15 лютого 2021 р. Справа № 480/5147/20
Сумський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді - Шевченко І.Г., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи в приміщенні суду в м. Суми адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до 5-го прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України (в/ч НОМЕР_1 ) про зобов'язання вчинити дії та стягнення середнього заробітку,-
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Сумського окружного адміністративного суду з позовною заявою до ІНФОРМАЦІЯ_1 (в/ч НОМЕР_1 ) (далі - відповідач, 5-й прикордонний загін Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України), в якій, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог (а.с.28-29), просив суд:
- зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію за невикористану додаткову оплачувану відпустку за період з 2012 року по 2016 рік;
- стягнути з відповідача 182 299,00грн. середнього заробітку за час затримки з розрахунком при звільненні.
Також просив стягнути з відповідача судові витрати, що складаються з судового збору та 1200,00грн. витрат на правову допомогу.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач проходив військову службу за контрактом. У зв'язку із тим, що в день звільнення зі служби (виключення зі списків особового складу військової частини) із позивачем не було проведено остаточного розрахунку в частині виплати компенсації за невикористані календарні дні щорічної додаткової відпустки із збереженням грошового та матеріального забезпечення за виконання обов'язків військової служби, пов'язаних з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням, ризиком для життя і здоров'я, вважає, що, крім виплати такої компенсації, відповідач повинен виплатити позивачу також середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні з урахуванням положень ст.117 Кодексу Законів про працю України.
Ухвалою суду від 03.09.2020 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, ухвалено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
Відповідач, заперечуючи проти позову, подав до суду відзив на позов, в якому з позовними вимогами не погодився та просив відмовити в їх задоволенні з огляду на те, що питання матеріального забезпечення, грошового забезпечення, в тому числі порядок надання військовослужбовцям відпусток та відкликання з них врегульовано Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".
Так, за приписами п.1 ст.10-1 вказаного Закону військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, надаються щорічні основні відпустки із збереженням грошового, матеріального забезпечення та наданням грошової допомоги на оздоровлення у розмірі місячного грошового забезпечення. Тривалість щорічної основної відпустки для військовослужбовців, які мають вислугу в календарному обчисленні до 10 років, становить 30 календарних днів; від 10 до 15 років - 35 календарних днів; від 15 до 20 років - 40 календарних днів; понад 20 календарних років - 45 календарних днів, без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець. Святкові та неробочі дні при визначенні тривалості щорічних основних відпусток не враховуються.
Відповідач зазначив, що з урахуванням п. 17 ст. 10-1 Закону в особливий період військовослужбовцям надаються лише відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин.
Під час військової агресії з боку Російської Федерації і дії особливого періоду надання військовослужбовцям можливості перебувати у відпустці на такий тривалий термін могло би негативно позначитись як на забезпеченні боєздатності військових частин і підрозділів, так і на морально-психологічному стані у військовому колективі.
Так за приписами п.19 ст. 10-1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв'язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв'язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.
З огляду на дію особливого періоду та вимог п. 19 ст. 10-1 Закону, позивач не мав права на додаткову відпустку, що передбачена ч. 4 ст. 10-1 під час проходження військової служби.
Також представник відповідача у відзиві вказав, що нарахування компенсації за додаткові відпустки абз.3 п.14 ст.10-1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" не передбачає, а так само не регламентує нарахування компенсації особам, які вже звільнені з військової служби і в яких припинені правовідносини з військовою частиною.
Щодо стягнення середнього заробітку зазначив, що військовослужбовці правового статусу “працівник” не мають, проходження їх служби врегульовано спеціальним законодавством, тому чинність Кодексу законів про працю України на них не поширюється, а тому його норми, зокрема і норми ст. 117 КЗпП, не можуть поширюватись на відносини між військовим частинами та військовослужбовцями з приводу питань, які випливають з відносин проходження військової служби.
Відтак, у цих правовідносинах відсутні правові підстави для застосування до Сумського прикордонного загону відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, щодо виплати позивачу середнього заробітку, а тому позовні вимоги про його стягнення на користь позивача у цій справі в розумінні статті 117 КЗпП України не можуть бути задоволені.
Позивач подав до суду відзив на позовну заяву, в якому не погодився з доводами представника відповідача, викладеними у відзиві, та просив суд вимоги задовольнити з підстав, наведених у позові.
Ухвалою суду від 20.01.2021 у відповідача було витребувано додаткові докази у справі (а.с.73), на виконання вимог якої витребувані докази були надані (а.с.77-79).
Дослідивши наявні матеріали справи, заяви по суті справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи та об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Судом встановлено, що позивач проходив службу за контрактом з 23.10.2007 по 01.09.2016 у Сумському прикордонному загоні Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України, який в подальшому перейменовано у 5-й загін Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України без зміни нумерації військової частини, у тому числі на таких посадах:
з 14.02.2011 по 10.05.2012 - молодший інспектор прикордонної служби 2 категорії - водій 4 відділення інспекторів прикордонної служби відділу прикордонної служби “Сопич” II категорії (тип Б) (наказ начальника 5 прикордонного загону від 14.02.2011 №25-ОС);
з 10.05.2012 по 05.09.2015 - молодший інспектор прикордонної служби 2 категорії - водій 4 відділення інспекторів прикордонної служби відділу прикордонної служби “Сопич” II категорії (тип Б) (наказ начальника 5 прикордонного загону від 10.05.2012 №206-ОС);
з 05.09.2015 по 01.09.2016 - молодший інспектор прикордонної служби 2 категорії - водій групи інженерного облаштування державного кордону відділу прикордонної служби “Сопич” II категорії (тип Б) (наказ начальника Сумського прикордонного загону від 05.09.2015 №173-ОС).
Вказане підтверджується довідкою Сумському прикордонному загоні Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України від 29.01.2021 №12/90 (а.с.78).
Наказом начальника Сумського прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України від 01.09.2016 № 159-ОС позивача звільнено з військової служби у зв'язку з закінченням контракту та виключено зі списків особового складу загону та всіх видів забезпечення з 01.09.2016 (а.с.32).
При цьому, позивач у позовній заяві стверджує, що щорічна додаткова відпустка за виконання обов'язків військової служби, пов'язаних з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням, ризиком для життя і здоров'я з 2014 року (запровадження особливого періоду) йому не надавалася та грошова компенсація за невикористані дні вказаної відпустки при звільненні не виплачувалась. Доказів на спростування зазначеного відповідачем суду не надано.
Надаючи правову оцінку відносинам, що в даному випадку склалися між сторонами, суд виходить з наступного.
Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 4 Закону України “Про відпустки” від 15.11.1996 №504/96-ВР (далі - Закон “Про відпустки”) передбачено такі види щорічних відпусток: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
Так, відповідно до ч. 4 ст. 10-1 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” від 20.12.1991 №2011-XII (далі - Закон України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”) військовослужбовцям, виконання обов'язків військової служби яких пов'язано з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням або здійснюється в особливих природних географічних, геологічних, кліматичних і екологічних умовах та умовах підвищеного ризику для життя і здоров'я, крім військовослужбовців строкової військової служби, надається щорічна додаткова відпустка із збереженням грошового та матеріального забезпечення. Тривалість такої щорічної додаткової відпустки визначається залежно від часу проходження служби в цих умовах та не може перевищувати 15 календарних днів.
Перелік місцевостей з особливими природними географічними, геологічними, кліматичними, екологічними умовами, військових посад, виконання обов'язків військової служби яких пов'язано з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням, ризиком для життя і здоров'я, а також порядок надання та тривалість щорічної додаткової відпустки залежно від часу проходження служби в зазначених умовах визначаються Кабінетом Міністрів України.
Військовослужбовцям, які одночасно мають право на отримання щорічної додаткової відпустки, передбаченої абзацом першим цього пункту та іншими законами, щорічна додаткова відпустка із збереженням грошового та матеріального забезпечення надається за однією з підстав за вибором військовослужбовця.
Постановою Кабінету Міністрів України від 01.08.2012 №702 (далі - постанова №702) затверджено, зокрема, переліки військових посад Держприкордонслужби, виконання обов'язків військової служби за якими пов'язано з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням, ризиком для життя і здоров'я, що дають право на щорічну додаткову відпустку, згідно з додатком 4.
Додаток 4 до вказаної постанови містить перелік військових посад Держприкордонслужби, виконання обов'язків військової служби за якими пов'язано з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням, ризиком для життя і здоров'я, які дають право на щорічну додаткову відпустку.
Так, у період з 2012 по 05.09.2015 відповідно до п.8 додатку 4 постанови №702 посада молодшого інспектора прикордонної служби 2 категорії - водій, яку займав позивач у вказаний період, віднесена до посад Держприкордонслужби, виконання обов'язків військової служби за якими пов'язано з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням, ризиком для життя і здоров'я, які дають право на щорічну додаткову відпустку, зокрема, тривалістю 7 календарних днів.
Разом з тим, посада, яку займав позивача у період з 05.09.2015 по 01.09.2016 - молодший інспектор прикордонної служби 2 категорії - водій ГРУПИ ІНЖЕНЕРНОГО облаштування державного кордону відділу прикордонної служби “Сопич” II категорії (тип Б), згідно додатку 4 постанови №702 не віднесена до посад Держприкордонслужби, виконання обов'язків військової служби за якими пов'язано з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням, ризиком для життя і здоров'я, які дають право на щорічну додаткову відпустку.
Відтак, позивач, будучи військовослужбовцем Держприкордонслужби, займаючи посаду, зокрема, у період з 2012 по 05.09.2015, визначену додатком 4 до Постанови № 702, під час проходження служби мав право на щорічну додаткову відпустку відповідно до ст.10-1 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” за виконання обов'язків військової служби, пов'язаних з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням, ризиком для життя і здоров'я.
Відповідно до ч.ч.8, 14, 17-19, 21 ст.10-1 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”, в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України “Про відпустки”. Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України. У разі якщо Законом України "Про відпустки" або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення (ч.8 ст.10-1).
Військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, які звільняються зі служби за віком, станом здоров'я, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі та у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, щорічні основні відпустки та додаткові відпустки в рік звільнення надаються на строки, установлені пунктами 1 та 4 цієї статті (абз.2 ч.14 ст.10-1).
У рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей (абз.3 ч.14 ст.10-1).
В особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів (ч.17 ст.10-1 в редакції, зокрема, з 01.01.2015).
В особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів (ч.18 ст.10-1).
При цьому, дійсно, відповідно до ч.19 ст.10-1 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”, на яку посилається відповідач у відзиві, надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв'язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв'язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.
У разі ненадання військовослужбовцям щорічних основних відпусток у зв'язку з настанням періодів, передбачених пунктами 17 і 18 цієї статті, такі відпустки надаються у наступному році. У такому разі дозволяється за бажанням військовослужбовців об'єднувати щорічні основні відпустки за два роки, але при цьому загальна тривалість об'єднаної відпустки не може перевищувати 90 календарних днів (ч.21 ст.10-1).
Однак, посилання відповідача на п. 19 ст. 10 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”, яка на його думку виключає можливість надання військовослужбовцям щорічних основних відпусток у зв'язку з настанням періодів, передбачених пунктами 17 і 18 ст.10-1 Закону, суд вважає необґрунтованими, виходячи з наступного.
Визначення поняття особливого періоду наведене у Законах України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію” від 21.10.1993 №3543-XII (далі - Закон “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію”), “Про оборону України” від 06.12.1991 №1932-XII (далі - Закон “Про оборону України”).
Відповідно до абз.5 ст.1 Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію” особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Стаття 1 Закону “Про оборону України” визначає особливий період, як період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи моменту введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний стан і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Крім того, в статті 1 Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію” надано визначення мобілізації та демобілізації. Мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано; демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати мирного часу.
Аналіз зазначених норм свідчить про те, що в особливий період з моменту оголошення мобілізації дійсно припиняється надання військовослужбовцям інших видів відпусток, в тому числі додаткової соціальної відпуски.
Однак, Законом України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” не встановлено припинення виплати компенсації за невикористані частини додаткової відпустки, право на яку позивач набув за період проходження ним військової служби.
Так, норми Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” не обмежують та не припиняють право військовослужбовця на отримання у рік звільнення виплати грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки, право на яку набуто під час проходження військової служби в особливий період з моменту оголошення мобілізації.
Тобто, на час прийняття наказу про виключення позивача зі списків особового складу, відповідачем протиправно не було проведено з позивачем усіх необхідних розрахунків щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої ч.4 ст.10-1 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” та Постановою №702 з 14.08.2013 по 19.04.2019.
Припинення надання відпустки на час особливого періоду не означає припинення права на відпустку, яке (тобто, право на відпустку) може бути реалізовано у один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати не визначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі.
Такого висновку дійшов Верховний Суд у рішенні від 16.05.2019 по зразковій справі № 620/4218/18 (щодо прав учасників бойових дій на отримання грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки), яке постановою Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 рішення від 16.05.2019 залишено без змін.
Водночас у разі невикористання щорічної додаткової відпуски протягом календарного року, в якому у особи виникає право на таку відпустку, така відпустка переноситься на інший період, тобто особа не втрачає самого права на надану їй чинним законодавством України соціальну гарантію, яке може бути реалізовано в один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати невизначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі.
Отже, припинення надання військовослужбовцям додаткових відпусток (відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, є тимчасовим обмеженням способу реалізації права на використання додаткової відпустки безпосередньо.
Проте обмеження щодо одного з двох способів реалізації такого права не впливає на суть цього права, яке гарантується пунктом 4 статті 10-1 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”.
Зважаючи на вказане, судом критично оцінюються і не можуть бути сприйняті доводи відповідача, викладені у його відзиві на позовну заяву про те, що з урахуванням дії в Україні особливого періоду та призупинення відповідних прав військовослужбовців щодо додаткових відпусток, позивач не набув відповідного права на отримання грошової компенсації за неотримані дні додаткової відпустки.
При цьому, суд зазначає, що постановою №702 також затверджено Порядок надання та визначення тривалості щорічної додаткової відпустки залежно від часу проходження служби в місцевостях з особливими природними, географічними, геологічними, кліматичними, екологічними умовами та на посадах, виконання обов'язків військової служби за якими пов'язано з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням, ризиком для життя і здоров'я.
Пунктом 11 вказаного Порядку передбачено, що щорічна додаткова відпустка надається в календарних днях пропорційно фактичному часу виконання обов'язків військової служби в зазначених умовах та (або) на посадах.
Таким чином, суд приходить до висновку про те, що відповідач протиправно не нарахував та не виплатив позивачу грошову компенсацію щорічної додаткової відпустки за виконання обов'язків військової служби, пов'язаних з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням, ризиком для життя і здоров'я за період з 2013 року по 05.09.2015 року, у зв'язку із чим, з урахуванням ст.9 Кодексу адміністративного судочинства України, суд вважає за необхідне визнати протиправною таку бездіяльність відповідача та зобов'язати відповідача нарахувати на виплатити грошову компенсацію такої відпустки за період з 2013 року по 04.09.2015 пропорційно фактичному часу виконання обов'язків військової служби в зазначених умовах та (або) на посадах у відповідності до Постанови №702.
Водночас, як встановлено судом з матеріалів справи, зокрема, з довідки Сумського прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України від 29.01.2021 №12/90 (а.с.78) та витягу з наказу начальника 5-го прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України від 08.11.2013 №411-ВВ (а.с.79), що у 2013 році щорічна додаткова відпустка ОСОБА_2 за виконання обов'язків військової служби, пов'язаних з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням, ризиком для життя і здоров'я за 2012 рік надавалась одночасно із щорічною основною відпусткою за 2013 рік згідно вказаного наказу від 08.11.2013 №411-ВВ терміном 37 календарних днів з 25.11.2013 по 31.12.2013 (у тому числі: щорічна основна відпустка - 30 календарних днів), щорічна додаткова відпустка - 7 календарних днів).
Крім того, як встановлено судом та зазначалося вище, посада, яку займав позивача у період з 05.09.2015 по 01.09.2016 - молодший інспектор прикордонної служби 2 категорії - водій групи інженерного облаштування державного кордону відділу прикордонної служби “Сопич” II категорії (тип Б), згідно додатку 4 постанови №702 не віднесена до посад Держприкордонслужби, виконання обов'язків військової служби за якими пов'язано з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням, ризиком для життя і здоров'я, які дають право на щорічну додаткову відпустку. А тому право на щорічну додаткову відпустку за виконання обов'язків військової служби, пов'язаних з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням, ризиком для життя і здоров'я за період з 05.09.2015 по 01.09.2016, як і грошову компенсацію за таку відпустку за цей період, позивач не має.
Відтак, вимоги позивача про зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити грошову компенсацію щорічної додаткової відпустки за виконання обов'язків військової служби, пов'язаних з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням, ризиком для життя і здоров'я за 2012 рік, а також за період з 05.09.2015 по 2016 рік задоволенню не підлягають.
Щодо позовних вимог про стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки з розрахунку при звільненні, суд зазначає наступне.
Відповідно до частини 3 статті 24 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу” від 25.03.1992 №2232-ХІІ (далі - Закон України “Про військовий обов'язок і військову службу”) закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Порядок, умови та розміри виплати грошового забезпечення військовослужбовцям, які займають посади в спеціально уповноваженому центральному органі виконавчої влади у справах охорони державного кордону (Адміністрації Державної прикордонної служби України), територіальних органах спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах охорони державного кордону (регіональних управліннях Державної прикордонної служби України), Морській охороні, яка складається із загонів морської охорони, органах охорони державного кордону (прикордонних загонах, окремих контрольно-пропускних пунктах, авіаційних частинах), розвідувальному органі спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах охорони державного кордону, навчальних закладах, науково-дослідних установах, підрозділах спеціального призначення та органах забезпечення Державної прикордонної служби України НА МОМЕНТ звільнення позивача, визначала Інструкція про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Державної прикордонної служби України, затверджена наказом Адміністрації Державної прикордонної служби України від 20 травня 2008 року N 425 (далі - Інструкція №425).
Разом з тим, а ні Законом України “Про військовий обов'язок і військову службу”, а ні Інструкція №425 (ні Інструкція про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Державної прикордонної служби України, затверджена наказом Міністерства внутрішніх справ України 25 червня 2018 року N 558), не врегульовано порядок відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні військовослужбовця з військової служби.
За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Слід зауважити, що непоширення норм Кодексу законів про працю України на військовослужбовців Збройних сил України стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.
Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців та осіб рядового і начальницького складу (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати компенсації за не отримане речове майно не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення. В той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України.
Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідальність за затримку розрахунку при звільненні встановлено статтею 117 КЗпП України, згідно з приписами якої в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спор.
Відтак, враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює грошове забезпечення військовослужбовців, не встановлено дату проведення остаточного розрахунку зі звільненими працівниками та відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд приходить до висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби.
Вказане узгоджується з висновком Верховного Суду викладеним у постанові від 31.10.2019 у справі № 2340/4192/18 та від 20.05.2020 у справі № 816/1640/17. У зв'язку з цим доводи представника відповідача з приводу не поширення на дані відносини ст.ст.116, 117 КзпП України не приймаються судом до уваги.
Згідно з пунктом 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України №13 від 24.12.1999 “Про практику застосування судами законодавства про оплату праці” установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення або в разі його відсутності в цей день - наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи - по день ухвалення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не позбавляє його відповідальності.
У разі непроведення розрахунку у зв'язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу.
При цьому, суд враховує, що як частиною першою статті 94 Кодексу законів про працю України, так і частиною першою статті 1 Закону України “Про оплату праці” передбачено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Конституційним Судом України у рішенні від 15 жовтня 2013 року у справі №8-рп/2013 зазначив, що під заробітною платою, що належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 Кодексу законів про працю України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат. Тобто право працівника не залежить від нарахування йому відповідних грошових виплат. Тому незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, працівник, у разі порушення законодавства про оплату праці, має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати (п.2.1).
Враховуючи вищевикладене, стягнення сум грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку включаються до фонду заробітної плати і є невід'ємною його частиною, що узгоджується і з висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 у справі № 620/4218/18, які відповідно до ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України повинні враховуватись судом.
За таких обставин позивач має право на виплату середнього заробітку за період затримки такого розрахунку у відповідності до приписів ст.117 КЗпП України. Відтак, наявні підстави для задоволення позовної вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
При цьому, розрахунок середньомісячного заробітку розраховується згідно Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100, відповідно до п.2 якого Обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток або для виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата.
Відповідно до п.8 вказаного Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Згідно вказаних норм Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100, розрахунок середнього заробітку має здійснюватися наступним чином.
Як встановлено судом, згідно довідки відповідача про заробітну плату (грошове забезпечення, винагороду за цивільно-правовим договором) для розрахунку виплат від 09.10.2020 №387 (а.с.51) середньоденне грошове забезпечення позивача складає 160,00грн. (7558,88грн.+2360,88грн.)/62к.д.).
Позивача звільнено з військової служби у зв'язку з закінченням контракту та виключено зі списків особового складу загону та всіх видів забезпечення з 01.09.2016 згідно наказу відповідача від 01.09.2016 №160-ОС - 01.09.2016 (а.с.32). Тобто, право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні виникло у позивача з наступного дня після звільнення - з 02.09.2016.
Таким чином, розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивача з 02.09.2016 по 15.02.2021 (день розгляду справи по суті) складає 260480,00грн. (160,00грн. х 1628 к.днів).
Водночас, виходячи з мети відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 зазначає, що, з одного боку, не всі чинники, сформульовані у зазначеному висновку, відповідають такій меті. Так, сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум; момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв'язку з простроченням розрахунку. З іншого боку, істотним є період такого прострочення, хоча такий чинник у згаданій постанові Верховного Суду України не сформульований.
З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі №816/1640/17.
Відтак, враховуючи правову позицію Великої Палати, викладену в постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, а також постанови Верховного суду від 16.07.2020 по справі №812/1259/17 адміністративне провадження №К/9901/35854/18, від 04.09.2020 по справі № 260/348/19 адміністративне провадження №К/9901/26609/19, від 20 травня 2020 року у справі №816/1640/17, зазначає, що необхідно врахувати в даному випадку істотність суми заборгованості (компенсація за невикористану додаткову відпустку за три повні роки та за період з 01.01.2015 по 04.09.2015) у порівняння з середнім заробітком за час затримки розрахунку, а також те, що позивач протягом тривалого часу не звертався до суду з вимогою про стягнення коштів, належних йому при звільненні (після звільнення 01.09.2016, маючи можливість пересвідчитися у невиплаті компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, позивач звернувся до суду з позовом лише у серпні 2020 року і про наявність будь-яких обставин, що перешкоджали б такому зверненню раніше, позивачем не повідомлено), факт наявності спору між позивачем та відповідачем щодо права отримання коштів при звільненні, суд вважає за необхідне застосувати принцип співмірності, та стягнути на користь позивача середній заробіток (грошове забезпечення) за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі двох розмірів середньомісячного грошового забезпечення позивача, що складає 9919,76грн. (а.с.51).
Щодо розподілу судових витрат, зокрема, витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 1200,00грн., суд зазначає наступне.
Згідно зі ст. 244 Кодексу адміністративного судочинства України, під час ухвалення рішення, суд, окрім іншого, має вирішити як розподілити між сторонами судові витрати.
Відповідно до ст. 132 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.
Вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд зазначає, що у відповідності до ст.134 Кодексу адміністративного судочинства України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката несуть сторони. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вказаних вимог, суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Відповідно до ч. 1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
При цьому, розмір витрат на правничу допомогу встановлюється судом на підставі оцінки доказів щодо детального опису робіт, здійснених адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Тобто, питання розподілу судових витрат пов'язане із суддівським розсудом (дискреційні повноваження) та суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.
При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі “Баришевський проти України”, від 10 грудня 2009 року у справі “Гімайдуліна і інших проти України”, від 12 жовтня 2006 року у справі “Двойних проти України”, від 30 березня 2004 року у справі “Меріт проти України”, заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
Суд зазначає, що на підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16, постанові Верховного Суду від 17 вересня 2019 року у справі №810/3806/18, від 31.03.2020 у справі №726/549/19.
Як вбачається з матеріалів справи, професійна правнича допомога у даній справі надавалася позивачу адвокатом Осьмаковим Олександром Анатолійовичем (далі - адвокат, Осьмаков О.В.).
Представником позивача для підтвердження витрат на професійну правничу допомогу до суду було подано наступні документи, в тому числі копії: договір про надання правової допомоги, укладеного 07.08.2020 між адвокатом та позивачем (а.с.17-18, далі - Договір), акт здачі-приймання робіт (надання послуг) від 07.08.2020 (а.с.20), свідоцтво про право заняття адвокатською діяльністю серії ВН №000695, виданого ОСОБА_3 (а.с.19), квитанція до прибуткового касового ордера від 07.08.2020 про сплату позивачем 1200,00грн. (а.с.22).
Згідно п.п.1.1 Договору адвокат зобов'язується: надавати позивачу консультації з питань кримінального, цивільного, господарського, адміністративного та податкового права: організовувати ведення претензійно-позовної роботи по матеріалам, що підготовлені Клієнтом; надавати Клієнту правовому допомогу щодо захисту прав та інтересів останнього в судах, органах державної влади, на підприємствах, в установах, організаціях всіх форм власності та підпорядкування (ведення справи); представляти інтереси позивача та здійснювати його захист в правоохоронних та контролюючих органах з питань, а позивач зобов'язується сплатити гонорар (винагороду) за надану правову допомогу та компенсувати фактичні витрати на її надання в обсязі та на умовах, визначених Договором.
Відповідно до п.2.4 Договору на підтвердження факту надання адвокатом позивачу правової допомоги відповідно до умов цього Договору складається акт приймання-передачі адвокатських послуг.
Згідно п.п.4.1 Договору вартість послуг адвоката становить 1200,00грн.
Відповідно до акту здачі-приймання робіт (наданих послуг) від 07.08.2020 адвокатом були виконані наступні роботи: 1) консультація з розрахунку 0,5години, що у грошовому виразі складає 100грн.; 2) вивчення судової практики з розрахунку 2 години, що в грошовому виразі складає 400грн.; 3) складання позовної заяви з розрахунку 1,5години, що в грошовому виразі складає 470грн. (а.с.20). Загальна вартість послуг за вказаним актом складає 1200,00грн.
Згідно квитанції до прибуткового касового ордера від 07.08.2020 (а.с.22) позивачем сплачено адвокату 1200,00грн.
Отже, з вказаних документів вбачається, що позивач поніс витрати на послуги адвоката у розмірі 1200грн., які включали в себе підготовчий процес для розгляду справи, збір і систематизацію документів для вироблення правової позиції, складання позову.
При цьому, відповідач не скористався можливістю згідно ст. 134 КАС України довести неспівмірність заявлених вимог та не подав до суду жодних заяв та доказів на спростування заяви позивача про стягнення витрат на професійну правничу допомогу.
Слід також зазначити, що метою стягнення витрат на правничу допомогу є не тільки компенсація стороні, на користь якої прийняте рішення понесених збитків, але і у певному сенсі має спонукати суб'єкта владних повноважень утримуватися від подачі безпідставних заяв, скарг та своєчасно вчиняти дії, необхідні для поновлення порушених прав та інтересів фізичних та юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у додатковій постанові від 05 вересня 2019 року у справі справа №826/841/17, від 04.02.2021 у справі №806/2299/18.
Водночас, приймаючи до уваги часткове задоволення позовних вимог (5.4% від загальної суми позову) суд вважає необхідним стягнути за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 64,80грн. (5,4% від 1200грн.) а також 98,44грн. (5,4% від 1823грн.) в рахунок повернення сплачений при подачі позову до суду судового збору згідно квитанції від 08.08.2020 (а.с.9).
Керуючись ст.ст. 90, 241, 242, 243, 244, 245, 246, 250, 255, 295, 297, п.15.5 Розділу VІІ Перехідні положення Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Позовну заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) до 5-ого прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України (в/ч НОМЕР_1 ) ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ 14321759) про зобов'язання вчинити дії та стягнення середнього заробітку - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 (в/ч НОМЕР_1 ) щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 грошової компенсації додаткової відпустки за виконання обов'язків військової служби, пов'язаних з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням, ризиком для життя і здоров'я за період з 2013 року по 04.09.2015.
Зобов'язати 5-ий прикордонний загін Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України (в/ч НОМЕР_1 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки за виконання обов'язків військової служби, пов'язаних з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням, ризиком для життя і здоров'я за період з 2013 року по 04.09.2015, пропорційно фактичному часу виконання обов'язків військової служби в зазначених умовах та (або) на посадах у відповідності до Порядку надання та визначення тривалості щорічної додаткової відпустки залежно від часу проходження служби в місцевостях з особливими природними, географічними, геологічними, кліматичними, екологічними умовами та на посадах, виконання обов'язків військової служби за якими пов'язано з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням, ризиком для життя і здоров'я, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 01.08.2012 № 702.
Стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_1 (в/ч НОМЕР_1 ) ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі 9919,70грн.
Стягнути з 5-ого прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України (в/ч НОМЕР_1 ) ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) в рахунок повернення сплачений при подачі позову судовий збір у розмірі 98грн. 44коп., а також витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 64грн.80коп.
У задоволенні інших позовних вимог відмовити.
Рішення може бути оскаржено до Другого апеляційного адміністративного суду через Сумський окружний адміністративний суд шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст судового рішення складено 15.02.2021.
Суддя І.Г. Шевченко