Дата документу 10.02.2021 Справа № 2-2226/11
Єдиний унікальний №2-2226/11 Головуючий у 1 інстанції Баруліна Т.Є.
Провадження № 22-ц/807/592/21 Суддя-доповідач Онищенко Е.А.
10 лютого 2021 року м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:
головуючого Онищенка Е.А.
суддів: Бєлки В.Ю.,
Кухаря С.В.
за участю секретаря судового засідання Книш С.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 на ухвалу Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 20 жовтня 2020 року у справі за заявою ОСОБА_1 про заміну сторони у виконавчому проваджені та визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню у справі за позовом ПАТ «ТАСкомбанк» до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором,-
У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суд з заявою про заміну сторони у виконавчому проваджені та визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню у справі за позовом ПАТ «ТАСкомбанк» до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором.
В обґрунтування заяви зазначено, що 20 липня 2006 року між АТ «ТАС-Бізнесбанк» і ОСОБА_4 був укладений договір поруки №П(15)95-06 з метою забезпечення виконання грошових зобов'язань ОСОБА_3 за кредитним договором №КФ(15)95-06 від 20.07.06 в сумі 22000 доларів США. Внаслідок невиконання ОСОБА_3 своїх грошових зобов'язань за обумовленим кредитним договором Ленінським районним судом м. Запоріжжя було прийнято рішення від 18.12.13 по справі №2-2226/11, у відповідності до якого стягнуто солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 заборгованість в сумі 181619,56 гривень та судові витрати в сумі 1820 гривень.
ОСОБА_4 змінила прізвище на ОСОБА_1 . На підставі виконавчого листа Ленінського районного суду №2-2226/11 розпочато виконавче провадження №59660775.
01.09.2020 року між АТ «Таскомбанк» і ОСОБА_1 було укладено договір, у відповідності до якого розірвано договір поруки №П( 15)95-06 від 20.07.06 у зв'язку із сплатою ОСОБА_1 на користь АТ «Таскомбанк» 100000 гривень та обумовлено, що після сплати ОСОБА_1 100000 гривень на користь АТ «Таскомбанк» останній припиняє примусове стягнення та повертає виконавчий лист з виконання в зв'язку з його погашенням.
Просила суд замінити боржника у виконавчому провадженні №59660775 з ОСОБА_4 на ОСОБА_1 . Виконавчий лист Ленінського районного суду м. Запоріжжя по справі № 2-2226/11 в частині стягнення коштів з ОСОБА_4 ( ОСОБА_1 ) визнати таким що не підлягає до виконання.
Ухвалою Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 20 жовтня 2020 року відмовлено у задоволенні заяви.
Не погоджуючись із зазначеною ухвалою суду ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неповне з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, незастосування норм матеріального права, які у даній справі підлягають застосуванню, та порушення норми процесуального права, просить ухвалу суду скасувати та задовольнити заяву в частині визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню.
Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю - доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.
Згідно п.1 ч.1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість:
1) керує ходом судового процесу;
2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами;
3) роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій;
4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом;
5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.
Ухвала суду першої інстанції відповідає вказаним вимогам.
Відмовляючи у задоволенні заяви, суд першої інстанції виходив з відсутності правових підстав для визнання виконавчого документу таким, що не підлягає виконанню відповідно до положень ст.. 432 ЦПК України.
Колегія судді погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції з наступних підстав.
Відповідно до ст. 129-1 Конституції України судове рішення є обов'язковим до виконання.
За змістом ст. 1 Закону України "Про виконавче провадження" (далі Закон) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Основні засади виконавчого провадження визначені у статті 2 Закону.
Виконання судового рішення, відповідно до змісту рішення Конституційного Суду України № 5-рп/2013 від 26.06.2013 року по справі № 1-7/2013, є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави; невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 20 липня 2004 року по справі «Шмалько проти України» вказав, що право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду (пункт 43)
У рішенні Європейського Суду з прав людини у справі «Півень проти України» заява №56849/00, 29 червня 2004 року, суд дійшов висновку, що відповідно до українського законодавства саме на державній виконавчій службі лежить обов'язок належно, у повному обсязі і без затримок виконувати рішення суду, що передбачає вжиття всіх необхідних заходів, які передбачені законом і повинні привести до виконання рішення.
Відповідно до ст. 18 ЦПК України, судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.
Судом встановлено та з матеріалів справи вбачається, що рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 18 грудня 2013 року ухвалено рішення, залишене без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 19 березня 2014 року, відповідно до якого стягнуто солідарно з ОСОБА_3 і ОСОБА_4 на користь ПАТ «ТАСкомбанк» заборгованість за кредитним договором №КФ(15) 95-06 від 20.07.2006 року у розмірі 181 619,56 грн.; витрати по оплаті судового збору у розмірі 1700,0 грн. та витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи у розмірі 120 грн.
22 грудня 2017 року Ленінським районним судом м. Запоріжжя постановлено ухвалу про видачу дублікату виконавчого листа та поновлення строку на його пред'явлення.
В заяві ОСОБА_1 просила замінити сторону у виконавчому проваджені №59660775 з ОСОБА_4 на ОСОБА_1 .
Ухвала суду першої інстанції в частині відмови у задоволені заяви про заміну сторони у виконавчому провадженні не оскаржена, тому апеляційним судом не переглядається в цій частині.
Крім того, в заяві ОСОБА_1 просила суд визнати таким, що не підлягає виконанню виконавчий лист Ленінського районного суду м. Запоріжжя № 2-2226/11 в частині стягнення грошових коштів та судового збору з ОСОБА_4 на користь ПАТ «ТАСкомбанк».
На підтвердження доводів, викладених в заяві ОСОБА_1 надала Договір про внесення змін та доповнень до Договору поруки №П (15) 95-06 від 20 липня 2006 року укладений 01 вересня 2020 та копією квитанції №11452804 від 01 вересня 2020 року про сплату 3629,00 доларів США еквівалент у гривнях 100 021,77 грн.
Положеннями статті 432 ЦПК України визначено, що суд, який видав виконавчий документ, може за заявою стягувача або боржника виправити помилку, допущену при його оформленні або видачі, чи визнати виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню. Суд визнає виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, якщо його було видано помилково або якщо обов'язок боржника відсутній повністю чи частково у зв'язку з його припиненням, добровільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших причин.
Суд першої інстанції дійшов вірного та обґрунтованого висновку про те, що наслідком визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, відповідно до п. 5 ч.1 ст. 39 Закону України «Про виконавче провадження» є закінчення виконавчого провадження у разі скасування або визнання нечинним рішення, на підставі якого виданий виконавчий документ, або визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню.
Приписами п. 9 ч. 1 ст. 39 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що у разі, якщо виконавчий лист вже пред'явлено до виконання і виконавче провадження відкрите, після чого боржником сплачено заборгованість на користь стягувача, підставою закінчення виконавчого провадження є повне фактичне виконання судового рішення. Підстави для визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, у такому разі відсутні.
У пункті 2 Договору про внесення змін та доповнень до Договору поруки №П (15) 95-06 від 20 липня 2006 року зазначено, що після виконання п.1 цього договору, Кредитор припиняє примусове стягнення з поручителя за рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 18.12.2013 р. по справі №2-2226/11 та повертає виконавчий лист з виконання у зв'язку з його повним погашенням.
ОСОБА_1 ні до суду першої, ні до суду апеляційної інстанції не надало доказів у відповідності до вимог ст.ст. 76, 77 ЦПК України, того, що після виконання п.1 зазначеного Договору стягувач ПАТ «ТАСкомбанк» не відкликав виконавчий лист, та що він на даний час перебуває на виконанні.
Судом першої інстанції вірно встановлено, що згідно копії квитанції №11452804 від 01.09.2020 року отримувачем сплачених коштів зазначено саме ОСОБА_3 , а не стягувача АТ «ТАСкомбанк».
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку про відсутність правових підстав для визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, які визначені ч.2 ст.432 ЦПК України.
З урахуванням того, що доводи апеляційної скарги, є ідентичними доводам заяви про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, яким суд надав належну оцінку, висновки суду є достатньої аргументованими, при цьому колегія суддів враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі "Руїз Торія проти Іспанії", §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії").
При цьому, одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі "Рябих проти Росії" (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, пп. 51 і 52, ECHR 2003-X) (пункт 46 рішення). Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява N 3236/03).
Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції по суті вирішення вказаної заяви та не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у апеляційній скарзі скаржник.
З огляду на вищевикладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку щодо відсутності правових підстав для визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню.
Частиною першою статті 229 ЦПК України передбачено, що суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі: ознайомитися з письмовими та електронними доказами, висновками експертів, поясненнями учасників справи, викладеними в заявах по суті справи, показаннями свідків, оглянути речові докази.
Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.
Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.
Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Докази та обставини, ні які посилається скаржник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідження та встановленні судом дотримані норми матеріального і процесуального права.
На підставі наведеного, висновки суду першої інстанції є обґрунтованими та узгоджуються з матеріалами справи, при встановленні зазначених фактів судом не було порушено норм цивільного процесуального законодавства й правильно застосовано норми матеріального права.
Доводи апеляційної скарги, матеріали справи та зміст оскаржуваного судового рішення, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які передбачені нормами ЦПК України як підстави для скасування рішень.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Наведені скаржником в апеляційній скарзі доводи не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення скаржником норм процесуального закону.
З огляду на наведене вбачається, що судом з дотриманням вимог ст. ст. 89,263 ЦПК України дана належна оцінка доказам по справі, вірно встановлений характер спірних правовідносин і обґрунтовано зроблено висновок про відсутність правових підстав для визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню.
На підставі вищенаведеного, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що ухвалу суду постановлено з додержанням вимог закону і підстав для її скасування не вбачається.
Керуючись ст. ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Ухвалу Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 20 жовтня 2020 року у цій справі залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 17 лютого 2021 року.
Головуючий
Судді: