Дата документу 10.02.2021 Справа № 334/4443/18
Єдиний унікальний №334/4443/18 Головуючий у 1 інстанції Гнатюк О.М.
Провадження № 22-ц/807/303/21 Суддя-доповідач Онищенко Е.А.
10 лютого 2021 року м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:
головуючого Онищенка Е.А.
суддів: Бєлки В.Ю.,
Кухаря С.В.
за участю секретаря судового засідання Книш С.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 01 липня 2020 року у справі за позовом заступника керівника Запорізької місцевої прокуратури № 3 Запорізької області в інтересах Запорізької міської ради до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , третя особа: приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Запорізької області Сенченко Валерій Михайлович, про визнання недійсним договору дарування квартири, витребування майна,-
У червні 2018 року заступник керівника Запорізької місцевої прокуратури № 3 Запорізької області в інтересах Запорізької міської ради звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , третя особа: приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Запорізької області Сенченко В.М., про визнання недійсним договору дарування квартири, витребування майна.
В обґрунтування позову зазначено, що в провадженні СВ Дніпровського ВП ГУНП в Запорізькій області перебуває кримінальне провадження № 12017080050004748 від 27.10.2017, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 358 КК України, процесуальне керівництво здійснюється Запорізькою місцевою прокуратурою №3.
До Запорізької місцевої прокуратури №3 21.09.2017 надійшло звернення від районної адміністрації Запорізької міської ради по Дніпровському району, в якому зазначено, що до комунального підприємства «Наше місто» звернулася ОСОБА_1 для переоформлення особового рахунку на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , та надала свідоцтво про право власності на зазначене майно № НОМЕР_1 від 11.03.1994, у якому зазначено, що квартира належить на праві приватної власності ОСОБА_3 та є приватизованою.
Оригінал зазначеного звернення та копія свідоцтва про право власності № НОМЕР_1 від 11.03.1994 міститься в матеріалах кримінального провадження № 12017080050004748. Матеріали кримінального провадження знаходяться у СВ Дніпровського ВП ГУНП у Запорізькій області за адресою: м. Запоріжжя, пр. Соборний, 191.
За інформацією адміністрації, яка є уповноваженим органом приватизації на території Дніпровського району м. Запоріжжя від 14.11.2017 встановлено, що свідоцтво про приватизацію № НОМЕР_1 видавалося 14.02.1994 на квартиру АДРЕСА_2 та на інших осіб.
Відповідно до інформації районної адміністрації Запорізької міської ради по Дніпровському району від 21.02.2018 встановлено, що до адміністрації, як до органу приватизації заяви про приватизацію вищезазначеної квартири не надходило.
У ході розслідування кримінального провадження з'ясовано, що ОСОБА_3 надавши приватному нотаріусу Запорізького міського нотаріального округу Запорізької області Сенченку В.М. свідоцтво про право власності на житло № 1313 від 11.03.1994 подарувала ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_3 . Вказаний договір дарування квартири від 10.08.2016 посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Запорізької області Сенченком В.М. та зареєстровано за №751.
У подальшому ОСОБА_4 відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 15.09.2016 продав зазначений об'єкт нерухомого майна ОСОБА_1 . Вказаний договір посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Запорізької області Сенченком В.М. та зареєстровано за № 873.
Згідно п. 1 договору купівлі-продажу квартири, Продавець зобов'язався передати у власність, а Покупець зобов'язався прийняти у власність та сплатити грошову суму за належну Продавцю на праві приватної власності квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_4 .
Оригінал договору дарування від 10.08.2016, реєстраційний № 751, та оригінал договору купівлі-продажу від 15.09.2016, реєстраційний номер № 873, оригінал свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1 від 11.03.1994 вилучені та долучені до матеріалів кримінального провадження № 12017080050004748.
Під час допиту ОСОБА_3 встановлено, що у 2014 році у останньої викрали паспорт громадянина України, про що ОСОБА_3 повідомила органи поліції. Крім того допитана зазначила, що квартира за адресою: АДРЕСА_1 , їй ніколи не належала та відношення до неї не має.
За інформацією Новомиколаївського районного сектору України УДМС в Запорізькій області від 19.04.2018 встановлено, що 16.10.2015 ОСОБА_3 зверталася з заявою про втрату свого паспорту, а 20.11.2015 нею отримано новий паспорт громадянина України.
Крім того, за інформацією Новомиколаївського ВП Пологівського ВП ГУНП в Запорізькій області від 23.04.2018 встановлено, що ОСОБА_3 зверталася до органів поліції із заявою з приводу викрадення її паспорту.
Відповідно до інформації ТОВ ЗМБТІ від 22.02.2018 інвентаризаційна справа на об'єкт нерухомого майна, за адресою: АДРЕСА_4 , відсутня.
Згідно наданої інформації Департаменту реєстрації послуг Запорізької міської ради від 02.05.2018 встановлено, що за зазначеною адресою зареєстрована ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 14.10.2016 по теперішній час, однак у період з 19.10.1991 по 13.04.2018 був зареєстрований ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
За інформацією Запорізького міського відділу державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області від 11.05.2018 актовий запис про державну реєстрацію народження, шлюбу, розірвання шлюбу, зміни імені, народження дітей відносно ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 відсутній.
У той же час, за інформацією Департаменту правового забезпечення Запорізької міської ради від 22.02.2018 Запорізька міська рада до суду із позовної заявою про визнання договору дарування недійсним та витребування майна у власність міської ради, що стосується вищезазначеного об'єкта нерухомості, не зверталася.
В інформації Департаменту правового забезпечення Запорізької міської ради від 22.05.2018 зазначено, що територіальним громадам належить право комунальної власності.
Відповідно до інформації ГТУЮ у Запорізькій області від 02.01.2018 приватний нотаріус Сенченко Валерій Михайлович припинив свою нотаріальну діяльність, що підтверджується Наказом від 02.08.2017 №170/07.
У інформації районної адміністрації Запорізької міської ради по Дніпровському району від 05.06.2018 зазначено, що свідоцтво про право власності на житло № НОМЕР_1 видано 14.02.1994 на іншу адресу.
За інформацією ТОВ «Місто для людей» від 18.06.2018 особовий рахунок на адресу: АДРЕСА_4 оформлений на ОСОБА_1 , борг станом на 01.06.2018 складає 174,49 грн.
Під час ознайомлення із інвентаризаційною справою об'єкта нерухомості за адресою: АДРЕСА_5 встановлено, що відповідно до виписки з акта державного приймання в експлуатацію будівлі об'єкт нерухомості прийнятий в експлуатацію по акту державного приймання від 30.05.1997, затвердженого постановою виконкому Запорізької міської ради народних депутатів від 30.05.1991 року № 225/7.
Відповідно до висновку про реєстрацію будинку від 11.05.1997 року будинок у повному обсязі належить державі.
За даними Запорізького міжміського бюро технічної інвентаризації будинок АДРЕСА_5 належить міським радам на підставі акту державного приймання в експлуатацію будівлі, затвердженого рішенням виконкому Запорізької міської ради народних депутатів від 30.05.1991 № 225/7, зазначене міститься в довідці.
Відповідно до інформації Департаменту з управління житлово-комунальним господарством від 31.05.2018 кількість громадян, які перебувають на квартирному обліку станом на 01.01.2018 складає 12948, кількість громадян, які перебувають в черзі на першочергове одержання житла складає 4124, кількість громадян, які перебувають в черзі на позачергове одержання житла 1058.
У зв'язку із тим, що свідоцтво про право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_4 ОСОБА_3 не видавалося, остання протиправно, не маючи відповідного обсягу дієздатності розпорядилася зазначеною вище квартирою відповідно до договору дарування, а ОСОБА_4 у подальшому відповідно до договору купівлі-продажу продав її без волі власника, а саме територіальної громади м. Запоріжжя в особі Запорізької міської ради.
За даних обставин, ОСОБА_3 без відповідної правової підстави подарувала ОСОБА_4 квартиру, а останній в свою чергу продав її ОСОБА_1 .
Вважає, що договір дарування від 10.08.2016 необхідно визнати недійсним, а квартиру витребувати у добросовісного набувача ОСОБА_1 у власність територіальної громади м. Запоріжжя в особі Запорізької міської ради.
Посилаючись на вищевикладене, просив суд визнати недійсним договір дарування квартири за адресою: АДРЕСА_4 , загальною площею 39,6 м від 10.08.2016, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_4 , посвідченого та зареєстрованого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Запорізької області Сенченком В.М. в реєстрі № 751; витребувати у ОСОБА_1 у власність територіальної громади м. Запоріжжя в особі Запорізької міської ради майно у вигляді квартири, площею 39,6 м2, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна № 996179723101, яка розташована за адресою: АДРЕСА_4 , вартістю 458 796,00 грн., стягнути з відповідачів судовий збір.
Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 01 липня 2020 року позов задоволено частково.
Визнано недійсним договір дарування квартири за адресою: АДРЕСА_4 , загальною площею 39,6 м від 10.08.2016, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 посвідчений та зареєстрований приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Запорізької області Сенченком В.М. в реєстрі № 751,
Витребувано в ОСОБА_1 у власність територіальної громади м. Запоріжжя в особі Запорізької міської ради майно у вигляді квартири, площею 39,6 м2, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна № 996179723101, яка розташована за адресою: АДРЕСА_4 , вартістю 458 796,00 грн.
Стягнуто з ОСОБА_4 витрати по сплаті судового збору в сумі 4321,97 грн.
Стягнути з ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору в сумі 4321,97 грн.
В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неповне з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, незастосування норм матеріального права, які у даній справі підлягають застосуванню, та порушення норми процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.
Заступник керівника Запорізької місцевої прокуратури № 3 Запорізької області надав суду відзив на апеляційну скаргу, в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Статтею 375 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Статтею 263 ЦПК України передбачено, що законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Ухвалене судом першої інстанції рішення відповідає зазначеним вище вимогам.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що Запорізькою міською радою рішення про відчуження (приватизацію) спірного майна не приймалося, та не було волевиявлення законного власника на відчуження вказаного майна, спірне майно підлягає витребуванню від ОСОБА_1 на підставі ст. 387 ЦК України на користь Запорізької міської ради.
Колегія суддів погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Встановлено та з матеріалів справи вбачається, що 10.08.2016 року укладено договір дарування квартири, відповідно до якого ОСОБА_3 подарувала, а ОСОБА_4 отримав у власність квартиру за адресою: АДРЕСА_4 .
При реєстрації договору дарування нотаріусу було надано свідоцтво про право власності ОСОБА_3 №1313, виданого виконкомом Ленінської районної Ради народних депутатів м. Запоріжжя 11.03.1994 року, зареєстрованого ОП ЗМБТІ 28.03.1994 р.
15.09.2016 року ОСОБА_4 та ОСОБА_1 уклали договір купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_4 . Договір посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Запорізької області Сенченком В.М.
Згідно листа районної адміністрації Запорізької міської ради по Дніпровському району від 21.02.2018 встановлено, що до адміністрації, як до органу приватизації заяви про приватизацію вищезазначеної квартири не надходило, свідоцтво про приватизацію № НОМЕР_1 видавалося 14.02.1994 на іншу квартиру.
За інформацією адміністрації, яка є уповноваженим органом приватизації на території Дніпровського району м. Запоріжжя від 14.11.2017 встановлено, що свідоцтво про приватизацію № НОМЕР_1 видавалося 14.02.1994 на квартиру АДРЕСА_2 та на інших осіб.
Згідно інформації ТОВ ЗМБТІ від 22.02.2018 інвентаризаційна справа на об'єкт нерухомого майна, з адресою: АДРЕСА_4 , відсутня.
Встановлено, що 16.10.2015 року ОСОБА_3 звернулася до відділу поліції з заявою про викрадення паспорту.
Згідно акту державної прийомки в експлуатацію будівлі, будинок АДРЕСА_5 належить місцевій раді.
Положеннями статті 143 Конституції України визначено, що територіальні громади безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є у комунальній власності.
За приписами статті 345 ЦК України, фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності. Приватизація здійснюється у порядку, встановленому законом.
Статтями 1, 3 Закону України «Про приватизацію державного майна» встановлено, що приватизація державного майна - це відчуження майна, що перебуває у державній власності, на користь фізичних та юридичних осіб.
Згідно ч. 4 ст. 3 Закону України «Про приватизацію державного майна» відчуження майна, що є у комунальній власності, регулюється положеннями цього Закону, інших законів з питань приватизації і здійснюється органами місцевого самоврядування.
Враховуючи вищевикладене, відчуження комунального майна повинно відбуватися в рамках приватизаційної процедури в порядку, визначеному вказаними законодавчими актами та у спосіб, передбачений Державною програмою приватизації, а волевиявлення дійсного власника майна, а саме територіальної громади, на його відчуження відсутнє.
Статтями 317, 319 ЦК України визначено, що саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.
Власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння (ст. 387 ЦК України).
Судом першої інстанції вірно встановлено, що приватизація спірної квартири не здійснювалась, зазначений об'єкт нерухомості з комунальної власності у встановленому порядку не вибував. Відомості щодо приватизації та реєстрації права власності за власником ОСОБА_3 також відсутні в ОП ЗМБТІ та відповідних державних реєстрах.
В апеляційній скарзі скаржник посилається на те, що відсутність у прокуратури права звертатися до суду з вказаним позовом.
Проте, колегія суддів відхиляє вказані доводи апеляційної скарги з огляду на наступне.
Так, за приписами статті 56 ЦПК України вказано, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
З матеріалів справи вбачається, що Запорізька міська рада 21.09.2017 року була обізнана про порушення інтересів територіальної громади, проте не звернулась до суду з позовом про витребування нежитлового приміщення в свою власність. Звернення до суду є правом, а не обов'язком будь-якої юридичної або фізичної особи, тому з метою захисту інтересів держави до суду з позовною заявою звернувся заступник керівника Запорізької місцевої прокуратури № 3.
Положеннями ч.ч. 1, 3 ст. 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
За приписами статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Згідно ч.1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Статтею 717 ЦК України визначено, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що спірна квартира перебуває у комунальній власності і рішення про її приватизацію не ухвалювалося, особа, яка діяла в якості дарувальника, не була власником вказаної квартири, тому вказаний договір має бути визнаний недійсним.
Крім того, в ході розгляду справи суді першої інстанції, були досліджені надані позивачем копія паспорта громадянки України на ім'я ОСОБА_3 серії НОМЕР_2 , який надавався для посвідчення особи дарувальника приватному нотаріусу при реєстрації договору дарування від 10.08.2016, реєстраційний № 751, та копія заяви (форми А) ОСОБА_3 про видачу нового паспорту взамін втраченого паспорту серії НОМЕР_2 , що зберігається у міграційній службі та встановлено, що у паспорті та заяві на ім'я ОСОБА_3 містяться фотографії двох різних осіб.
Враховуючи вказану обставину, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що при укладенні договору дарування від 10.08.2016, реєстраційний № 751, під іменем ОСОБА_3 діяла невстановлена особа, яка надала паспорт громадянки України на ім'я відповідачки, в тому відповідно ОСОБА_3 є неналежним відповідачем у справі.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що для застосування приписів ст. 387 ЦК України необхідною умовою є доведення, насамперед, того факту, що позивач є власником майна. Тобто, особа яка звертається до суду з вимогою про витребування майна з чужого незаконного володіння, повинна довести своє право власності на майно, що перебуває у володінні відповідача.
Положеннями статті 321 Цивільного кодексу України визначено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.
Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи (ст. 140 Конституції України).
Положеннями статей 142-144 Конституції України встановлено, що до матеріальної основи органів місцевого самоврядування, крім інших об'єктів, належить рухоме і нерухоме майно, управління яким здійснюють територіальні громади через органи самоврядування в межах їх повноважень шляхом прийняття рішень.
Враховуючи те, що Запорізькою міською радою рішення про відчуження (приватизацію) спірного майна не приймалося, та не було волевиявлення законного власника на відчуження вказаного майна, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що спірне майно підлягає витребуванню від ОСОБА_1 на підставі ст. 387 ЦК України на користь Запорізької міської ради.
Колегія суддів вважає безпідставними посилання в апеляційній скарзі на неможливість витребування майна з володіння добросовісного набувача.
Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається па підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Згідно з вимогами ст.ст. 317, 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.
Відповідно до вимог ст. 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник мас право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника, не з їхньої волі іншим шляхом.
Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
Таким чином вбачається, що добросовісне набування можливе лише тоді, коли майно придбане не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, наслідком угоди, укладеної з таким порушенням.
У п.22 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист прав власності і інших речових прав» від 07.02.2014 №5 зазначено, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно з незаконного володіння набувача (статті 387, 388 ЦК України). Якщо в такій ситуації (саме так обґрунтовано підставу позову) пред'явлений позов про визнання недійсними договорів про відчуження майна, суду під час розгляду справи слід мати па увазі правила, встановлені статтями 387, 388 ЦК України.
Як вбачається з п.8 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист прав власності і інших речових прав» від 07.02.2014 № 5, відповідно до статей 330, 334 ЦК право власності на нерухоме майно, відчужене особою, яка не мала на це права, виникає у добросовісного набувача з моменту реєстрації права на таке майно, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу воно не може бути витребувано у нього (постанова ВСУ від 21.11.201 7 року у справі № 6-13цс 12).
У п.26 вказаної постанови зазначено, що відповідно до положень ч.1 ст. 388 ЦК власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. При цьому суди повинні мати на увазі, що власник, має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК.
Згідно з п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину. Норма частини першої статті 216 ЦК не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав передбачених частиною першою статті 388 ЦК.
Пунктом 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 року № 9 встановлено, що відповідно до статей 215 та 226 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.
Враховуючи те, що свідоцтво про право власності па квартиру за адресою: АДРЕСА_4 ОСОБА_3 не видавалося, остання протиправно, не маючи відповідного обсягу дієздатності розпорядилася зазначеною вище квартирою відповідно до договору дарування, а ОСОБА_4 , у подальшому відповідно до договору купівлі-продажу продав її без волі власника, а саме територіальної громади м. Запоріжжя в особі Запорізької міської ради.
Таким чином, ОСОБА_3 без відповідної правової підстави подарувала ОСОБА_4 квартиру, а останній в свою чергу продав її ОСОБА_1 .
Зважаючи на викладене та наявність на теперішній час спору про право, за результатом визнання судом договору дарування недійсним, підлягає застосуванню ст. 388 ЦК України.
Суд першої інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, оскаржуване рішення відповідає нормам матеріального та процесуального права.
При цьому, одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі "Рябих проти Росії" (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, пп. 51 і 52, ECHR 2003-X) (пункт 46 рішення). Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява N 3236/03).
Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції по суті вирішення указаного позову та не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у апеляційній скарзі скаржник.
З огляду на вищевикладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку щодо про наявність правових підстав для часткового задоволення позовних вимог.
Частиною першою статті 229 ЦПК України передбачено, що суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі: ознайомитися з письмовими та електронними доказами, висновками експертів, поясненнями учасників справи, викладеними в заявах по суті справи, показаннями свідків, оглянути речові докази.
Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.
Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.
Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Докази та обставини, ні які посилається скаржник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідження та встановленні судом дотримані норми матеріального і процесуального права.
На підставі наведеного, висновки суду першої інстанції є обґрунтованими та узгоджуються з матеріалами справи, при встановленні зазначених фактів судом не було порушено норм цивільного процесуального законодавства й правильно застосовано норми матеріального права.
Доводи апеляційної скарги, матеріали справи та зміст оскаржуваного судового рішення, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які передбачені нормами ЦПК України як підстави для скасування рішень.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Наведені скаржником в апеляційній скарзі доводи не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення скаржником норм процесуального закону.
З огляду на наведене вбачається, що судом з дотриманням вимог ст. ст. 89,263 ЦПК України дана належна оцінка доказам по справі, вірно встановлений характер спірних правовідносин і обґрунтовано зроблено висновок про наявність правових підстав для часткового задоволення позовних вимог.
На підставі вищенаведеного, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається.
Керуючись ст. ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 01 липня 2020 року у цій справі залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 17 лютого 2021 року.
Головуючий
Судді: