16 лютого 2021 року справа №320/6973/20
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Дудіна С.О. розглянув у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Командування Сухопутних військ Збройних Сил України (Військової частини НОМЕР_1 ) та Військової частини НОМЕР_2 про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії.
Суть спору: до Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Командування Сухопутних військ Збройних Сил України (Військової частини НОМЕР_1 ) та Військової частини НОМЕР_2 , у якому просить суд:
- визнати протиправними дії Командування Сухопутних військ Збройних Сил України щодо не проведення своєчасного повного розрахунку з позивачем при звільненні;
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_2 нарахувати та виплатити на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 16.06.2017 по 11.06.2020.
Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач зазначив, що після його звільнення зі служби та виключення зі списків особового складу частини за наказом Командувача Сухопутних військ Збройних Сил України від 16.06.2017 з ним не було проведено остаточного розрахунку, а саме: не здійснено виплату компенсації за невикористані дні додаткової щорічної оплачуваної відпустки як учаснику бойових дій. Так, зазначена компенсація була виплачена йому лише 11.06.2020, у зв'язку з чим позивач просить стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні на підставі статті 117 Кодексу законів про працю України.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 14.08.2020 відкрито провадження у справі та вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
Відповідачі, заперечуючи проти позову, пояснили, що положення Кодексу законів про працю України не поширюються на військовослужбовців, які проходять військову службу у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, а тому вважають вимоги позивача безпідставними.
Крім того, відповідачі вважають, що з прийняттям судових рішень, якими присуджено на користь позивача певні суми коштів, статті 116 та 117 Кодексу законів про працю України не застосовуються, а зобов'язання роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію замінюється на зобов'язання виконати судові рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права. Тобто, не має обґрунтованих підстав стверджувати, що ці положення КЗпП України передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як її сума була встановлена судом.
Відповідачі зауважують, що стаття 117 КЗпП України не розповсюджується на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати, а тому відсутні правові підставі для застосування цієї норми до спірних правовідносин. При цьому відповідачі посилаються на відповідну практику Верховного Суду.
Відповідно до частини п'ятої статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Учасники справи з клопотанням про розгляд справи у судовому засіданні до суду не звертались.
З урахуванням викладеного, розгляд справи судом здійснено у порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами та доказами.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
Позивач проходив військову службу в Командуванні Сухопутних військ Збройних Сил України, де отримував грошове забезпечення.
Наказом Міністра оборони України від 16.05.2017 №327 позивач був звільнений у запас за станом здоров'я та наказом Командувача Сухопутних військ Збройних Сил України (по стройовій частині) від 16.06.2017 № 112 виключений зі списків особового складу частини.
Позивач 26.06.2019 звернувся до Командування Сухопутних військ Збройних Сил України (військова частина НОМЕР_1 ) із заявою щодо видачі довідки про невикористані дні додаткової щорічної відпустки та про нарахування і виплату грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2015 - 2017 роки, виходячи з розміру грошового забезпечення на день звільнення з військової служби, однак відповіді не отримав.
Не погоджуючись з такою бездіяльністю, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 18.11.2019 у справі №320/4142/19 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 85734882) було, зокрема, зобов'язано Командування Сухопутних військ Збройних Сил України (військова частина НОМЕР_1 ) нарахувати та виплатити позивачу грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової щорічної відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 по 2017 рік, виходячи з розміру грошового забезпечення на день звільнення з військової служби.
На виконання цього рішення військовою частиною НОМЕР_2 було нараховано грошову компенсацію у розмірі 19193,17 грн., що підтверджується довідкою від 18.09.2020 №101/205. Після утримання зі вказаної суми військового збору у розмірі 1,5% позивачу було виплачено грошову компенсацію у розмірі 18905,217 грн., що підтверджується випискою по картковому рахунку позивача, з якої підтверджується зарахування коштів на рахунок позивача 11.06.2020.
Звертаючись до суду з позовом у цій справі, позивач стверджує, що оскільки сума відповідної грошової компенсації не була виплачена йому своєчасно під час його звільнення зі служби та виключення зі списків особового складу військової частини, відповідач зобов'язаний виплатити йому середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні на підставі статті 117 Кодексу законів про працю України.
З цього приводу суд зазначає таке.
Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі статтею 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Відповідно до статті 47 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.
За приписами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 (реєстраційний номер судового рішення у ЄДРСР - 88952400) підсумувала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
У зв'язку з цим суд вважає непереконливими твердження відповідачів про непоширення на спірні правовідносини положень статті 117 КЗпП України.
Крім того, суд визнає хибними посилання відповідачів на рішення Європейського суду з прав людини від 08.04.2010 у справі «Меньшакова проти України», оскільки правова оцінка правомірності застосування судами цього рішення ЄСПЛ вже була неодноразово надана Великою Палатою Верховного Суду.
Так, Велика Палата Верховного Суду у вищевказаній постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 (реєстраційний номер судового рішення у ЄДРСР - 88952400) зазначила, що у своєму рішенні ЄСПЛ не вирішував питання щодо необхідності застосування тієї чи іншої норми права національного законодавства та її тлумачення, а констатував, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм Кодексу законів про працю. Звернув увагу на те, що частина друга статті 117 КЗпП України, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті 117 КЗпП України.
Аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, ЄСПЛ у рішенні вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію статті 117 КЗпП України, однак воно не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно.
Крім того, у пункті 58 рішення ЄСПЛ вкотре наголосив, що він не є апеляційним судом для оскарження рішень національних судів та, як правило, саме національні суди повинні тлумачити національне законодавство та надавати оцінку наданим їм доказам (рішення у справі Waite and Kennedy v. Germany), заява № 26083/94, пункт 54, ЄСПЛ 1999-I).
Відповідно за висновком ЄСПЛ не було порушення статті 6 Конвенції щодо скарги заявниці на відсутність доступу до суду (пункт 59 рішення).
За таких обставин Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що немає жодних підстав вважати, що ЄСПЛ надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду України (постанова від 15 вересня 2015 року провадження № 21-1765а15).
Аналогічний правовий висновок було викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13.05.2020 у справі №810/451/17 (реєстраційний номер судового рішення у ЄДРСР - 89819874), а також Верховним Судом у постанові від 12.08.2020 у справі №400/3365/19 (реєстраційний номер судового рішення у ЄДРСР - 90927063).
Відповідно до частин п'ятої та шостої статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.
Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Отже, правовий висновок Верховного Суду та його Великої Палати, викладений у вищевказаних постановах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, у тому числі для відповідачів, а також підлягає обов'язковому врахуванню судом при вирішенні цієї справи.
Пленум Верховного Суду України у пункті 21 постанови від 24.12.1999 №13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» зазначив, що при визначенні середньої заробітної плати слід виходити з того, що в усіх випадках, коли за чинним законодавством вона зберігається за працівниками підприємств, установ, організацій, це слід робити відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8лютого 1995 р. N100. Цей нормативний акт не застосовується лише тоді,коли середня заробітна плата визначається для відшкодування шкоди,заподіяної ушкодженням здоров'я, та призначення пенсії.
Відповідно до пункту 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 N100, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Як вбачається з наданої Військовою частиною НОМЕР_2 довідки від 18.09.2020 №622, середньоденний розмір грошового забезпечення позивача за останні два місяці проходження служби становить 449,49 грн.
Враховуючи, що відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України треба розраховувати з дня, наступного за днем, коли роботодавець мав здійснити розрахунок з працівником, до дня, що передує припиненню нарахування (п.62 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц, реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСРП - 87952206), період прострочення повного розрахунку з позивачем при його звільненні складає 1090 календарних днів (з 17.06.2017 по 10.06.2020 включно).
Відповідно, розмір відшкодування за несвоєчасний розрахунок при звільненні позивача, обчислений відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 N100, дорівнює 489944,10 грн. (449,49 грн. х 1090 день).
Натомість суд зауважує, що Велика Палата Верховного Суду у вищевказаній постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСРП - 87952206) зазначила, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.
Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.
Велика Палата Верховного Суду зауважила, що відповідно до частини першої статті 9 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) положення ЦК України застосовуються до врегулювання, зокрема, трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. Таким чином, положення ЦК України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин.
Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.
Законодавство України не передбачає обов'язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що, зокрема, вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.
Непоодинокими є випадки, коли працівник за наявності спору з роботодавцем щодо розміру належних при звільненні незначних сум тривалий час не звертається до суду, а у позовній заяві зазначає мінімальну суму простроченої роботодавцем заборгованості, яку, на думку позивача, суд точно стягне у повному обсязі. Проте метою таких дій працівника є не стягнення заборгованості з роботодавця, а стягнення з нього у повному обсязі відшкодування в розмірі середнього заробітку, тобто без будь-якого зменшення розміру останнього. Вказане є наслідком застосування підходу щодо неможливості суду зменшити розмір відшкодування, визначений, виходячи з середнього заробітку.
Враховуючи наведене та вирішуючи питання щодо можливості зменшення судом розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на таке.
Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.
Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України.
Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Аналогічно, звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.
Так, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
Аналогічний правовий висновок викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 (реєстраційний номер судового рішення у ЄДРСР - 88952400), а також Верховним Судом у постанові від 12.08.2020 у справі №400/3365/19 (реєстраційний номер судового рішення у ЄДРСР - 90927063).
Згідно з частиною п'ятою статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
При цьому Велика Палата Верховного Суду у пункті 94.5 вищевказаної постанови від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСРП - 87952206) зазначила, що для приблизної оцінки розміру майнових втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було би передбачити, на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні за 2009 - 2015 року можна розрахувати розмір сум, які працівник, недоотримавши належні йому кошти від роботодавця, міг би сплатити як відсотки, взявши кредит з метою збереження рівня свого життя.
При застосуванні до обставин цієї справи критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, суд враховує таке:
- позивач звернувся до суду з цим позовом у серпні 2020 року, тобто зі спливом більш ніж трьох років після звільнення зі служби, яке мало місце 16.06.2017;
- відповідач заперечував проти права позивача на компенсацію за невикористані календарні дні щорічної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, а тому факт порушення цього права та сума відповідної компенсації були встановлені лише під час судового розгляду;
- сума компенсації позивачу за невикористані календарні дні щорічної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій (18905,27 грн.), є майже у двадцять шість разів меншою ніж визначена сума середнього заробітку позивача за час затримки її виплати при звільненні (489944,10 грн.).
Надаючи приблизну оцінку розміру майнових втрат позивача, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було би передбачити, суд зазначає, що згідно з даними, які розміщені на офіційному веб-сайті Національного банку України за адресою: «https://bank.gov.ua/ua/statistic/sector-financial/data-sector-financial», середньозважена ставка в річному обчисленні за новими кредитами у регіоні «м. Київ та Київська область» є такою:
- у червні 2017 року - 12,6%;
- у липні 2017 року - 11,5%;
- у серпні 2017 року - 12,1%;
- у вересні 2017 року - 12,4%;
- у жовтні 2017 року - 12,7%;
- у листопаді 2017 року - 13,7%;
- у грудні 2017 року - 14,2%;
- у січні 2018 року - 14,6%;
- у лютому 2018 року - 15,0%;
- у березні 2018 року - 15,7%;
- у квітні 2018 року - 15,5%;
- у травні 2018 року - 16,1%;
- у червні 2018 року - 16,2%;
- у липні 2018 року - 16,0%;
- у серпні 2018 року - 17,1%;
- у вересні 2018 року - 17,9%;
- у жовтні 2018 року - 16,9%;
- у листопаді 2018 року - 16,7%;
- у грудні 2018 року - 17,5%;
- у січні 2019 року - 16,4%;
- у лютому 2019 року - 15,7%;
- у березні 2019 року - 16,2%;
- у квітні 2019 року - 16,3%;
- у травні 2019 року - 16,3%;
- у червні 2019 року - 15,9%;
- у липні 2019 року - 15,8%;
- у серпні 2019 року - 16,7%;
- у вересні 2019 року - 15,3%;
- у жовтні 2019 року - 14,1%;
- у листопаді 2019 року - 13,4%;
- у грудні 2019 року - 13,9%;
- у січні 2020 року - 12,0%;
- у лютому 2020 року - 11,7%;
- у березні 2020 року - 13,1%;
- у квітні 2020 року - 12,5%;
- у травні 2020 року - 11,0%;
- у червні 2020 року - 10,3%.
