Постанова
Іменем України
03 лютого 2021 року
м. Київ
справа № 501/2010/18
провадження № 61-4594св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач),
суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 , правонаступником якої є ОСОБА_2 ;
відповідачі: ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх ОСОБА_4 та ОСОБА_5 ,
розглянув у письмовому провадженні без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного суду від 11 лютого 2020 року у складі суддів: Погорєлової С. О., Князюка О. В., Таварткіладзе О. М.,
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про усунення перешкод в здійсненні права власності шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування житловою площею та виселення.
Позов мотивовано тим, що позивач є єдиним власником двокімнатної квартири АДРЕСА_1 , на підставі свідоцтва про право власності на житло від 26 серпня 2003 року, виданого Іллічівським морським торгівельним портом, як органом приватизації, зареєстрованого 24 вересня 2003 року в БТІ м. Іллічівська у реєстраційній книзі ПР 28 за реєстровим № 204 стр. 121. Крім позивачки, в квартирі був зареєстрований та проживав її син ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . З 2008 року позивач разом з чоловіком проживає в однокімнатній квартирі АДРЕСА_2 , що належить їй на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 29 листопада 2006 року. В спірній квартирі залишився проживати її син ОСОБА_6 . Після укладення шлюбу у 2009 році відповідач вселилась в спірну квартиру, як дружина ОСОБА_6 , залишаючись зареєстрованою в АДРЕСА_3 , власником частини якої вона є. ОСОБА_1 вказує в позові, що згоди на реєстрацію відповідачки в спірній квартирі вона не надавала, народжені в період шлюбу діти були зареєстровані в спірній квартирі за місцем проживання батька, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 . Добровільно звільнити квартиру разом з дітьми відповідачка відмовилась, що є перешкодою для користування та розпорядження квартирою, яку вона має намір продати для забезпечення свого існування.
ОСОБА_1 просила:
усунути перешкоди у здійснені ОСОБА_1 права користування та розпорядження квартирою АДРЕСА_1 шляхом визнання ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 ;
усунути перешкоди у здійснені ОСОБА_1 права користування та розпорядження квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_3 разом з її неповнолітніми дітьми ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 із квартири АДРЕСА_1 ;
вирішити питання про розподіл судових витрат.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 02 квітня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Усунуто перешкоди у здійснені ОСОБА_1 права користування та розпорядження квартирою АДРЕСА_1 шляхом визнання ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 такими, що втратили право користування кв. АДРЕСА_1 .
Усунуто перешкоди у здійснені ОСОБА_1 права користування та розпорядження квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_3 разом з її неповнолітніми дітьми ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 із кв. АДРЕСА_1 . Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що право користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім'ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Разом з цим, згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь яких усунень свого порушеного права від будь яких осіб будь яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав. Відтак за порівняльним аналізом статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК України слід дійти до висновку що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинок, квартиру тощо, від будь яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім'ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім'ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім'ї власника без поважних причин понад один рік». Судом встановлено по даній справі, що відповідачка ОСОБА_3 не вселялась в спірну квартиру в якості члена сім'ї позивачки ОСОБА_1 як власника, не була пов'язана з нею спільним побутом, не отримувала письмової згоди власника на реєстрацію в спірній квартирі, зареєстрована в квартирі АДРЕСА_3 , власником частини якої являється. У відповідачки ОСОБА_3 не виникло передбаченого законом, договором чи рішенням суду права користування спірною квартирою, а відтак позивачка ОСОБА_1 , як власник майна, у відповідності до статті 391 ЦК України має право вимагати усунення перешкод у здійснені нею права користування та розпорядження своїм майном від будь яких осіб будь яким шляхом, який власник вважає прийнятним. За життя ОСОБА_6 , будучи зареєстрованим та постійно проживаючи в спірній квартирі, як колишній член сім'ї власника квартири, мав право на вселення своїх неповнолітніх дітей без згоди власника. Наявність чи відсутність письмової згоди власника на реєстрацію неповнолітніх дітей не має правового значення для вирішення спору та не змінює змісту житлових правовідносин. Встановивши по даній справі, що малолітні діти ОСОБА_4 та ОСОБА_5 зареєстровані в спірній квартирі з моменту народження відповідно з 2009 та 2013 років за місцем проживання свого батька ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , суд дійшов висновку, що право користування житловим приміщенням малолітніх дітей є похідним від права їх батька, яке припинилось зі смертю останнього.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Одеського апеляційного суду від 11 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_4 , ОСОБА_5 задоволено, рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 02 квітня 2019 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування. Сам факт смерті колишнього члена сім'ї власника житла сина позивача (із урахуванням наданого саме власником квартири ОСОБА_1 ) дозволу на проживання у квартирі відповідача та її дітей не є безумовною підставою для виселення членів сім'ї колишнього члена сім'ї власника нерухомого майна. Законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання. Судом першої інстанції не було враховано, що оскільки у справі, що розглядається, саме власником спірної квартири ОСОБА_1 було надано відповідачу ОСОБА_3 та її малолітнім дітям дозвіл на проживання у квартирі, і останні набули охоронюване законом право на мирне володіння майном у законний спосіб, у зв'язку із чим суд необґрунтовано задовольнив позов про виселення відповідача. Виселення відповідача та її малолітніх дітей в контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням порушення прав малолітніх дітей та їх матері на житло, внаслідок яких останні можуть втратити не лише право на користування житлом, а позбутися такого права взагалі. ОСОБА_3 на законних підставах вселилась в квартиру, що належить позивачці, постійно там проживає понад 10 років, і наявність реєстрації відповідача за іншим місцем, де остання не проживає, не може бути обставиною, яка скасовує законне право користування житловим приміщення, у якому проживають ОСОБА_3 та її неповнолітні діти. Донька відповідача ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , є особою із інвалідністю, іншого житла у дітей немає, відповідач несе витрати по утриманню житла, сплачує комунальні послуги, про що свідчить відсутність заборгованості за їх сплату. При вказаних обставинах, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції не в повній мірі визначився з характером спірних правовідносин, нормами права, які підлягають застосуванню, що, відповідно, призвело до неправильного вирішення справи, у зв'язку із чим рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 02 квітня 2019 року підлягає скасуванню із ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог
Аргументи учасників справи
У березні 2020 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргою на постанову Одеського апеляційного суду від 11 лютого 2020 року, в якій просить оскаржену постанову суду апеляційної інстанції скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що неповнолітні діти користувача квартири, не будучи власниками житла, не набувають самостійних прав користування житлом. Рішення суду апеляційної інстанції в частині твердження про збереження за дітьми померлого прав користування житлових приміщенням не ґрунтується на нормах права та ухвалено без врахування висновку Верховного Суду. Оскаржуване рішення в частині недопустимості виселення необгрунтовано мотивоване посиланням на нібито порушення приписів статті 8 Конвенції. Виселення по даній справі ґрунтується на законі, є необхідним в демократичному суспільстві та має на меті захист прав власника з дотриманням принципу пропорційності при втручанні у право на повагу до житла, а отже відповідає вимогам статті 8 Конвенції. Судом встановлено, що відповідачка ОСОБА_3 зареєстрована в трикімнатній квартирі АДРЕСА_3 , та є власником 1/5 частки цієї квартири. Отже відповідачка та її діти, що мають передбачене законом право на користування житлом своїх батьків, забезпечені житлом в іншому місті, а тому їх виселення із спірної квартири не призведе до вкрай негативних та непропорційних наслідків.
У травні 2020 року ОСОБА_3 , що діє в своїх інтересах та в інтересах своїх неповнолітніх дітей, подала відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржену постанову без змін.
Відзив на касаційну скаргу мотивований тим, що висновки Верховного Суду на які посилається позивач у касаційній скарзі зроблені у справах обставини яких не є подібними з обставинами даної справи, оскільки за обставинами деяких справ відповідачі не проживали у спірному житлі, мали інше житло, в більшості справ не ставилась вимога про виселення дітей. Позивач ОСОБА_1 надала згоду на проживання у спірному житлі як відповідачці ОСОБА_3 , так і її неповнолітнім дітям, які є онуками позивачки. Обставини, за якими було надано сервітут, не змінились. Згода ОСОБА_1 на вселення та проживання відповідачки та її дітей продовжує бути дійсною, відповідачка та її діти не чинять перешкод позивачці у користуванні спірним житлом, відповідачка сплачує комунальні послуги.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 27 березня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі.
У вересні 2020 року до суду надійшло клопотання ОСОБА_3 про зупинення провадження у справі.
Ухвалою Верховного Суду від 02 жовтня 2020 року клопотання ОСОБА_3 задоволено. Провадження у справі № 501/2010/18 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , про усунення перешкод в здійсненні права власності шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування житловою площею та виселення, зупинено до залучення до участі у справі правонаступника.
У січні 2021 року до суду надійшла заява ОСОБА_2 , в якій він просив залучити його як правонаступника ОСОБА_1 та поновити касаційне провадження в справі.
Ухвалою Верховного Суду від 21 січня 2021 року: провадження у справі № 501/2010/18 поновлено; заяву ОСОБА_2 про залучення правонаступником задоволено та залучено до участі у справі ОСОБА_2 як правонаступника ОСОБА_1 ; справу призначено до судового розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України); якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 27 березня 2020 року зазначено, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду України: від 15 травня 2017 року у справі № 734/387/15-ц; від 30 травня 2018 року у справі № 755/22113/15-ц, та Верховного Суду: від 21 лютого 2018 року у справі № 489/4867/16-ц; від 12 грудня 2018 року у справі № 320/6081/16-ц; від 27 лютого 2019 року у справі № 357/7940/16-ц; від 10 квітня 2019 року у справі № 608/1467/17; від 22 травня 2019 року у справі № 521/16883/16-ц; від 01 серпня 2019 року у справі № 641/5558/16-ц; від 16 жовтня 2019 року у справі № 751/8507/15-ц; від 16 жовтня 2019 року у справі № 243/9697/16-ц; від 23 жовтня 2019 року у справі № 762/12748/16-ц; від 15 січня 2020 року у справі № 686/11782/17; від 29 січня 2020 року у справі № 750/2263/18; від 24 лютого 2020 року у справі № 7461/72063/17.
Фактичні обставини
Апеляційним судом встановлено, що двокімнатна квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 48,1 кв.м належить ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності від 26 серпня 2003 року.
На підставі договору купівлі-продажу, з 2006 року ОСОБА_1 є власником однокімнатної квартири АДРЕСА_2 .
ОСОБА_6 (син ОСОБА_1 ) постійно проживав та був зареєстрований в спірній квартирі АДРЕСА_1 з грудня 2001 року.
24 липня 2009 року ОСОБА_6 та ОСОБА_3 зареєстрували шлюб. В період шлюбу у сторін народились діти ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .
Відповідно до довідок з місця проживання про склад сім'ї ОСОБА_3 зареєстрована в квартирі АДРЕСА_3 .
Народжені в період шлюбу діти ОСОБА_4 та ОСОБА_5 зареєстровані в спірній квартирі з моменту народження відповідно з 2009 та 2013 років.
ОСОБА_6 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Згідно інформації КП «Бюро технічної інвентаризації» № А-876 від 13 вересня 2018 року, ОСОБА_7 є співвласницею нерухомого майна, розташованого за адресою: АДРЕСА_5 у розмірі 1/5 частки.
Відповідно до висновку виконавчого комітету Чорноморської міської ради Одеської області як органу опіки та піклування від 04 грудня 2018 року є недоцільним визнання осіб такими, що втратили право користування житловою площею та виселення ОСОБА_3 і її неповнолітніх дітей зі спірної квартири.
Позиція Верховного Суду
Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів.
Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) зазначено, що:
«спір з приводу користування житловим приміщенням виник між колишнім подружжя, одному з яких - ОСОБА_1 житловий будинок та земельна ділянка, на якій він розташований, належить на праві особистої приватної власності, а інший з подружжя - ОСОБА_2 вселився до цього будинку як член сім'ї власника і продовжує користуватися ним і після розірвання шлюбу з ОСОБА_1 та припинення сімейних відносин, що унеможливлює користування житлом його власницею - ОСОБА_1 та малолітньою дитиною, яка залишилася проживати разом із матір'ю.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Разом із тим Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у спірних правовідносинах права позивачки, як власниці житлового будинку, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод ( далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об'єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) вказано, що:
«у частині першій статті 156 ЖК УРСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім'ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права.
Передбачено право члена сім'ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім'ї від прав власника.
Зазначена норма не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу.
Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов'язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім'ї власника.
Тобто під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи.
Особливістю вирішення вказаного спору є те, що при створенні сім'ї, встановленні сімейних відносин, власник і член сім'ї, тобто дружина і чоловік вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі, а не про тимчасовий характер таких відносин.
Тому і їх права, у тому числі і житлові, розглядалися як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім'ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням.
Разом із тим, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім'ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.
Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім'ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України.
Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.
У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.
Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18).
Тому усунення в судовому порядку відповідних перешкод у реалізації права власника відбувається за допомогою негаторного, а не віндикаційного позову.
При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору».
Апеляційним судом встановлено, що виселення відповідача та її малолітніх дітей в контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням порушення прав малолітніх дітей та їх матері на житло, внаслідок яких останні можуть втратити не лише право на користування житлом, а позбутися такого права взагалі. ОСОБА_3 на законних підставах вселилась в квартиру, що належить позивачці, постійно там проживає понад 10 років, і наявність реєстрації відповідача за іншим місцем, де остання не проживає, не може бути обставиною, яка скасовує законне право користування житловим приміщення, у якому проживають ОСОБА_3 та її неповнолітні діти. Донька відповідача ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , є особою із інвалідністю, іншого житла у дітей немає, відповідач несе витрати по утриманню житла, сплачує комунальні послуги, про що свідчить відсутність заборгованості за їх сплату.
За таких обставин апеляційним судом зроблено обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позовних вимог.
Згідно частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).
Доводи касаційної скарги, з урахуванням висновків, зроблених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20), не дають підстави для висновку, що оскаржена постанова апеляційного суду ухвалена без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає необхідним касаційну скаргу залишити без задоволення, оскаржену постанову апеляційного суду залишити без змін, а тому судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , правонаступником якої є ОСОБА_2 , залишити без задоволення.
Постанову Одеського апеляційного суду від 11 лютого 2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Н. О. Антоненко
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
М. М. Русинчук