ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
10 лютого 2021 року м. Київ № 640/12279/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Іщука І.О., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) адміністративну справу
за позовомКиївського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів
до про Товариства з обмеженою відповідальністю "Юбіквіті Лабс Україна" стягнення заборгованості та пені,
Київське міське відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернулось до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Юбіквіті Лабс Україна» в якому просить суд:
- стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Юбіквігі Лабс Україна» на користь Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно- господарські санкції у розмірі 683 076,93 грн.;
- стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Юбіквігі Лабс Україна» на користь Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів пеню у розмірі 6 899,04 грн.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що відповідачем, в порушення вимог статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», у 2019 році не виконано норматив по створенню робочих місць та не забезпечено працевлаштування однієї особи, якій встановлена інвалідність, у зв'язку з чим позивач, враховуючи приписи статті 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», визначив за відповідачем суму адміністративно- господарські санкції у розмірі 683 076,93 грн. та пені у розмірі 6 899,04 грн.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 05.06.2020 року прийнято до розгляду та відкрито спрощене позовне провадження в адміністративній справі №640/12279/20. Запропоновано відповідачу протягом 15 днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі надати відзив на позовну заяву, копію такого відзиву одночасно надіслати позивачу.
Відповідачем подано відзив на позовну заяву, в якому просить відмовити у задоволенні позову, зазначив, що ним виконано всі вимоги щодо працевлаштування інвалідів, які передбачені Законом України «Про основи соціальної захищеності інвалідів України», а саме: Товариство з обмеженою відповідальністю «Юбіквіті Лабс Україна» подало до центру зайнятості за місцем реєстрації звіти за формою №3-ПН, інформувало фонд соціального захисту інвалідів, про наявність вакансій для працевлаштування інвалідів, опублікувало оголошення в засобах масової інформації, що свідчить про виконання відповідачем свого обов'язку про належне інформування центру зайнятості та потребу у направленні йому центром зайнятості інваліда для працевлаштування. Позивач пасивно поставився до свого передбаченого законом обов'язку сприяти відповідачу у працевлаштуванні особи з інвалідністю та не здійснив пошук такої особи відповідно до поданої відповідачем звітності.
Справу розглянуто після отримання судом інформації щодо повідомлення належним чином сторін про відкриття спрощеного позовного провадження у справі.
Відповідно до частини першої статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності.
Частиною п'ятою статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої із сторін про інше.
Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, відзиви на позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд,-
21.02.2020 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Юбіквіті Лабс Україна» надало до Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів «Звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів» за 2019 рік по формі 10-ПІ (Річна Поштова), затверджений наказом Мінпраці та соціальної політики від 10.02.2007 р. №42.
Згідно звіту відповідач зазначив, що середньооблікова кількість працівників облікового складу підприємства у 2019 році становила 13 осіб, відповідно до 4 % нормативу на підприємстві повинно бути працевлаштовано 1 особа з інвалідністю.
Таким чином, з даних звіту вбачається, що відповідач не забезпечив працевлаштування у 2019 році 1 інваліда.
Згідно з розрахунком, наданим позивачем, відповідач, у зв'язку із відсутністю в його штаті необхідної кількості працевлаштованих інвалідів, зобов'язаний сплатити на користь Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно- господарські санкції у розмірі 683 076,93 грн. та пеню у розмірі 6 899,04 грн.
Оскільки відповідач не забезпечив встановленого нормативу одного робочого місця для працевлаштування інвалідів та не сплатив адміністративно-господарські санкції, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом, в якому просив застосувати до відповідача адміністративно-господарські санкції та стягнути пеню.
Досліджуючи наявні у матеріалах справи докази, аналізуючи наведені міркування та заперечення, оцінюючи їх у сукупності, суд бере до уваги наступне.
Положенням про Фонд соціального захисту інвалідів, затвердженого наказом Міністерства соціальної політики України від 14.04.2011 №129 передбачено, що Фонд соціального захисту інвалідів відповідно до покладених на нього завдань здійснює контроль за виконанням підприємствами нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів та сплатою ними адміністративно-господарських санкцій і пені.
Відповідно до ч. 1 ст. 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» (далі - Закон № 875-XII) для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.
При цьому, ч. 2 ст. 19 вказаного Закону визначено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування осіб з інвалідністю. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.
Частиною 1 ст. 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» встановлено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, де працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю. Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.
Статтею 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» передбачено, що забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.
Підбір робочого місця здійснюється переважно на підприємстві, з урахування причин інвалідності, з урахуванням побажань інвалідів, наявних у них професійних навичок і знань, а також рекомендацій медико-соціальної експертизи.
Підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Статтею 18-1 Закону № 875-XII передбачено, що інвалід, який не досяг пенсійного віку, не працює, але бажає працювати, має право бути зареєстрованим у державній службі зайнятості як безробітний.
Рішення про визнання інваліда безробітним і взяття його на облік для працевлаштування приймається центром зайнятості за місцем проживання інваліда на підставі поданих ним рекомендації МСЕК та інших передбачених законодавством документів.
Державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації та знань, з урахуванням його побажань.
Державна служба зайнятості може за рахунок Фонду соціального захисту інвалідів надавати дотацію роботодавцям на створення спеціальних робочих місць для інвалідів, зареєстрованих у державній службі зайнятості, а також проводити професійну підготовку, підвищення кваліфікації і перепідготовку цієї категорії інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.
Частиною другою наведеної статті передбачено, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.
Спірні у цій справі санкції застосовуються до суб'єктів господарювання уповноваженими органами державної влади за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, а тому є адміністративно-господарськими санкціями. Про це також вказано у ст. 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні».
Згідно з п. 4 ч. 3 ст. 50 Закону України «Про зайнятість населення» роботодавці зобов'язані: своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про попит на робочу силу (вакансії); заплановане масове вивільнення працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідацією, реорганізацією або перепрофілюванням підприємств, установ, організацій, скороченням чисельності або штату працівників підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання за два місяці до вивільнення.
Відповідно до п. 2 Порядку подання підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, звітів про зайнятість і працевлаштування інвалідів та інформації, необхідної для організації їх працевлаштування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 31.01.2007 № 70 інформацію про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) для працевлаштування інвалідів роботодавці подають центру зайнятості за місцем їх реєстрації як платників страхових внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття за формою, затвердженою Мінпраці за погодженням з Держкомстатом.
Наказом Міністерства соціальної політики України від 31.05.2013 № 316 затверджено Форму звітності № 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)», яка подається за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше 10-ти робочих днів з дати відкриття вакансії(й). Датою відкриття вакансії є наступний день після створення робочого місця чи припинення трудових відносин з працівником, робоче місце якого стає вакантним, або дата, починаючи з якої може бути укладений трудовий договір з найманим працівником.
Наведене свідчить про те, що обов'язок підприємства щодо створення робочих місць для осіб з інвалідністю не супроводжується його обов'язком підбирати і працевлаштовувати таких осіб на створені робочі місця. Такий обов'язок покладається на органи працевлаштування, що перелічені в ч. 1 ст. 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні».
Підприємство не несе відповідальності за невиконання нормативу працевлаштування осіб з інвалідністю, якщо воно розробило необхідні заходи по створенню для них робочих місць, зокрема, створило робочі місця для таких осіб та своєчасно, достовірно, в повному обсязі проінформувало відповідні установи, але фактично не працевлаштувало інваліда з причин незалежних від нього: відсутність інвалідів, відмова інваліда від працевлаштування на підприємство, бездіяльність державних установ, які повинні сприяти працевлаштуванню інвалідів.
Як вбачається з матеріалів справи, відповідач подав до центру зайнятості за місцем реєстрації звіти за формою №3-ПН, інформував фонд соціального захисту інвалідів, про наявність вакансій для працевлаштування інвалідів, опублікував оголошення в засобах масової інформації, що підтверджується поданими копіями:
- наказу 03012019-3 Відповідача від 03 січня 2019 року «Про реєстрацію у Фонді соціального захисту інвалідів та створення нового робочого місця для працевлаштування особи з інвалідністю»;
- листа відповідача вих. №1-030519 від 05.03.2019 року Директору Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів «Щодо створення робочого місця для працевлаштування особи з інвалідністю»;
- звітності 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії), подана 07.03.2019 року, 31.01.2020, 21.02.2020;
- вакансії від 08.02.2019 на сайті Work.ua.
При цьому, доказів на підтвердження того, що відповідачем не створено робочі місця для працевлаштування інвалідів або ж про факти відмови у працевлаштуванні з боку відповідача за зверненням інваліда або направленням державної служби зайнятості, позивачем не надано.
За таких обставин суд приходить до висновку, що у діях відповідача відсутній склад правопорушення, а відтак, застосування до нього адміністративного-господарських санкцій та пені за не працевлаштування інвалідів є протиправним.
Зазначений висновок узгоджується з правовими позиціями Верховного Суду, викладеними у постановах від 24 червня 2020 року у справі № 440/2008/19, від 14.02.2018 у справі № 820/2124/16, від 28.02.2018 у справі №807/612/16, від 26.06.2018 у справі №№806/1368/17, від 11.09.2018 у справі №812/1127/18, від 19.12.2018 у справі №812/1140/18, від 23.07.2019 у справі №820/2204/16, від 31.07.2019 у справі №812/1164/18.
Частиною першою статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (частини перша та друга статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України).
Частинами першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Згідно частин першої - третьої статі 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Враховуючи викладене, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд дійшов висновку, висновку про протиправність та безпідставність заявлених позивачем вимог, у зв'язку із чим, суд вважає їх такими, що не підлягають задоволенню.
Відповідно до вимог статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України судовий збір не підлягає стягненню.
Керуючись статтями 241 - 246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
В задоволенні адміністративного позову Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів відмовити.
Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статями 292-297 Кодексу адміністративного судочинства України, із урахуванням положень пункту 15.5 Перехідних положень (Розділу VII) Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Іщук І.О.