Отже, ймовірний розмір майнових втрат позивача, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, дорівнює 8315,16 грн. та складається з таких сум:
- у червні 2017 року - 91,37 грн. (18905,27 грн. (розмір неотриманої своєчасно компенсації за невикористані календарні дні щорічної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій) х 12,6% (середньозважена ставка за кредитами в річному обчисленні за червень 2017 року) : 365 дн. х 14 дн. (кількість днів прострочення у червні 2017 року));
- у липні 2017 року - 184,65 грн. (18905,27 грн. х 11,5%: 365 дн. х 31 дн.);
- у серпні 2017 року - 194,28 грн. (18905,27 грн. х 12,1%: 365 дн. х 31 дн.);
- у вересні 2017 року - 192,68 грн. (18905,27 грн. х 12,4%: 365 дн. х 30 дн.);
- у жовтні 2017 року - 203,92 грн. (18905,27 грн. х 12,7%: 365 дн. х 31 дн.);
- у листопаді 2017 року - 212,88 грн. (18905,27 грн. х 13,7%: 365 дн. х 30 дн.);
- у грудні 2017 року - 228,00 грн. (18905,27 грн. х 14,2%: 365 дн. х 31 дн.);
- у січні 2018 року - 234,43 грн. (18905,27 грн. х 14,6%: 365 дн. х 31 дн.);
- у лютому 2018 року - 217,54 грн. (18905,27 грн. х 15,0% : 365 дн. х 28 дн.);
- у березні 2018 року - 252,09 грн. (18905,27 грн. х 15,7%: 365 дн. х 31 дн.);
- у квітні 2018 року - 240,85 грн. (18905,27 грн. х 15,5%: 365 дн. х 30 дн.);
- у травні 2018 року - 258,51 грн. (18905,27 грн. х 16,1%: 365 дн. х 31 дн.);
- у червні 2018 року - 251,72 грн. (18905,27 грн. х 16,2%: 365 дн. х 30 дн.);
- у липні 2018 року - 256,90 грн. (18905,27 грн. х 16,0%: 365 дн. х 31 дн.);
- у серпні 2018 року - 274,57 грн. (18905,27 грн. х 17,1%: 365 дн. х 31 дн.);
- у вересні 2018 року - 278,14 грн. (18905,27 грн. х 17,9%: 365 дн. х 30 дн.);
- у жовтні 2018 року - 271,36 грн. (18905,27 грн. х 16,9%: 365 дн. х 31 дн.);
- у листопаді 2018 року - 259,49 грн. (18905,27 грн. х 16,7%: 365 дн. х 30 дн.);
- у грудні 2018 року - 280,99 грн. (18905,27 грн. х 17,5%: 365 дн. х 31 дн.);
- у січні 2019 року - 263,33 грн. (18905,27 грн. х 16,4%: 365 дн. х 31 дн.);
- у лютому 2019 року - 227,69 грн. (18905,27 грн. х 15,7%: 365 дн. х 28 дн.);
- у березні 2019 року - 260,12 грн. (18905,27 грн. х 16,2%: 365 дн. х 31 дн.);
- у квітні 2019 року - 253,28 грн. (18905,27 грн. х 16,3%: 365 дн. х 30 дн.);
- у травні 2019 року - 261,72 грн. (18905,27 грн. х 16,3%: 365 дн. х 31 дн.);
- у червні 2019 року - 247,06 грн. (18905,27 грн. х 15,9%: 365 дн. х 30 дн.);
- у липні 2019 року - 253,69 грн. (18905,27 грн. х 15,8%: 365 дн. х 31 дн.);
- у серпні 2019 року - 268,14 грн. (18905,27 грн. х 16,7%: 365 дн. х 31 дн.);
- у вересні 2019 року - 237,74 грн. (18905,27 грн. х 15,3%: 365 дн. х 30 дн.);
- у жовтні 2019 року - 226,39 грн. (18905,27 грн. х 14,1%: 365 дн. х 31 дн.);
- у листопаді 2019 року - 208,22 грн. (18905,27 грн. х 13,4%: 365 дн. х 30 дн.);
- у грудні 2019 року - 223,19 грн. (18905,27 грн. х 13,9% : 365 дн. х 31 дн.);
- у січні 2020 року - 192,15 грн. (18905,27 грн. х 12,0% : 366 дн. х 31 дн.);
- у лютому 2020 року - 175,26 грн. (18905,27 грн. х 11,7% : 366 дн. х 29 дн.);
- у березні 2020 року - 209,77 грн. (18905,27 грн. х 13,1%: 366 дн. х 31 дн.);
- у квітні 2020 року - 193,70 грн. (18905,27 грн. х 12,5%: 366 дн. х 30 дн.);
- у травні 2020 року - 176,14 грн. (18905,27 грн. х 11,0%: 366 дн. х 31 дн.);
- у червні 2020 року - 53,20 грн. (18905,27 грн. х 10,3%: 366 дн. х 10 дн.).
За таких обставин, враховуючи вищенаведені правові позиції Великої Палати Верхового Суду, з огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача, суд вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат у сумі 8315,16 грн.
Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників.
При цьому, суд не вбачає правових підстав для задоволення позову в частині визнання протиправними дій Командування Сухопутних військ Збройних Сил України щодо не проведення своєчасного повного розрахунку з позивачем при звільненні, оскільки наведений спосіб захисту не є ефективним та не призводить до відновлення порушеного права позивача.
Так, суд зазначає, що відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно з положеннями частини першої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист, зокрема, шляхом визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій.
Частиною другою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у разі задоволення позову суд може прийняти рішення, зокрема, про визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій
Отже, визнання протиправними дій суб'єкта владних повноважень є передумовою для зобов'язання цього суб'єкта утриматися від вчинення дій, які він здійснює незаконно, внаслідок чого лише визнання протиправними таких дій, без застосування похідного наслідку, не є ефективним способом захисту права, оскільки безпосередньо не призводить до відновлення порушеного права позивача.
При цьому, з огляду на положення частини другої статті 5, а також пункту 10 частини другої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина має забезпечувати ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.
Таким чином, лише визнання протиправними дій Командування Сухопутних військ Збройних Сил України щодо не проведення своєчасного повного розрахунку з позивачем при звільненні, без зобов'язання відповідача утриматися від вчинення дій, які він здійснює незаконно, не є ефективним способом захисту права.
Суд зазначає, що належним, достатнім та ефективним способом захисту, який у повній мірі відновлює порушені права позивача, у даному випадку є стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
За таких обставин, позов належить задовольнити частково.
Враховуючи, що під час звернення до суду позивач не сплачував судовий збір внаслідок звільнення від такої сплати, судові витрати розподілу не підлягають.
На підставі викладеного, керуючись статтями 242-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
1. Адміністративний позов задовольнити частково.
2. Стягнути з Військової частини НОМЕР_2 (ідентифікаційний код НОМЕР_3 ; адреса: АДРЕСА_1 ) на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_4 ; адреса: АДРЕСА_2 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 8315,16 грн. (вісім тисяч триста п'ятнадцять гривень 16 копійок).
3. В іншій частині в позові відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Київський окружний адміністративний суд.
Суддя Дудін С.О.