Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,
тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
"15" лютого 2021 р.м. ХарківСправа № 922/3576/20
Господарський суд Харківської області у складі:
судді Калініченко Н.В.
при секретарі судового засідання Казмерчук М.Т.
за участю представників учасників судового процесу:
позивача - Сітніков А.П., керівник, Савенко Г.С., адвокат ордер серія ОД № 479162 від 30.10.2020 р.
відповідача - не з'явився
розглянувши в порядку загального позовного провадження справу
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Санолта", селище міського типу Голованівськ,
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Васищевський завод рослинних олій", селище міського типу Васищеве,
про стягнення грошових коштів,-
здійснюється фіксування судового процесу технічними засобами - програмно апаратним комплексом "Діловодство суду", серійний номер диска CD-R 922/3576/20.
Позивач, Товариство з обмеженою відповідальністю "Санолта", звернувся до господарського суду Харківської області з позовною заявою до відповідача, Товариства з обмеженою відповідальністю "Васищевський завод рослинних олій", про стягнення суми заборгованості за непоставлену продукцію в розмірі 3 638 228,91 грн., інфляційних втрат в розмірі 47 273,21 грн., 3% річних в розмірі 72 764,58 грн. та пені в розмірі 355 870,48 грн.
23 листопада 2020 року, ухвалою господарського суду Харківської області, прийнято позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "Санолта" до розгляду та відкрити провадження у справі. Справу ухвалено розглядати за правилами загального позовного провадження. Почати у справі № 922/3576/20 підготовче провадження і призначено підготовче засідання.
Відповідач відзиву на позовну заяву не подав, про відкриття позовного провадження був повідомлений належним чином шляхом скерування судової кореспонденції за адресою, вказаною у позовній заяві позивачем та яка відповідає відомостям про місцезнаходження відповідача, внесеним до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Однак, поштовий конверти, у якому на адресу відповідача направлялась копія ухвали суду про відкриття провадження, повернулась з поштовою відміткою про невручення, у зв'язку з відсутністю адресата за вказаною адресою.
До пункту 5 частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України, днем вручення судового рішення є, в тому числі, день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження.
Отже, з моменту проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відсутність відповідача за адресою місцезнаходження, зареєстрованою в установленому законом порядку, починається обрахунок строку, обумовленого статтею 165 Господарського процесуального кодексу України, для подачі відповідачем відзиву. При цьому відповідач не був позбавлений об'єктивної можливості дізнатися про рух справи відкритим безоплатним цілодобовим доступом до Єдиного державного реєстру судових рішень та скористатись наданими йому процесуальними правами, проте такими можливостями не скористався. Таким чином, відповідача було повідомлено про розгляд справи та як сторона у справі відповідач повинен було вживати заходів, щоб дізнатися про стан провадження.
Аналогічний висновок зроблено Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в ухвалі від 30 вересня 2020 року у справі № Б-39/159-10.
Приймаючи до уваги, що відповідач у строк, встановлений ухвалою суду від 23 листопада 2020 року, не подав до суду відзиву на позов, а відтак не скористався наданими йому процесуальними правами, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами відповідно до частини 9 статті 165 Господарського процесуального кодексу України.
Присутній в судовому засіданні представник позивача просив суд задовольнити позов із підстав, зазначених в позовній заяві. Представник відповідача у судове засідання не з'явився.
В судовому засіданні 15 лютого 2021 року, відповідно до статті 240 Господарського процесуального кодексу України, судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши вступне слово представника позивача, з'ясувавши обставини справи та дослідивши подані суду докази, перевіривши відповідність доводів фактичним обставинам справи, судом встановлено наступне.
13 листопада 2019 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Санолта" (покупець, позивач у справі) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Васищевський завод рослинних олій" (постачальник, відповідач у справі) укладено договір поставки № 53-Ш (далі за текстом - договір), за умовами якого в порядку та на умовах, визначених даним договором, постачальник зобов'язується передати у власність покупця продукцію, а покупець зобов'язується прийняти та оплатити дану продукцію. Найменування продукції - шрот соняшниковий, кількість продукції визначається сторонами у специфікаціях, які повинні укладатися на кожну партію продукції, та від дати їх підписання сторонами складатимуть невід'ємну частину цього договору (пункт 1.1., 2.1, 2.2. договору). Як-то передбачено у розділі 3 договору, умови поставки продукції на кожну партію продукції погоджуються сторонами у специфікаціях. Строк поставки кожної окремої партії продукції погоджується сторонами у специфікаціях. Датою поставки продукції вважається дата підписання покупцем видаткової накладної постачальника на поставку продукції. За пунктом 5.2. договору, за прострочення постачання продукції за умовами договору постачальник сплачує покупцеві пені у розмірі подвійної облікової ставки НБУ за кожен день прострочення постачання продукції. Договір набирає чинності з дня його підписання і діє до 31 грудня 2020 року (п. 9.3 договору).
У Специфікації № 1 від 14 листопада 2019 року сторони обумовили найменування продукції, яка підлягає поставці, її кількість, ціну за тонну, загальну вартість продукції, умови оплати та умови та строк поставки, зокрема, визначено, що: - строк поставки до 10 грудня 2019 року; - розрахунки за товар, який поставляється у відповідності до умов цього договору, здійснюється на банківський рахунок постачальника на умовах 80% передоплати на протязі 3 (трьох) банківських днів з моменту надання покупцю рахунка-фактури, 20% загальної вартості оплачується покупцем протягом трьох банківських днів з моменту надання постачальником підтвердження (квитанції) про прийняття та реєстрацію податкової накладної, в Єдиному реєстрі податкових накладних; - датою поставки товару є дата підписання видаткової накладної. 09 грудня 2019 року, у додатковій угоді № 1, контрагентами досягнута домовленість про викладення пункту 1 специфікації № 1 від 14 листопада 2019 року у змінений редакції із визначенням, що строк поставки має бути здійснений до 23 грудня 2019 року. Як зазначає позивач, розрахунки за специфікацією № 1 від 14 листопада 2019 року проведено в повному обсязі та претензій по поставці по даній господарській операції в нього відсутні.
Надалі, 28 січня 2020 року сторони уклали специфікацію № 2 в якій обумовили найменування продукції, яка підлягає поставці, її кількість, ціну за тонну, загальну вартість продукції, умови оплати та строк поставки, зокрема, визначено, що: -строк поставки продукції загальною вартістю 4 300 020,00 грн. має бути проведено до 29 лютого 2020 року; -розрахунки за товар, який поставляється у відповідності до умов цього договору здійснюється на банківський рахунок постачальника на умовах 80% передоплати на протязі 3 (трьох) банківських днів з моменту надання покупцю рахунка-фактури, 20% загальної вартості товару оплачується покупцем протягом трьох банківських днів з моменту надання постачальником підтвердження (квитанції) про прийняття та реєстрацію податкової накладної, в Єдиному реєстрі податкових накладних; -датою поставки товару є дата підписання видаткової накладної.
28 січня 2020 року відповідачем сформовано рахунок на оплату № 17 на загальну суму 4 300 020,00 грн.
31 січня 2020 року позивач перерахував на розрахунковий рахунок відповідача 90% передоплати згідно договору № 53-Ш від 13.11.2019 р. (за специфікацією № 2 від 28 січня 2020 року)у розмірі 3 870 000,00 грн., що підтверджується платіжним дорученням № 1394 від 31 січня 2020 року.
11 лютого 2020 року відповідач поставив позивачу шрот соняшниковий у кількості 22.62 тони на загальну суму 97 266,46 грн., що підтверджується видатковою накладною № 66 від 11 лютого 2020 року. У відповідності до видаткової накладної № 70 від 12 лютого 2020 року відповідачем було поставлено позивачу шрот соняшниковий у кількості 31.28 тони на загальну суму 134 504,63 грн. Тобто, відповідач свої договірні зобов'язання, які обумовлені умовами специфікації № 2 від 28 січня 2020 року, виконав частково, здійснив постачання 53.9 тон шроту соняшникового на загальну суму 231 771,09 грн.
Враховуючи, що договірні зобов'язання по специфікації № 2 від 28 січня 2020 року відповідачем було виконано частково та на протязі майже восьми місяців проти визначеної дати поставки - 29 лютого 2020 року останнім не було вчинено жодних активних дій, покликаних на до постачання продукції, позивача звернувся до суду з метою захисту порушених прав і законних інтересів.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд зазначає наступне.
Згідно зі статтею 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Аналізуючи умови укладеного між сторонами договору, враховуючи, що предметом договору слугує зобов'язання із передачі товару, суд зазначає, що між сторонами виникли господарські відносини на підставі договору поставки, до яких, крім положень ЦК України, що регулюють загальні умови виконання зобов'язання, застосовуються також положення глави 54 підрозділу 1 Розділу ІІІ ЦК України.
Положеннями статті 712 Цивільного кодексу України визначено, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін. Згідно зі статтею 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Судом встановлено, що договір оформлений належним чином та підписаний уповноваженими представниками сторін й скріплений печатками без зауважень та заперечень в добровільному порядку.
Додатками до договору слугують дві специфікації, а саме специфікація № 1 від 14 листопада 2019 року (із додатковою угодою № 1 від 09 грудня 2019 року) та специфікація № 2 від 28 січня 2020 року. При цьому, предметом судового розгляду по даній справі є встановлення факту наявності/відсутності порушення з боку відповідача договірних зобов'язань по специфікації № 2 від 28 січня 2020 року, тобто суд розглядає позовні вимоги позивача лише в рамках даної господарської операції.
Відповідно до частини 1 статті 692 Цивільного кодексу України, покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
Як-то встановлено у пункті 2 Специфікації № 2 від 28 січня 2020 року розрахунки за товар, який поставляється у відповідності до умов цього договору здійснюється на банківський рахунок постачальника на умовах 80% передоплати на протязі 3 (трьох) банківських днів з моменту надання покупцю рахунка-фактури, 20% загальної вартості товару оплачується покупцем протягом трьох банківських днів з моменту надання постачальником підтвердження (квитанції) про прийняття та реєстрацію податкової накладної, в Єдиному реєстрі податкових накладних.
В рамках договірних правовідносин відповідачем 28 січня 2020 року сформовано та виставлено позивачу рахунок № 17 на суму 4 300 020,00 грн., який оплачений позивачем у розмірі 90% передоплати за платіжним дорученням № 1394 від 31 січня 2020 року.
Отже, внаслідок виконання покупцем (позивачем) визначених умовами договору дій (оплата передоплати) у покупця, відповідно, виникає зустрічний обов'язок - поставити товар у строк, визначений специфікацією, - до 29 лютого 2020 року.
Договір, відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України, є обов'язковим для виконання сторонами. Відповідно до статей 662, 663 Цивільного кодексу України, продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу, та у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 Цивільного кодексу України.
Положеннями статей 525, 526 Цивільного кодексу України визначено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Так, у специфікації № 2 від 28 січня 2020 року передбачено, що товар повинен бути поставлений у строк до 29 лютого 2020 року. Датою поставки товару є дата підписання видаткової накладної.
Як свідчать матеріали справи, відповідач частково виконав обов'язкові до виконання умови договору, поставив позивачу до 29 лютого 2020 року товар на загальну суму 231 771,09 грн. (проти встановленої у специфікації № 2 від 28 січня 2020 року загальної суми поставки 4 300 020,00 грн.). Доказів виконання відповідачем зобов'язання з поставки позивачу в повному обсязі товару у визначений сторонами строк, матеріали справи не містять.
