ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
"27" січня 2021 р. справа № 300/3143/20
м. Івано-Франківськ
Суддя Івано-Франківського окружного адміністративного суду Шумей М.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України в Івано-Франківській області в особі Калуського районного відділу УДМС в Івано-Франківській області про визнання дій протиправними та зобов'язання до їх вчинення, -
ОСОБА_1 (надалі, також - позивач, ОСОБА_1 ) звернулася до суду з адміністративним позовом до Управління Державної міграційної служби України в Івано-Франківській області в особі Калуського районного відділу УДМС в Івано-Франківській області (надалі, також - відповідач, Калуський РВ УДМС в Івано-Франківській області) про визнання дій протиправними щодо відмови у здійсненні обміну та видачі паспорта громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року №2503- XII та зобов'язання здійснити обмін та видачу у зв'язку зі зміною прізвища, паспорт громадянина України у формі книжечки зразка 1994 року, відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року №2503-ХІІ.
Позовні вимоги мотивовані тим, що у зв'язку із зміною прізвища позивач 03.10.2020 звернулася до Калуського РВ УДМС в Івано-Франківській області із заявою про видачу нового паспорта громадянина України у формі книжечки, вказавши, що не бажає отримувати паспорт нового зразка. Однак, листом №П-73/6/2602-20/2618/72-20 від 13.10.2020 отримала відмову, з посиланням на відсутність у поданих позивачем документах відповідного рішення суду. Позивач вважає, що відповідачем не враховані положення пункту 8 Положення про паспорт громадянина України, що затверджено постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року №2503-ХІІ, відповідно до якого термін дії паспорта, виготовленого у вигляді паспортної книжечки, не обмежується. Крім того вказує на те, у заяві від 03.10.2020 відмовилася від отримання та користування будь-якими біометричними документами, а також від внесення даних до Єдиного демографічного реєстру, та від зняття біометричної інформації в зв'язку із чим, відмова у вклеюванні фотокартки у паспорт громадянина України є порушенням його конституційного права на ідентифікацію як громадянина України та втручанням до приватного та сімейного життя. Таким чином, позивач вважає відмову №П-73/6/2602-20/2618/72-20 від 13.10.2020 протиправною, відтак просить суд задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 10.11.2020 позовну заяву залишено без руху. Встановлено позивачу строк для усунення вказаних судом недоліків позовної заяви. Позивачу встановлений судом строк усунула недоліки позовної заяви.
Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 27.11.2020 відкрито провадження в даній адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження, в якій містяться відомості про порядок і строк подання відзиву на позов, відповіді на відзив, заперечення.
Від відповідача, 10.12.2020, надійшов відзив на позовну заяву. Проти заявлених позовних вимог представник відповідача заперечила, вказавши, що позивачем подано документи не в повному обсязі, а саме відсутня копія рішення суду. На підставі наведеного просила відмовити позивачу в задоволенні позову.
Суд, на підставі статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України, розглянувши матеріали адміністративної справи, дослідивши і оцінивши докази, якими сторони обґрунтовують позовні вимоги та заперечують проти позову, встановив наступне.
ОСОБА_1 1992 року народження є громадянкою України, має паспорт громадянина України у формі паспортної книжечки серії НОМЕР_1 , виданий Калуським РВ УДМС в Івано-Франківській області 18.10.2011.
У зв'язку із зміною прізвища з « ОСОБА_1 » на « ОСОБА_1 » позивач 03.10.2020 звернулася до Калуського РВ УДМС в Івано-Франківській області із заявою про видачу нового паспорта громадянина України у формі книжечки до чинного Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26.06.1992 № 2503-ХІІ.
У вищенаведеній заяві позивач зазначив, що категорично відмовляється від біометричного паспорта, а обмеження щодо видачі нового паспорту громадянина України у формі книжечки, у зв'язку із зміну прізвища, грубо порушує основоположні конституційні права громадян на життя, релігійні переконання, честь, гідність, здоров'я, оскільки громадяни, які за релігійними переконаннями відмовляються від обміну на паспорт з безконтактним електронним носієм, від присвоєння унікального номеру запису у реєстрі (УНЗР) та від зняття біометричних даних, обліку персональних даних в ЄДДР позбавляються згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 25.03.2015 року №302 права на подальше проживання та ідентифікацію особи відповідно до паспорта у формі книжечки зразка 1994 року.
