відповідач надає ідентифікаційні дані щодо ОСОБА_2 (дівоче прізвище позивача) за РНОКПП - НОМЕР_1 , згідно з якою дата реєстрації ОСОБА_2 як фізичної особи-підприємця відбулася 1999 році за № 390.
Однак, як стверджує позивач у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань відсутні відомості, що позивач є або була зареєстрована як фізична особа-підприємець.
Судом перевірено інформацію відкритих даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань за критерієм пошуку «прізвищем, ім'ям, та по батькові», «РНОКПП» та встановлено, що у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань записів за прізвищем, ім'ям, та по батькові - ОСОБА_2 (дівоче прізвище позивача) та РНОКПП - НОМЕР_1 не знайдено, що свідчить про відсутність такого суб'єкта господарювання.
Згідно з пунктом 4 частини 1 статті 1 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» від 15.05.2003 №755-IV (далі - Закон №755-IV, тут і в подальшому в редакції станом на час виникнення спірних правовідносин) державна реєстрація юридичних осіб, громадських формувань, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців (далі - державна реєстрація) - офіційне визнання шляхом засвідчення державою факту створення або припинення юридичної особи, громадського формування, що не має статусу юридичної особи, засвідчення факту наявності відповідного статусу громадського об'єднання, професійної спілки, її організації або об'єднання, політичної партії, організації роботодавців, об'єднань організацій роботодавців та їхньої символіки, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, зміни відомостей, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, про юридичну особу та фізичну особу - підприємця, а також проведення інших реєстраційних дій, передбачених цим Законом.
Частина 4 статті 9 Закону №755-IV вмістить перелік відомостей, які містяться в Єдиному державному реєстрі про фізичну особу - підприємця, зокрема, п. 7) дата та номер запису в Єдиному державному реєстрі; п.16) місце зберігання реєстраційної справи в паперовій формі.
Відповідно до частини 1 та частини 3 статті 10 Закону №755-IV, якщо документи та відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, внесені до нього, такі документи та відомості вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою.
Якщо відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, не внесені до нього, вони не можуть бути використані у спорі з третьою особою, крім випадків, коли третя особа знала або могла знати ці відомості.
Виходячи зі змісту вказаної норми, суд дійшов висновку про відсутність у позивача статусу фізичної особи-підприємця. Жодного іншого належного та допустимого доказу того, що позивач зареєстрована як фізична особа-підприємець, до суду не надано.
Вказані обставини свідчать на користь висновку про те, що позивач фактично не могла здійснювати підприємницьку діяльність, оскільки матеріали справи не містять належних та допустимих доказів отримання позивачем свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця.
Спір з аналогічними обставинами і правовідносинами був предметом розгляду у справі №260/81/19, яку було передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
За результатами розгляду справи, Велика Палата ухвалила постанову від 01 липня 2020 року, у якій, здійснивши системне тлумачення норм права, сформулювала правовий висновок про те, що статус ФОП є формою реалізації конституційного права на підприємницьку діяльність, відсутність підтвердженого у визначеній державою формі реалізації цього права у нових умовах нормативно-правового регулювання після 2004 року виключає можливість автоматичного перенесення набутих до 1 липня 2004 року ознак суб'єкта господарювання, оскільки особа не може бути примушена до реалізації наданого їй права в цих умовах, а користується ним на власний розсуд. Водночас зміни у процедуру адміністрування системи державної реєстрації фізичних осіб-підприємців, запроваджені законами №2390-VI та №1155-VII, не спростовують наведених висновків щодо природи визначення статусу ФОП, а лише визначають регулювання діяльності уповноважених органів у відношенні до фізичних осіб, які мають намір продовжувати здійснювати підприємницьку діяльність, розпочату ними до 1 липня 2004 року, що підтверджується виконанням ними обов'язку подати реєстраційну картку або ж констатації відмови особи від набуття статусу ФОП шляхом неподання реєстраційної картки, що за змістом нормативних приписів мало наслідком відмову в заміні свідоцтва про державну реєстрацію на бланки нового зразка та внесення відмітки до ЄДР про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, вважаються недійсними. Таким чином, виключалася можливість законного здійснення підприємницької діяльності, а відтак отримання доходу від такої діяльності.
Велика Палата Верховного Суду також підкреслила те, що існування нечіткого, суперечливого нормативного регулювання на час виникнення спірних правовідносин порушує принцип правової визначеності.
З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що відсутність офіційного підтвердження в особи статусу ФОП шляхом проходження реєстраційних процедур у порядку, визначеному Законом № 755-IV, що виключає можливість законного здійснення підприємницької діяльності та отримання відповідних доходів, за відсутності фактичних доказів протилежного, виключає і можливість формальної та фактичної участі позивача у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування за відповідним статусом.
Таким чином, статус фізичної особи-підприємця - це юридичний статус, який засвідчує право особи на заняття підприємницькою діяльністю, а саме: самостійною, ініціативною, систематичною, на власний ризик господарською діяльністю, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Виключно фізична-особа підприємець, зареєстрована в установленому порядку, яка має право здійснювати підприємницьку діяльність і перебуває на загальній або спрощеній системі оподаткування, вважається платником єдиного внеску і зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу (за умови, що така особа не є найманим працівником).
За встановленими у даній справі обставинами позивач не мала можливості здійснювати підприємницьку діяльність, оскільки її свідоцтво про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності є недійсним, а з реєстраційною карткою для включення відомостей про неї як фізичної особи-підприємця до ЄДР та для заміни свідоцтва про її державну реєстрацію на свідоцтво про державну реєстрацію єдиного зразка позивач не зверталася, що спростовує факт наявності у неї статусу фізичної особи-підприємця в розумінні Закону №755-IV і, як наслідок, належність позивача до платників єдиного внеску відповідно до п.4 ч.1 ст.4 Закону № 2464-VI.
Підсумовуючи вищенаведене, суд вважає, що доводи відповідача про наявність у позивача статусу фізичної особи-підприємця не базується на фактичних обставинах та нормах права. Надані позивачем докази цілком доводять відсутність у позивача такого статусу, а надані відповідачем докази абсолютно не спростовують цього факту.
Така обставина вказує на те, що позивач не є страхувальником у розумінні Закону №2464-VI та не має обов'язку щодо сплати єдиного соціального внеску, а отже, вимоги про сплату боргу прийняті стосовно позивача є необґрунтованими.
За таких обставин, у контролюючого органу були відсутні підстави для нарахування позивачу єдиного внеску, як фізичній особі-підприємцю та виставлення відповідних вимог.
Крім цього згідно з абзацом 2 пункту 1 частини 1 статті 4 Закону №2464-VI, платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.
Згідно з абзацом 1 пункту 1, пункту 3 частини 1 статті 7 Закону №2464-VI єдиний внесок нараховується: для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України «Про оплату праці», та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами; для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
З огляду на предмет спору у даній справі, суд зазначає, що особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем.
Інше тлумачення норм Закону №2464-VI щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в податкових органах і зареєстровані як фізичні особи-підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.
Аналогічний висновок викладено в постанові Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 440/2149/19.
Суд зазначає, що в спірних правовідносинах предметом оскарження є вимоги від 14.02.2019 № Ф-6275-53У на суму 18276,22 грн та від 06.11.2019 № Ф-6275-53У на суму 26539, 26 грн.
Як вбачається із довідки КНП «Радехівська центральна районна лікарня» Радехівської районної ради № 173к від 30.11.2020 ОСОБА_1 працює у КНП «Радехівська ЦРЛ» на посаді сестри медичної акушерсько-гінекологічного відділення з 01.10.2003 і продовжує працювати до сьогодні.
Таким чином, у спірний період позивач як найманий працівник була застрахованою особою в розумінні Закону №2464-VI, і єдиний внесок за неї нараховував та сплачував роботодавець в розмірі не менше мінімального.
Сплата роботодавцем єдиного внеску за позивача з 1998-2020 рр. підтверджується індивідуальними відомостями про застраховану особу з Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Доказів отримання позивачем у вказаний період доходів від провадження підприємницької діяльності відповідачем не надано.
Підсумовуючи вищевикладене, суд зазначає, що у спірний період позивач була найманим працівником, тому роботодавець сплачував за позивача страхові внески. У даному випадку у позивача у вказаний період був відсутній обов'язок зі сплати єдиного внеску як у фізичної особи-підприємця, оскільки за таким умов відбудеться подвійна сплата єдиного внеску, що суперечить принципам податкового законодавства.
Зважаючи на те, що позивач була найманим працівником, щодо неї відсутнє офіційне підтвердження статусу ФОП шляхом проходження реєстраційних процедур у порядку, визначеному Законом № 755-IV, суд дійшов висновку, що недоїмка зі сплати єдиного внеску нарахована безпідставно, тому спірні вимоги підлягають скасуванню, а позов задоволенню.
Щодо вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача понесених ним судових витрат на правничу у допомогу у розмірі 6000 грн, суд зазначає таке.
Компенсація витрат на професійну правничу допомогу здійснюється у порядку, передбаченому ст. 134 КАС України.
Так, за змістом ч. 3 ст. 134 КАС України для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Відповідно до ч. 4 ст. 134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
На підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу представником позивача надано:
- договір про надання правової допомоги №2/1211 від 12.11.2020, укладений між позивачем та Адвокатським об'єднанням "Галицька правнича група";
- свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю серії ЛВ № 001098 від 07.08.2018;
- ордер про надання правничої (правової) допомоги серії ВС № 1047591 від 27.11.2020 на підставі договору про надання правової допомоги №2/1211 від 12.11.2020 ;
- акт здачі приймання робіт (наданих послуг) № 25 від 05.02.2021;
- звіт до акту здачі приймання робіт (наданих послуг) № 25 від 05.02.2021;
- квитанцію № 0.0.2004357691.1 від 05.02.2021 про сплату позивачем 6000 грн за надання правової допомоги у справі згідно з договором №2/1211 від 12.11.2020.
