Справа № 570/5859/18
Номер провадження 2/570/43/2021
02 лютого 2021 року
Рівненський районний суд Рівненської області в особі:
судді Красовського О.О.
з участю:
секретаря судових засідань Беднарчук Г.П.
представників сторін - адвокатів Воронюк К.Ю., Шаховського В.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Рівне цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання заповіту недійсним,
за зустрічним позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про встановлення факту ухилення від виконання обов'язку з утримання спадкодавця та усунення від права на спадкування, -
В обґрунтування позовних вимог позивач ОСОБА_1 зазначає, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_4 .
24 липня 2006 року ОСОБА_4 на випадок своєї смерті склав заповіт, який був посвідчений секретарем Обарівської сільської ради Рівненського району Рівненської області Опаранюк Р.С. та зареєстрований в реєстрі за № 45, відповідно до якого спадкоємцями ОСОБА_4 в рівних частках є ОСОБА_1 - син, та племінники ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
Позивач вважає, що заповіт від 24 липня 2006 року є нікчемним, так як складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення. Зокрема, в ньому не зазначено часу його складання, дати та місця народження заповідача. Крім того, даний заповіт посвідчений посадовою особою, яка не мала права вчиняти нотаріальні дії. Оспорюваний заповіт не було внесено до алфавітної книги обліку заповітів сільської ради, так як вона взагалі не велась Обарівською сільською радою Рівненського району Рівненської області, що підтверджується листом Обарівської сільської ради Рівненського району Рівненської області від 30.10.2018 р.
Згідно із п. 40-1 Інструкції, відомості про посвідчення посадовими особами заповітів підлягають обов'язковому внесенню до Спадкового реєстру у порядку, передбаченому Положенням про Спадковий реєстр.
Однак, відомості із Спадкового реєстру щодо заповіту ОСОБА_4 , зареєстрованого в реєстрі нотаріальних дій під № 45, не збігаються із даними, зазначеними у заповіті. Зокрема, датою посвідчення заповіту відповідно до Спадкового реєстру є 04.02.2006 р., дата та місце народження зазначено: 18.11.1959 р., с. Обарів Рівненського району Рівненської області; насправді ж заповіт датовано 24.07.2006 р., а провильною датою і місцем народження є: ІНФОРМАЦІЯ_2 , Довгий міст, Довгомістський район, Красноярський край, Російська Федерація.
Так як заповіт ОСОБА_4 від 24.07.2006 р. складено із порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, про що зазначено вище, то заповіт є нікчемним.
За наведеного просить суд ухвалити рішення, яким визнати нікчемним заповіт, складений від імені ОСОБА_4 24 липня 2006 року, посвідчений секретарем Обарівської сільської ради Рівненського району Рівненської області Опаранюк Р.С. та зареєстрований в реєстрі за № 45.
В обґрунтування позовних вимог позивачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зазначають, що протягом більше 10-ти років до своєї смерті ОСОБА_4 постійно хворів, мав ушкодження обох ніг, пересувався лише зі сторонньою допомогою (майже завжди в цьому йому допомагала його племінниця ОСОБА_2 ), був інвалідом 2 групи довічно. Крім того, у 2017 році ОСОБА_4 перебував на стаціонарному лікуванні в «Обласному центрі ортопедії, травматології та вертебрології» КЗ «Рівненська обласна клінічна лікарня» Рівненської обласної ради. де йому було поставлено діагноз: деформуючий двобічний артроз кульшових суглобів III-IV ст., комбіновані привідно-ротаційні контрактури, стійкий виражений тривалий болевий синдром. Його було прооперовано та встановлено ендопротез правого кульшового суглобу. Отже, ОСОБА_4 був непрацездатною особою в розумінні ст. 1 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», потребував матеріальної допомоги. Всі витрати, пов'язані з лікуванням ОСОБА_4 та проведенням йому операції, лягли виключно плечі позивачів. Натомість відповідач за весь цей час жодного разу не навідав батька, не надавав йому жодного виду допомоги, яку за своїм фізичним та матеріальним станом міг би надати. Тобто відповідач свідомо не виконував обов'язку щодо утримання свого батька, не піклувався про батька та фактично згадав про нього лише тоді, коли той помер, і після його смерті відкрилася спадщина на його майно.
Відповідно до абз. 2 ч. 3 ст. 1224 ЦК України, не мають права на спадкування за законом батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), а також інші особи, які ухилялися від виконання обов'язку щодо утримання спадкодавця, якщо ця обставина встановлена судом.
Повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Так, відповідно до ч. 1 ст. 202 СК України, повнолітні дочка, син зобов'язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги. Також згідно ст. 203 СК України дочка, син крім сплати аліментів зобов'язані брати участь у додаткових витратах на батьків, викликаних тяжкою хворобою, інвалідністю або немічністю.
За наведеного просять суд ухвалити рішення, яким встановити факт ухилення ОСОБА_1 від виконання обов'язку з утримання його батька ОСОБА_4 ; усунути ОСОБА_1 від права на спадкування за законом після смерті ОСОБА_4 ; стягнути з позивача на їх користь понесені судові витрати.
Відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 подали відзив.
Зазначають що позивач, будучи незадоволеним розподілом майна свого батька після його смерті, вирішив оскаржити його заповіт з метою успадкувати все майно батька як його спадкоємець за законом.
Слід зазначити, що при складанні оскаржуваного заповіту волевиявлення ОСОБА_4 було вільним і відповідало його внутрішній волі. Ця обставина не оспорюється позивачем за первісним позовом ОСОБА_1 . Разом з тим, відповідно до ст. 3 ЦК України, однією з ключових засад цивільного законодавства є принцип справедливості.
Виходячи з того, що хоча заповіт був складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення і що він посвідчений особою, яка не мала права вчиняти нотаріальні дії, тобто мали місце порушення публічного органу, а зі сторони відповідачів жодних порушень при цьому не було, то зазначені обставини не повинні стати підставою для позбавлення відповідачів як спадкоємців за заповітом після смерті ОСОБА_4 права на спадкування та мирне володіння частиною майна спадкодавця ОСОБА_4 .
Представник позивача ОСОБА_1 подала відповідь на відзив.
Зазначає, що відповідачі у відзиві вказують на те що, оскільки волевиявлення ОСОБА_4 було вільним і цього ніхто не оскаржує, та враховуючи принцип справедливості, зокрема те, що відповідачі здійснювали догляд за ОСОБА_4 , то заповіт є дійсним і не може бути визнано нікчемним.
Проте, відповідно до ст. 1257 Цивільного кодексу України, заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.
За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Тобто, воля спадкодавця під час складання заповіту є окремою підставою для визнання заповіту недійсним, поруч із такою підставою як заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, на яку позивач опирається.
Крім того, у заповіті зазначено, що за посвідчення секретарем заповіту отримано державного мита у розмірі 0,85 коп., однак згідно довідки Обарівської сільської ради Рівненського району Рівненської області від 08.10.2018 р. у Обарівській сільській раді Рівненського району Рівненської області відсутні відомості щодо сплати державного мита за посвідчення заповіту ОСОБА_4 .
Відповідачі у своєму відзиві зазначають, що спадкодавець постійно хворів, не міг пересуватись самостійно, йому потрібна була стороння допомога, а також ними витрачено кошти на його лікування. На підтвердження вказаних обставин надали ряд документів. Проте, вказані документи лише підтверджують, що ОСОБА_4 встановлено 2 групу інвалідності довічно і йому протипоказане тривале перебування на ногах; надано автомобіль у зв'язку із ушкодженням обох ніг, однак нічого не вказано щодо неможливості пересуватися ОСОБА_4 без сторонньої допомоги. А у епікрізі від 2014 року, який підтверджує проведення операції щодо протезування правого кульшового суглобу взагалі зазначено, що йому рекомендована ходьба із милицями із дозованим навантаженням правої нижньої кінцівки.
Тобто, вказані документи не підтверджують того, що ОСОБА_4 потребував сторонньої допомоги.
Представник відповідача ОСОБА_1 за зустрічним позовом подала відзив.
Зазначає, що правило частини п'ятої статті 1224 ЦК України стосується всіх спадкоємців за законом, зокрема й тих, які відповідно до СК України не були зобов'язані утримувати спадкодавця. Безпорадним слід розуміти стан особи, зумовлений похилим віком, тяжкою хворобою або каліцтвом, коли вона не може самостійно забезпечити умови свого життя, потребує стороннього догляду, допомоги та піклування. Суд при вирішенні справи про усунення особи від права на спадкування повинен установити як факт ухилення особи від надання спадкодавцеві допомоги, так і факт перебування спадкодавця в безпорадному стані через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво та потребу спадкодавця в допомозі цієї особи.
Однак, позивачами за зустрічним позовом вказаних обставин не доведено належними доказами.
Згідно із листом Рівненського обласного центу медико-соціальної експертизи від 08.05.2019 р. підставою для встановлення ІІ групи інвалідності є стійкі, вираженої важкості функціональні порушення в організмі, зумовлені захворюванням, травмою або вродженою вадою, що призводять до значного обмеження життєдіяльності особи, при збереженій здатності до самообслуговування та не спричиняють потреби в постійному сторонньому нагляді, догляді або допомозі, що передбачено п. 27 Положення про порядок, умови та критерії встановлення інвалідності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 грудня 2009 р. № 1317.
В акті № 130 огляду МСЕК щодо визначення медичних показань для забезпечення інваліда автомобілем із ручним керуванням та коляскою з електроприводом від 01.07.2014 р. також не зазначено проте, що інвалід потребує стороннього догляду.
Також, в епікризі від 2014 року, який підтверджує проведення операції щодо протезування правого кульшового суглобу взагалі зазначено, що ОСОБА_4 рекомендована ходьба із милицями із дозованим навантаженням правої нижньої кінцівки.
Позивачами не було надано висновку МСЕК про те, що ОСОБА_4 потребує стороннього догляду.
Таким чином позивачами не доведено, що спадкодавець перед смертю був
безпорадним і потребував сторонньої допомоги.
Ще однією обставиною, яка повинна бути доказана у справах про усунення від права на спадкування, є умисне ухилення особи від надання спадкодавцеві допомоги при можливості її надання. На підтвердження цієї обставини позивачі зазначають, що відповідач за зустрічним позовом жодного разу не відвідав батька, не надав йому жодного виду допомоги, яку він міг би надати. Стаття 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Однак, в порушення ст. 81 ЦПК України позивачами за зустрічним позовом не надано жодного доказу, яки й би підтвердив вказані вище обставини.
Заслухавши пояснення учасників процесу та дослідивши матеріали справи суд вважає, що заявлені позови підлягають до задоволення.
Як встановлено в судовому засіданні, 0 ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_4 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серія НОМЕР_1 , виданим Рівненським районним відділом державної реєстрації актів цивільного стану ГТУЮ у Рівненській області 10.07.2018 р.
Спадкодавець є батьком ОСОБА_1 , що підтверджується свідоцтвом про народження серія НОМЕР_2 , виданим Обарівською сільською радою Рівненського району.
24 липня 2006 року ОСОБА_4 на випадок своєї смерті склав заповіт, який був посвідчений секретарем Обарівської сільської ради Рівненського району Рівненської області Опаранюк Р.С. та зареєстрований в реєстрі за № 45, відповідно до якого спадкоємцями ОСОБА_4 в рівних частках є ОСОБА_1 - син, та племінники ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
За заявою спадкоємців за заповітом 18 червня 2018 року приватним нотаріусом Рівненського районного нотаріального округу Сохацьким Ігорем Семеновичем відкрита спадкова справа № 10/18 щодо майна після смерті ОСОБА_4 , що підтверджується витягом із Спадкового реєстру від 18.06.2018 р.
Позивач за первісним позовом вважає, що заповіт від 24 липня 2006 року є нікчемним, так як складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, зокрема в ньому не зазначено часу його складання, дати та місця народження заповідача. Крім того, даний заповіт посвідчений посадовою особою, яка не мала права вчиняти нотаріальні дії.
При прийнятті рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_5 суд виходив з наступного.
Згідно із ст. 1251 ЦК України (в редакції, що діяла на час посвідчення заповіту) якщо у населеному пункті немає нотаріуса, заповіт, крім секретного, може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою, службовою особою відповідного органу місцевого самоврядування.
У відповідності до п.п. 5 п. «б» ч. 1 ст. 38 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (в редакції, що діяла на час посвідчення заповіту), до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать делеговані повноваження щодо вчинення нотаріальних дій.
Згідно із листом Обарівської сільської ради Рівненського району Рівненської області від 16.10.2018 р., розпорядженням сільського голови від 04.04.2006 р. за № 2 доручено секретарю сільської ради Опарнюк Р.С. вчиняти нотаріальні дії на території ради.
Оскільки секретар Обарівської сільської ради вчиняла нотаріальні дії відповідно до розпорядження голови сільської ради, а не рішення виконавчого комітету Обарівської сільської ради, то секретар не мала права посвідчувати спірний заповіт, так як її не було уповноважено на вчинення цих дій, і саме про це зазначає представник позивача.
Проте суд зважає на ту обставину, що при складанні оскаржуваного заповіту волевиявлення ОСОБА_4 було вільним і відповідало його внутрішній волі. Ця обставина не оспорюється сторонами.
Відповідно до ст. 3 ЦК України, однією з ключових засад цивільного законодавства є принцип справедливості.
Відповідно до ст. ст. 17, 18 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», при розгляді справи суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
У пункті 21 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Федоренко проти України» від 30 червня 2006 року суд акцентував увагу на Рішенні Європейського суду з прав людини від 24 червня 2003 року у справі «Stretch v. United Kingdom» («Стретч проти Об'єднаного Королівства Великобританії і Північної Ірландії»), виходячи зі змісту пунктів 32-35 якого, звертаючись із заявою до уповноважених органів та, виконуючі визначені чинним законодавством умови, та, дотримуючись відповідного порядку, особа має право очікувати про набуття майнового права в значенні статті 1 Першого Протоколу до Конвенції.
У вказаному рішенні Європейський суд з прав людини зазначив, що наявність порушень з боку органу публічної влади при укладенні договору щодо майна не може бути підставою для позбавлення цього майна іншої особи, яка жодних порушень не вчинила. Оскільки особу позбавляється права на майно лише з тих підстав, що порушення були вчиненні з боку публічного органу, а не громадянина, то в такому випадку має місце непропорційне втручання у право на мирне володіння майном та відповідно відбувається порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції.
Згідно ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ратифіковано Законом N 475/97-ВР від 17.07.1997), кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Виходячи з цього суд вважає що ті обставини, що заповіт був складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення і що він посвідчений особою, яка не мала права вчиняти нотаріальні дії, тобто мали місце порушення публічного органу, а зі сторони відповідачів жодних порушень при цьому не було, то це не повинно стати підставою для позбавлення спадкоємців за заповітом ОСОБА_4 права на спадщину після його смерті і, як наслідок цього, позбавлення права ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на мирне володіння частиною майна спадкодавця ОСОБА_4 .
Щодо зустрічного позову, то суд зазначає наступне.
Суд при вирішенні справи про усунення особи від права на спадкування повинен установити як факт ухилення особи від надання спадкодавцеві допомоги, так і факт перебування спадкодавця в безпорадному стані через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво та потребу спадкодавця в допомозі цієї особи.
Ухилення особи від надання допомоги спадкодавцеві, який потребує допомоги, полягає в умисних діях чи бездіяльності особи, спрямованих на ухилення від обов'язку забезпечити підтримку та допомогу спадкодавцю, тобто ухилення, пов'язане з винною поведінкою особи, яка усвідомлювала свій обов'язок, мала можливість його виконувати, але не вчиняла необхідних дій. Таким чином, ухилення характеризується умисною формою вини.
Так, для задоволення позовних вимог у справах про усунення від права на спадкування відповідно до частини п'ятої статті 1224 ЦК України має значення сукупність таких обставин:
-ухилення особи від надання спадкодавцеві допомоги при можливості її надання;
-перебування спадкодавця в безпорадному стані;
-потреба спадкодавця в допомозі саме цієї особи.
Таким чином, лише при одночасному настанні наведених обставин і доведеності зазначених фактів у їх сукупності спадкоємець може бути усунений від спадкування.
Позивачі за зустрічним позовом стверджують, що ОСОБА_4 мав ушкодження обох ніг і пересувався лише зі сторонньою допомогою. Вказані обставини вони підтверджують тим, що спадкодавець був інвалідом 2 групи довічно і йому було надано автомобіль із ручним керуванням, що підтверджується довідкою до акту огляду МСЕК № 130 від 01.07.2014 року.
Однак, згідно із листом Рівненського обласного центу медико-соціальної експертизи від 08.05.2019 року підставою для встановлення ІІ групи інвалідності є стійкі, вираженої важкості функціональні порушення в організмі, зумовлені захворюванням, травмою або вродженою вадою, що призводять до значного обмеження життєдіяльності особи, при збереженій здатності до самообслуговування та не спричиняють потреби в постійному сторонньому нагляді, догляді або допомозі, що передбачено п. 27 Положення про порядок, умови та критерії встановлення інвалідності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 грудня 2009 р. № 1317.
В акті № 130 огляду МСЕК щодо визначення медичних показань для забезпечення інваліда автомобілем із ручним керуванням та коляскою з електроприводом від 01.07.2014 року також не зазначено проте, що інвалід потребує стороннього догляду.
В епікризі від 2014 року, який підтверджує проведення операції щодо протезування правого кульшового суглобу взагалі зазначено, що ОСОБА_4 рекомендована ходьба із милицями із дозованим навантаженням правої нижньої кінцівки.
Згідно із п. 11 Положення про медико-соціальну експертизу затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 грудня 2009 р. № 1317 міські, міжрайонні, районні комісії визначають ступінь обмеження життєдіяльності осіб, що звертаються для встановлення інвалідності, потребу в сторонньому нагляді, догляді або допомозі, реабілітації, реабілітаційний потенціал, групу інвалідності.
Проте суду не було надано висновку МСЕК про те, що ОСОБА_4 потребує стороннього догляду.
Позивачі за зустрічним позовом стверджують, що у зв'язку із здійсненням спадкодавцю операції з встановлення ендопротезу правого кульшового суглобу ними витрачено більше 20 000 гривень, а тому ОСОБА_4 потребував матеріальної допомоги.
Проте дані твердження не відповідають фактичним обставинам справи.
ОСОБА_4 було імплантовано ендопротез кульшового суглобу безкоштовно - за рахунок лікарні, що підтверджується актом про списання від 28.03.2017 р.
Щодо квитанції, які додані до позову то слід зазначити, що позивачами за зустрічним позовом не доведено, що дані медикаменти чи матеріали купувалися саме для лікування ОСОБА_4 . Крім того позивачі зазначають, що витратили більше 20 000 грн., а квитанції надано на загальну суму 4 165,60 грн.
Показання свідків про те, що спадкодавець як на їхню думку потребував допомоги - не можуть бути підтвердженням зазначеної ними обставини, адже відповідно до ч. 2 ст. 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Таким чином позивачами не доведено, що спадкодавець був безпорадним, і у зв'язку з цим потребував сторонньої допомоги.
В судовому засіданні свідки ОСОБА_6 та ОСОБА_7 надали показання про те, що ОСОБА_4 не потребував матеріальної допомоги. Він був забезпеченим, говорив що продав земельну за 20 000 доларів США, сам допомагав сусідам та родичам, і надавав гроші у борг сусідам, коли ті просили. Також говорив про те, що операцію йому оплатила держава.
Окрім того свідок ОСОБА_8 надала показання про те, що син перебував за межами України, а тому не міг спілкуватися з батьком.
Сам по собі той факт, що син не спілкувався з батьком не свідчить про те, що син ухилявся від надання допомоги батьку за умови, що той її потребував.
Позивачами за зустрічним позовом не доведено потреби спадкодавця в матеріальній допомозі саме від його сина - ОСОБА_1 .
Отже, заявлений зустрічний позов не підлягає до задоволення.
Розподіл судових витрат між сторонами відбувається за правилами статті 141 ЦПК України, і вони покладаються на кожну із сторін.
Керуючись ст. ст. 12, 89, 141, 259, 263-265 ЦПК України, суд,
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання заповіту недійсним - відмовити.
У задоволенні зустрічного позовову ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про встановлення факту ухилення від виконання обов'язку з утримання спадкодавця та усунення від права на спадкування - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Рівненського апеляційного суду через Рівненський районний суд Рівненської області протягом 30 днів з дня проголошення, або безпосередньо до Рівненського апеляційного суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення повного рішення суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.
Позивач: ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_3 , мешканець АДРЕСА_1 )
Відповідачка: ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП НОМЕР_4 , мешканка АДРЕСА_2 )
Відповідач: ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_5 , РНОКПП НОМЕР_5 , мешканець АДРЕСА_3 )
Суддя Красовський О.О.
Повне рішення суду складено 11.02.2021 року