Листом №П-73/6/2602-20/2618/72-20 від 13.10.2020, відповідач відмовив позивачу у видачі нового паспорта громадянина України у формі книжечки, у зв'язку з відсутністю у поданих позивачем документах відповідного рішення суду.
Вважаючи таку відмову відповідача протиправною позивач звернулася до суду з відповідними позовними вимогами.
Надаючи правову оцінку правовідносинам, що склались між сторонами, суд зазначає наступне.
У відповідності до вимог пункту 3 частини 1 статті 244 КАС України, визначаючи яку правову норму слід застосувати до спірних правовідносин суд зазначає, що при вирішенні даної справи керується нормами Законів та підзаконних нормативно-правових актів в тій редакції, яка чинна на момент виникнення чи дії конкретної події, обставини і врегулювання відповідних правовідносин.
Згідно із статтею 3 Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Відповідно до статті 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Положення Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції гарантується.
Із зазначених конституційних норм, випливає, що, встановлюючи ті чи інші правила поведінки, держава має в першу чергу дбати про потреби людей, утримуючись за можливості від встановлення таких правил, які негативно сприйматимуться тими чи іншими групами суспільства. Встановлення таких правил може бути виправдане тільки наявністю переважаючих суспільних інтересів, які не можуть бути задоволені в інший спосіб, але і в цьому разі має бути дотриманий принцип пропорційності.
Положенням статті 32 Конституції України визначено, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте й сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Рішенням Конституційного суду України від 20.01.2012 №2-рп/2012надано офіційне тлумачення положення частини 2 статті 32 Конституції України, зокрема: неможливо визначити абсолютно всі види поведінки фізичної особи у сферах особистого та сімейного життя, оскільки особисті та сімейні права є частиною природних прав людини, які не є вичерпними‚ і реалізуються в різноманітних і динамічних відносинах майнового та немайнового характеру, стосунках, явищах, подіях тощо. Право на приватне та сімейне життя є засадничою цінністю, необхідною для повного розквіту людини в демократичному суспільстві, та розглядається як право фізичної особи на автономне буття незалежно від держави, органів місцевого самоврядування, юридичних і фізичних осіб. Збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами є втручанням в її особисте та сімейне життя. Таке втручання допускається винятково у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Таким, чином Конституційне та законодавче регулювання права на невтручання в особисте та сімейне життя також узгоджується з Європейською конвенцією з прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 (надалі, також - Конвенція), яка згідно із статтею 9 Конституції України є частиною національного законодавства.
Стаття 8 Конвенції передбачає, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійсненні цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
"Приватне життя" охоплює право особи формувати та розвивати відносини з іншими людьми, включаючи відносини професійного чи ділового характеру" (п.25 рішення Європейського суду з прав людини (надалі, також - ЄСПЛ) у справі "C. проти Бельгії" від 07 серпня 1996 року). Стаття 8 Конвенції "захищає право на розвиток особистості та право формувати і розвивати відносини з іншими людьми та навколишнім світом" (п.61 рішення ЄСПЛ від 29.04.2001 у справі "Прітті проти Сполученого Королівства" ("Pretty v. UnitedKingdom", заява №2346/02).
Будь-яке втручання у право особи на повагу до її приватного та сімейного життя становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо воно не здійснювалося "згідно із законом", не переслідувало легітимну ціль або цілі згідно з пунктом 2 та було "необхідним у демократичному суспільстві" у тому сенсі, що воно було пропорційним цілям, які мали бути досягнуті (п.45 рішення ЄСПЛ у справі "Ельсхольц проти Німеччини" ("Elsholz v. Germany", заява № 25735/94)).
Враховуючи вищенаведене, особа не може зазнавати безпідставного втручання в особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність житла, таємницю кореспонденції або на її честь і репутацію. Кожна людина має право на захист законом від такого втручання або таких посягань.
Статтею 5 Закону України "Про громадянство України" до документів, що підтверджують громадянство України, віднесено паспорт громадянина України.
Відповідно до частини 1статті 13 Закону України "Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус" №5492-VI від 20.11.2012 року (надалі, також - Закон №5492-VI) документи, оформлення яких передбачається цим Законом із застосуванням засобів Реєстру, відповідно до їх функціонального призначення поділяються, зокрема, на: 1) документи, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України: а) паспорт громадянина України.
Частинами 1, 2, 4, 5статті 14 Закону №5492-VI передбачено, що форма кожного документа встановлюється цим Законом. Документи залежно від змісту та обсягу інформації, яка вноситься до них, виготовляються у формі книжечки або картки, крім посвідчення на повернення в Україну, що виготовляється у формі буклета. Документи у формі книжечки на всіх паперових сторінках та на верхній частині обкладинки повинні мати серію та номер документа, виконані за технологією лазерної перфорації. Персоналізація документів у формі книжечки здійснюється за технологією лазерного гравіювання та лазерної перфорації. Персоналізація документів у формі картки виконується за технологією термодруку або лазерного гравіювання. Персоналізація документів здійснюється централізовано у Державному центрі персоналізації документів.
Паспорт громадянина України є документом, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України. (частина 1 статті 21 Закону №5492-VI).
Отже, у разі відсутності у особи паспорта, така особа не має підтвердження громадянства України, що в свою чергу є порушенням її громадянських прав у зв'язку з неможливістю їх реалізації.
Частиною 3 статті 13 Закону №5492-VІпередбачено, що, зокрема, паспорт громадянина України, посвідка на тимчасове проживання, посвідчення біженця, проїзний документ біженця, посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту, проїзний документ особи, якій надано додатковий захист, картка мігранта містять безконтактний електронний носій. Посвідчення особи на повернення в Україну, тимчасове посвідчення громадянина України, посвідчення водія не містять безконтактного електронного носія.
Відповідно до пунктів 3, 6, 8 Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України №2503-XII від 26.06.1992 (в редакції Постанови Верховної Ради України №3423-XII від 02.09.1993), з наступними змінами та доповненнями, бланки паспортів виготовляються у вигляді паспортної книжечки або паспортної картки за єдиними зразками, що затверджуються Кабінетом Міністрів України. Терміни впровадження паспортної картки визначаються Кабінетом Міністрів України у міру створення державної автоматизованої системи обліку населення. Вносити до паспорта записи, не передбачені цим Положенням або законодавчими актами України, забороняється. Термін дії паспорта, виготовленого у вигляді паспортної книжечки, не обмежується.
Водночас, пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів України від 25.03.2015 №302 "Про затвердження зразка бланка, технічного опису та Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України" (надалі, також - Постанова №302) затверджено: зразок та технічний опис бланка паспорта громадянина України з безконтактним електронним носієм згідно з додатками 1 і 2; зразок та технічний опис бланка паспорта громадянина України, що не містить безконтактного електронного носія, згідно з додатками 3 і 4; Порядок оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, знищення паспорта громадянина України (надалі, також - Порядок №302).
За змістом пункту 2 Постанови №302 із застосуванням засобів Єдиного державного демографічного реєстру запроваджено:
- з 1 січня 2016 року оформлення і видачу паспорта громадянина України з безконтактним електронним носієм та паспорта громадянина України, що не містить безконтактного електронного носія, зразки бланків яких затверджено цією постановою, громадянам України, яким паспорт громадянина України оформляється вперше, з урахуванням вимог пункту 2 Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 р. № 2503-XII;
- з 1 листопада 2016 року оформлення (у тому числі замість втраченого або викраденого), обмін паспорта громадянина України з безконтактним електронним носієм, зразок бланка якого затверджено цією постановою, громадянам України відповідно до Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України, затвердженого цією постановою.
Відповідно до абзацу 6 пункту 3 Постанови №302 (набрав чинності з 07.06.2019) Державна міграційна служба до законодавчого врегулювання питання завершення оформлення та видачі паспорта громадянина України зразка 1994 року здійснює оформлення та видачу таких паспортів у порядку, встановленому Міністерством внутрішніх справ, громадянам України, щодо яких прийнято рішення суду, що набрало законної сили, про зобов'язання Державної міграційної служби оформити та видати паспорт громадянина України зразка 1994 року.
У силу вимог пп.1 п.6 Порядку №302, обмін паспорта здійснюється у разі зміни інформації, внесеної до паспорта (крім додаткової змінної інформації).
Пунктом 131 Порядку №302 передбачено, що до безконтактного електронного носія, який міститься у паспорті, вноситься інформація, а саме: біометричні дані, параметри особи (відцифрований образ обличчя особи, відцифрований підпис особи, відцифровані відбитки пальців рук) виключно за згодою особи, що за своєю суттю є персональними даними.
Позивач вважає, що відмова відповідача у видачі нового паспорта громадянина України у формі книжечки та примушування до видачі йому паспорта громадянина України у вигляді пластикової картки спричинить обробку його персональних і конфіденційних даних, отже є неправомірним втручанням у його особисте життя з боку держави та порушенням вимог Закону України «Про захист персональних даних» від 1 червня 2010 року №2297-VI (надалі, також - Закон №2297-VI), оскільки він згоди на таку обробку не надає.
З приводу цього, суд зазначає наступне.
Згідно статті 2 Закону України "Про захист персональних даних" від 01.06.2010 №2297-VІ(надалі, також - Закон №2297-VІ), персональні дані - це відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована.
Згідно з частинами 5 та 6 статті 6 вказаного Закону№2297-VІ обробка персональних даних здійснюється для конкретних і законних цілей, визначених за згодою суб'єкта персональних даних, або у випадках, передбачених законами України, у порядку, встановленому законодавством.
Не допускається обробка даних про фізичну особу, які є конфіденційною інформацією, без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Таким чином, принципами обробки персональних даних є відкритість і прозорість, відповідальність, адекватність та не надмірність їх складу та змісту стосовно визначеної мети їх обробки, а підставою обробки персональних даних є згода суб'єкта персональних даних.
Водночас, законодавством не врегульовано питання щодо наслідків відмови особи від обробки її персональних даних, тобто фактично відсутня будь-яка альтернатива такого вибору, що в свою чергу обумовлює не якість закону та порушення конституційних прав такої особи.
Реалізація державних функцій має здійснюватися без примушення людини до надання згоди на обробку персональних даних, їх обробка повинна здійснюватись, як і раніше, в межах і на підставі тих законів і нормативно-правових актів України, на підставі яких виникають правовідносини між громадянином та державою. При цьому, згадані технології не повинні бути безальтернативними і примусовими. Особи, які відмовилися від обробки їх персональних даних, повинні мати альтернативу - використання традиційних методів ідентифікації особи.
У статті 8 Конвенції про захист осіб у зв'язку з автоматизованою обробкою персональних даних, ратифікованій Законом України від 06 липня 2010 року № 2438-VI, зазначено: «Будь-якій особі надається можливість: a) з'ясувати існування файлу персональних даних для автоматизованої обробки, його головні цілі, а також особу та постійне місце проживання чи головне місце роботи контролера файлу; б) отримувати через обґрунтовані періоди та без надмірної затримки або витрат підтвердження або спростування факту зберігання персональних даних, що її стосуються, у файлі даних для автоматизованої обробки, а також отримувати такі дані в доступній для розуміння формі; c) вимагати у відповідних випадках виправлення або знищення таких даних, якщо вони оброблялися всупереч положенням внутрішнього законодавства, що запроваджують основоположні принципи, визначені у ст. 5 і 6 цієї Конвенції».
За сталою практикою ЄСПЛ, першою умовою виправданості втручання у права, гарантоване статтею 8 Конвенції, є те, що воно має бути передбачене законом, причому тлумачення терміну «закон» є автономним, та до якості «закону» ставляться певні вимоги (рішення ЄСПЛ у справі «Толстой-Милославський проти Сполученого Королівства» (TolstoyMiloslavsky v. theUnitedKingdom) від 13 липня 1995 року, заява № 18139/91, п. 37) Під терміном «закон» слід розуміти як норми, встановлені писаним правом, так і правила, що сформувалися у прецедентному праві. Закон має відповідати якісним вимогам, насамперед, вимогам «доступності» та «передбачуваності».
Великою Палатою Верховного Суду зроблено висновок про те, що норми Закону №5492-VI на відміну від норм Положення № 2503-XII не тільки звужують, але фактично скасовують право громадянина на наявність паспорту у вигляді паспортної книжечки без безконтактного електронного носія персональних даних, який містить кодування його прізвища, ім'я та по-батькові та залишають тільки право на отримання паспорта громадянина України, який містить безконтактний електронний носій, що є безумовним порушенням вимог статті 22 Конституції України, яка забороняє при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, не відповідає вимогам якості закону (тобто втручання не було «встановлене законом») не було «необхідним у демократичному суспільстві» у тому сенсі, що воно було непропорційним цілям, які мали бути досягнуті, не покладаючи на особу особистий надмірний тягар. Зазначене допускає свавільне втручання у право на приватне життя, у контексті неможливості реалізації права на власне ім'я, що становить порушення статті 8 Конвенції.
Крім того, перелік підстав, які становлять легітимну мету обмежень прав і свобод особи, є вичерпним. Свобода розсуду держав щодо встановлення обмежень є вузькою. Проте, слід оцінити, чи передбачене законом таке обмеження, чи відповідає обмеження «нагальній суспільній потребі», тобто чи є воно необхідним у демократичному суспільстві і чи відповідає воно легітимній меті (рішення ЄСПЛ у справі «Svyato-MykhaylivskaParafiya v. Ukraine» від 14 червня 2007 року). Установленість обмежень законом передбачає чіткість і доступність закону, що встановлює такі обмеження. Кожна людина повинна мати відповідне уявлення про норми, які можуть бути застосовані щодо її відповідного права. Вимога чіткого закону, який передбачає обмеження права, має ту саму мету - кожна людина повинна мати можливість передбачити наслідки своєї поведінки. Рівень чіткості, який вимагається від національного законодавства, яке в будь-якому разі не може передбачати усі можливі випадки, багато в чому залежить від змісту відповідного акта, сфери, яку він регулює, чисельність й статусу тих, кому він адресований (рішення ЄСПЛ у справі «Groppera Radio AG and Others v. Switzerland» від 28 березня 1990 року).
Таким чином, будь-яке обмеження прав і свобод особи повинно бути чітким та законодавчо визначеним, однак у даному випадку таке обмеження, як неможливість отримання паспорта у формі книжечки або заборона на вклеювання фото у паспорт у формі книжечки, законодавством не передбачено.
Крім того, відповідно до статті 14 Конвенції користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, незалежності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 вересня 2018 року у справі № 806/3265/17.
Зокрема, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що позбавлення особи можливості отримання паспорта у традиційній формі - у вигляді книжечки, і спричинені цим побоювання окремої суспільної групи, що отримання паспорта у вигляді ID-картки може спричинити шкоду приватному життю, становить втручання держави, яке не було необхідним у демократичному суспільстві, і воно є непропорційним цілям, які мали б бути досягнуті без покладення на особу такого особистого надмірного тягаря.
Водночас, Велика Палата Верховного Суду також зробила висновок, що законодавець, приймаючи Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо документів, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус, спрямованих на лібералізацію Європейським Союзом візового режиму для України від 14.07.2016 №1474-VІІІ, яким внесено зміни до Закону №5492-VI, не дотримав вимог, за якими такі зміни повинні бути зрозумілими і виконуваними, не мати подвійного тлумачення, не звужувати права громадян у спосіб, не передбачений Конституції України та не допускати жодної дискримінації у залежності від часу виникнення правовідносин з отриманням паспорта громадянина України.
Таким, чином Велика Палата Верховного Суду у вказаній постанові фактично дійшла висновку, що відповідно до законодавства особа має право вибору: мати паспорт у формі книжечки або ID-картки.
На час звернення особи до відділу УДМС діяло два нормативних акта: Положення про паспорт № 2503-XII і Постанова № 302, відповідно до яких особи, які раніше отримали паспорт, не зобов'язані звертатися за його обміном, при досягненні відповідного віку органи УДМС проводять вклеювання фотографії, тоді як особи, які змінили прізвище, чи у яких відбулися інші зміни персональних даних, зобов'язані отримувати новий паспорт у формі картки, який має обмежувальний термін 10 років (частина 3 статті 21 Закону № 5492-VI), до якого вноситься більше персональних даних та який має унікальний номер запису у Реєстрі. При цьому, у жодному нормативно-правовому акті не зазначено, з якою метою встановлені такі обмеження, і чи є вони необхідними у демократичному суспільстві. Оскільки дії відповідачів розглядаються як дії держави в цілому, і такі дії порушують основоположні права громадянина, то вони визнаються протиправними.
Однак, законодавець встановив необхідність заміни паспорта громадянина України зразка 1994 року при зміні інформації внесеної до паспорта. Як вбачається з матеріалів справи, в заяві ОСОБА_1 зазначила, що відмовляється від отримання паспорту у формі ID-картки та від надання згоди на обробку його персональних даних.
На думку суду, за наявності норми, що регулює можливість видачі паспорта громадянина України у формі книжечки при зміні прізвища, недоцільно позбавляти особу такого права лише враховуючи, що така особа не має бажання отримувати паспорт нового зразка і це не спричиняє загрозу національній безпеці, економічному добробуту або правам людини.
Відтак, застосування відповідачем норми пп.1 п.6 Порядку №302, є, по суті, примушуванням позивача до обміну паспорта у формі книжечки на паспорт у формі ID-картки, що суперечить його релігійним переконанням, а, отже, обмежує права й свободи позивача.
Виходячи із вищенаведених висновків, позбавлення позивача користуватися паспортом у традиційній формі - у вигляді книжечки, а також його побоювання, що отримання паспорта у вигляді ID-картки може спричинити шкоду приватному життю, становить втручання держави, яке не було необхідним у демократичному суспільстві, і воно є непропорційним цілям, які мали б бути досягнуті без покладення на особу такого особистого надмірного тягаря.
Відповідно до вимог статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною другою статті 2 КАС України, передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено);5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Таким чином, відповідачем протиправно було відмовлено позивачу у видачі нового паспорта громадянина України у формі книжечки зразка 1994 року, у зв'язку із зміною прізвища.
У рішенні Верховного Суду України від 16.09.2015 у справі №21-1465а15, суд вказав, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
З урахуванням вищенаведеного та висновків Великої Палати Верховного Суду у справі № 806/3265/17, суд дійшов до висновку, що позивачем обрано належний спосіб захисту своїх прав щодо зобов'язання відповідача видати ОСОБА_1 новий паспорт громадянина України у формі книжечки зразка 1994 року відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26.06.1992 № 2503-ХІІ.
Згідно із частиною 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Таким чином, підлягають стягненню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача сплачений ним судовий збір в розмірі 840,80 грн. згідно квитанції №ПН208988С1 від 23.11.2020 (а.с.1).
На підставі статті 129-1 Конституції України, керуючись статтями 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Позов задовольнити повністю.
Визнати протиправними дії Управління Державної міграційної служби України в Івано-Франківській області в особі Калуського районного відділу УДМС в Івано-Франківській області щодо відмови видати ОСОБА_1 новий паспорт громадянина України у формі книжечки зразка 1994 року, відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26.06.1992 № 2503-ХІІ, у зв'язку із зміною прізвища.
Зобов'язати Управління Державної міграційної служби України в Івано-Франківській області в особі Калуського районного відділу УДМС в Івано-Франківській області видати ОСОБА_1 новий паспорт громадянина України у формі книжечки зразка 1994 року, відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26.06.1992 №2503-ХІІ, у зв'язку із зміною прізвища.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Управління Державної міграційної служби України в Івано-Франківській області на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір в розмірі 840 (вісімсот сорок) гривень 40 копійок.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку. Відповідно до статей 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції або через Івано-Франківський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення рішення в повному обсязі.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Строк на апеляційне оскарження також може бути поновлений в разі його пропуску з інших поважних причин, крім випадків, визначених частиною другою статті 299 цього Кодексу.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Повне найменування учасників справи:
позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , НОМЕР_1 );
відповідач - Управління Державної міграційної служби України в Івано-Франківській області (код ЄДРПОУ 37794486) в особі Калуського районного відділу УДМС України в Івано-Франківській області (вул. Олекси Тихого, 10, м. Калуш, Івано-Франківська область, 77300).
Суддя Шумей М.В.