Провадження № 22-ц/803/1104/21 Справа № 205/1294/20 Суддя у 1-й інстанції - Шавула В. С. Суддя у 2-й інстанції - Куценко Т. Р.
04 лютого 2021 року Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі:
головуючого - Куценко Т.Р.,
суддів: Демченко Е.Л., Макарова М.О.,
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справиапеляційну скаргу
ОСОБА_1 ,
на заочне рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 30 квітня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , діючої в інтересах неповнолітньої ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , третя особа: управління-служба у справах дітей Новокодацької районної у м. Дніпрі ради про усунення перешкод у користуванні квартирою, шляхом виселення, -
ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , яка діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_4 у лютому 2020 року звернулись до суду з позовом до ОСОБА_1 , третя особа: управління-служба у справах дітей Новокодацької районної у м. Дніпрі ради про усунення перешкод у користуванні квартирою, шляхом виселення(а.с. 1-3).
В обґрунтування позовних вимог посилались на те, що постановою Верховного суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 27.11.2019 року у справі № 205/3257/15-ц, провадження № 61-31098св18 визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_1 від 06 квітня 1999 року, зареєстрований на Товарній біржі “Українська” 06 квітня 1999 року за реєстраційним № 07/0321-Н та зареєстрований в КП ДМБТІ ДОР 16 січня 2003 року в реєстровій книзі № 114п за реєстровим № 93-185, скасовано державну реєстрацію права власності на вказану квартиру за ОСОБА_1 та визнано право власності на квартиру загальною площею 37,6 кв.м., яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 і ОСОБА_4 , також витребувано вказану квартиру з незаконного володіння від ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 та ОСОБА_4 11 січня 2020 року на підставі постанови Верховного суду від 27.11.2019 року у справі № 205/3257/15-ц, державним реєстратором Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур ДМР Коноваленком А.В. було зареєстровано право власності на 1/2 частки квартири за адресою: АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 та на 1/2 частки цієї квартири за ОСОБА_4 на праві спільної часткової власності, що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна № 200710521 від 18.02.2020 року. Набувши право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , здійснюючи своє право власності виявили бажання використовувати вказану квартиру для їх проживання та проживання їх членів сім'ї, але потрапити до квартири не змогли, оскільки ключі від вхідних дверей має тільки попередній власник ОСОБА_1 і двері їм ніхто в квартиру не відчиняв. З метою досудового врегулювання спору позивачами на адресу відповідача 29.01.2020 року цінним листом з описом вкладення було направлено вимогу ОСОБА_1 у термін 10 днів з дня відправлення цієї вимоги звільнити належну позивачам на праві власності квартиру за адресою: АДРЕСА_1 та забрати всі належні йому речі, віддати позивачам ключі та усунути всі перешкоди у здійсненні ними права власності. Вказана вимога була отримана відповідачем 30.01.2020 року, але до теперішнього часу позивачі не можуть потрапити у належну їм на праві власності квартиру, у зв'язку з чим змушені звернутись до суду.
Просять суд усунути перешкоди у користуванні квартирою за адресою: АДРЕСА_2 шляхом виселення відповідача з квартири без надання іншого житлового приміщення.
Заочним рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 30 квітня 2020 рокузаявлені позовні вимоги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , яка діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_4 задоволено в повному обсязі.
Усунуто ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , діючої в інтересах неповнолітньої ОСОБА_4 , перешкоди у здійсненні ними права власності своїм майном, шляхом виселення ОСОБА_1 , з квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , без надання іншого житлового приміщення.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 840,80 грн. та витрати на надану професійну правничу допомогу в сумі 3 500,00 грн. (а.с. 48).
У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про перегляд заочного рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 30 квітня 2020 року (а.с. 54-56).
Ухвалою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 09 вересня 2020 року в задоволенні вищевказаної заяви було відмовлено (а.с. 62).
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права (а.с. 64-68).
ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , яка діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_4 скористались своїм правом передбаченим ст. 360 ЦПК України та подали відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 .
Частиною 3 статті 3 ЦПК України встановлено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Суд апеляційної інстанції розглядає апеляційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 30 квітня 2020 року в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами на підставі пункту 1 частини 4 статті 274 ЦПК України.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів приходить до висновку, що скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін, з наступних підстав.
Згідно з положенням частини 2 статті 374 ЦПК України підставами апеляційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до вимог частини 1 статті 367 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку суд переглядає справу за наявними і ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , яка діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_4 суд першої інстанції виходив з того, що позивачі своєї згоди на проживання відповідача у спірній квартирі не надавали, що свідчить про те, що останній проживає у спірній квартирі без жодних правових підстав, чим чинить перешкоди позивачам у реалізації їх права власності на квартиру АДРЕСА_3 , у зв'язку із чим підлягає виселенню з неї без надання іншого жилого приміщення.
Колегія суддів погоджується з вказаними висновками суду першої інстанції виходячи з наступного.
Судом встановлено, що відповідно до постанови Верховного суду у складі колегії суддів Третьої Судової палати Касаційного цивільного суду від 27.11.2019 року у справі №205/3257/15-ц, договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3 ) від 06.04.1999 року, зареєстрований на Товарній біржі «Українська» 06.04.1999 року за реєстровим № 07/0321-Н та зареєстрований в КП МБТІ ДОР 16.01.2003 року в реєстровій книзі №114п за реєстровим №93-185 між ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , визнано недійсним; скасовано державну реєстрацію права власності на вказану квартиру за ОСОБА_1 ; визнано за ОСОБА_2 та ОСОБА_4 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_5 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , право власності на квартиру загальною площею 37,6 кв.м., яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 ; витребувано вказану квартиру з незаконного володіння від ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 та ОСОБА_4 (а.с. 9-15).
11.01.2020 року на підставі постанови Верховного суду від 27.11.2019 року у справі №205/3257/15-ц державним реєстратором Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур ДМР Коноваленком А.В. було зареєстровано право власності на Ѕ частини квартири за адресою: АДРЕСА_2 за ОСОБА_2 , та на Ѕ частки цієї квартири за ОСОБА_4 на праві спільної часткової власності, що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотеки, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна № 200710521 від 18.02.2020 року (19-20).
Набувши право власності на квартиру розташовану за адресою: АДРЕСА_2 ОСОБА_2 , та ОСОБА_4 , здійснюючи своє право власності виявили бажання використовувати вказану квартиру для їх проживання та проживання членів сім'ї, але потрапити до квартири не змогли, оскільки ключі від вхідних дверей має тільки ОСОБА_1 , і двері їм ніхто в квартиру не відчинив.
З метою досудового врегулювання спору 29.01.2020 року позивачі направляли вимогу ОСОБА_1 щодо звільнення вказаною квартири та віддати ключі від дверей. Вказана вимога була отримана 30.01.2020 року, але так і не була виконана відповідачем (а.с.16-18).
Частиною 1 ст. 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України, ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним.
Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
За ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до ч. 1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
У ст. 13 Конституції України закріплено, що власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству.
Аналогічні положення містяться у ст. 319 ЦК України. Власність не тільки надає переваги, а й покладає певні обов'язки на власників майна. Це конституційне положення гарантує дотримання принципу забезпечення балансу між інтересами власника, суспільства та інших власників і користувачів об'єктами власності.
Власність зобов'язує власника використовувати свою власність не тільки у своїх інтересах, а й поважати інтереси інших людей, усього суспільства. Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання та гарантує їм рівність перед законом. Порушення прав власника з боку держави, фізичної чи юридичної особи зумовлює настання відповідних правових наслідків.
Особи користуються рівними умовами захисту права власності. Володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом. Власник може вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч ці порушення й не призвели до позбавлення володіння майном, а також вимагати відшкодування завданих цим збитків.
Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
Частиною 1 ст. 383 ЦК України та ст. 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб, мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд.
За положеннями ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Згідно ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Згідно з ч.1 ст. 316 ЦК України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Відповідно до ст. 317 та 383 ЦК України, власникові належить право володіння, користування та розпорядження своїм майном, а також на зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Відповідно до ч.1 ст. 383 ЦК України, власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Відповідно до ст. 98 Житлового кодексу України, тимчасові жильці на вимогу наймача або членів сім'ї, які проживають разом з ним, зобов'язані негайно звільнити приміщення, а в разі відмовлення - підлягають виселенню в судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.
Стаття 109 ЖК України вказує, що виселення із жилих приміщень допускається з підстав, встановлених законом та в судовому порядку.
Аналіз вказаних норм дає підстави стверджувати, що права власника житлового будинку, квартири визначені ст. 317, 383 ЦК України та ст. 150 ЖК України, які передбачають право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім'ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд. Обмеження чи втручання у права власника можливе лише з підстав, передбачених законом. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Оскільки позивачі є новими власниками квартири, які не давали згоди на вселення відповідача, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про задоволення позовних вимог.
Доводи скарги стосовно допущення судом першої інстанції порушення норм процесуального права, колегія суддів не бере до уваги, оскільки дані доводи жодним чином не впливають на обгрунтованість висновків суду першої інстанції та не спростовують їх.
Доводи скарги стосовно того, що у рішенні суду зазначено, що вимога позивачів була отримана відповідачем 30.02.2020 року, тому розгляд справи був передчасним, оскільки позов було подано до отримання відповідачем вимоги, колегія суддів не бере до уваги, оскільки вони є безпідставними. Як вбачається з матеріалів справи вимогу відповідач отримав 30.01.2020 року, а не 30.02.2020 року, як помилково було вказано в рішенні суду. Допущення в рішенні суду описки не є підставою для скасування рішення суду, оскільки дане питання може бути вирішено у відповідності до ст. 269 ЦПК України.
Доводи скарги про те, що відповідач по справі є добросовісним набувачем спірного нерухомого майна, а тому на момент оформлення ним права власності не була потрібна згода позивачів на його проживання у спірній квартирі, а тому він правомірно проживає у вказаній квартирі, колегія суддів не бере до уваги, оскільки дані твердження спростовуються матеріалами справи та не спростовують обґрунтовані висновку суду.
Доводи скарги щодо необхідності скасування вказаного заочного рішення та зупинення провадження у вказаній справі до моменту вирішення справи про відшкодування витрат, здійснених для поліпшення нерухомого майна, колегія суддів не бере до уваги, оскільки у справі про відшкодування витрат, здійснених для поліпшення нерухомого майна та у вказаній справі різні види правовідносин, які не пов'язані між собою, тобто вирішення питання про відшкодування витрат, здійснених для поліпшення нерухомого майна жодним чином не впливає на вирішення спору щодо усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення, у зв'язку з чим відсутні підстави для зупинення провадження у вказаній справі до вирішення питання щодо відшкодування витрат, здійснених для поліпшення нерухомого майна.
Доводи апеляційної скарги, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки такі доводи є безпідставними, не спростовують обґрунтованих висновків суду щодо наявності підстав для задоволення позову, та зводяться до викладення обставин справи із наданням особистих коментарів, особистим тлумаченням норм матеріального права, що має за мету задоволення апеляційної скарги, а не спростування висновків суду першої інстанції.
Апелянт не скористався наданими йому правами, не обґрунтував свої доводи апеляційної скарги, не надав суду доказів на їх підтвердження, а згідно із ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачений цим Кодексом випадках, а відповідно до ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана надати суду докази на підтвердження своїх вимог або заперечень.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Згідно з ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Доводи, приведені в апеляційній скарзі зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду 1 інстанції, яким у досить повному обсязі з'ясовані права та обов'язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені і їм дана належна оцінка. Порушень норм матеріального та процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування чи зміни рішення - не встановлено, тому апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду відповідає вимогам ст. 263, 264 ЦПК України, і його слід залишити без змін.
Заявник в прохальній частині апеляційної скарги просив направити справу до суду першої інстанції на новий розгляд, однак, у відповідності до ст. 374 ЦПК України апеляційний суд не наділений повноваженнями щодо повернення справи до суду першої інстанції на новий розгляд, оскільки у разі скасування рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції у відповідності до ст. 374 ЦПК України ухвалює нове рішення.
Судові витрати понесені у зв'язку з переглядом судового рішення розподілу не підлягають, оскільки апеляційна скарга залишається без задоволення.
керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-383 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Заочне рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 30 квітня 2020 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду у випадках, передбачених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України, протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Головуючий: Т.Р. Куценко
Судді: Е.Л. Демченко
М.О. Макаров