Головуючий у І інстанції Осаулов А.А.
Провадження №22-ц/824/1114/2021 Доповідач у ІІ інстанції Матвієнко Ю.О.
04 лютого 2021 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
Головуючого - судді: Матвієнко Ю.О.,
суддів: Мельника Я.С., Поливач Л.Д.,
при секретарі: Ковтун М.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 07 жовтня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа: Шевченківська районна в місті Києві державна адміністрація, про визнання недійсними договорів купівлі-продажу нерухомого майна,
У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання недійсними договорів купівлі-продажу нерухомого майна.
Обгрунтовуючи позовні вимоги, з урахуванням заяви про зміну предмету позову, позивач посилався на те, що є власником квартири АДРЕСА_1 .
Під квартирою позивача, на цокольному поверсі вищезазначеного будинку, знаходиться допоміжне приміщення - кімната для відпочинку двірника. Однак, в 2018 році позивач помітив, що вказаним приміщенням користуються невідомі особи, які встановили в ньому двері та замки.
Як повідомило КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва» листом № 3120/3 від 15.06.2018 року, вказане приміщення рахується під квартирою № 42 і договір про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій по цій квартирі укладено з ОСОБА_3 .
Із даних, що містяться в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, встановлено, що на даний час власником квартири АДРЕСА_3 є ОСОБА_5 , яка придбала її у ОСОБА_2 , остання - у ОСОБА_3 , а ОСОБА_3 - у ОСОБА_4 .
Проте, як вбачається з Інформаційної довідки КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації прав власності на об'єкти нерухомого майна» від 14.03.2019 року, квартира АДРЕСА_3 згідно з даними реєстрових книг бюро на праві власності не зареєстрована.
На думку позивача, зазначені обставини свідчать про те, що Договір купівлі-продажу квартири від 22.09.2008 року № 2617 насправді ніколи не укладався, право власності на квартиру № 42 за ОСОБА_4 не реєструвалось і нею не набувалось, а подальші договори купівлі-продажу квартири були підроблені з метою легалізації протиправного заволодіння приміщенням, яке є спільною сумісною власністю всіх мешканців будинку на підставі ч. 2 ст. 362 ЦК України та ч. 2 ст. 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».
Таким чином, позивач нарівні з іншими власниками квартир у будинку АДРЕСА_4 є співвласником допоміжного приміщення, розміщеного на цокольному поверсі будинку безпосередньо під квартирою № 3 , і, відповідно, має право захищати свої права володіння і користування цим приміщенням від протиправних посягань третіх осіб.
Тому, оскільки ОСОБА_4 не набула право власності на квартиру № 42 , вона не мала права її відчужувати,і всі подальші договори про відчуження є такими, що не відповідають положенням цивільного законодавства та внутрішній волі справжніх фактичних власників нерухомого майна.
Враховуючи викладене, на підставі ч. 1 та ч. 3 ст. 203, ст. 215 ЦК України позивач, з урахуванням заяви про зміну предмету позову просив суд: визнати недійсним з моменту укладення договір купівлі-продажу квартири від 04.03.2016 року, який укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Коноваловою Е.А. за № 577; визнати недійсним з моменту укладення договір купівлі-продажу квартири від 22.12.2017 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Патрєвою Ю.П. за № 1295;визнати недійсним з моменту укладення договір купівлі-продажу квартири від 03.10.2018 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тарас О.В. за № 1480.
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 07 жовтня 2020 року в задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду, позивач ОСОБА_6 подав на нього апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права та невідповідність висновків суду обставинам справи, просив рішення суду скасувати та ухвалити по справі нове рішення про задоволення позову в повному обсязі.
В судове засідання учасники процесу, які повідомлялись про час та місце розгляду справи, не з'явились, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за їхньої відсутності за наявними у справі матеріалами.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги позивача, колегія суддів приходить до висновку про залишення скарги без задоволення, а рішення суду - без змін, виходячи з наступного.
Відповідно до ч.ч.1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно вимог ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції перевіряє справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом першої інстанції встановлено та з матеріалів справи вбачається, що 04.03.2016 року ОСОБА_4 (продавець) продала ОСОБА_3 (покупець) квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_6 , про що сторони уклали Договір купівлі-продажу квартири, який посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Коноваловою Е.А. та зареєстровано в реєстрі за №577 (том 1, а.с.90-91).
Як вбачається із Договору купівлі-продажу квартири від 04.03.2016 року, належність продавцю ОСОБА_4 відчужуваної квартири нотаріусом було перевірено.
Вищезазначена квартира, що відчужується, належить продавцю ОСОБА_4 на підставі Договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевченко В.Ф. 22.09.2008 року за реєстровим №2617, зареєстрованого Комунальним підприємством «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна» 08.10.2008 року у реєстровій книзі № д.2075-240 за реєстровим №5445 (п. 2 Договору купівлі-продажу квартири від 04.03.2016 року).
У подальшому, 22.12.2017 року ОСОБА_3 (продавець) продала ОСОБА_2 (покупець) квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_6 , про що сторони уклали Договір купівлі-продажу квартири, який посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Патрєвою Ю.П. та зареєстровано в реєстрі за №1295 (том 1,а.с.87-88).
03.10.2018 року ОСОБА_5 (покупець) придбала у ОСОБА_2 (продавець) квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_6 , про що сторони уклали Договір купівлі-продажу квартири, який посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тарас О.В. та зареєстровано в реєстрі за №140 (том 1,а.с.135-136).
Таким чином, на часрозгляду справи судом власником квартири АДРЕСА_3 є ОСОБА_5 , що також підтверджується і інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майна (том 1,а.с.8-9, 171).
Судом також встановлено, що згідно листа КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва» № 3120/3 від 15.06.2018 року, приміщення, яке розташоване на цокольному поверсі будинку АДРЕСА_4 , а саме, під квартирою №3 , є житловим приміщенням і рахується під квартирою № 42 . Остання перебуває у приватній власності і договір про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій по цій квартирі укладено з ОСОБА_3 (том 1,а.с.6-7).
Згідно Інформаційної довідки КП КМР «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації прав власності на об'єкти нерухомого майна» від 14.03.2019 р., квартира АДРЕСА_3 згідно з даними реєстрових книг бюро на праві власності не зареєстрована (том1,а.с.14).
Ухвалюючи рішення про відмову в позові, суд першої інстанції виходив з його необґрунтованості та недоведеності, і колегія суддів погоджується з такими висновками суду, виходячи з наступного.
За приписамич.1 ст.626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну, або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ст.627 ЦК України сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Частиною1 ст. 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (ст. 655 ЦК України).
Згідно ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Частиною 2 вказаної статті визначено, що одним із способів захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.
Згідно положень ч.1 ст.215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом.
У той же час, згідно вимог ч.1 ст.215, ч.1 ст.203 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання саме в момент вчинення правочину стороною вимог законодавства.
З огляду на п.7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року N 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. При чому, виконання чи невиконання сторонами зобов'язань, які виникли з правочину, має значення лише для визначення наслідків його недійсності, а не для визнання правочину недійсним.
Відповідно до ч.3 ст.215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
У якості підстави для визнання договорів купівлі-продажу квартири від 04.03.2016 року, 22.12.2017 року та 03.10.2018 року недійсними, позивачем зазначено про те, що договір купівлі-продажу квартири від 22.09.2008 року № 2617 насправді ніколи не укладався, право власності на квартиру № 42 за ОСОБА_4 не реєструвалось і нею не набувалось, а подальші договори купівлі-продажу квартири були підроблені з метою легалізації протиправного заволодіння приміщенням, яке є спільною сумісною власністю всіх мешканців будинку на підставі ч. 2 ст. 362 ЦК України та ч. 2 ст. 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду». Насправді квартира №42 є допоміжним приміщенням, розташованим на цокольному поверсі під квартирою позивача у цьому ж будинку. Тому, оскаржувані договори є такими, що не відповідають положенням цивільного законодавства та внутрішній волі справжніх фактичних власників нерухомого майна і на підставі ч. 1 та ч. 3 ст. 203, ст. 215 ЦК України повинні бути визнані судом недійсними.
З матеріалів справи дійсно вбачається, що позивач ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 .
Згідно ч. 1 ст. 382 ЦК України усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.
Разом з тим, позивачем суду не було надано належних та допустимих доказів того, що квартира АДРЕСА_3 , що розташована на цокольному поверсі вказаного будинку під належною позивачу квартирою №3 , є допоміжним приміщенням - кімнатою для відпочинку двірника. Навпаки, згідно наявних у справі доказів, неспростованих позивачем, приміщення, яке розташоване на цокольному поверсі будинку АДРЕСА_4 , а саме, під квартирою №3 , є житловим приміщенням і рахується під квартирою № 42 ; остання перебуває у приватній власності і договір про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій по цій квартирі укладено з ОСОБА_3 (том 1, а.с.6-7).
Крім цього, суд першої інстанції правильно зазначив у рішенні, що на даний час договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевченко В.Ф. 22.09.2008 року за реєстровим №2617, на підставі ст. 204 ЦК України є чиним, оскільки не визнанийнедійсним у судовому порядку.Вимога про визнання цього договору недійсним позивачем не заявлялась, при цьому ним не зазначалось і те, в силу яких норм закону цей договір є нікчемним, що позбавилоб необхідності визнавати йогонедійсним у судовому порядку.
Відповідно до ст. 12 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.
Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази подаються сторонами та іншими учасниками процесу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Таким чином, зважаючи на те, що позивачем під час розгляду справи не доведено наявності передбачених законом підстав для визнання недійсними оспорюваних ним договорів купівлі-продажу квартири від 04.03.2016 року, 22.12.2017 року та 03.10.2018 року, та беручи до уваги ту обставину, що укладення цих договорів жодних прав та інтересів позивача не порушує, оскільки ним не доведено, що квартира №42 , яка є предметом вищевказаних догорів, є допоміжним приміщенням, на яке він, як власник квартири у даному будинку, має право, законним та обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 .
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки суду першої інстанції, обґрунтовано викладені у мотивувальній частині рішення, та зводяться до переоцінки доказів і незгоди позивача з висновками суду щодо їх оцінки. При цьому,докази та обставини, на які посилається позивач у апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції і при їх дослідженні та встановленні були дотримані норми матеріального і процесуального права.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки рішення судом ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, і доводи апеляційної скарги позивача цього не спростовують, колегія суддів дійшла висновку про залишення рішення суду першої інстанції без змін, а скарги ОСОБА_1 - без задоволення.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 382, 383 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 07 жовтня 2020 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий:
Судді: