Провадження № 22-ц/803/2210/21 Справа № 201/2897/19 Суддя у 1-й інстанції - Єдаменко С. В. Суддя у 2-й інстанції - Ткаченко І. Ю.
10 лютого 2021 року Дніпровський Апеляційний суд у складі:
головуючого - судді Ткаченко І.Ю.
суддів - Деркач Н.М., Куценко Т.Р.
за участю секретаря - Бондаренко В.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу
за позовом ОСОБА_1 до Дніпровської обласної прокуратури, судді Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська Антонюка Олександра Андрійовича, третя особа без самостійних вимог - Державна казначейська служба України про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів досудового слідства, прокуратури
за апеляційною скаргою ОСОБА_1
на рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 24 листопада 2020 року, -
11 березня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська з позовом до прокуратури Дніпропетровської області про відшкодування моральної (немайнової) шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури, в своїх позовних вимогах посилався на те, що 23 липня 2009 року організованою групою представників влади було скоєне порушення прав людини, зміна встановлених законом основ функціонування органів влади та комунальної установи, пряме порушення міжнародних угод України. Важливим елементом цих дій було порушення 23 липня 2009 року Красногвардійським районним судом м. Дніпропетровська справи про адміністративне правопорушення відносно позивача, розгляд якої тривав більше року. 29 липня 2009 року позивач подав з цього приводу за встановленою законом підслідністю заяву про порушення кримінальної справи до Управління СБУ у Дніпропетровській області. У тому ж році позивач подав до Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська скаргу на бездіяльність УСБУ стосовно вказаної заяви про злочин.
На думку позивача, у наведений вище злочин були втягнуті всі суди м. Дніпропетровська, за виключенням господарських, Печерський районний суді м. Києва, Апеляційний суд м. Києва, вищі органі державної влади, включно з ВРУ, МЮУ, МВС, ГПУ, СБУ, ВССУ, ВАС, ВСУ та КСУ. Останньою посадовою особою, яка приєдналася до первинного злочину, став перший заступник прокурора Дніпропетровської області Р. Сосков, який 06 грудня 2018 року склав і подав у Дніпровський апеляційний суд апеляційну скаргу на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 10 жовтня 2018 року у справі № 201/11110/17 про часткове задоволення позову до Держави Україна, яку представляло Міністерство юстиції України, треті особи ДКСУ та ДДВС, стосовно відшкодування майнової та немайнової шкоди, завданої позивачу первинним злочином (захопленням влади) та наступними. В своїй апеляційній скарзі, в якій відсутні відомості про виконання вказаним прокурором або його підлеглими їх прямих обов'язків стосовно встановлених зазначеними у рішенні від 10 жовтня 2018 року остаточними судовими рішеннями фактів здійснення проти позивача численних тяжких злочинів, включно з неодноразовим викраденням позивача представниками держави, внести відповідні відомості у ЄРДР та визнати позивача потерпілим, прокурор злісно спотворює правові обставини справи № 201/11110/17 і чинне законодавство України.
За законом прокурор, який дізнався про такі порушення закону, повинний перевірити такі відомості, внести відповідні відомості до ЄРДР і направити справу за підслідністю для організації досудового розслідування, вжити всі можливі заходи для припинення злочинів і притягнення винних до відповідальності. Ці свої обов'язки перший заступник прокурора області не виконав, а замість виконання обов'язків приєднався до первинного злочину шляхом складання завідомо брехливого документу, під назвою «апеляційна скарга» переповненого завідомо неправдивими відомостями. Окрім суперечності вимогам закону, починаючи зі ст. З Конституції України, якою у другому реченні затверджено: «Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави», ЗУ «Про порядок виконання рішень і застосування практики ЄСПЛ», яким встановлено, що інтереси держави полягають у повному та своєчасному виконанні рішень ЄСПЛ саме вказаними органами влади, які лише залучають для такого виконання (при необхідності) прокурорів; вимогам міжнародних договорів, згоду на які надані ВРУ; практиці ЄСПЛ, включно з рішенням від 26 лютого 2015 року у справі «Заїченко проти України № 2», де державу представляло саме Міністерство юстиції Україна, а зовсім не прокурор.
Крім того, таке твердження прокурора прямо суперечить його діям безпосередньо у справі № 201/11110/17, де в судовому засіданні 15 січня 2018 року представник прокуратури області просила суд виключити прокуратуру області з числа учасників справи, що є не правдою. Приховуючи таке протиправне твердження і власну брехню, намагаючись увести суд в оману, прокурор до вислову «незаконні дії та бездіяльність правоохоронних органів» додає «на думку позивача». Дії прокурора є безрозсудними, несумлінними, безпідставними, тобто протиправними, й завдають позивачу додаткову шкоду, яка полягає у наступному: безпідставному затягуванню вирішенню справи № 201/11110/17 (ця шкода внаслідок порушення вимог ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод після рішення ЄСПЛ від 08 грудня 2018 року у справі «Аграчева та інші проти України», в якому позивачу відшкодована шкода, завдана судовою тяганиною у справі з позовом до держави з приводу невиконання судового рішення, яким встановлено порушення прав позивача у тих самих правовідносинах, не має доводитися). Додаткові зусилля позивача, змушеного захищати справжні інтереси держави від протиправних посягань на ці справжні інтереси прокурорів, які спроможні захищати та фактично захищають виключно власні шкурні інтереси, доказом чого є, серед іншого, сама апеляція прокурора та попередній текст даної заяви. Загальний розмір шкоди, яку відповідач завдав позивачу своїми вищезазначеними протиправними діями та бездіяльністю у вказаних правовідносинах, з урахуванням причетності прокурорів до злочинів проти людства та захистом позивачем людства від прокурорів, можуть бути оціненими не меншим 10 000 000.00 грн.
Між тим, та діяльність/бездіяльність прокуратури Дніпропетровської області як уповноваженого органу у вказаних правовідносинах свідчить не лише про те, що вона не дотримувалось конституційних положень та покладених на неї державою обов'язків, а, взагалі, їх ігнорувала. Допущені прокуратурою Дніпропетровської області як державним органом прояви байдужості, що призвело до виникнення у позивача відчуття приниження людської та громадської гідності, до втрати віри у можливість захисту з боку держави, гарантування йому безпеки, захищеності. Позивачеві були спричинені моральні страждання, що безумовно змінило його нормальний життєвий ритм, оскільки йому тривалий час довелося захищати свої порушені права, оскаржувати дії щодо вирішення його заяв, клопотань, заявлених під час досудового слідства для проведення слідчих дій. З урахуванням вищевикладеного позивач приходить до висновку, що є факт заподіяння моральної шкоди діями відповідача. Враховуючи характер правопорушення, глибину фізичних та душевних страждань, ступень вини особи, яка завдала моральної шкоди, вважає що йому завдано значну моральну шкоду. Отже позивачу завдана значна моральна шкода, йому спричинені душевні страждання, відповідач відшкодовувати її відмовився. Вважає такі дії відповідача не законними, просив стягнути з відповідача зазначену моральну шкоду, задовольнивши позов в повному обсязі (том 1 а.с. 2 - 3).
Рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 24 листопада 2020 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Дніпровської обласної прокуратури, судді Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська Антонюка Олександра Андрійовича, третя особа без самостійних вимог - Державна казначейська служба України про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів досудового слідства, прокуратури - відмовлено (том 2 а.с. 48-56).
Не погодившись з рішення суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить скасувати рішення суду, ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі (том 2 а.с. 58).
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін, виходячи з наступних підстав.
Судом 1 інстанції встановлено, що 22 вересня 1998 року кримінальна справа, порушена проти позивача за підозрою в ухиленні від сплати податків, була закрита за реабілітуючими обставинами. У грудні 1998 року позивач звернувся до Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська з вимогами про стягнення компенсації моральної шкоди, завданої незаконними діями слідчих органів. 10 вересня 1999 року Красногвардійський районний суд м. Дніпропетровська відмовив у задоволенні вимог як безпідставних. 01 листопада 1999 року Дніпропетровський обласний суд скасував вказане рішення та направив справу на новий розгляд. 02 лютого 2000 року Красногвардійський районний суд м. Дніпропетровська, стягнув 3000 грн. компенсації моральної шкоди. 21 лютого 2000 року це рішення було залишено без змін Дніпропетровським обласним судом та набрало законної сили. Позивач безуспішно клопотав про перегляд цих рішень з метою отримання більшої суми компенсації.
16 березня 2000 року Управління державного казначейства у Дніпропетровській області направило рішення від 2 лютого 2000 року на виконання до Державного казначейства України. Державне казначейство України не сплатило борг та звернулось до прокуратури з проханням внести протест на судові рішення від 02 лютого 2000 року та 21 лютого 2000 року.
14 вересня 2000 року заступник прокурора Дніпропетровської області вніс протест до Дніпропетровського обласного суду, стверджуючи, що суд не має присуджувати компенсацію позивачу. 18 жовтня 2000 року президія Дніпропетровського обласного суду відхилила протест та підтримала попередні два рішення. Заступник Генерального прокурора вніс протест до Верховного Суду України на всі три рішення. Своїм остаточним рішенням від 16 травня 2001 року Верховний Суд України залишив рішення, які розглядаються, без змін та вніс зміни до рішення від 02 лютого 2000 року, відповідно до яких борг повинно було сплачувати відділення Державного казначейства у Жовтневому районі м. Дніпропетровська. Позивач безуспішно намагався подати скаргу на це остаточне рішення, вимагаючи збільшення суми компенсації.
12 липня 2001 року відділ Державної виконавчої служби Жовтневого районного управління юстиції в м. Дніпропетровську відкрив виконавче провадження на виконання зміненого рішення суду від 02 лютого 2000 року. 05 жовтня 2001 року відділ Державної виконавчої служби Жовтневого районного управління юстиції в м. Дніпропетровську наклав штраф на голову відділення Державного казначейства у Жовтневому районі м. Дніпропетровська, в зв'язку з невиконанням судового рішення в належний строк. Вказана особа оскаржила це рішення в Жовтневому районному суді м. Дніпропетровська. 11 грудня 2001 року Жовтневий районний суд задовольнив скаргу, встановивши, що рішення не було виконано через недосконалість механізму правового регулювання та відсутність бюджетних коштів. Апеляційна скарга позивача на це рішення була повернута як «не подана» у зв'язку з тим, що він не виправив процесуальні недоліки скарги.
01 квітня 2002 року відділ Державної виконавчої служби Жовтневого районного управління юстиції закінчив виконавче провадження в зв'язку з тим, що стягнення боргу було неможливим. Позивач безуспішно намагався порушити кримінальне провадження в зв'язку з невиконанням рішення суду.
Оскільки рішення від 02 лютого 2000 року залишалось невиконаним Європейський Суд з прав людини в рішення від 22 листопада 2007 року (заява № 29875/02) встановив відносно позивача порушення прав, передбачених п. 1 ст. 6, ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 1 Першого протоколу до вказаної Конвенції та стягнув на користь позивача відшкодування.
Вказані обставини підтверджуються рішенням Європейського Суду з прав людини у справі «Заїченко проти України» від 22 листопада 2007 року (заява № 29875/02), яке набуло для України статусу остаточного, у зв'язку з чим встановлені в ньому факти не підлягають доказуванню згідно ч. 3 ст. 82 ЦПК України як загальновідомі.
У зв'язку продовженням захисту своїх прав, які не були відновлені навіть після ухвалення рішення Європейського Суду з прав людини, позивач звертався з позовом в порядку адміністративного судочинства, що підтверджується показаннями позивача в судовому засіданні і не оспорюється іншими учасниками справи.
У липні 2009 року Дніпропетровський окружний адміністративний суд отримав від позивача кілька листів, в яких містилися надзвичайно образливі зауваження на адресу суддів, у провадженні яких перебували ініційовані ним справи (зокрема, одного з суддів було названо «гнидою», чий відвід він заявляв «відповідно до … загальновідомих відомостей з підручників з паразитології»).
23 липня 2009 року у зв'язку з цими листами секретар суду склав протокол про адміністративне правопорушення, в якому зазначалось, що позивач висловлює свою неповагу до суду. Справу було передано на розгляд до Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська. Того ж дня, засідаючи у складі одного судді, Красногвардійський суд провів засідання за участю позивача. Згідно з протоколом засідання позивач наполягав на своїй версії перебігу подій, викладеній у його листах, які він грубими не вважав. Вивчивши матеріали справи і заслухавши позивача, суд (для встановлення осудності позивача) призначив стаціонарну судово-психіатричну експертизу. Зазначена експертиза мала проводитися у відділенні судово-психіатричних експертиз Дніпропетровської обласної клінічної психіатричної лікарні
Суддя посилався на статтю 20 Кодексу України про адміністративні правопорушення та статтю 21 Закону України «Про психіатричну допомогу». У постанові зазначалося, що вона оскарженню не підлягає.
Із зали засідань міліція доправила заявника до Красногвардійського РВ УМВС України м. Дніпропетровська в Дніпропетровській області, де він знаходився близько трьох годин. Потім його доправили до психіатричної лікарні. Наступного дня, 24 липня 2009 року, психіатрична лікарня повідомила Красногвардійський суд, що не може провести судово-психіатричну експертизу відповідно до постанови суду, оскільки в матеріалах справи відсутні будь-які відомості, що його характеризують. Заявника було виписано з лікарні, а жодних документів щодо стану його психічного здоров'я складено не було.
31 липня 2009 року позивач оскаржив постанову суду від 23 липня 2009 року. Він стверджував, зокрема, що постанова порушувала його право на презумпцію психічного здоров'я та що такого виду постанови не було у переліку постанов, які суд має право ухвалювати згідно з Кодексом України про адміністративні правопорушення. Позивач також посилався на положення в оскаржуваній постанові, що ця постанова не підлягає оскарженню, як на ще один приклад її незаконності та сваволі.
04 серпня 2009 року голова Красногвардійського суду надав міліції вказівки зібрати відомості про особу позивача, які були необхідні психіатричній лікарні для встановлення стану його психічного здоров'я. Міліції надано вказівки, зокрема, зібрати усі документи, пов'язані з психіатричним лікуванням або медикаментозною терапією позивача, а також характеристики на нього від його родичів, сусідів та колег. Того ж дня двоє з сусідів позивача надали міліції доволі позитивні характеристики на нього. 06 серпня 2009 року місцева поліклініка повідомила міліцію, що позивач не проходив психіатричного лікування та не перебуває під психіатричним спостереженням.
14 серпня 2009 року апеляційний суд Дніпропетровської області залишив апеляційну скаргу позивача на постанову від 23 липня 2009 року без розгляду. Суд зазначив, що оскаржувана постанова стосувалась процесуального питання і оскарженню не підлягала. 02 вересня 2009 року Красногвардійський суд надіслав міліції вказівки забезпечити явку позивача для проведення стаціонарного судово-психіатричного обстеження. 14 вересня 2009 року міліція знову доправила позивача до психіатричної лікарні. Обставини цього затримання невідомі.
21 вересня 2009 року старший експерт відділення судово-психічних експертиз психіатричної лікарні направив до Красногвардійського суду листа, в якому зазначив, що для проведення експертизи позивача потрібні деякі додаткові документи: характеристика з останнього місця роботи та докладні відомості про стан його психічного здоров'я від його двоюрідного брата та колишньої дружини. Без цієї інформації провести його експертизу було неможливо. 02 жовтня 2009 року двоюрідний брат позивача надав роз'яснення щодо характеру та поведінки позивача, не вдаючись до подробиць. Він також зазначив, що позивач ніколи не був одружений. 08 жовтня 2009 року комісією експертів було складено акт, згідно з яким встановити діагноз та надати експертний висновок щодо стану психічного здоров'я позивача було неможливо «у зв'язку зі складністю випадку та неясністю клінічної картини». Тому було рекомендовано проведення повторної експертизи. Того ж дня позивача було виписано з лікарні без експертного висновку. Згідно з його твердженнями, один з експертів запевнив його в тому, що стан його психічного здоров'я є задовільним.
06 листопада 2009 року у відповідь на запит позивача щодо надання йому копії акту від 08 жовтня 2009 року посадова особа психіатричної лікарні повідомила, що для отримання копії акту позивач має звернутися до Красногвардійського суду, оскільки акт було надіслано туди.
На підставі матеріалів справи 19 листопада 2009 року Красногвардійський суд призначив позивачу повторну стаціонарну судово-психіатричну експертизу. Позивач намагався оскаржити це рішення в апеляційному порядку, але безуспішно.
01 грудня 2009 року психіатрична лікарня повернула матеріали справи до Красногвардійського суду, не провівши вказану психіатричну експертизу. Посилаючись на відповідний наказ Міністерства охорони здоров'я України, лікарня зазначила, що будь-які повторні судово-психіатричні експертизи, необхідні у таких складних випадках, повинні проводитися Київським міським центром судово-психіатричних експертиз або Українським науково-дослідним інститутом соціальної та судової психіатрії та наркології.
18 січня 2010 року Красногвардійський суд відклав засідання у зв'язку з організацією повторної психіатричної експертизи позивача та її оплати.
20 січня 2010 року заступник голови Красногвардійського суду звернувся до місцевого територіального управління Державної судової адміністрації України у Дніпропетровській області із запитом про те, чи може воно оплатити повторну психіатричну експертизу позивача. Згідно з відповіддю, надісланою 22 січня 2010 року, здійснити таку оплату до затвердження річного бюджету було неможливо.
25 січня 2010 року суд призначив проведення амбулаторної судово-психіатричної експертизи позивача в Обласній психіатричній лікарні м. Запоріжжя. Після численних безуспішних спроб забезпечити явку позивача 16 липня 2010 року лікарня повернула матеріали справи до Красногвардійського суду, не виконавши його постанову.
09 серпня 2010 року Красногвардійський суд закрив провадження в адміністративній справі щодо позивача у зв'язку з закінченням строку давності притягнення до адміністративної відповідальності. Позивач оскаржив зазначену постанову. Він вимагав закриття справи на тій підставі, що жодного адміністративного правопорушення вчинено не було.
17 вересня 2010 року апеляційний суд Дніпропетровської області у судовому засіданні за участю позивача залишив його апеляційну скаргу без задоволення, ухваливши постанову, яка була остаточною і оскарженню не підлягала.
Крім того, 09 листопада 2009 року позивач ініціював у Жовтневому районному суді м. Дніпропетровська адміністративне провадження щодо психіатричної лікарні. Він вимагав визнання його госпіталізації і тримання у цій лікарні незаконними та відшкодування 500 000 грн.
07 червня 2011 року Жовтневий суд частково задовольнив позов позивача. Посилаючись, зокрема, на статтю 5 Конвенції, суд дійшов висновку, що поміщення позивача до лікарні 23 липня та 14 вересня 2009 року, а також тримання його у психіатричній лікарні з 23 по 24 липня та з 14 вересня по 8 жовтня 2009 року були неправомірними. Так, суд вважав, що відповідач діяв у порушення презумпції психічного здоров'я позивача. Більше того, зазначена лікарня мала право тільки на проведення судово-психіатричної експертизи осіб, які тримаються під вартою, тоді як позивач на час подій під вартою не тримався. Суд також зазначив, що хоча проведення експертизи позивача було призначено рішенням суду, лікарня могла відмовитися її проводити. Проте у задоволенні позову позивача у частині відшкодування моральної шкоди було відмовлено.
01 вересня 2011 року Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд скасував вищезазначену постанову та закрив провадження у справі на тій підставі, що її не належить розглядати у порядку адміністративного судочинства.
11 жовтня 2011 року Вищий адміністративний суд України повернув касаційну скаргу позивача на ухвалу від 01 вересня 2011 року як подану з порушенням процесуального строку.
14 листопада 2011 року Вищий адміністративний суд України повідомив позивача про його право подати нову касаційну скаргу разом з клопотанням про поновлення строку подання скарги.
Крім того, 25 січня 2010 року позивач звернувся до Жовтневого суду м. Дніпропетровська зі ще одним адміністративним позовом до психіатричної лікарні. Він вимагав, щоб суд визнав відмову лікарні надати йому копію висновку експертизи від 8 жовтня 2009 року незаконною. Позивач також вимагав відшкодування 10000 грн
05 липня 2011 року Жовтневий суд частково задовольнив цей позов. Суд визнав відмову лікарні надати позивачу копію акту експертизи від 08 жовтня 2009 року незаконною та присудив йому 500 грн. на відшкодування моральної шкоди. Як позивач, так і відповідач оскаржили рішення суду. Позивач вимагав присудження більшої суми. Лікарня доводила, зокрема, що справа не має вирішуватися в порядку адміністративного судочинства.
17 жовтня 2011 року Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд залишив рішення суду першої інстанції без змін. Суд зазначив, що лікарня є державним закладом, а отже, справа підсудна адміністративним судам. У своїй ухвалі апеляційний суд також зазначив, що його ухвала може бути оскаржена у касаційному порядку до Вищого адміністративного суду України.
25 січня 2010 року позивач звернувся до Жовтневого суду м. Дніпропетровська в порядку цивільного судочинства з позовом до психіатричної лікарні, вимагаючи відшкодування моральної шкоди. 12 лютого 2010 року Жовтневий суд повернув зазначену позовну заяву на тій підставі, що вона не підсудна цьому суду, оскільки має розглядатись за місцезнаходженням відповідача. Суд повідомив позивача, що він має подати позов до Самарського районного суду м. Дніпропетровська за місцем знаходження лікарні-відповідача. Позивач оскаржив вищезазначену ухвалу. 25 травня 2010 року апеляційний суд Дніпропетровської області залишив ухвалу від 12 лютого 2010 року без змін.
Позивач подав касаційну скаргу. 22 червня 2010 року Верховний Суд України зазначив, що позивач не сплатив судовий збір, та надав строк до 29 липня 2010 року для виправлення цього недоліку. У липні 2010 року позивач подав до Верховного Суду України клопотання з проханням звільнити його від сплати судового збору. 10 серпня 2010 року Верховний Суд України відмовив у задоволенні вищезазначеного клопотання, а касаційну скаргу позивача залишив без розгляду.
Також, 30 листопада 2009 року позивач подав до прокуратури Красногвардійського району м. Дніпропетровська скаргу на деяких посадових осіб судових органів, які мали стосунок до його справ, та щодо працівників міліції, причетних до направлення його до лікарні для проходження психіатричної експертизи. 29 грудня 2009 року прокуратура відмовила у порушенні кримінальної справи за скаргою позивача.
23 березня 2010 року прокуратура Дніпропетровської області скасувала відмову районної прокуратури і доручила провести додаткову перевірку. 09 квітня 2010 року прокуратура Красногвардійського району знову винесла постанову про відмову в порушенні кримінальної справи з цього питання. У постанові прокуратури зазначалось, зокрема, що позивач проігнорував численні повістки та телефонні дзвінки слідчого.
У зв'язку з численними фактами позбавлення позивача свободи, незаконним втручанням в його приватне життя Європейський Суд з прав людини в рішення від 26 лютого 2015 року (заява № 45797/09) встановив відносно позивача порушення прав, передбачених п. 1 ст. 5, ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 1 Першого протоколу до вказаної Конвенції та стягнув на користь позивача відшкодування.
Вказані обставини підтверджуються рішенням Європейського Суду з прав людини у справі «Заїченко проти України (№ 2)» від 26 лютого 2015 року (заява № 45797/09), яке набуло для України статусу остаточного, у зв'язку з чим встановлені в ньому факти не підлягають доказуванню згідно ч. 3 ст. 82 ЦПК України як загальновідомі.
З метою захисту свої прав позивач надіслав конституційне звернення до Конституційного Суду України. Рішенням Конституційного Суду України від 27 січня 2010 року у справі № 1 - 7/2010 звернення позивача було задоволено, суд надав тлумачення пункту 8 частини 3 статті 129 Конституції України відповідне правовій позиції позивача.
З метою захист свої прав позивач також звернувся до Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська з позовом про відшкодування моральної шкоди. Свої вимоги мотивував тим, що 29 липня 2009 року він звернувся до Управління Служби безпеки України в Дніпропетровській області із заявою про порушення кримінальної справи стосовно організованої групи представників влади, яка 23 липня того ж року здійснила низку злочинів, кваліфікованих ним як захоплення влади (стаття 109 КК України). Управління СБУ в Дніпропетровській області передбачених законом обов'язків стосовно цієї заяви не виконало, внаслідок чого він звернувся до Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська зі скаргою на бездіяльність Управління СБУ в Дніпропетровській області, яку не розглянуто. Позивач вказував, що обставини захоплення влади та інших злочинів, здійснених представниками влади проти нього, встановлені численними остаточними рішеннями судів, у тому числі включно з рішенням Європейського суду з прав людини від 26 лютого 2015 року у справі «Заїченко проти України № 2». Зміна основ функціонування органів влади, порушення прав людини у подальшому були здійснені тими ж первинними співучасниками захоплення влади із залученням нових, супроводжувалися побічними злочинами проти держави, правосуддя, особистих і майнових прав людини, найпоширенішими серед яких були внесення в офіційні документи завідомо неправдивих відомостей, зловживання владою та постановлення завідомо неправосудних судових рішень.
Рішенням Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 10 жовтня 2018 року у цивільній справі № 201/11110/17 позов задоволено частково, з державного бюджету України стягнено на користь позивача 280 081,44 грн, що станом на день винесення рішення дорівнює 10 000,00 дол. США, та 3 500,00 грн, а загалом 283 581,44 грн - на відшкодування майнової шкоди; та 8 190 000,00 грн - на відшкодування моральної шкоди.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 23 травня 2019 року апеляційні скарги держави Україна в особі Міністерства юстиції України, Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, Прокуратури Дніпропетровської області задоволено, рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 10 жовтня 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову.
Постановою колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23 вересня 2020 року було скасовано постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 травня 2019 року, а справу № 201/11110/19 направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Крім того, за заявою позивача до Єдиного реєстру досудових розслідувань було внесено відомості про кримінальні правопорушення за № 42019040000000131, № 42019040000000132, № 42019040000000253, № 42019040000000254 - № 42019040000000265.
Вимоги ухвали Кіровського районного суду міста Дніпропетровська від 25 вересня 2020 року виконано не було, відомості результати досудового розслідування у вказаних кримінальних провадженнях (перебувають на стадії досудового розслідування, закриті, передані до суду, повідомлено про підозру певній особи) до суду надані не були.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд 1 інстанції виходив з їх недоведеності та необґрунтованості.
Із вказаними висновками суду 1 інстанції колегія суддів погоджується виходячи з наступного.
Так, положеннями статті 55 Конституції України про захист прав і свобод громадянина судом, про право на оскарження в суді бездіяльності органів державної влади та право кожного захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Відповідно до ч. 2 ст.1177 ЦК України, шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та порядку, передбачених законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 1167 ЦК України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Згідно п. 2 частини 2 ст.1167 ЦК України унормовано, що моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала, якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт.
Згідно ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Згідно ч. ч. 1, 2 ст. 1176 Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом.
Згідно ч. 1 ст. 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 23 Цивільного кодексу України моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів.
Відповідно до абз. 2 ч. 3 ст. 23 Цивільного кодексу України розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Питання відшкодування моральної шкоди, заподіяної позивачу системними діями органів влади, які встановлені рішенням Європейського Суду з прав людини, а також невжиття заходів притягнення до відповідальності винних осіб після ухвалення цих рішень, є предметом судового розгляду у цивільній справі № 201/11110/17.
Процесуальні дії прокурора у цивільній справі № 201/11110/17 не можуть бути підставою для цивільно-правової відповідальності, оскільки вони здійснювались в межах повноважень прокуратури та процесуальних прав, наданих відповідному учаснику згідно ЦПК України. Захист прав позивача в цьому випадку здійснюється судом, який безпосередньо розглядає справу. Вищевказані дії можуть бути підставою для відшкодування моральної шкоди лише у випадку, коли вони були складовим елементом злочину, що має підтверджуватися вироком суду.
Щодо позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, заподіяної неналежною організацією відповідачем - Дніпропетровською обласною прокуратурою досудового розслідування у кримінальних провадженнях, відомості про які внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42019040000000131, № 42019040000000132, № 42019040000000253, № 42019040000000254 - № 42019040000000265, то ці вимоги є передчасними та не підлягають задоволеню, виходячи з наступного.
Згідно правової позиції, висловленою у постанові колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 27 травня 2020 року у цивільній справі № 585/724/19 підставою для відшкодування моральної шкоди, заподіяної неналежною організацією досудового розслідування настає за умови надмірною тривалості кримінального провадження та як наслідок, уникнення винними особами відповідальності, що спричинило моральну шкоду потерпілому.
Оскільки відомості про вищезазначені провадження були внесені до ЄРДР у 2019 році, наразі передчасно стверджувати, що провадження за ними було надміру тривалим і унеможливило притягнення до відповідальності винних осіб, якщо в діях цих осіб міститься склад кримінального правопорушення, а тому суд 1 інстанції дійшов правильного висновку відмовляючи у задоволенні вказаних вимог.
Щодо позовних вимог до судді Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська, суд 1 інстанції виходив з того, що згідно ч. 5 ст. 1176 Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок постановлення судом незаконного рішення в цивільній справі, відшкодовується державою в повному обсязі в разі встановлення в діях судді (суддів), які вплинули на постановлення незаконного рішення, складу кримінального правопорушення за обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. За відсутністю вказаних вище обставин у суду відсутні підстави для стягнення моральної шкоди з цих підстав. Посилання позивача на те, що він пред'явив позовні вимоги до держави в особі судді Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська не змінюють наведеного вище правового регулювання спірних правовідносин.
Згідно ст. 1 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» судова влада в Україні відповідно до конституційних засад поділу влади здійснюється незалежними та безсторонніми судами, утвореними законом. Судову владу реалізовують судді та, у визначених законом випадках, присяжні шляхом здійснення правосуддя у рамках відповідних судових процедур.
Таким чином, суддя діє від імені держави лише здійснюючи правосуддя у складі суду. Інших підстав діяти від імені держави судді не мають. Отже, саме по собі зазначення позивачем формулювання в позовній заяві, що він пред'явив позов до «держави в особі судді», не змінює статусу відповідача як судді місцевого суду.
Виходячи з встановлених конкретних обставин справи, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об'єктивно наявні у справі докази, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв'язок у їх сукупності, з'ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням того, що відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, суд 1 інстанції дійшов правильного висновку, про відсутність підстав для задоволення позовних вимог та ухвалив обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам закону.
Колегія суддів вважає, що справа розглянута всебічно, встановлені правовідносини, що склалися між сторонами, яким надана вірна правова оцінка, досліджені наявні докази, висновки суду першої інстанції обґрунтовані чинними нормами матеріального права.
Згідно з ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи викладене та конкретні обставини справи, колегія суддів вважає, що судове рішення відповідає вимогам норм матеріального і процесуального права, правові підстави для його скасування відсутні.
Доводи апеляційної скарги є безпідставними та не спростовують обґрунтованих висновків суду щодо наявності підстав для відмови у задоволенні позовних вимог, та зводяться до викладення обставин справи із наданням особистих коментарів та тлумаченням норм чинного законодавства на власний розсуд, висвітлення цих обставин у спосіб, що є зручним для апелянта, що має за мету задоволення апеляційної скарги, а не спростування висновків суду першої інстанції.
Апелянт не скористався наданими йому правами, не обґрунтував позовні вимоги та доводи апеляційної скарги, не надав суду доказів на їх підтвердження, а згідно із ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачений цим Кодексом випадках, а відповідно до ч.3 ст.12, ч.1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана надати суду докази на підтвердження своїх вимог або заперечень.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», № 63566/00, параграф 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду постановлено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, тому апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду має бути залишено без змін.
Керуючись ст.ст.367,374,375,381-383 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 24 листопада 2020 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів в передбаченому законом порядку.
Судді: