Номер провадження: 22-ц/813/3765/21
Номер справи місцевого суду: 520/12885/19
Головуючий у першій інстанції Калашнікова О. І.
Доповідач Сегеда С. М.
11.02.2021 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі:
головуючого Сегеди С.М.,
суддів: Громіка Р.Д.,
Комлевої О.С.,
за участю секретаря: Ющак А.Ю.,
розглянувши у спрощеному позовному провадженні, у відсутності учасників справи,апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 17 січня 2020 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання договору дарування недійсним,
встановив:
05 червня 2019 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання договору дарування недійсним.
В обґрунтування своїх позовних вимог, позивачка посилалась на те, що їйна праві власності належала двокімнатна квартира АДРЕСА_1 , що розташована на 11 поверсі багатоповерхового будинку. В 2016 році у зв'язку з погіршенням здоров'я вона вирішила продати квартиру та придбати маленький будинок в селищі Таїрове, де проживає її син ОСОБА_3 . Але коли син ОСОБА_2 - ОСОБА_3 разом з дружиною ОСОБА_4 запропонували ОСОБА_2 обміняти квартиру на 1/2 частину будинку № НОМЕР_1 в садовому товаристві «Таїр», в якому проживає син позивачки, вона погодилась.
Позивачка ОСОБА_2 була переселена до будинку АДРЕСА_2 до укладання договору відчуження квартири, а 25 жовтня 2016 року позивачка ОСОБА_2 подарувала належну їй квартиру відповідачці ОСОБА_1 - рідній сестрі ОСОБА_4 , яка перебуває у шлюбі з її сином - ОСОБА_3 , але до теперішнього часу на її ім'я не оформлено право власності на 1/2 частину будинку і не оформлено її реєстрацію за місцем проживання.
Звертаючись до суду з даним позовом, представник позивачки вказував про те, що на момент укладання договору дарування ОСОБА_2 помилялась щодо правової природи спірного договору, що договір дарування не відповідає її внутрішній волі, тому як на момент укладання договору дарування квартири позивачка була впевнена, що за квартиру вона отримає у власність інше житлове приміщення.
Заперечуючи проти позовних вимог, представник відповідачки стверджував, що 25.10.2016 року договір дарування було укладено у відповідності до вимог закону і на підставі волевиявлення ОСОБА_2 , яка безоплатно передала у власність ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 ; що договір дарування ОСОБА_2 було прочитано уголос і нотаріусом роз'яснено суть цього договору.
Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 17 січня 2020 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання договору дарування недійсним було задоволено.
Визнано недійсним договір дарування, укладений 25 жовтня 2016 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Юхневич М.М., зареєстрований в реєстрі за №1376.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 ставить питання про скасування рішення Київського районного суду м. Одеси від 17 січня 2020 року, та постановлення нового, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовити у повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Вирішуючи питання про слухання справи у спрощеному позовному провадженні, у відсутності учасників справи, колегія суддів виходить із того, що учасники справи повідомлені про час і місце судового засідання, призначеного на 03.02.2021 року, на 14.00 год., як то передбачено ст. 130 ЦПК України (а.с. 208, 212-215).
При цьому, колегія суддів враховує, що у відповідності до п.п. 1, 5 Розпорядження голови Одеського апеляційного суду № 12 від 16.10.2020 року, з наступними змінами (а.c. 223), тимчасово, на час установлення на території м. Одеси рівня епідемічної небезпеки «помаранчевий» або «червоний», зупинено розгляд справ у відкритих судових засіданнях за участю учасників судових процесів та припинено їх допуск до залів судових засідань.
Апеляційний суд розглядає цивільні справи, які не віднесені до справ, зазначених у ч.ч.1,2 ст. 369 ЦПК України, у відсутності учасників справи та осіб, які не залучалися до участі у справі судом першої інстанції, за наявності відомостей про їх повідомлення про дату, час і місце розгляду справи.
Що стосується заяви представника позивачки ОСОБА_2 - адвоката Стогній О.В. та клопотання представника відповідачки ОСОБА_1 - адвоката Кулинич К.С. про відкладення розгляду справи (а.с.216-217, 218-220), то колегія суддів враховує, що за змістом ст. 368 ЦПК України явка до суду апеляційної інстанції не є обов'язковою, справа перебуває на розгляді суду апеляційної інстанції фактично 11 місяців. Крім того, представник відповідачки ОСОБА_1 - адвокат Кулинич К.С. вже звертався до суду клопотанням від 14.07.2020 року, а представник позивачки ОСОБА_2 - адвокат Стогній О.В. - із заявою від 15.07.2020 року про відкладення розгляду справи (а.с.197-200, 204-205).
Враховуючи зазначені обставини, а також те, що ніхто із вказаних представників сторін, які є адвокатами, не повідомили суд апеляційної інстанції про те, з яких підстав вони позбавлені можливості прийняти участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, поза межами приміщення суду, з використанням власних технічних засобів за допомогою програмного забезпечення «ЕаsуСоn», колегія суддів вирішила слухати справу у відсутність її учасників, на підставі наявних у справі доказів.
З огляду на вищенаведене та у відповідності до ч. 5 ст. 268 ЦПК України, датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене).
Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.
У зв'язку з цим, датою ухвалення цього судового рішення, яким є постанова суду, є 11.02.2021 року.
Перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про необхідність відмови в задоволенні апеляційної скарги, виходячи з наступних підстав.
Як вбачається з матеріалів справи, позивачці ОСОБА_2 на праві власності належала двокімнатна квартира АДРЕСА_1 , що розташована на 11 поверсі багатоповерхового будинку.
Позивачка ОСОБА_2 , 1937 року народження, тобто є особою похилого віку, інших доходів, крім пенсії, не має, єдиним цінним майном, що перебувало у її власності до 2016 року була квартира, інших родичів, крім сина - ОСОБА_3 , також не має. В 2016 року стан здоров'я ОСОБА_2 погіршився.
В свою чергу, відповідачка ОСОБА_1 є рідною сестрою ОСОБА_4 , яка є власником садового будинку з господарськими спорудами, що розташований на земельній ділянці АДРЕСА_3 .
Звертаючись до суду з позовом, представник позивачки зазначив, що у зв'язку з погіршенням в 2016 році стану здоров'я, ОСОБА_2 вирішила продати квартиру та придбати маленький будинок в селищі Таїрове, де проживає її син ОСОБА_3 . Але коли син ОСОБА_2 - ОСОБА_3 разом з дружиною ОСОБА_4 запропонували ОСОБА_2 обміняти квартиру на 1/2 частину будинку № НОМЕР_1 в садовому товаристві «Таїр», в якому проживає її син, ОСОБА_2 погодилась.
Після цього, ОСОБА_2 , до укладання договору відчуження квартири була переселена до будинку АДРЕСА_2 , а 25 жовтня 2016 ОСОБА_2 подарувала належну їй квартиру ОСОБА_1 - рідній сестрі ОСОБА_4 . Проте, до теперішнього часу на її ім'я не оформлено право власності на 1/2 частину будинку і не оформлено її реєстрацію за місцем проживання.
Таким чином, звертаючись до суду з позовом, представник позивачки вказав, що на момент укладення договору дарування ОСОБА_2 помилялась щодо правової природи спірного договору, оскільки спірний договір дарування не відповідає її внутрішній волі, так як вона на момент укладання договору дарування квартири була впевнена, що за квартиру вона отримує інше житлове приміщення у власність.
Вирішуючи даний спір, суд першої інстанції виходив із того, що згідно з ч.1 ст.229 ЦК України, якщо особа, яка здійснила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, установлених законом.
Також суд виходив із того, що відповідно до ч.1 ст.202, ч.3 ст.203 ЦК України головним елементом угоди (правочину) є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, який підлягає установленню судом у цій справі, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору дарування.
За змістом ст.ст. 203, 717 ЦК України, договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.
Однак, як вбачається з матеріалів справи, позивачка ОСОБА_2 не мала наміру безкоштовно дарувати квартиру відповідачці ОСОБА_5 , оскільки іншого житла, крім квартири АДРЕСА_1 , що розташована на 11 поверсі багатоповерхового будинку, у неї немає. Вона мала намір обміняти цю квартиру на 1/2 частину будинку № НОМЕР_1 в СК «Таїр», в якому проживає її син - ОСОБА_3 , враховуючи свій похилий вік і стан свого здоров'я.
Зазначені обставини підтверджені в суді першої інстанції показаннями свідка ОСОБА_6 , яка проживала по сусідству з ОСОБА_2 в будинку АДРЕСА_4 і станом на 2016 рік працювала ріелтором в агентстві «Класік». Вказаний свідок показала суду, що в 2016 році ОСОБА_2 часто хворіла, потребувала догляду, тому звернулась до неї - ОСОБА_6 з проханням надати допомогу в продажі квартири і купівлі маленького будиночку в с.м.т. Таїрове, де проживає її син. Свідок оформлювала документи для продажу квартири, коли ОСОБА_2 разом з сином ОСОБА_3 відмовились від продажу і пояснили, що ОСОБА_2 обміняє квартиру на 1/2 частину будинку, що належить дружині сина.
Аналогічні пояснення суду першої інстанції надав і свідок ОСОБА_3 , який також пояснив, що його мати дійсно бажала обміняти свою квартиру на 1\2 частину будинку, в якому він проживає і яка належить його дружині - ОСОБА_4 .
Однак, станом на 25.10.2016 року не були належним чином оформлені документи на будинок АДРЕСА_5 , тому оформили договір дарування квартири, яка належала його матері - позивачці ОСОБА_2 , а не договір міни квартири на частину будинку. Після виготовлення усіх документів на будинок, вони мали намір оформити договір дарування на частину будинку на ім'я матері.
Проте, зазначений свідок не міг суду пояснити, по якій причині до теперішнього часу на ім'я ОСОБА_2 не оформлено право власності на частину будинку. Щодо оформлення реєстрації ОСОБА_2 в цьому будинку свідок пояснив, що до осені 2019 року не були готові документи для оформлення реєстрації, а восени мати відмовилась оформлювати свою реєстрацію за місцем проживання.
Крім того, свідки ОСОБА_7 і ОСОБА_8 повністю підтвердили обставини, на які вказували свідки ОСОБА_3 і ОСОБА_9 , в частині укладання договору відчуження квартири, за яким позивачка мала отримати інше житло у власність. Окрім того, свідки стверджували, що після укладання договору дарування син перестав надавати матері будь-яку допомогу, що частина будинку, куди ОСОБА_3 переселили після укладання договору дарування квартири, не придатна для постійного проживання, тому як не має опалення.
З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що при укладенні договору дарування позивачка ОСОБА_2 припустилась помилки в природі правочину, тому як неправильно сприймала фактичні обставини при його укладенні, що вплинуло на її волевиявлення під час укладання договору дарування замість договору міни. Тобто, суд дійшов такого висновку не тільки за фактом прочитання тексту оспорюваного договору і роз'яснення нотаріусом суті договору, а і з огляду на вік позивача, її стан здоров'я, наявність у позивачки вказаної квартири як єдиної, відсутність інших, крім сина, родичів, належність дружині сина на праві власності будинку, до якого позивачку було переселено до оформлення договору дарування квартири.
При цьому суд правильно вказав, що зазначені висновки відповідають правовим позиціям Верховного Суду, викладеним у постанові по справі № 522/9562/16-ц від 10 квітня 2019р.
З підстав викладеного, доводи заявника апеляційної скарги про те, що укладаючи спірний договір дарування квартири позивачці ОСОБА_2 приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Юхневич М.М. було роз'яснено правову природу договору дарування квартири АДРЕСА_1 , що розташована на 11 поверсі багатоповерхового будинку, оскільки ОСОБА_2 дійсно помилялась у тому, що вона безкоштовно передає у власність вказану квартиру чужій для себе особі - відповідачці ОСОБА_1 , не отримуючи взамін нічого. Колегія суддів погоджується з висновком суду про те, що укладаючи спірний договір дарування квартири, позивачка ОСОБА_2 була впевнена, що взамін отримає у власність 1/2 частину будинку АДРЕСА_5 , який належав дружині її сина - ОСОБА_10 .
Тобто зазначені обставини безспірно свідчать про те, що ОСОБА_2 здійснила обмін своєї квартири на 1/2 частку вказаного будинку, однак не бажала укласти спірний договір дарування своєї квартири абсолютно чужій для себе особі, тобто помилялась щодо обставин, які мають значення до справи саме на момент укладення спірного договору дарування квартири, як то передбачено п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».
Що стосується доводів заявника апеляційної скарги про те, що судове рішення має бути справедливим, рівно як те, що суд має дотримуватись принципу справедливості розгляду справи, з посиланням на практику Європейського суду з прав людини, то колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції не допустив порушень зазначених принципів при розгляді даної справи і надав її учасникам право вільно і без всякого примусу надати свої пояснення по справі, в обгрунтування позовних вимог і заперечень проти них.
Більше того, визнання спірного договору дарування квартири АДРЕСА_1 , що розташована на 11 поверсі багатоповерхового будинку, недійсним, на думку колегії суддів відповідає вимогам справедливості судового рішення, так як таким чином вказана квартира фактично повертається її власнику - позивачці ОСОБА_2 , яка іншого житла у своїй власності не має.
Згідно ч.ч. 1,5,6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Колегія суддів зазначає, що заявник апеляційної скарги не надав суду достатніх, належних і допустимих доказів існування обставин, на які він посилається як на підставу своїх заперечень проти заяви та доводів апеляційної скарги.
Згідно ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції.
За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Колегія суддів також зазначає, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» (далі - Конвенція) зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Суд апеляційної інстанції враховує положення практики ЄСПЛ про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.)
Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burg and others v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням матеріального і процесуального права.
З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду, доводи апеляційної скарги його не спростовують, рішення ухвалено у відповідності до вимог матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржуване рішення суду - залишити без змін.
Керуючись ст.ст. 367, 368, п.1 ч.1 ст. 374, ст.ст. 375, 381 - 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Київського районного суду м. Одеси від 17 січня 2020 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції України протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Судді Одеського апеляційного суду: С.М. Сегеда
Р.Д. Громік
О.С. Комлева