Між сторонами був підписаний акт звірки взаєморозрахунків за період з 01 січня 2020 року по 21 травня 2020 року у відповідності до якого дебіт по господарській операції за договором № 53-Ш від 13 листопада 2019 року складає 3 638 228,91 грн.
У постанові Верховного Суду від 19 квітня 2018 року у справі № 905/1198/17 та від 05 березня 2019 року у справі № 910/1389/18 викладено правову позицію, згідно з якою відповідно до вимог чинного законодавства акт звірки розрахунків у сфері бухгалтерського обліку та фінансової звітності не є зведеним обліковим документом, а є лише технічним (фіксуючим) документом, за яким бухгалтерії підприємств звіряють бухгалтерський облік операцій. Акт відображає стан заборгованості та в окремих випадках - рух коштів у бухгалтерському обліку підприємств та має інформаційний характер, тобто має статус документа, який підтверджує тотожність ведення бухгалтерського обліку спірних господарських операцій обома сторонами спірних правовідносин. Сам по собі акт звірки розрахунків не є належним доказом факту здійснення будь-яких господарських операцій: поставки, надання послуг тощо, оскільки не є первинним бухгалтерським обліковим документом.
Разом з цим, акт звірки може вважатися доказом у справі в підтвердження певних обставин, зокрема в підтвердження наявності заборгованості суб'єкта господарювання, її розміру, визнання боржником такої заборгованості тощо. Однак, за умови, що інформація, відображена в акті підтверджена первинними документами та акт містить підписи уповноважених на його підписання сторонами осіб.
Як зазначено Верховним Судом у постанові від 21 лютого 2018 року у справі № 910/5226/17, належними доказами, які підтверджують наявність чи відсутність заборгованості, а також встановлюють розмір заборгованості, можуть бути виключно первинні документи, оформлені у відповідності до вимог статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні".
Так, в рамках укладеного договору, між контрагентами проведено до 29 лютого 2020 року господарські операції, які підтверджуються наступною первинною документацією:
- видаткова накладна № 66 від 11 лютого 2020 року на суму 97 266,46 грн. та товарно-транспортна накладна № Р66 від 11 лютого 2020 року;
- видаткова накладна № 70 від 12 лютого 2020 року на загальну суму 134 504,63 грн. та товарно-транспортна накладна № Р70 від 12 лютого 2020 року.
Вказані видаткові накладні та товарно-транспортні накладні підписані уповноваженими представниками та скріплені печатками сторін, а також в них містяться посилання на реквізити договору.
Отже, беручи до уваги проведені між контрагентами господарські операції по специфікації № 2 від 28 січня 2020 року (видаткова накладна № 66 від 11 лютого 2020 року та видаткова накладна № 70 від 12 лютого 2020 року), відповідачем було поставлено позивачу до 29 лютого 2020 року шрот соняшниковий у кількості 53.9 тони на загальну суму 231 771,09 грн., залишок недопоставленого товару за складає 3 638 228,91 грн.
Згідно частин 1 та 2 статті 693 Цивільного кодексу України, якщо договором встановлений обов'язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлений договором, - у строк, визначений відповідно до статті 530 цього Кодексу. Якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.
Зі змісту зазначеної норми права вбачається, що умовою її застосування є неналежне виконання продавцем свого зобов'язання зі своєчасного передання товару покупцю. А у разі настання такої умови покупець має право діяти альтернативно: або вимагати передання оплаченого товару від продавця, або вимагати повернення суми попередньої оплати. Можливість обрання певно визначеного варіанта правової поведінки боржника є виключно правом покупця, а не продавця. Отже, волевиявлення щодо обрання одного з варіантів вимоги покупця має бути вчинено ним в активній однозначній формі такої поведінки, причому доведеної до продавця.
Оскільки законом не визначено форму пред'явлення такої вимоги покупця, останній може здійснити своє право будь-яким шляхом: як шляхом звернення до боржника з претензією, листом, телеграмою тощо, так і шляхом пред'явлення через суд вимоги у визначеній законом процесуальній формі - формі позову.
Так матеріалами справи встановлено, що станом на 21 травня 2020 року (проти обумовленого сторонами строку поставки - 29 лютого 2020 року) між сторонами складено акт звіряння за яким відповідачем визнано наявність грошового зобов'язання перед позивачем в межах договору, який є предметом позову у даній справі, у розмірі 3 638 221,91 грн. Тобто, підписуючи даний акт позивач визначив спосіб реалізації (волевиявлення) варіанту вимоги до відповідача, який з позицією позивача погодився повністю.
Враховуючи положення статі 693 Цивільного кодексу України, яка встановлює альтернативність поведінки покупця в разі прострочення поставки товару (або передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати), суд дійшов висновку, що позивач скористався передбаченим чинним законодавством правом повернення суми попередньої оплати та, в подальшому, скерування до суду відповідну позовну заяву.
Відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України є частиною національного законодавства України.
Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" № 475/97- ВР від 17 липня 1997 року ратифіковано Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 року. Перший протокол та протоколи № 2, 4, 7, 11 до Конвенції. Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з справ людини як джерело права. Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях, зокрема, у справах "Пайн Велі Девелопмент ЛТД та інші проти Ірландії" від 23 жовтня 1991 року, "Федоренко проти України" від 01 червня 2006 року зазначив, що відповідно до прецедентного права органів, що діють на підставі Конвенції, право власності може бути "існуючим майном" або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності. У межах вироблених Європейським судом з прав людини підходів до тлумачення поняття "майно", а саме в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як "наявне майно", так і активи, включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування щодо ефективного здійснення свого "права власності". Статтю 1 Першого протоколу Конвенції можна застосовувати для захисту "правомірних (законних) очікувань" щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності.
Отже, за висновками суду, відсутність дій відповідача щодо поставки товару, надає позивачу право на "законне очікування", що йому будуть повернуті кошти попередньої оплати. Не повернення відповідачем цих коштів прирівнюється до порушення права на мирне володіння майном (рішення Європейського суду з прав людини у справах "Брумареску проти Румунії", "Пономарьов проти України", "Агрокомплекс проти України").
Враховуючи викладене, оскільки відповідачем не спростовано тверджень позивача про невиконання відповідачем у встановлені строки зобов'язання з поставки товару за договором, зокрема відповідачем не надано суду доказів поставки відповідачу товару, погодженої сторонами специфікації № 2 від 28 січня 2020 року в обсязі даної специфікації, означене є умовою для застосування положень статті 693 Цивільного кодексу України. Відповідно, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача про стягнення з відповідача суми попередньої оплати у розмірі 3 638 228,91 грн. є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню в повному обсязі.
Відповідно до статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Згідно частиною 1 статті 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. Відповідно до частини 2 статті 614 Цивільного кодексу України відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання. Відповідно до частини 3 та 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.
У зв'язку із неналежним виконанням відповідачем зобов'язання, позивач просить стягнути з відповідача пеню у розмірі 355 870,48 грн.
За порушення у сфері господарювання учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених Господарським кодексом України, іншими законами та договором (частина 2 статті 193, частина 1 статті 216 та частина 1 статті 218 Господарського кодексу України).
Одним із видів господарських санкцій, згідно з частиною 2 статті 217 Господарського кодексу України, є штрафні санкції, до яких віднесено штраф та пеню (частина 1 статті 230 Господарського кодексу України). Так, відповідно до статей 230, 231 Господарського кодексу України, штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання. Законом щодо окремих видів зобов'язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається. Відповідно до частини 1 статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (частиною 3 статті 549 Цивільного кодексу України).
За пунктом 5.2. договору за прострочення постачання продукції за умовами договору постачальник сплачує покупцеві пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ за кожен день прострочення постачання продукції.
Перевіривши наданий позивачем розрахунок пені в сумі 355 870,48 грн. суд вважає його таким, що не повністю відповідає вимогам діючого законодавства, враховуючи наступне.
Неустойка нараховується в разі порушення боржником зобов'язання (стаття 610, пункт 3 частина перша статті 611 Цивільного кодексу України) з першого дня прострочення та до тих пір, поки зобов'язання не буде виконане. Період, за який нараховується пеня за порушення зобов'язання, не обмежується. Тобто пеня може нараховуватись на суму невиконаного або неналежно виконаного грошового зобов'язання (зокрема, щодо прострочення виконання робіт) протягом усього періоду прострочення, якщо інше не вказано в законі чи договорі.
Разом з тим, положеннями частини шостої статті 232 Господарського кодексу України передбачено особливість порядку застосування господарських штрафних санкцій, відповідно до якої нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Таким чином, законодавець передбачив право сторін визначати у договорі розмір санкцій і строки їх нарахування за прострочення виконання зобов'язання. У разі відсутності таких умов у договорі нарахування штрафних санкцій припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано, відповідно до частини 6 статті 232 Господарського кодексу України.
Наведеною нормою передбачено не позовну давність, а період часу, за який нараховується пеня і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов'язання мало бути виконано; законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього періоду. Його перебіг починається із дня, наступного за останнім днем, у якому зобов'язання мало бути виконано, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін.
При цьому, умова договору про сплату пені за кожний день прострочення виконання зобов'язання не може розцінюватися як установлення цим договором іншого, ніж передбачений частиною 6 статті 232 Господарського кодексу України, строку, за який нараховуються штрафні санкції (наведену правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 12 червня 2018 року у справі № 910/4164/17, від 22 листопада 2018 року у справі № 903/962/17, від 07 червня 2019 року у справі № 910/23911/16).
Враховуючи викладене, надавши оцінку умовам договору, судом встановлено, що вказаний договір не містить положень, які б визначали інший строк припинення нарахування пені, у зв'язку з чим при нарахуванні пені та в даному випадку підлягає застосуванню строк, передбачений частиною 6 статті 232 Господарського кодексу України.
Таким чином, з урахуванням вимог частини 6 статті 232 Господарського кодексу України, відповідно до якої нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано, позивач мав право на нарахування пені протягом 6 місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Разом з тим, позивачем під час здійснення розрахунку пені нарахування здійснено всупереч вищевказаних положень чинного законодавства, а саме після спливу шестимісячного строку від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Здійснивши перерахунок штрафної санкції, з урахуванням пункту 5.2 договору, приписів статті 232 Господарського кодексу України, а також суми боргу в розмірі 3 638 228,91 грн., суд встановив, що арифметично вірною та такою, що повністю відповідає положенням чинного законодавства є сума пені в розмірі 285 491,62 грн.
При зверненні до суду позивач також просив стягнути з відповідача на його користь інфляційні втрати в розмірі 47 273,21 грн. та 3% річних в розмірі 72 764,58 грн.
Частиною другою статті 625 ЦК України визначено обов'язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Відтак, у разі несвоєчасного виконання боржником грошового зобов'язання у нього в силу закону (частини другої статті 625 ЦК України) виникає обов'язок сплатити кредитору, поряд із сумою основного боргу, суму інфляційних втрат, як компенсацію знецінення грошових коштів за основним зобов'язанням внаслідок інфляційних процесів у період прострочення їх оплати, та 3 % річних від простроченої суми.
У кредитора згідно з частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України є право вимоги до боржника щодо сплати інфляційних втрат та 3 % річних за період прострочення в оплаті основного боргу.
Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 07 квітня 2020 року в справі № 910/4590/19 зобов'язання зі сплати інфляційних втрат та 3 % річних є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов'язання і поділяє його долю. Відповідно, й вимога про їх сплату є додатковою до основної вимоги (пункт 43 постанови).
Виходячи із системного аналізу вимог чинного законодавства аванс (попередня оплата) - це грошова сума, яка не забезпечує виконання договору, а є сумою, що перераховується згідно з договором наперед, у рахунок майбутніх розрахунків, зокрема, за товар який має бути поставлений, за роботи, які мають бути виконані. При цьому аванс підлягає поверненню особі, яка його сплатила, лише у випадку невиконання зобов'язання, за яким передавався аванс, незалежно від того, з чиєї вини це відбулося (висновок про застосування норм права, викладений у постанові касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21 лютого 2018 року в справі № 910/12382/17).
Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному, заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку, і ця спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Відповідно до встановлених судом обставин справи, за змістом статті 625 Цивільного кодексу України, яка регулює відповідальність за порушення грошового зобов'язання, стягувана позивачем з відповідача сума інфляційних втрат та 3 % річних від несплаченої (неповернутої) суми попередньої оплати є відповідальністю сторони господарського договору за допущене нею правопорушення у сфері господарювання.
Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3 % річних відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання. Ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми. Подібні правові висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справах № 703/2718/16-ц та № 646/14523/15-ц, від 13 листопада 2019 року у справі № 922/3095/18, від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18.
За змістом статей 509, 524, 533-535 і 625 Цивільного кодексу України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати. Ці висновки узгоджуються з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, висловленими у постановах від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц та від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц.
Тобто, правовідношення, в якому у зв'язку із фактичним закінченням строку поставки у відповідача (постачальника, продавця) виникло зобов'язання повернути позивачу (покупцю) суму попередньої оплати (тобто сплатити грошові кошти) відповідно до частини 2 статті 693 Цивільного кодексу України, є грошовим зобов'язанням, а тому відповідно на нього можуть нараховуватися інфляційні втрати та 3 % річних на підставі частини 2 статті 625 цього Кодексу.
Слід зазначити, що стаття 625 розміщена у розділі І “Загальні положення про зобов'язання” книги п'ятої Цивільного кодексу України та визначає загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов'язання. Приписи розділу І книги п'ятої Цивільного кодексу України поширюють свою дію на всі види грошових зобов'язань, у тому числі як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги п'ятої Цивільного кодексу України), так і на недоговірні зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги п'ятої цього Кодексу).
При цьому у статті 625 Цивільного кодексу України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.
Не є таким винятком із загального правила випадок, коли покупець має право вимагати повернення суми попередньої оплати на підставі частини другої статті 693 Цивільного кодексу України.
З огляду на таку юридичну природу правовідносин сторін як грошових зобов'язань на них поширюється дія положень частини 2 статі 625 Цивільного кодексу України.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої палати Верховного Суду у справі № 918/631/19 від 22 вересня 2020 року. При цьому суд звертає увагу, що в даній постанові Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків щодо застосування норми права (статті 625 Цивільного кодексу України) у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 16 вересня 2014 року у справі № 921/266/13-г/7 та від 18 жовтня 2017 року у справі № 910/8318/16; у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07 березня 2018 року у справі № 910/23585/16, від 14 березня 2018 року у справі № 910/24853/13, від 26 жовтня 2018 року у справі № 910/1775/18, від 20 листопада 2018 року у справі № 916/75/18, від 21 червня 2019 року у справі № 910/9288/18, від 01 липня 2019 року у справі № 910/5773/18, від 24 вересня 2019 року у справі № 922/1151/18, від 17 жовтня 2018 року у справі № 923/1151/17, від 18 грудня 2019 року у справі № 906/190/19; у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 745/26/16-ц.
Беручи до уваги, що відповідач прострочив своє грошове зобов'язання з повернення суми попередньої оплати у зв'язку із фактичним закінченням строку поставки, позивач зажадав повернути ці грошові кошти на підставі частини 2 статті 693 Цивільного кодексу України, що зумовило виникнення у постачальника (відповідача) зобов'язання з повернення покупцю (позивачу) суму попередньої оплати (тобто сплатити грошові кошти) відповідно до частини 2 статті 693 Цивільного кодексу України, з наступного дня після спливу строку поставки, тобто з 01 березня 2020 року.
Здійснивши перерахунок 3% річних та інфляційних втрат, з урахуванням умов договору, прострочення по сплаті грошового зобов'язання, а також порядку розрахунків погодженого сторонами, господарський суд зазначає, що арифметично вірною сумою до стягнення 3% річних є 72 764,58 грн., а інфляційних втрат є сума 47 273,21 грн., а тому задовольняє позовні вимоги в означеній частині в повному обсязі.
Аналіз положень чинного законодавства України дає підстави для висновку, що, установлюючи презумпцію вини особи, яка порушила зобов'язання, Цивільний кодекс України покладає на неї обов'язок довести відсутність своєї вини. Особа звільняється від відповідальності лише у тому випадку, коли доведе відсутність своєї вини у порушенні зобов'язання. Виходячи із цих загальних засад, має встановлюватися і наявність або відсутність вини: особа має визнаватися невинуватою, якщо вона вжила всіх заходів для належного виконання зобов'язання при тому ступені турботливості та обачності, що вимагалася від неї за характером зобов'язання та умовами обороту.
Проте, матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, які саме заходи були вжиті відповідачем з метою належного виконання взятих на себе зобов'язань перед позивачем. Крім того, відповідачем не надано належних та допустимих доказів на спростування наведених вище висновків, як і не надано належних доказів на підтвердження повної оплати наданих послу з водовідведення та водопостачання позивачу у встановлені договором строки, у зв'язку з чим, на підставі встановлених під час розгляду справи обставин суд вважає заявлені позивачем вимоги обґрунтованими та такими, що підтверджені достовірними доказами.
Згідно з статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Конвенція покликана гарантувати не теоретичні або примарні права, а права, які є практичними і ефективними. Це особливо стосується права на доступ до суду, зважаючи на помітне місце, відведене у демократичному суспільстві праву на справедливий суд (див. рішення у справах "Ейрі проти Ірландії", від 09 жовтня 1979 року, пункт 24, Series A N 32, та "Гарсія Манібардо проти Іспанії", заява №38695/97, пункт 43, ECHR 2000-II). У пункті 58 рішення Європейського суду з прав людини від 10 лютого 2010 року "Справа "Серявін та інші проти України"" (заява N 4909/04) Європейський суд з прав людини наголошує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії", № 37801/97, пункт 36, від 01 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", № 49684/99, пункт 30, від 27 вересня 2001 року).
Оскільки, як зазначалось вище, судом встановлено, що відповідач неналежним чином виконував взяті на себе обов'язки щодо поставки товару, позовні вимоги підлягають задоволенню частково, з урахуванням наведеного.
Судові витрати зі сплати позивачем при поданні позову судового збору, відповідно до пункту 2 частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на відповідача пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Керуючись статтями 1-5, 10-13, 20, 41-46, 73-80, 86, 123, 129, 194-196, 201, 208-210, 216-220, 232, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, -
Позов задовольнити частково.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Васищевський завод рослинних олій" (62495, Харківська область, Харківський район, селище міського типу Васищеве, вулиця Овочева, будинок 13, ідентифікаційний код юридичної особи 37431314) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Санолта" (26500, Кіровоградська область, селище міського типу Голованівськ, вулиця Матросова, будинок 40, ідентифікаційний код юридичної особи 38401364) суму заборгованості в розмірі 3 638 228,91 грн., 285 491,62 грн. пені, 47 273,21 грн. інфляційних, 72 764,58 грн. 3% річних та 60 656,37 грн. судових витрат (сплачений судовий збір).
Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
В іншій частині позову, а саме в частині стягнення пені в розмірі 70 378,86 грн. - відмовити.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Східного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення, відповідно до статей 256, 257 ГПК України та з урахуванням пункту 17.5 Перехідних положень Кодексу.
Повне рішення складено "17" лютого 2021 р.
Суддя Н.В. Калініченко
справа № 9223576/20