Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,
тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
"04" лютого 2021 р.м. ХарківСправа № 922/3507/20
Господарський суд Харківської області у складі:
судді Жигалкіна І.П.
при секретарі судового засідання Кісельовій С.М.
розглянувши в порядку загального позовного провадження справу
за позовом Харківської міської ради, м. Харків
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Виробниче підприємство "Протек-Захід", м. Харків
про стягнення коштів
за участю представників:
позивача - Пантелей В.В. (довідка № 1795/0/226-21 від 02.02.2021 р.);
відповідача - Фадєєв О.П. (ордер серія АХ № 1033441 від 14.12.2020 р.)
30.10.2020 р. Харківська міська рада звернулась до господарського суду Харківської області з позовною заявою про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Виробниче підприємство "Протек-Захід" безпідставно збережених коштів в розмірі орендної плати за використання земельної ділянки з кадастровим номером 6310137200:02:033:0039 площею 1,3933 га за період з 01.10.2018 р. по 30.09.2020 р. в сумі 1240969,08 грн., а також стягнення витрат по оплаті судового збору в сумі 18614,54 грн.
Ухвалою суду від 02.11.2020 р. прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження з повідомлення сторін та призначенням її на 17.11.2020 р. о 10:00.
Ухвалою суду від 17.11.2020 р. підготовче засідання відкладено на 01.12.2020 р. о 10:00. Ухвалою суду від 01.12.2020 р. підготовче засідання відкладено на 15.12.2020 р. о 10:00. Ухвалою суду від 15.12.2020 р. підготовче засідання відкладено на 12.01.2021 р. о 11:15 та продовжено проведення підготовчого провадження до 29.01.2021 р.
Ухвалою суду від 12.01.2021 було закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті на 26.01.2021 р. о 10:45. Ухвалою суду від 26.01.2021 р. було повідомлено про наступне судове засідання на 04.02.2021 р. о 11:15.
Представник Позивача у судовому засіданні позовні вимоги підтримує у повному обсязі та просить суд задовольнити їх. В обґрунтування позовних вимог зазначив про те, що ТОВ "Виробниче підприємство "Протек-Захід" з 01.10.2018 по 30.09.2020 використовує земельну ділянку площею 1,3933 га (кадастровий номер 6310137200:02:033:0039) по вул. Велика Панасівська, 183 у м. Харкові без виникнення права власності/користування та без державної реєстрації цих прав у відповідності до ст. ст. 125, 126 Земельного кодексу України. Внаслідок чого позивач не доотримав плату за землю у розмірі орендної плати в сумі 1240969,08 грн. В обґрунтування правових підстав позову посилається зокрема на норми ст. 206 Земельного кодексу України, ст.ст. 1212-1214 Цивільного кодексу України.
Представник Відповідача у судовому засіданні проти позовних вимог заперечує у повному обсязі. Також, Відповідачем було надано відзив на позовну заяву (вх. № 27663 від 27.11.2020), який суд долучив до матеріалів справи. В обґрунтування своїх заперечень зазначає, що Позивачем в обгрунтування своїх вимог не надано доказів про те, що між ним та Відповідачем виникли відносини, пов'язані з укладанням договору оренди, а також існування обставин безпідставного набуття права на майно щодо земельної ділянки з кадастровим номер 6310137200:02:033:0039 площею 1,3933 га по вул. Велика Панасівська, 183 у м. Харкові, стягнення коштів за користування якою є предмет цього спору, оскільки користування земельною ділянкою вирішувалось в порядку її викупу шляхом укладення цивільного договору у зв'язку з набуттям права власності на нерухоме майно.
Позивач надав відповідь на відзив на позов (вх. № 28459 від 07.12.2020 р.), в якій зазначає, що Відповідач зберіг майно за рахунок Позивача. Власником даної земельної ділянки є територіальна громада м. Харковав особі Харківської міської ради відповідно до ст. 83 Земельного кодексу України, за якою всі землі в межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці є комунальною власністю, за винятком земельних ділянок, які перебувають у державній або приватній власності. Отже, збереження Відповідачем коштів в розмірі орендної плати за користування земельної ділянки призвело до збільшення цих коштів у Відповідача за рахунок їх несплати Позивачу. Також зазначає, що на даний час Відповідач не є законним власником земельної ділянки з кадастровий номером 6310137200:02:033:0039 площею 1,3933 га по вул. Велика Панасівська, 183 у м. Харкові.
Згідно статті 114 ГПК України, суд має встановлювати розумні строки для вчинення процесуальних дій. Строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950, яка ратифікована Україною 17.07.1997, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про вчинення усіх необхідних дій для розгляду справи та про достатність у матеріалах справи документальних доказів для вирішення спору по суті.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги позивача та заперечення проти них, об'єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення присутніх представників учасників справи, суд установив наступне.
Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 28.10.2020 № 230038488, право власності на нежитлову будівлю літ. "С-1" по вул. Велика Панасівська, 183 у м. Харкові загальною площею 206,5 кв.м. з 10.09.2018 р. зареєстроване за ТОВ "Виробниче підприємство "Протек-Захід" на підставі договору купівлі-продажу від 21.04.2017 р. № 785, довідки від 04.09.2018 р. № 110, технічного паспорту від 04.09.2018 р.:
- право власності на нежитлову будівлю літ. "Р-1" по вул. Велика Панасівська, 183 у м. Харкові загальною площею 435,5 кв.м. з 10.09.2018 р. зареєстроване за ТОВ "Виробниче підприємство "Протек-Захід" на підставі договору купівлі-продажу від 21.04.2017 р. № 785, довідки від 04.09.2018 р. № 110, технічного паспорту від 04.09.2018 р.;
- право власності на нежитлову будівлю літ. "Е-1" по вул. Велика Панасівська, 183 у м. Харкові загальною площею 223,2 кв.м. з 21.04.2017 р. зареєстроване за ТОВ "Виробниче підприємство "Протек-Захід" на підставі договору купівлі-продажу від 21.04.2017 р. № 785;
- право власності на нежитлову будівлю літ. "М-1" по вул. Велика Панасівська, 183 у м. Харкові загальною площею 35,6 кв.м. з 21.04.2017 р. зареєстроване за ТОВ "Виробниче підприємство "Протек-Захід" на підставі договору купівлі-продажу від 21.04.2017 р. № 785;
- право власності на нежитлову будівлю літ. "Д-1" по вул. Велика Панасівська, 183 у м. Харкові загальною площею 2583,1 кв.м. з 21.04.2017 р. зареєстроване за ТОВ "Виробниче підприємство "Протек-Захід" на підставі договору купівлі-продажу від 21.04.2017 р. № 785;
- право власності на нежитлову будівлю літ. "О-1" по вул. Велика Панасівська, 183 у м. Харкові загальною площею 2096 кв.м. з 21.04.2017 р. зареєстроване за ТОВ "Виробниче підприємство "Протек-Захід" на підставі договору купівлі-продажу від 21.04.2017 р. № 785;
- право власності на нежитлову будівлю літ. "А-4" по вул. Велика Панасівська, 183 у м. Харкові загальною площею 2640,5 кв.м. з 21.04.2017 р. зареєстроване за ТОВ "Виробниче підприємство "Протек-Захід" на підставі договору купівлі-продажу від 21.04.2017 р. № 785.
Відповідно до витягу з Державного земельного кадастру від 17.06.2020 року за № НВ-0005090772020 земельна ділянка площею 1,3933 га з кадастровим номером 6310137200:02:033:0039 по вул. Мала Панасівська, 183 у м. Харкові знаходиться у комунальній власності, категорія землі - землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення, цільове призначення - 11.02 для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель і споруд підприємств переробної, машинобудівної та іншої промисловості. Дата державної реєстрації 19.10.2017 р.
Згідно Витягу з Державного земельного кадастру, відомості про право власності чи право користування за ТОВ "Виробниче підприємство "Протек-Захід" відсутні.
Позивач зазначає, що враховуючи відсутність зареєстрованих за будь-якими юридичними або фізичними особами у період з 01.10.2018 р. по 30.09.2020 р. прав на земельну ділянку по вул. Велика Панасівська, 183 у м. Харкові з кадастровим № 6310137200:02:033:0039 та з урахуванням ст. 12, 80, 83 Земельного кодексу України земельна ділянка площею 1,3933 га перебуває у власності територіальної громади м. Харкова в особі Харківської міської ради.
За інформацією Головного управління ДПС у Харківській області від 29.10.2019 р. № 3742/9/20-40-04-03, ТОВ "Виробниче підприємство "Протек-Захід" не значиться платником сплати за землю.