Поряд з цим, ч. ч. 5, 6 ст.134 КАС України передбачено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог ч. 5 цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Відповідно до ч. 7 ст. 134 КАС України обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
З аналізу статті 134 КАС України, випливає, що крім того, що зазначена стаття забезпечує право особи на правову допомогу, з іншого боку, вона запобігає зловживанню правом на компенсацію витрат на правову допомогу в т.ч. неоднаковій судовій практиці, встановлюючи критерії співмірності, які визначені в ч. 5 цієї статті. Тобто, суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат обґрунтовано у кожному конкретному випадку за критеріями співмірності необхідних і достатніх витрат.
Таким чином, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.
При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченого адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.
Аналогічний висновок щодо застосування норм права висловлений у постанові Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №200/14113/18-а, що в силу ч. 5 ст. ст. 242 КАС України враховується судом при застосуванні норм права до спірних правовідносин.
Також Верховний Суд неодноразово зазначав, що склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі (серед інших, постанова Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 у справі № 826/1216/16).
Згідно з ч. 2 ст. 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Так, відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, відзначено у пункті 95 рішення у справі "Баришевський проти України" (Заява № 71660/11), пункті 80 рішення у справі "Двойних проти України" (Заява № 72277/01), пункті 88 рішення у справі "Меріт проти України" (заява № 66561/01), заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
Крім того, у пункті 154 рішення Європейського суду з прав людини у справі Lavents v. Latvia (заява 58442/00) зазначено, що згідно зі статтею 41 Конвенції Суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов'язково понесені та мають розумну суму.
Як вбачається із звіту до акту здачі приймання робіт (наданих послуг) № 25 від 05.02.2021, Адвокатським об'єднанням "Галицька правнича група" на підставі Договору про надання правової допомоги №2/1211 від 12.11.2020 у повному обсязі виконано зобов'язання щодо: ознайомлення з документами, визначення додаткових доказів для справи - час виконання 1 година; виготовлення позовної заяви та додатків до неї - час виконання 9 годин; виготовлення заяви про забезпечення позову - час виконання 0, 30 годин; ознайомлення з відзивом на позовну заяву час - виконання 0, 30 годин; отримання витягу від ГУ Пенсійного фонду України у Львівській області та виготовлення заяви про долучення додатків (матеріалів) до справи - час виконання 1 година. Загальна витрата часу на виконання вищезазначених робіт становить 12 годин, а загальна вартість за їх виконання відповідно до акту здачі приймання робіт (наданих послуг) № 25 від 05.02.2021 становить 6000, 00 грн з розрахунку 500 грн за 1 годину.
Квитанцією № 0.0.2004357691.1 від 05.02.2021 підтверджується сплата позивачем 6000 грн за надання правової допомоги у справі згідно з договором №2/1211 від 12.11.2020.
Суд зазначає, що предмет спору в цій справі не є складним, не потребує вивчення великого обсягу фактичних даних, обсяг і складність складених процесуальних документів не є значними.
З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що заявлений представником позивача до відшкодування розмір витрат на правничу допомогу є неспівмірним зі складністю справи та непропорційним до предмета спору, а тому підлягає зменшенню до 2000,00 грн, що, на думку суду, відповідатиме вимогам розумності та співмірності.
Як вбачається із матеріалів справи позивач за подання даного позову сплатила судовий збір у розмірі 3363,20 грн.
Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, усі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі.
Таким чином, за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача слід стягнути судовий збір в сумі 840, 80 грн.
03.12.2020 позивач подав уточнену позовну заяву відповідно до якої зменшив позовні вимоги, а саме виключив дві вимоги немайнового характеру.
Відповідно до статті 7 Закону України «Про судовий збір» сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі зменшення розміру позовних вимог або внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом.
Відповідно до пункту 3 частини 6 статті 246 КАС України у разі необхідності у резолютивній частині також вказується про повернення судового збору.
З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що слід повернути позивачу сплачений судовий збір у розмірі 2522, 40 грн з Державного бюджету України, у зв'язку із зменшенням позовних вимог та сплатою судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом.
Керуючись ст.ст. 19-21, 72-77, 242-246, 255, 293, 295, підп.15.5 п.15 Перехідних положень КАС України, суд, -
Позов задовольнити повністю.
Визнати протиправними та скасувати вимогу Головного управління ДПС у Львівській області про сплату боргу (недоїмки) №Ф-6275-53У від 06.11.2019 та вимогу Головного управління ДФС у Львівській області про сплату боргу (недоїмки) № Ф-6275-53У від 07.02.2019.
Стягнути з Головного управління ДПС у Львівській області (79003, м. Львів, вул. Стрийська, 35, код ЄДРПОУ 43143039) за рахунок його бюджетних асигнувань 840 (вісімсот сорок) грн 80 коп сплаченого судового збору на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ).
Стягнути з Головного управління ДПС у Львівській області (79003, м. Львів, вул. Стрийська, 35, код ЄДРПОУ 43143039) за рахунок його бюджетних асигнувань 2000 (дві тисячі) грн витрат на правничу допомогу на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ).
Повернути з Державного бюджету України судовий збір у розмірі 2522 (дві тисячі п'ятсот двадцять дві) грн 40 коп ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ).
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається через Львівський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя Р.М. Брильовський