Ухвала
Іменем України
11 лютого 2021 року
м. Київ
Справа № 175/1754/20
Провадження № 51-320 ск 21
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянувши касаційну скаргу захисника ОСОБА_4 в інтересах підозрюваного ОСОБА_5 на ухвалу Дніпровського апеляційного суду від
16 січня 2021 року про відмову у відкритті апеляційного провадження,
встановив:
Як убачається з матеріалів провадження за касаційною скаргою, ухвалою слідчого судді Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 04 січня 2021 року відмовлено у задоволенні клопотання захисника ОСОБА_6 в інтересах підозрюваного ОСОБА_5 про зміну запобіжного заходу у виді домашнього арешту на особисте зобов'язання.
Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 19 січня 2021 року, на підставі ст. 309, ч. 4 ст. 399 КПК України, відмовлено у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою захисника ОСОБА_4 в інтересах підозрюваного ОСОБА_5 на вказану ухвалу слідчого судді.
У касаційній скарзі захисник порушує питання про скасування ухвали апеляційного суду з підстав істотного порушення вимог кримінального процесуального закону, посилаючись при цьому на норми Конституції України, кримінального процесуального закону та правову позицію викладену у постанові Верховного Суду від 28 березня 2019 року № 286/1695/18, а також на порушення права доступу до правосуддя.
Перевіривши доводи касаційної скарги та надану копію судового рішення, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що у відкритті касаційного провадження слід відмовити з огляду на таке.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції Україниоргани державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 1 ст. 1 КПК України встановлено, що порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством, аналіз якого свідчить, що унормування кримінальних процесуальних відносин відбувається шляхом чіткого та імперативного визначення процедур, регламентації прав їх учасників для попередження свавільного використання владними органами своїх повноважень і забезпечення умов справедливого судочинства.
Положення частин 1 та 2 ст. 309 КПК України узгоджуються з вказаним принципом та містять перелік судових рішень слідчого судді, які можуть бути оскаржені під час досудового розслідування в апеляційному суді, і цей перелік розширеному тлумаченню не підлягає.
За змістом ч. 3 ст. 309 КПК України інші ухвали слідчого судді окремому оскарженню не підлягають, і заперечення проти них можуть бути подані під час підготовчого провадження в суді, а отже законодавець визначив саме такий спосіб реалізації права особи на судовий контроль законності такого виду рішення слідчого судді.
Отже, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що ухвала слідчого судді Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від
04 січня 2021 року про відмову у задоволенні клопотання про зміну запобіжного заходу не підлягає окремому оскарженню в апеляційному порядку та відповідно до вимог ч. 4 ст. 399 КПК України постановив ухвалу про відмову у відкритті апеляційного провадження.
Також колегія суддів касаційного суду вважає за необхідне зазначити, що відмова апеляційного суду у відкритті апеляційного провадження у зв'язку із оскарженням вказаної ухвали слідчого судді, окреме оскарження якої законом не передбачено, не є свідченням обмеження доступу до правосуддя, як про це йдеться в касаційній скарзі.
Відповідно до ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Як неодноразово наголошував Верховний Суд, ст. 129 Конституції України гарантує право на апеляційний перегляд справи, а не кожного окремого судового рішення в межах кримінального провадження, у відповідності з чим КПК України визначає, в яких випадках і які рішення слідчих суддів, судів першої інстанції підлягають перегляду в апеляційному порядку (постанова Верховного Суду від 4 квітня 2019 року у справі №494/6/18). У постановах від 17 жовтня 2018 року (справа № 646/5552/17) та від 28 лютого 2019 року (справа № 161/4229/18), які стосувалися права на апеляційне оскарження ухвал слідчих суддів, Верховний Суд підкреслив, що «норми Конституції України та кримінального процесуального закону беззастережно гарантують право на апеляційне оскарження лише судового рішення, постановленого за наслідком розгляду справи (кримінального провадження в суді першої інстанції) по суті, а не всіх судових рішень у межах цієї справи (провадження)».
В офіційному тлумаченні ч. 2 ст. 55 Конституції України, викладеному в Рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011, зазначено, що реалізація конституційного права на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб забезпечується в порядку, визначеному процесуальним законом.
Конституційний принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду гарантує право звернення до суду зі скаргою в апеляційному чи касаційному порядку, яке має бути реалізоване, за винятком установленої законом заборони на таке оскарження.
Згідно з ч. 5 ст. 9 КПК України кримінальне процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини у ст. 6Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якою передбачено право на справедливий суд, не встановлено вимоги до держав засновувати апеляційні або касаційні суди. Там, де такі суди існують, гарантії, що містяться у вказаній статті, повинні відповідати також і забезпеченню ефективного доступу до цих судів (пункт 25 Рішення у справі «Делкур проти Бельгії» від 17 січня 1970 року та пункт 65 Рішення у справі «Гофман проти Німеччини» від 11 жовтня 2001 року).
В ухвалі Європейського суду з прав людини від 08 січня 2008 року щодо прийнятності заяви № 32671/02 у справі «Скорик проти України» зазначено, що право на суд, одним із аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним, воно може підлягати обмеженням, особливо щодо умов прийнятності скарги. Однак ці обмеження не повинні впливати на користування правом у такий спосіб і до такої міри, що саму його суть буде порушено. Вони повинні відповідати законній меті, і тут має бути розумний ступінь пропорційності між засобами, що застосовуються, та метою, яку намагаються досягнути.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що держава має право встановлювати певні обмеження права осіб на доступ до суду, такі обмеження мають переслідувати легітимну мету, не порушувати саму сутність цього права, а між цією метою і запровадженими заходами має існувати пропорційне співвідношення (пункт 57 Рішення у справі «Ашингдейн проти Сполученого Королівства» від 28 травня 1985 року, пункт 96 Рішення у справі «Кромбах проти Франції» від 13 лютого 2001 року).
За таких обставин наявність визначених у законі вимог щодо звернення до суду вищого рівня в разі незгоди із судовим рішенням не є тотожним обмеженню в доступі до правосуддя, а отже не означає обмеження у праві на справедливий судовий розгляд.
Ураховуючи зазначене, доводи захисника щодо порушення апеляційним судом вимог КПК, положень Конституції України є безпідставними.
Разом з тим, посилання захисника на постанову Верховного Суду від 28 березня 2019 року № 286/1695/18, суд касаційної інстанції вважає необґрунтованими, оскільки у викладеному у ній висновку щодо застосування норми права зазначено, що поняття «застосування запобіжного заходу» охоплює не тільки його обрання, але й випадки зміни запобіжного заходу, коли суд обирає інший захід. При цьому зазначено, що слідчий суддя, постановивши ухвалу про зміну запобіжного заходу з особистого зобов'язання на домашній арешт, фактично застосував запобіжний захід у виді домашнього арешту, така ухвала може бути оскаржена в апеляційному порядку.
Пунктом 2 ч. 2 ст. 428 КПК передбачено, що суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів убачається, що підстав для задоволення скарги немає.
Таким чином, з касаційної скарги та наданого до неї судового рішення колегія суддів вбачає, що підстав для її задоволення немає та вважає, що у відкритті провадження слід відмовити.
Керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК, Верховний Суд
постановив:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою захисника ОСОБА_4 в інтересах підозрюваного ОСОБА_5 на ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 16 січня 2021 року про відмову у відкритті апеляційного провадження.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3