При здійсненні розрахунку міською радою не враховувався період для розрахунку безпідставно збережених коштів за перод з 01.03.2020 р. по 31.03.2020 р., оскільки Законом України від 30.03.2020 р. № 540-ІХ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19) п. 52-4 викласти в наступній редакції:
"52-4. Не нараховується та не сплачується за період з 01.03.2020 р. по 31.03.2020 р. плата за землю (земельний податок та орендна плата за земельні ділянки державної та комунальної власності) за земельні ділянки, що перебувають у власності або користуванні, у т.ч. на умовах оренди, фізичних або юридичних осіб та використовуються ними в господарській діяльності".
Також Позивач вказує на те, що розрахунок розміру безпідставно збережених ТОВ "Виробниче підприємство "Протек-Захід" коштів в розмірі орендної плати здійснювався Харківською міською радою на підставі витягів з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки по вул. Велика Панасівська, 183 у м. Харкові від 29.01.2018 р. № 97-20-0.23.08-204/176-18 та від 03.07.2020 р. № 4668, виданий Відділом у м. Харкові Головного управління Держгеокадастру у Харківській області.
Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам, з урахуванням правових підстав позовних вимог, суд виходить з наступного.
Статтями 142 Конституції України та ст.ст. 16, 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.
Відповідно до п. 34 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування», до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад, належить вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин.
Згідно з приписами ч. 5 ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування» в Україні від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.
Частиною 5 статті 60 цього Закону визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності.
При цьому, враховуючи вимоги ст. 19 Конституції України, територіальна громада м. Харкова як власник спірної ділянки делегує Харківській міській раді повноваження щодо здійснення права власності від її (громади) імені, в її інтересах, виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом. Тобто, воля територіальної громади як власника може виражатися лише в таких діях органу місцевого самоврядування, які відповідають вимогам законодавства та інтересам територіальної громади.
Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (ст. 14 Конституції України).
Відповідно до п. 19 ч. 1 ст. 64 Бюджетного кодексу України, до доходів загального фонду бюджету міст обласного значення належить податок на майно, до складу якого за приписами ст. 14.1.147 Податкового кодексу України входить плата за землю, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.
Згідно з ч. 1 ст. 96 Земельного кодексу України, землекористувачі зобов'язані своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату.
Предметом позову у даній справі є стягнення безпідставно збережених грошових коштів у розмірі орендної плати, що становить 1240969,08 грн., за користування земельною ділянкою без оформлення правовстановлюючих документів на неї, на підставі статей 1212-1214 ЦК України.
Загальні підстави для виникнення зобов'язання у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами глави 83 Цивільного кодексу України.
Так, відповідно до статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: повернення виконаного за недійсним правочином; витребування майна власником із чужого незаконного володіння; повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.
Предметом регулювання інституту безпідставного отримання чи збереження майна є відносини, які виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.
Отже, за змістом статті 1212 ЦК України, безпідставно набутим майном є майно, набуте особою або збережене нею у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави. Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в незаборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення породження учасниками відповідних правовідносин у майбутньому певних цивільних прав та обов'язків. Зокрема, внаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, які прямо передбачені частиною другою статті 11 Цивільного кодексу України.
Згідно зі статтею 1214 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, зобов'язана відшкодувати всі доходи, які вона одержала або могла одержати від цього майна з часу, коли ця особа дізналася або могла дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави. З цього часу вона відповідає також за допущене нею погіршення майна. Особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, має право вимагати відшкодування зроблених нею необхідних витрат на майно від часу, з якого вона зобов'язана повернути доходи.
Кондикційні зобов'язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.
У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 Цивільного кодексу України.
Відповідно до пункту 2 частини другої статті 22 Цивільного кодексу України збитками є доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Частина перша статті 1166 Цивільного кодексу України встановлює, що шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Шкода, завдана майну юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала (частина перша статті 1166 ЦК України). Підставою для відшкодування є наявність таких елементів складу цивільного правопорушення, як: шкода; протиправна поведінка її заподіювача; причинний зв'язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача; вина. За відсутності хоча б одного із цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає. Особа, яка завдала шкоду, звільняється від обов'язку її відшкодовувати, якщо доведе, що шкоди заподіяно не з її вини (частина друга статті 1166 ЦК України).
За змістом глав 82 і 83 Цивільного кодексу України для деліктних зобов'язань, які виникають із заподіяння шкоди майну, характерним є, зокрема, зменшення майна потерпілого, а для кондикційних - приріст майна в набувача без достатніх правових підстав. Вина заподіювача шкоди є обов'язковим елементом настання відповідальності в деліктних зобов'язаннях. Натомість для кондикційних зобов'язань вина не має значення, оскільки важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.
Таким чином, обов'язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов'язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна.
Згідно із частиною 1 статті 206 ЗК України використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка.
Пунктом 14.1.147 Податкового кодексу України встановлено, що плата за землю - обов'язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.
Відповідно до статті 80 ЗК України, суб'єктами права власності на землю є: територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності.
Приписами частини 1 статті 122 ЗК України встановлено, що сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.
Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування (частина 1 статті 123 ЗК України).
Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (частина 1 статті 124 ЗК України).
Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (стаття 125 ЗК України).
Частина перша статті 93 Земельного кодексу України встановлює, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Землекористувачі також зобов'язані своєчасно сплачувати орендну плату (пункт «в» частини першої статті 96 Земельного кодексу України).
Отже, виникнення права власності на будинок, будівлю, споруду не є підставою для виникнення права оренди земельної ділянки, на якій вони розміщені та яка не була відведена в оренду попередньому власнику. Право оренди земельної ділянки виникає на підставі відповідного договору з моменту державної реєстрації цього права.
Судом встановлено, що відповідач є власником нерухомого майна, проте матеріали справи не містять доказів належного оформлення власником будівлі права користування земельною ділянкою, зокрема, укладення відповідного договору оренди з Харківською міською радою та державної реєстрації такого права.
Верховний Суд у постанові від 20.11.2018 у справі № 922/3412/17 дійшов висновку про відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин приписів чинного законодавства України про відшкодування шкоди (збитків) власникам земельних ділянок, оскільки до моменту оформлення власником об'єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об'єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондикційними.
Водночас суд зазначає, що позивач в обґрунтування своїх позовних вимог посилається на те, що він позбавлений можливості отримати дохід у розмірі 1240969,08 грн. від здачі земельної ділянки в оренду, оскільки відповідач у період з 01.10.2018 по 30.09.2020 не сплачував за користування земельною ділянкою орендну плату.
З матеріалів справи вбачається, що Відповідач на підставі договору купівлі-продажу від 21.04.2017 р. № 785 набув у власність нежитлові будівлі: літ. "С-1", літ. "Р-1", літ. "Е-1", літ. "М-1", літ. "Д-1, літ. "О-1", літ. "А-4", які знаходяться за адресою: м. Харків, вул. Велика Панасівська, 183, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав на нерухоме майно від 28.10.2020 р. № 230038488.
Після придбання зазначених об'єктів нерухомості Відповідачем, з метою викупу земельної ділянки для експлуатації та облуговування нежитлових будівель, у червні 2017 р. було подано на адресу Позивача заяву про надання дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки.
Рішенням 13 сесії Харківської міської ради 7 скликання від 21.06.2017 № 680/17 надано Відповідачу дозвіл на розробку технічної із землеустрою щодо поділу земельної ділянки площею 4,1467 га (кадастровий номер 6310137200:02:033:0036) за рахунок земель промисловості, транспорту та зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення, для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель по вул. Великій Панасівській, 183 у м. Харкові. Фінансування робіт із землеустрою забезпечено за рахунок коштів Відповідача (лист від 15.06.2017) згідно укладеної угоди з розробником документації із землеустрою.
Відповідно до договору на виконання землевпорядних робіт, укладений з ТОВ "Інститут правового консалтингу", останнім 28.09.2017 розроблено технічну документацію із землеустрою щодо поділу земельної ділянки площею 4,1467 га (кадастровий номер 6310137200:02:033:0036) на наступні земельні ділянки: ділянка 1- 2,7473 га; ділянка 2- 1.3933 га; ділянка 3- 0.0061 га, які знаходяться за адресою: вул. Велика Панасівська, 183, м. Харків. На вказаних земельних ділянках знаходяться нежитлові будівлі, які належать на праві власності Відповідачу.
Зазначений факт підтверджується наявним в матеріалах справи Витягом з Державного земельного кадастру про земель нуділянку №НВ-000509077202020 від 17.06.2020.
На підставі рішення 14 сесії Харківської ради 7 скликання від 29.09.2017 №739/17 територіальній громаді м. Харкова погоджено технічну документацію із землеустрою щодо поділу земельної ділянки площею 4,1467 га (кадастровий номер 6310137200:02:033:0036) за рахунок земель промисловості, транспорту та зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення на земельну ділянку 1- 2,7473 га; ділянку 2- 1.3933 га; ділянку 3- 0.0061 га, для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель по вул. Великій Панасівській, 183 у м. Харкові.
За заявою Відповідача Головним Управлінням Держгеокадастру у Харківській області надано Витяг № 97-20-0.23,08-205\176-18 від 29.01.2018 з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки кадастровий номер 6310137200:02:033:0039, загальна площа-1.3933 га., яка знаходиться за адресою: вул. Велика Панасівська, 183, м. Харків.
Департаментом територіального контролю Харківської міської ради на підставі заяви Відповідача (вх.№К-4-40/0/31-18 від 16.01.2018) складено Акт №106/18 від 31.01.2018 обстеження земельної ділянки площею 1,3933 га за адресою: вул. Велика Панасівська, 183, м. Харків, яким встановлено використання її Відповідачем для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель.
Зазначений факт підтверджується: листом Департаменту територіального контролю Харківської міської ради від 02.02.2018 №2716\0\226\18; Актом №106/18 від 31.01.2018 та додатками до нього.
Рішенням 18 сесії Харківської міської ради від 21.02.2018 № 997/18 надано дозвіл на проведення експертної грошової оцінки земельної ділянки територіальної громади м. Харкова із земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення площею 1,3933 га за адресою: вул. Велика Панасівська, 183, м. Харків, кадастровий номер 6310137200:02:033:0039, для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель, із вказівкою звернутися до Департаменту земельних відносин Харківської міської ради для оформлення договорів про оплату авансових внесків у рахунок оплати ціни земельних ділянок та оформити такі договори.
20.03.2018 р. між Відповідачем та Позивачем укладено договір про внесення авансового внеску № 25\18, відповідно до умов якого Відповідач на підставі рішення 18 сесії Харківської міської ради від 21.02.2018 № 997/18, витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку НВ-6305113682017 від 19.10.2017 вносить, а Відповідач приймає авансовий внесок в рахунок оплати ціни земельної ділянки загальною площею 1.3933 га, кадастровий номер 6310137200:02:033:0039, яка знаходиться за адресою: вул. Велика Панасівська, 183, м. Харків.
Розмір авансового внеску становить 363421,41 грн., що складає 3% вартості земельної ділянки, визначеної за нормативною грошовою оцінкою земельної ділянки. Авансовий внесок сплачується в строк не пізніше 10 календарних днів з дня нотаріального посвідчення цього Договору (п.п.2.1,2.2 Договору авансового внеску).
Після сплати Відповідачем авансу, Позивач зобов'язався забезпечити проведення експертної грошової оцінки земельної ділянки відповідно до діючого законодавства України, а також внести на розгляд пленарного засідання Харківської міської ради питання продажу земельної ділянки (п.п. 3.1-3.3 Договір авансового внеску).
Відповідач зазначає, що відповідно до частини 8 статті 128 Земельного кодексу України, експертна грошова оцінка для визначення ціни земельної ділянки, проводиться суб'єктами господарювання, які є суб'єктами оціночної діяльності у сфері оцінки земель відповідно до закону, на замовлення органів державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування. Фінансування робіт з проведення експертної грошової оцінки земельної ділянки здійснюється за рахунок внесеного покупцем авансу.
Відповідач на виконання умов Договору авансового внеску сплатив авансовий внесок в розмірі 363421,41 грн., що підтверджується платіжним дорученням №573 від 22.03.2018 р.
Однак, Позивач не виконав взяті на себе зобов'язання за Договором авансового внеску щодо забезпечення проведення експертної грошової оцінки та винесення на розгляд пленарного засідання Харківської міської ради питання продажу земельної ділянки. У зв'язку з чим між Позивачем та Відповідачем договір купівлі-продажу земельної ділянки на даний час не укладено.
Відповідно до п. 3.4. договору № 25/18 від 20.03.2018 р., після прийняття рішення Харківської міської ради про продаж земельної ділянки продавець укладає з покупцем договір купівлі-продажу земельної ділянки, зазначеної в розд. 1 цього договору.
П. 4.1. договору визначено, що цей договір набуває чинності з моменту його підписання сторонами, нотаріального посвідчення та діє до укладання договору купівлі-продажу між продавцем та покупцем.
Таким чином, Відповідач вчиняв усі необхідні дії з метою набуття у власність спірної земельної ділянки. Користування ним земельною ділянкою без укладеного договору оренди землі було зумовлене з метою забезпечення породження між ним та Позивачем, як учасниками правовідносин у майбутньому певних цивільних прав та обов'язків, тобто укладення договору купівлі-продажу цієї ж земельної ділянки.
А отже, зазначене дає підстави вважати, що у даних спірних правовідносинах право користування земельною ділянкою вирішувалось у порядку її викупу, а не оформлення користування на умовах оренди, у зв'язку з чим не може вважатися набутим чи збереженим Відповідачем без достатніх правових підстав право на майно (грошові кошти у розмірі орендної плати) щодо спірної земельної ділянки, а тому підстави для застосування статті 1212 Цивільного кодексу України відсутні.
Зазначене узгоджується з правовою позицією Верховного суду, викладеною у постанові від 15.10.2019 у справі № 922\1379\18.
Згідно із частиною 1 статті 79 ЗК України земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.
Приписами статті 79-1 ЗК України передбачено, що формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах шостій - сьомій цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок. Земельна ділянка може бути об'єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї.
З приписів наведеної норми права вбачається, що земельна ділянка є сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера та реєстрації її у Державному земельному кадастрі, а об'єктом цивільних прав виступає з моменту державної реєстрації права власності на неї.
Частинами 1, 2 статті 20 Закону України "Про оцінку земель" визначено, що за результатами бонітування ґрунтів, економічної оцінки земель та нормативної грошової оцінки земельних ділянок складається технічна документація, а за результатами проведення експертної грошової оцінки земельних ділянок складається звіт. Дані про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки оформляються як витяг з технічної документації з нормативної грошової оцінки земель.
Відповідно до статті 5 Закону України "Про оцінку земель", нормативна грошова оцінка земельних ділянок використовується для визначення розміру земельного податку, державного мита при міні, спадкуванні (крім випадків спадкування спадкоємцями першої та другої черги за законом (як випадків спадкування ними за законом, так і випадків спадкування ними за заповітом) і за правом представлення, а також випадків спадкування власності, вартість якої оподатковується за нульовою ставкою) та даруванні земельних ділянок згідно із законом, орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, вартості земельних ділянок площею понад 50 гектарів для розміщення відкритих спортивних і фізкультурно-оздоровчих споруд, а також при розробці показників та механізмів економічного стимулювання раціонального використання та охорони земель.
Нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться у разі: визначення розміру орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності (стаття 13 Закону України "Про оцінку земель").
Статтею 18 Закону України "Про оцінку земель" встановлено, що нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться відповідно до державних стандартів, норм, правил, а також інших нормативно-правових актів на землях усіх категорій та форм власності. Нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться юридичними особами, які є розробниками документації із землеустрою відповідно до Закону України "Про землеустрій".
Частиною 2 статті 26 Закону України "Про землеустрій" встановлено, що розробниками документації із землеустрою є: юридичні особи, що володіють необхідним технічним і технологічним забезпеченням та у складі яких працює за основним місцем роботи не менше двох сертифікованих інженерів-землевпорядників, які є відповідальними за якість робіт із землеустрою; фізичні особи - підприємці, які володіють необхідним технічним і технологічним забезпеченням та є сертифікованими інженерами-землевпорядниками, відповідальними за якість робіт із землеустрою.
Витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки видається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин (частина 3 статті 23 Закону України "Про оцінку земель").
Відповідно до статті 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Оскільки розмір позовних вимог визначений позивачем саме з розрахунку орендної плати за користування земельною ділянкою відповідачем, необхідною умовою його визначення відповідно до Закону України «Про оренду землі», Податкового кодексу України та Земельного кодексу України є встановлення нормативної грошової оцінки землі, на підставі якої визначається розмір орендної плати.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 09.02.2019 у справі №922/587/18, від 13.02.2019 у справі №922/392/18.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що позивачем не обґрунтований розмір земельної ділянки та не доведений розмір заявлених до стягнення позовних вимог.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006). Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Алгоритм та порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим та залежить, насамперед, від позиції сторін спору, а також доводів і заперечень, якими вони обґрунтовують свою позицію. Всі юридично значущі факти, які складають предмет доказування, що формується, виходячи з підстав вимог і заперечень сторін та норм матеріального права. Підстави вимог і заперечення осіб, які беруть участь у справі, конкретизують предмет доказування у справі, який може змінюватися в процесі її розгляду (аналогічна правова позиція викладена у постанові об'єднаної палати Верховного Суду від 05.07.2019 зі справи № 910/4994/18).
Судові рішення мають ґрунтуватися на Конституції України, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.
Суд безпосередньо застосовує Конституцію України, якщо зі змісту норм Конституції не випливає необхідності додаткової регламентації її положень законом або якщо закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй.
Якщо зі змісту конституційної норми випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом, суд при розгляді справи повинен застосувати тільки той закон, який ґрунтується на Конституції і не суперечить їй.
Зокрема, у пункті 26 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Надточій проти України» (далі - ЄСПЛ) та пункті 23 рішення ЄСПЛ «Гурепка проти України № 2» наголошено, що принцип рівності сторін - один зі складників ширшої концепції справедливого судового розгляду, за змістом якого кожна сторона повинна мати розумну можливість обстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її у суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.
Суд вважає за можливе у виниклих правовідносинах за суттю спору застосувати принцип справедливості визначений на законодавчому рівні у межах ч. 1 ст. 2 ГПК України.
На єдність права і справедливості неодноразово вказував і Конституційний Суд України. Зокрема, у рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 зазначено: «із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі». «Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права» (Рішення КСУ від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004).
Окрім того, принцип справедливості поглинається напевно найбільшим за своєю «питомою вагою» принципом верховенства права, який також чітко зафіксований у новітніх кодексах. Лише додержання вимог справедливості під час здійснення судочинства дозволяє характеризувати його як правосуддя. Цю думку можна, зокрема, простежити і в рішенні Конституційного Суду України від 30 січня 2003 р. № 3-рп/2003: «правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах».
Суд наполягає на застосуванні принципу справедливості (ст. 2 ГПК України) замість закону (praeter legem) і всупереч закону (adversus legem). Адже трапляються випадки, коли несправедливі нормативно-правові акти з'являються внаслідок «помилок» законодавця. Інша ситуація може мати місце тоді, коли застосування нормативно-правового акту в конкретній ситуації у сукупності з іншими істотними обставинами справи стає настільки несумісним зі справедливістю, що унеможливлює його застосування в розумінні здорового глузду.
Суд вважає за необхідне звернути увагу на Постанову Касаційного цивільного суду від 16 січня 2019 року по справі №521/17654/15-ц. Верховний Суд яскраво демонструє, що принцип справедливості кореспондує з принципом добросовісності.
Також, суд звертає увагу на Постанову Великої Палати Верховного Суду по справі №607/4316/17-ц від 25.03.2019. У вказаній Постанові суд застосував недискримінаційний підхід та принцип неупередженості (Рішення Конституційного Суду України в рішенні від 2 листопада 2004 р. № 15-рп/2004у), який також підлягає застосуванню судом у справі, що розглядається.
Свого часу, Верховний Суд застосував західну доктрину "Contra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem - слова договору повинні тлумачитися проти того, хто їх написав)", у вирішенні договірного спору, який тлумаченні умов договору (Постанови ВС по справам № № 753/11000/14-ц, № 910/16011/17).
Обов'язок суду мотивувати прийняття або відхилення доводів сторін по суті спору полягає у відображенні в судовому рішенні висновків суду про те, що саме дало йому підстави прийняти та/чи відхилити аргументи сторін щодо суті спору, з посиланням на з'ясовані у справі обставини та норми матеріального чи процесуального права, що підлягають застосуванню до правовідносин, що склалися.
Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини» та частини четвертої статті 11 ГПК України чинної редакції суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. За змістом рішення Європейського суду з прав людини у справі «Хаджинастасіу проти Греції» національні суди повинні зазначати з достатньою ясністю підстави, на яких ґрунтується їхнє рішення, що, серед іншого, дає стороні можливість ефективно скористатися наявним у неї правом на апеляцію. У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Кузнецов та інші проти Російської Федерації» зазначено, що ще одним завданням вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною практикою Європейського суду з прав людини (справи «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України»), з якої випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Так, зокрема, відповідно до п. 58 Рішення ЄСПЛ по справі "Серявін та інші проти України" (Заява N 4909/04) від 10 лютого 2010 року визначено, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року), більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (параграф 32 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).
Право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі «Роуз Торія проти Іспанії», параграфи 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною (рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», параграф 32).
Зазначені тези знаходять своє підтвердження і у Постанові Верховного суду від 28 березня 2017 року по справі №800/527/16.
У пункті 41 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету міністрів ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що обов'язок судів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна із сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Суд вважає обсяг вмотивування судового рішення є достатнім для його прийняття.
Суд, також нагадує, що концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися «правом власності», а відтак і «майном».
Отже суд вказує, що викладені відповідачем твердження спростовують доводи позивача та встановлених судом обставин.
Згідно з ч. ч. 1, 4 ст. 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю; ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності; право приватної власності є непорушним.
Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950р., Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" від 17.07.1997р. ратифіковано Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950р. (далі - Конвенція) , Перший протокол та протоколи № 2, 4, 7, 11 до Конвенції.
Нормами ст. 1 Першого протоколу Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Відповідно до ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Пунктом 21 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Федоренко проти України" від 30.06.2006 визначено, що відповідно до прецедентного права органів, що діють на підставі Конвенції, право власності може бути "існуючим майном" або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності.
Також, у цьому Рішенні зазначено, що відповідно до встановленого прецедентного права Суду втручання має підтримувати "справедливий баланс" між загальними інтересами суспільства та вимогами фундаментальних прав окремої особи. Ця свобода оцінювання, тим не менше, йде пліч-о-пліч з Європейським наглядом. Суд вважає, що державні органи неминуче вступають у численні договори приватноправової природи із звичайними громадянами у ході виконання своїх функцій.
З наведеного рішення Європейського суду з прав людини вбачається, що Європейський суд наголошує на необхідності з'ясування при вирішенні спорів, що доктрина ultra vires застосовується державою з урахування принципу пропорційності втручання держави у право приватної особи мирно володіти своїм майном. Констатуючи порушення ст. 1 Першого протоколу до вказаної Конвенції, Європейський суд з прав людини обґрунтував його тим, що орган державної влади при укладанні угоди, вважав себе компетентним на її укладання, при цьому національне законодавство не містило чітко вираженої заборони на укладання таких угод і укладання таких угод було звичайною практикою, а відтак особа приватного права мала всі підстави вважати, що орган державної влади діє в межах компетенції.
Пунктом 55-58 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Україна - Тюмень проти України" від 22.02.2008 визначено, що втручання в право на мирне володіння майном повинно бути здійснено з дотриманням "справедливого балансу" між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи (також рішення у справі "Спорронґ та Льоннрот проти Швеції", від 23 вересня 1982 року, Sеrіеz А nо. 52, р. 26, § 69). Вимога досягнення такого балансу відображена в цілому в побудові статті 1 Першого протоколу, включно із другим реченням, яке необхідно розуміти в світлі загального принципу, викладеного в першому реченні. Зокрема, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти шляхом вжиття будь-якого заходу для позбавлення особи її власності (рішення у справі "Прессоз Компанія Нав'єра та інші проти Бельгії", від 20 листопада 1995 року, Sеrіеz А nо. 332, р. 23, § 38). Держава користується широкою свободою розсуду як щодо вибору способу вжиття заходів, так і щодо встановлення того, чи виправдані наслідки вжиття таких заходів з огляду на загальний інтерес для досягнення мети закону, про який йдеться. Проте, Суд не може не скористатися своїм повноваженням щодо здійснення перевірки та повинен визначити, чи було дотримано необхідного балансу в спосіб, сумісний з правом заявника на "мирне володіння його майном" в розумінні першого речення статті 1 Першого протоколу (рішення у справі "Звольски та Звольська проти Республіки Чехія", N 46129/99, § 69, ЕСНК. 2002-ІХ).
Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України).
Статтею 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Враховуючи вищевикладене, суд вважає позовні вимоги такими, що не підлягають задоволенню.
Витрати по сплаті судового збору відповідно ст. 129 ГПК України, покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, а отже на позивача.
Керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236-242 Господарського процесуального кодексу України, суд -
В позові відмовити повністю.
Повне рішення складено "15" лютого 2021 р.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга відповідно до ст. 256 Господарського процесуального кодексу України на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Апеляційна скарга може бути подана учасниками справи до Східного апеляційного господарського суду через господарський суд Харківської області з урахуванням п.п. 17.5 п.17 Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України.
Учасники справи можуть одержати інформацію по справі зі сторінки на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет за веб-адресою http://court.gov.ua/.
Суддя І.П. Жигалкін