ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
09.02.2021Справа № 910/19021/20
За позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю «Архітектурна майстерня «Інка»
до: Фонду державного майна України
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача: Міністерства культури та інформаційної політики України
про: визнання договору недійсним в частині
Суддя: Шкурдова Л.М.
секретар с/з Лисенко А.І.
Представники:
від позивача: Ларіонова О.О., за дог. про на.прав.допомоги
від відповідача: Божинський В.В., на підставі статуту
від третьої особи: Олексієнко В.М., за дов.
Господарським судом міста Києва розглядається справа за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Архітектурна майстерня «Інка» до Фонду державного майна України про визнання договору недійсним в частині.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.12.2020 відкрито провадження у справі №910/19021/20 за правилами загального позовного провадження.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що 08 жовтня 2015 року між ТОВ «Архітектурна майстерня «Інка» та Фондом державного майна України укладено Договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності №319. До вказаного Договору оренди був включений пункт 11.1., яким передбачено, що обумовлене Договором майно не підлягає приватизації, що відповідало нормам чинного на той час Закону України ««Про приватизацію державного майна», яким була передбачена пряма заборона приватизації майна меморіальних комплексів. 10 вересня 2019 року, тобто вже після набуття чинності Законом України «Про приватизацію державного та комунального майна» сторони виклали договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності від 08 жовтня 2015 року №319 в новій редакції №129, проте п.11.1 Договору, який забороняв приватизацію майна, не був приведений у відповідність до чинного Закону України «Про приватизацію державного та комунального майна», яким передбачалося можливість приватизації державного майна, а саме: майно Меморіальних комплексів, яке більше трьох років не використовуються у виробничій діяльності і подальше його використання не планується. Посилаючись на невідповідність умов пункту 11.1. Договору нормам Закону України «Про приватизацію державного та комунального майна» позивач звернувся з даним позовом до суду про визнання вказаного пункту Договору недійсним.
Позивачем подано заяву про уточнення позовних вимог, в якій позивач просить суд визнати недійсним п.11.1 Договору в частині заборони приватизації орендованого майна.
Відповідачем подано відзив на позов, в якому відповідач зазначив, що факт підписання Договору оренди сторонами свідчить про те, що ними досягнуто згоду щодо всіх його істотних умов, в тому числі щодо заборони здійснення приватизації вказаного майна в договорі. Позивач фактично не вказує яке його право було порушене Фондом, відсутність порушеного права є підставою для відмови у задоволенні позову.
Позивачем подано відповідь на відзив, в якому зазначено, що орендарем дотримано вимоги передбачені Законом України «Про приватизацію державного і комунального майна», а відтак позивач має право на викуп даного майна. Визнання недійсним п.11.1. Договору не свідчить про автоматичну приватизацію орендованої ним будівлі.
Третьою особою надано пояснення у справі, в яких зазначено, що вимога ТОВ «Архітектурна майстерня «Інка» щодо внесення змін до договорів оренди нерухомого майна, що належить до державної власності від 08.10.2015 №319 та від 09.09.2019 №2 в частині пункту 11.1. є такою, що суперечить нормам чинного законодавства; заборона суборенди державного нерухомого майна є принциповою.
В судовому засіданні 19.01.2021 закрито підготовче провадження, призначено здійснювати розгляд справи по суті.
У судовому засіданні 09.02.2021 оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд м. Києва, -
08 жовтня 2015 року між ТОВ «Архітектурна майстерня «Інка» (орендар) та Фондом державного майна України (орендодавець) укладено Договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності №319 від 08.10.2015р.
Предметом даного договору оренди є державне нерухоме майно, загальною площею 565,1 кв.м., а саме: будівля (літера «А») (реєстровий номер 02224241.30.ЮЖВЦСД1325), реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно: 745397980382, площею 433,1 кв.м. та будівля (літера «Б») (реєстровий номер 02224241.5.ЮЖВЦСД2251), реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно: 504712580000, площею 132 кв.м., що розташовані за адресою: м.Київ, пров.Запечерний, 2 (далі - Майно).
Листом від 10.04.2014 року №673/15-31/14-14 Міністерство культури України надало згоду на оренду Майна за умови включення до договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності від 08 жовтня 2015 року №319 пункту, що передбачає заборону приватизації (пункт 11.1.).
В своєму рішенні Міністерство культури України керувалося пунктом 2 ст.5 Закону України «Про приватизацію державного майна» (прийнятий 04.03.1992р., втратив чинність 07.03.2018р.), яким була передбачена пряма заборона приватизації майна меморіальних комплексів.
Пунктом 11.1. Договору оренди, з врахуванням вищезазначеного листа Міністерства культури України від 10.04.2014 року №673/15-31/14-14, передбачено, що орендоване майно не підлягає приватизації та передачі в суборенду протягом дії договору оренди.
18 січня 2018 року прийнято новий Закон України «Про приватизацію державного та комунального майна». Відповідно до ч.3 ст. 4 вказаного Закону України приватизації підлягає державне майно, яке раніше було заборонено до приватизації, а саме: майно меморіальних комплексів, яке більше трьох років не використовуються у виробничій діяльності і подальше його використання не планується.
09 вересня 2019 року сторони уклали Додаткову угоду №2 до договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності від 30.12.2003 року №03/05/03.
10 вересня 2019 року сторони виклали договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності від 08 жовтня 2015 року №319 в новій редакції №129. Договір в новій редакції містить пункт 11.1 Договору, який забороняв приватизацію майна.
Звертаючись з позовом до суду, позивач зазначає що пункт 11.1. Договору не був приведений у відповідність до чинного Закону України «Про приватизацію державного та комунального майна». Позивач зазначає, що майно, яке є предметом Договору оренди, більше трьох років не використовується у виробничій діяльності Музею, воно орендується приватними компаніями з 2000 років. Позивач орендує його з 2015 року (більше трьох років) і договір оренди є довгостроковим та діє до 08.10.2030 року (отже, використання майна в виробничій діяльності не планується). З огляду на це, Договір оренди в редакції від 10.09.2019 року №129 в частині пункту 11.1. суперечить нормі ч.3 ст.4 Закону України «Про приватизацію державного та комунального майна», що є підставою визнання такого Договору недійсним в частині вказаного пункту.
17 червня 2020 року позивачем було подано звернення до ФДМУ №36 про внесення змін до Договору від 10.09.2019 року №129 про внесення змін до договорів оренди нерухомого державного майна, що належать до державної власності, від 08.10.2015 року №319 та від 09.09.2019 року №2, в зв'язку з невідповідністю Договору в частині п.1.11 чинному законодавству України.
03 липня 2020 року ФДМУ надав відповідь №10-16-13145, якою було відмовлено позивачу у внесенні змін до Договору, посилаючись на Лист Міністерства культури України №673/15-31/14- 14 від 09.04.2014 року, яким було надано висновки щодо можливості оренди зазначеного Майна лише за умови включення до договору оренди вимоги щодо неможливості приватизації та передачі в суборенду об'єкта оренди протягом дії договору, що відповідало діючому на той час законодавству.
Статтею 215 ЦК України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Частинами 1-3, 5 та 6 ст.203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до ст.204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Відповідно до ч.2 ст.215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Приписами ст.215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину сторонами вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу; а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Зміст правочину складають як права та обов'язки, про набуття, зміну, припинення яких домовилися учасники правочину.
Отже, вирішуючи спір про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних правових наслідків.
Судом встановлено, що частиною 3 статті 4 Закону України «Про приватизацію державного та комунального майна» від 18 січня 2018 року змінено положення щодо заборони приватизації майна, зокрема встановлено, що приватизації підлягає державне майно, яке раніше було заборонено до приватизації, а саме: майно меморіальних комплексів, яке більше трьох років не використовуються у виробничій діяльності і подальше його використання не планується.
Згідно Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно об'єкт нерухомого майна, площею 464,6 кв.м., що знаходиться за адресою: м.Київ, провулок Заперечний, буд.2 (становить предмет спірного Договору) належить на праві власності Державі в особі Міністерства культури України.
Вказане нерухоме майно перебуває в оренді у позивача більше 3-х років, договір оренди є довгостроковим і діє до 08.10.2030, а отже використання вказаного майна у виробничій діяльності Національного музею історії України у Другій Світовій Війни, у якого воно перебуває на балансі, не планується.
Доказів на підтвердження того, що орендоване майно планується власником до використання, Міністерством культури України суду не надано.
Таким чином, укладаючи 10 вересня 2019 року договір оренди нерухомого майна в новій редакції сторонами не було приведено пункт 11.1. Договору у відповідність до норм чинного на час укладення договору у новій редакції Закону України «Про приватизацію державного та комунального майна» від 18 січня 2018 року, що є підставою для визнання пункту 11.1. Договору недійсним в частині заборони приватизації майна, як такого, що суперечить актам чинного законодавства України, а саме ч.3 ст.4 Закону України «Про приватизацію державного та комунального майна» від 18 січня 2018 року.
Посилання відповідача на те, що факт підписання Договору оренди сторонами свідчить про те, що ними досягнуто згоду щодо всіх його істотних умов, в тому числі щодо заборони здійснення приватизації вказаного майна в договорі не може бути підставою для відмови у задоволенні позову, з огляду на те, що нормами цивільного кодексу чітко визначено, що підставою для визнання договору недійсним (частини договору) є суперечність змісту правочину нормам чинного законодавства України на момент його укладення.
Посилання відповідача, як на підставу для відмови у позові на відсутність порушеного права позивача суд вважає необґрунтованим, з огляду на те, що встановлення заборони приватизації майна в п.11.1. Договору обмежує права орендаря, оскільки закон передбачає можливість приватизації майна, порушене право полягає в обмеженні позивача звернутися до органів, які здійснюють приватизацію майна.
Відповідно до ч.1 ст.129 ГПК України судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Керуючись ст.74, 240-242 Господарського процесуального кодексу України, суд, -
1. Позов задовольнити.
2. Визнати недійсним пункт 11.1 Договору №129 про внесення змін до договорів оренди нерухомого майна, що належить до державної власності від 08 жовтня 2015 року №319 та від 09 вересня 2019 року №2, в частині заборони приватизації орендованого майна.
3. Стягнути з Фонду державного майна України (01133, м.Київ, вул.Генерала Алмазова, 18/9, код ЄДРПОУ 00032945) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Архітектурна майстерня «Інка» (01004, м.Київ, вул.Басейна, буд.9, кв.3, код ЄДРПОУ 37000781) 2102 (дві тисячі сто дві) грн 00 коп - витрати по сплаті судового збору.
4. Видати наказ після набрання рішення законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили через 20 днів з моменту виготовлення повного тексту рішення в разі не оскарження його в установленому порядку. Рішення може бути оскаржене в 20-денний строк до Північного апеляційного господарського суду.
Суддя Шкурдова Л.М.
Дата складення тексту рішення: 15.02.2021