15 лютого 2021 року справа № 580/5799/20
м. Черкаси
Черкаський окружний адміністративний суд одноособово у складі головуючого судді Бабич А.М., розглянувши у порядку спрощеного письмового провадження в залі суду адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити дії,
15.12.2020 у Черкаський окружний адміністративний суд надійшов позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , місце фактичного проживання: АДРЕСА_2 ; РНОКПП НОМЕР_2 ) (далі - позивач) до Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_3 ; код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) (далі - відповідач) про:
визнання протиправною бездіяльності щодо не нарахування та невиплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за період з 2015 року до 2017 року включно;
зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за період з 2015 року до 2017 рік включно;
визнання протиправною бездіяльності щодо не нарахування та невиплати індексації грошового забезпечення за період з 14.05.2015 до 04.01.2018;
зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу індексацію грошового забезпечення за період з 14.05.2015 до 04.01.2018;
зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за весь період затримки розрахунку при звільненні, починаючи з 04.01.2018 і до дня фактичного розрахунку.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що відповідач всупереч вимог закону не виплатив грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки, індексацію грошового забезпечення. Тому вважає, що набув права на отримання відповідно до ст.117 Кодексу законів про працю України компенсації.
Ухвалою суду від 21.12.2020 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі та вирішено розгляд справи здійснювати на виконання ст.12 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) за правилами спрощеного позовного провадження та встановлено відповідачу строк тривалістю десять днів з дня отримання копії ухвали для надання відзиву на позовну заяву та доказів. Згідно з даними рекомендованих повідомлень про поштові вручення вказану ухвалу позивач та відповідач отримали 29.12.2020.
14.02.2021 до суду надійшов відзив, в якому відповідач просив у задоволенні позову відмовити повністю. Стверджує, що позивачу виплачена індексація грошового забезпечення за грудень 2015 року у сумі 175,25грн. (місяць для обчислення індексу споживчих цін (базовий місяць) - травень 2015 року). Просить урахувати висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 20.05.2020 у справі №815/1226/18 та від 30.07.2020 у справі №461/5775/16-а, відповідно до яких, визначення базового місяця при вирахуванні індексації, а також розмір, який повинен виплачуватись належить до компетенції органу, який здійснює таке нарахування та виплата - дискреційні повноваження. Додатково зазначив, що постановою Верховного Суду України від 06.04.2016 у справі №6-409цс16 підтверджується, що у трудовому спорі строк звернення до суду відповідно до ст.233 Кодексу законів про працю України складає три місяці, у т.ч. і для спорів щодо виплат працівнику, передбачених законодавством у день звільнення. Оскільки позивач звільнений 04.01.2018, саме до 04.04.2018 мав право звернутися до суду для вирішення спор. Тому строк позовної давності для позивача минув.
09.02.2021 позивач надіслав до суду відповідь на відзив, в якій просив позовні вимоги задовольнити повністю. В обгрунтування зазначив, що за період з 14.05.2015 до 04.01.2018 йому не надана додаткова відпустка, передбачена ст.16-2 Закону України «Про відпустки», п.12 ч.1 ст.12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». Грошову компенсацію за всі дні невикористаної додаткової відпустки при звільненні з військової служби не отримував. Невиплаченою залишилася компенсація за невикористану додаткову відпустку за період 2015-2017 роки. Просив урахувати висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у зразковій справі №620/4218/18. Стверджує, що індексація грошового забезпечення, як складова грошового забезпечення військовослужбовців, є однією з основних державних гарантій щодо оплати їх праці. Тому індексація підлягає обов'язковому нарахуванню і виплаті. Під час визначення строку звернення осіб, які перебували на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати (суддівської винагороди, грошового забезпечення тощо) у разі порушення законодавства про оплату праці варто застосовувати ч.2 ст.233 КЗпП України, відповідно до якої строки звернення до суду у цій категорії спорів не застосовуються.
Оскільки обґрунтованих клопотань від учасників спору про розгляд справи у судовому засіданні з їх викликом суду не надходили, зважаючи на відсутність необхідності призначити у справі експертизу або викликати та допитати свідків, суд дійшов висновку розглянути справу без виклику сторін у судове засідання за наявними письмовими доказами (у письмовому провадженні).
Оцінивши доводи сторін, дослідивши письмові докази, суд дійшов висновку, що позов підлягає частковому задоволенню, з огляду на таке.
Із витягу з послужного списку щодо позивача суд установив, що на військову службу позивач призваний 25.04.2013 Мар'їнським РВК Донецької області. Військову присягу прийняв 11.05.2013 при в/ч НОМЕР_1 . На військову службу за контрактом прийнято з 25.11.2014 до 04.01.2018. Вислуга років станом на 04.01.2018 становить 4 роки 8 місяців 9 днів.
Позивач є учасником бойових дій, що підтверджується посвідченням від 01.09.2015 серії НОМЕР_4 .
Довідкою відповідача від 05.01.2018 підтверджується, що позивач брав участь в антитерористичній операції на території Донецької та Луганської областей з 07.04.2014 до 17.06.2014, з 04.08.2014 до 31.08.2014, з 03.12.2014 до 29.03.2015, з 05.05.2015 до 16.07.2015, з 11.05.2016 до 28.04.2017.
Відповідно до витягу з наказу від 04.01.2018 №3 позивача звільнено наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 02.01.2018 №1-РС, виключено зі списків особового складу військової частини НОМЕР_5 та всіх видів забезпечення. Встановлено виплатити:
премію за особистий внесок у загальні результати служби в розмірі 630% від посадового окладу з 01 до 04.01.2018 року;
надбавку за виконання особливо важливих завдань у розмірі 50% посадового окладу з урахуванням окладу за військовим званням та надбавки за вислуги років до посадового окладу за період з 01 до 04.01.2018 року;
додаткову грошову винагороду у розмірі 60% за період з 01 до 04.01.2018року;
Щорічна основна відпустка за 2018 рік не використана.
Листом відповідача від 05.01.2021 №350/205/128/4 підтверджується, що позивач звертався до нього з приводу нарахування та виплати індексації грошового забезпечення.
Відповідач вказаним листом повідомив, що з 01.01.2016 до 28.02.2018 індексація грошового забезпечення не нараховувалася та не виплачувалася. Кошти для виплати індексації грошового забезпечення за вказаний період відповідачу не виділялись. Згідно з роздавальною відомістю на виплату грошового забезпечення у березні 2016 року позивачу виплачена індексація за грудень 2015 року у сумі 175,25грн. (фіксована сума). Місяцем для обчислення індексу споживчих цін (базовий місяць) був травень 2015 року. Посадовий оклад за посадою, яку займав позивач у відповідача у грудні 2015 року, складав 565,00грн, у січні 2016 року - 565,00грн., у грудні 2017 року - 565,00грн.
Не отримавши компенсацію за невідбуті додаткові види відпусток, індексацію грошового забезпечення, позивач звернувся до суду з позовом.
Надаючи оцінку спірним обставинам суд врахував ч.2 ст.19 Конституції України, якою встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
У ч.1 ст.46 Конституції України закріплено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Відповідно до ч.1 ст.4 Закон України від 05 листопада 1996 року №504/96-ВР «Про відпустки» (далі - Закон №504/96-ВР) установлюються види щорічних відпусток: основна відпустка (стаття 6 цього Закону), додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону), додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону), інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
Стаття 16-2 Закону №504/96-ВР передбачає додаткову відпустка окремим категоріям громадян та постраждалим учасникам Революції Гідності.
Так, учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», особам, реабілітованим відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув'язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
Згідно з ч.1 ст.5 Закону України від 22 жовтня 1993 року №3551-XII «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (далі - Закон №3551-XII) учасниками бойових дій є особи, які брали участь у виконанні бойових завдань по захисту Батьківщини у складі військових підрозділів, з'єднань, об'єднань всіх видів і родів військ Збройних Сил діючої армії (флоту), у партизанських загонах і підпіллі та інших формуваннях як у воєнний, так і у мирний час.
На підставі п.12 ч.1 ст.12 Закон №3551-XII учасникам бойових дій (статті 5, 6) надається право на використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки зі збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
Відповідно до частин 8, 14, 17-19 ст.10-1 Закону України від 20 грудня 1991 року №2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон №2011-XII) військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України «Про відпустки». Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.
У разі якщо Законом України «Про відпустки» або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення.
У рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
В особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів.
В особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець.
Надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв'язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв'язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.
У разі ненадання військовослужбовцям щорічних основних відпусток у зв'язку з настанням періодів, передбачених пунктами 17 і 18 цієї статті, такі відпустки надаються у наступному році. У такому разі дозволяється за бажанням військовослужбовців об'єднувати щорічні основні відпустки за два роки, але при цьому загальна тривалість об'єднаної відпустки не може перевищувати 90 календарних днів».
Статтею 1 Закону України від 21.10.1993 №3543-ХІІ «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (далі - Закон №3543-ХІІ) визначено поняття особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Указом Президента України від 17 березня 2014 року № 303/2014 «Про часткову мобілізацію», затвердженим законом України від 17 березня 2014 року №1126-VI, постановлено оголосити та провести часткову мобілізацію.
Оскільки спірні правовідносини щодо отримання грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки у зв'язку зі звільненням позивача виникли в особливий період, позивач не використав у повному обсязі своє право на відпустки.
В особливий період з моменту оголошення мобілізації до припинення відповідного періоду надання військовослужбовцям інших видів відпусток, зокрема, додаткової відпустки, передбаченої п. 12 ч.1 ст.12 Закону №3551-XII, припиняється.
Відповідно до ч.8 ст.10-1 Закону №2011-XII військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України «Про відпустки». Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.
Отже, підстави та порядок надання додаткової відпустки особам, які мають статус учасника бойових дій, передбачені Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Так, відповідно до ч.14 ст.10-1 Закону №2011-XII у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, зокрема, військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
Для вирішення спору суд врахував правові висновки, викладені у рішенні від 16.05.2019 Верховного Суду (далі - ВС) за результатами розгляду зразкової справи №620/4218/18. У ній надана оцінка бездіяльності військової частини щодо не нарахування та невиплати грошової компенсації при звільнені за невикористані календарні дні додаткової відпустки учаснику бойових дій за 2015-2018 роки. Рішення залишене без змін постановою Великої Палати Верховного Суду (далі - ВП ВС) від 21.08.2019.
ВС у вказаному рішенні вказав, що норми Закону №3551-XII не обмежують та не припиняють право учасника бойових дій на отримання у рік звільнення виплати грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки, право на яку набуто під час проходження військової служби в особливий період з моменту оголошення мобілізації.
ВП ВС у пунктах 31, 32 вищезгаданого рішення також зазначила, що Законом №2011-XII не встановлено припинення виплати компенсації за невикористані частини додаткової соціальної відпустки, право на яку позивач набув за період проходження ним військової служби. Водночас у разі невикористання додаткової соціальної відпуски протягом календарного року, в якому у особи виникає право на таку відпустку, додаткова соціальна відпустка переноситься на інший період, тобто особа не втрачає самого права на надану їй чинним законодавством України соціальну гарантію, яке може бути реалізовано в один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати невизначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі.
Отже, припинення надання військовослужбовцям додаткових відпусток (відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону 2011-ХІІ у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті) є тимчасовим обмеженням способу реалізації права на використання додаткової відпустки безпосередньо. Між тим, обмеження щодо одного з двох способів реалізації такого права не впливає на зміст цього права, яке гарантується пунктом 12 статті 12 Закону №3551-XII, пунктом 8 статті 10-1 Закону 2011-ХІІ, статтею 16-2 Закону №504/96-ВР.
Відповідно до п.п.3,6 Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07 червня 2018 року №260, у рік звільнення військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), звільненим з військової служби за віком, станом здоров'я, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, у зв'язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, які не використали щорічну основну відпустку або використали частково, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини та виплачується грошове забезпечення у розмірі відповідно до кількості наданих днів відпустки або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.
Розрахунок грошового забезпечення за час надання щорічної основної відпустки з подальшим виключенням зі списків особового складу та грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки здійснюється виходячи з посадового окладу, окладу за військовим званням, надбавки за вислугу років та щомісячних додаткових видів грошового забезпечення з урахуванням зміни вислуги років та норм грошового забезпечення, які військовослужбовець отримував за останньою займаною штатною посадою.
Отже, у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, у тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої ст.16-2 Закону № 504/96-ВР та п.12 ч.1 ст.12 Закону № 3551-ХІІ (п.34 постанови ВП ВС від 21.08.2019).
Частиною 3 ст.291 КАС України встановлено, що при ухваленні рішення у типовій справі, що відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи, суд має враховувати правові висновки Верховного Суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи.
Відповідач не довів сукупністю належних, допустимих і достовірних доказів, що у спірних правовідносинах діяв з дотриманням вимог закону.
Суд врахував відсутність доказів відбуття позивача в спірному періоді в додаткову відпустку або її компенсації. Отже, на час прийняття наказу про виключення позивача зі списків особового складу відповідач протиправно не здійснив нарахування та виплату позивачу, як учаснику бойових дій, компенсації за невикористану додаткову відпустку за 2015-2017 роки, передбаченої п.12 ч.1 ст.12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».
Тому наявні підстави для зобов'язання його здійснити нарахування та виплату позивачу грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 2015 до 2017 року включно.
Щодо індексації грошового забезпечення суд урахував таке.
Відповідно до ч.ч.1-3 ст.9 Закону України від 20.12.1991 №2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон №2011-ХІІ) держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців.
До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.
Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.
Індексація грошових доходів населення відповідно до ч.1 ст.1 Закону України від 03.07.1991 №1283-ХІІ “Про індексацію грошових доходів населення” (далі - Закон №1283-ХІІ) - встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг.
На підставі ч.1 ст.2 Закону №1283-ХІІ індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, зокрема, оплата праці (грошове забезпечення).
Згідно з ч.1 ст.4 Закону №1283-ХІІ індексація грошових доходів населення проводиться в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 103 відсотка.
Обчислення індексу споживчих цін для індексації грошових доходів населення провадиться наростаючим підсумком, починаючи з місяця введення в дію цього Закону.
Для проведення подальшої індексації грошових доходів населення обчислення індексу споживчих цін починається за місяцем, у якому індекс споживчих цін перевищив поріг індексації, зазначений у частині першій цієї статті.
Підвищення грошових доходів населення у зв'язку з індексацією здійснюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, у якому опубліковано індекс споживчих цін.
У разі якщо грошові доходи населення підвищено з урахуванням прогнозного рівня інфляції випереджаючим шляхом, при визначенні обсягу підвищення грошових доходів у зв'язку із індексацією враховується рівень такого підвищення у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Отже, право на індексацію доходу особа набуває з наступних місяців, з яких величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації 103%.
Відповідно до ст.6 вказаного Закону у разі виникнення обставин, передбачених статтею 4 цього Закону грошові доходи населення визначаються як результат добутку розміру доходу, що підлягає індексації в межах прожиткового мінімуму для відповідних соціальних і демографічних груп населення, та величини індексу споживчих цін.
Порядок проведення індексації грошових доходів населення визначається Кабінетом Міністрів України.
Згідно зі ст.9 Закону індексація грошових доходів населення здійснюється за місцем їх отримання за рахунок відповідних коштів. У разі коли дохід, що виплачується одним підприємством, установою, організацією, формується з різних джерел, сума додаткового доходу від індексації виплачується за рахунок кожного джерела пропорційно його частці в загальному доході.
Абзацом першим ст.10 Закону №1283-ХІІ визначено індексація доходів працюючого населення проводиться за основним місцем роботи. Доходи від роботи за сумісництвом, на умовах погодинної оплати поза основним місцем роботи індексуються в розмірі, що з урахуванням оплати праці за основним місцем роботи не перевищує прожиткового мінімуму для працездатної особи.
Постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 №1078 (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) затверджений Порядок проведення індексації грошових доходів населення (далі - Порядок №1078), згідно з п.2 якого індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані в гривнях на території України, які не мають разового характеру, зокрема, грошове забезпечення військовослужбовців.
Пунктом 6 вказаного Порядку передбачено, що виплата сум індексації грошових доходів здійснюється за рахунок джерел, з яких провадяться відповідні грошові виплати населенню, зокрема, підприємства, установи та організації, що фінансуються чи дотуються з державного бюджету, підвищують розміри оплати праці (грошового забезпечення) у зв'язку з індексацією за рахунок власних коштів і коштів державного бюджету.
Отже, індексація грошового забезпечення є однією із основних державних гарантій щодо оплати праці. Проведення індексації у зв'язку зі зростанням споживчих цін (інфляцією) є обов'язком для всіх юридичних осіб-роботодавців, незалежно від форми власності та виду юридичної особи.
Відповідно до абз. 5 п.4 Порядку №1078 сума індексації грошових доходів громадян визначається як результат множення грошового доходу, що підлягає індексації, на величину приросту індексу споживчих цін, поділений на 100 відсотків.
До Порядку №1078 внесено зміни згідно з постановою Кабміну України від 09.12.2015 №1013 «Про упорядкування структури заробітної плати, особливості проведення індексації та внесення змін до деяких нормативно-правових актів», відповідно до якої п.5 Порядку №1078 викладено в новій редакції. Зокрема, передбачено, що у разі підвищення тарифних ставок (окладів), пенсій або щомісячного довічного грошового утримання, стипендій, виплат, що здійснюються відповідно до законодавства про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, значення індексу споживчих цін у місяці, в якому відбувається підвищення, приймається за 1 або 100 відсотків.
Обчислення індексу споживчих цін для проведення подальшої індексації здійснюється з місяця, наступного за місяцем підвищення зазначених грошових доходів населення.
У разі зростання заробітної плати за рахунок інших її складових без підвищення тарифних ставок (окладів) сума індексації не зменшується на розмір підвищення заробітної плати. У разі коли відбувається підвищення тарифної ставки (окладу), у місяці підвищення враховуються всі складові заробітної плати, які не мають разового характеру.
Враховуючи вищенаведене суд дійшов висновку, що підставою для встановлення базового місяця індексації є підвищення посадових окладів особи.
Відповідно до п. 4 Порядку №1078 індексації підлягають грошові доходи населення у межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення.
Отже, законодавчо встановлена максимальна межа нарахованої індексації.
Постановою КМУ №1294 затверджено схеми посадових окладів військовослужбовців, які змінювалися протягом спірного періоду.
Суд врахував, що згідно з абзацом другим п.3 згаданої вище постанови Уряду України №1013 для проведення подальшої індексації заробітної плати обчислення індексу споживчих цін починається з січня 2016 р. відповідно до Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 р. № 1078 (Офіційний вісник України, 2003 р., № 29, ст. 1471). Приклади проведення індексації грошових доходів населення у разі їх підвищення, наведені у Постанові №1013 (додаток №4 до Порядку).
На момент виникнення оскаржуваних правовідносин визначення розміру посадових окладів військовослужбовців здійснювалося відповідно до постанови Кабміну України "Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб" від 07.11.2007 №1294, якою затверджено нові схеми посадових окладів військовослужбовців. Постанова діяла до дати набрання чинності постанови Кабміну України від 30.08.2017 №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», якою встановлені нові розміри посадових окладів військовослужбовців, а саме з 01.03.2018.
Відповідно до абз.3 п.1.1. Порядку №1078 індекс споживчих цін обчислюється Держстатом і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях.
Відповідно до інформації, що розміщена на офіційному веб-сайті Держстату України, з 14.05.2015 до 04.01.2018 величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації у 103 відсотка та складала: у лютому 2015 року - 105,03%, у квітні 2016 року - 105,1%. В інші місяці та у 2017 році величина індексу споживчих цін не перевищила поріг індексації у 103%. У січні 2018 року величина індексу споживчих цін становила 101,5%.
Отже, за місяці, в яких індекс споживчих цін не перевищив 103%, відповідач не мав обов'язку нарахувати та виплачувати позивачу індексаці.
Реалізація особою права, що пов'язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних, чинних на час виникнення спірних правовідносин, нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань. Такого ж висновку дотримується судова практика Верховного Суду (відповідний висновок у постанові Верховного Суду від 12.12.2018 у справі №825/874/17, який підлягає безумовному врахуванню судами нижчих інстанцій на підставі ч.5 ст.242 КАС України).
Відсутність законодавчого механізму для нарахування та виплати індексації за періоди, в яких була відсутня фінансова можливість такої виплати, не є підставою для позбавлення особи права на отримання коштів (мирне володіння його майном), виплата яких передбачена законом.
Відповідно до абз.5 п.1.1. Порядку №1078 для проведення подальшої індексації грошових доходів населення обчислення індексу споживчих цін починається за місяцем, у якому індекс споживчих цін перевищив поріг індексації.
Отже, індексація нараховується з наступного місяця, з якого відбулося підвищення цін на споживчі товари та послуги.
Відповідно до абз.4 п.1.1 Порядку №1078 обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації грошових доходів населення провадиться наростаючим підсумком.
Відповідач не надав належних доказів повного виконання обов'язку з виплати індексації позивачу, окрім за травень 2015року. Оскільки його доводи про відсутність належного фінансування для таких цілей не підтверджені доказами, а закон не визначає такої підстави для звільнення від обов'язку зазначеного нарахування та виплати, суд дійшов висновку, що така спірна бездіяльність є протиправною та наявні підстави для зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу індексацію грошового забезпечення за період з 14.05.2015 до 04.01.2018 (дата звільнення) щодо місяців, в яких величина індексу споживчих цін перевищила 103%.
Щодо нарахування та виплати позивачу середнього заробітку за весь період затримки розрахунку при звільненні суд врахував.
На підставі абз.1, 3 п.242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого указом Президента України від 10 грудня 2008 року №1153/2008 (далі - Положення №1153/2008), після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання. Особи, звільнені з військової служби, зобов'язані у п'ятиденний строк прибути до районних (міських) військових комісаріатів для взяття на військовий облік.
Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
На підставі вищевикладеного, суд дійшов висновку, що після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовця та виключення зі списків особового складу військової частини з ним має бути проведений повний розрахунок.
Між тим, ані Закон №2011-ХІІ, ані Положення №1153/2008 не врегульовують порядку відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні працівника з військової служби.
Для вирішення спору суд врахував правову позицію Верховного Суду у постанові від 18.12.2018 (справа №820/4619/16), на яку позивач посилається у позові, відповідно до ч.5 ст.242 КАС України. ВС вказав, що за загальним правилом норми спеціального законодавства є пріоритетними перед нормами загальними. Тобто, норми Кодексу законів про працю України підлягають застосуванню у разі, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини.
Відповідно до ч.1 ст.116 КЗпП при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Згідно з ч.1 ст.117 КЗпП у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Отже, передбачений ч.1 ст.117 КЗпП обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 КЗпП. Умовами виплати працівникові такого відшкодування є факт невиплати належних йому сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Тому не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки до дня фактичного розрахунку.
Така правова позиція відображена в постанові Верховного Суду від 13.06.2018 (справа №805/79/16-а).
Конституційний Суд України в рішенні від 22.02.2012 № 4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень ст. 233 КЗпП у взаємозв'язку з положеннями ст.ст. 117, 237-1 цього Кодексу роз'яснив, що згідно зі ст. 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в ст.116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП , тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
Відповідно до ч.2 ст.117 КЗп П України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Отже, після здійснення остаточного розрахунку відповідний уповноважений орган (суд) визначає розмір середнього заробітку за пропущення строків виплати коштів особі за звільнення.
Згідно з висновком Великої Палати ВС у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17, який обов'язковий для врахування судами нижчих інстанцій відповідно до ч.5 ст.242 КАС України, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення.
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи:
розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором,
період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості,
а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника,
інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Відповідні висновки також викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.
Отже, середньомісячний заробіток може бути зменшений зважаючи на викладені вище обставини.
Оскільки повний розрахунок з позивачем щодо виплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, та індексації грошового забезпечення на час вирішення спору відповідачем не проведений, а рішення суду щодо їх присудження набере законної сили після спливу строків на його апеляційне оскарження, не виникли підстави спору щодо нарахування середнього заробітку в порядку ст.117 КЗпП. Тому відповідна позовна вимога заявлена передчасно.
Зважаючи на викладене позов підлягає задоволенню у вказаних вище частинах.
Суд врахував, що позивач звільнений від сплати судового збору і не надав доказів понесення судових витрат. Тому відсутні підстави для їх розподілу за наслідками вирішення спору відповідно до ст.ст.134-139 КАС України.
Керуючись ст.ст.2-20, 72-78, 132-139, 242-245, 255, 257-262, 295 КАС України, суд
1. Позов ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за період з 2015 року до 2017 року включно та щодо індексації грошового забезпечення за період з 14.05.2015 до 04.01.2018.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 ( АДРЕСА_3 ; код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , місце фактичного проживання: АДРЕСА_2 ; РНОКПП НОМЕР_2 ) грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за період з 2015 року до 2017 року включно, а також індексацію грошового забезпечення за період з 14.05.2015 до 04.01.2018 (дати звільнення)щодо місяців, в яких величина індексу споживчих цін перевищила 103%.
У задоволенні інших позовних вимог відмовити.
2. Судові витрати розподілу не підлягають.
3. Копію рішення направити учасникам справи.
4. Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. Апеляційна скарга може бути подана до Шостого апеляційного адміністративного суду через Черкаський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного його тексту.
Суддя А.М. Бабич
Рішення ухвалене, складене у повному обсязі та підписане 15.02.2021.