Постанова
Іменем України
27 січня 2021 року
м. Київ
справа № 756/12508/14-ц
провадження № 61-20573св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А., Ткачука О. С.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: публічне акціонерне товариство Комерційний банк «Правекс-Банк», ОСОБА_2 ,
треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Сень-Силка Ірина Валеріївна, товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та гарантія»,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 31 травня 2019 року у складі судді Шевчука А. Б. та постанову Київського апеляційного суду від 07 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Мережко М. В., Верланова С. М., Савченка С. І.,
Відповідно до пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-ІХ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року).
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Правекс-Банк» (далі - ПАТ КБ «Правекс-Банк»), ОСОБА_2 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу (далі - приватний нотаріус КМНО) Сень-Силка І. В., Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та гарантія» (далі - ТОВ «ФК «Довіра та гарантія»), про визнання недійсним договору іпотеки.
В обгрунтування позову посилалася на те, що з ОСОБА_2 перебувають у зареєстрованому шлюбі з 22 вересня 1990 року. Під час перебування у шлюбі 14 серпня 2007 році набули право власності на квартиру АДРЕСА_1 . При цьому, 14 серпня 2007 року ОСОБА_2 без згоди позивача уклав з Акціонерним комерційним банком «Правекс-Банк» (далі - АКБ «Правекс-Банк»), правонаступником якого є ПАТ КБ «Правекс-Банк», договір іпотеки № 6-034/07Р, за умовами якого в забезпечення своїх зобов'язань за кредитним договором від 10 серпня 2007 року № 6-034/07Р передав квартиру АДРЕСА_1 .
У 2014 році позивач дізналася про заборону на відчуження квартири АДРЕСА_1 , яку накладено приватним нотаріусом КМНО Сень-Силка І. В. в порядку статті 73 Закону України «Про нотаріат» та у зв'язку з посвідченням договору іпотеки.
При укладенні договору іпотеки була відсутня її згода як співвласника нерухомого майна.
Таким чином, просила визнати недійсним договір іпотеки від 14 серпня 2007 року № 6-034/07Р, укладений між АКБ «Правекс-Банк» та ОСОБА_2 .
Короткий зміст рішення судових рішень
Справа переглядалася судами неодноразово.
Останнім рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 31 травня 2019 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 07 листопада 2019 року у задоволенні позову відмовлено.
Рішення судів попередніх інстанцій мотивовані тим, що на момент вчинення договору позики та договору іпотеки від кредитора, який мав на меті забезпечити кредитні зобов'язання, було приховано та не надано відомостей про факт перебування позичальника у зареєстрованому шлюбі, що виключало можливість вимоги та оформлення письмової згоди другого з подружжя.На момент вчинення договору іпотеки 14 серпня 2007 року кредитор не володів і не міг володіти відомостями про те, що квартира АДРЕСА_1 , придбана за кредитні кошти, які отримані від АКБ «Правекс-Банк» 10 серпня 2007 року особою, яка перебуває у зареєстрованому шлюбі. Також, на момент вчинення правочину іпотеки не існувало будь-яких рішень судів про визнання іпотечної квартири спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .
Таким чином, суди дійшли висновку про те, що в момент укладення договору іпотеки банк діяв добросовісно та дотримався всіх вимог, передбачених чинним законодавством, зокрема, щодо надання заяви ОСОБА_2 про відсутність у останнього зареєстрованого шлюбу або перебування у фактичних шлюбних стосунках, викладення у договорі всіх істотних умов, його нотаріального посвідчення та державної реєстрації, тому у задоволенні позову відмовили.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів
У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2019 року до Верховного Суду, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 , посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій дійшли безпідставних висновків про відмову у задоволенні позову, оскільки квартира є спільною сумісною власності позивача і її чоловіка, згоди на передачу квартири в іпотеку вона не надавала. Зазначає, що шлюб між сторонами не був розірваний. Вказує, що судовими рішеннями в інших процесах установлено факт перебування сторін у шлюбі на час укладення спірного договору іпотеки, а також визнано за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частини зазначеної вище квартири.
Вказує, що про порушення свого права дізналася наприкінці 2013 року, коли мала намір реалізувати спірне майно, а в 2014 році нотаріус повідомив її про те, що майно знаходиться під обтяженням.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У січні 2020 року ТОВ «ФК «Довіра та гарантія» подало відзив на касаційну скаргу, у якому просило залишити без задоволення касаційну скаргу, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки на час укладення договору іпотеки банк не знав і не міг знати про те, що відповідач перебував у шлюбі та майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 13 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.
Указана справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 12 жовтня 2020 року справу № 756/12508/14-ц призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Установлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебувають у шлюбі з 22 вересня 1990 року.
Між ОСОБА_2 та АКБ «Правекс-Банк» 10 серпня 2007 року укладено кредитний договір № 6-034/07Р. За умовами договору ОСОБА_2 отримав кредит у розмірі 312 000,00 доларів США під 12,99 % терміном до 10 серпня 2022 року із зобов'язанням передати банку в забезпечення нерухоме майно.
ОСОБА_2 14 серпня 2007 року придбав за договором купівлі-продажу квартиру за адресою: АДРЕСА_2 . З тексту нотаріально посвідченого договору, заяви, вбачається, що ОСОБА_2 стверджував про те, що на момент придбання вищевказаної квартири у зареєстрованому шлюбі не перебуває.
На забезпечення виконання у повному обсязі своїх зобов'язань за кредитним договором від 10 серпня 2007 року № 6-034/07 Р ОСОБА_2 уклав 14 серпня 2007 року з АКБ «Правекс-Банк» договір іпотеки, передавши в іпотеку належне йому на праві власності майно, а саме квартиру за адресою: АДРЕСА_2 .
Згідно договору іпотеки, передане в іпотеку нерухоме майно є власністю іпотекодавця на підставі договору купівлі-продажу від 14 серпня 2007 року. Приватним нотаріусом КМНО Сень-Силка І. В. у зв'язку з посвідченням договору іпотеки накладено заборону відчуження на квартиру АДРЕСА_1 , яка належить ОСОБА_2 до припинення договору іпотеки.
На момент укладення ОСОБА_2 договору іпотеки, квартира належала останньому і ОСОБА_1 на праві спільної сумісної власності, оскільки при укладенні 14 серпня 2007 року договору купівлі-продажу квартири, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у шлюбі.
У власноручно заповненій анкеті-заяві фізичної особи для отримання іпотечного кредиту в АКБ «Правекс-Банк» від 06 серпня 2007 року ОСОБА_2 зазначив у відомостях про сім'ю, що він неодружений.
Судом установлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є громадянами США.
ОСОБА_1 у вересні 2014 року подала до суду копію свідоцтва Серії НОМЕР_1 про укладення 22 вересня 1990 року шлюбу між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , після реєстрації шлюбу « ОСОБА_4 », зареєстрованого відділом РАГСу міста Краматорська Донецької області, актовий запис № 1415.
З матеріалів справи вбачається, що на підставі заяви про вчинення кримінального правопорушення, поданої ПАТ КБ «Правекс-Банк» до слідчого управління Головного управління Національної поліції України в м. Києві (далі - ГУ НП в м. Києві), до Єдиного реєстру досудових розслідувань 10 грудня 2015 року внесено відомості про кримінальне правопорушення скоєне громадянином США ОСОБА_2 , попередньо кваліфіковане за частиною четвертою статті 190 КК України (шахрайство, вчинене в особливо великих розмірах).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про задоволення касаційної скарги.
Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права
Суди першої та апеляційної інстанції дійшли висновків про те, що спірна квартира є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_4 , однак на момент вчинення договору іпотеки у банку були відсутні відомості про те, що квартира перебуває у спільній сумісній власності,оскільки відповідач повідомив, що у шлюбі не перебуває, а квартира є його особистою власністю.
Суд касаційної інстанції погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій, оскільки належними та допустимими доказами у справі підтверджено, що квартира придбана відповідачем під час перебування у шлюбі з позивачем.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що при укладенні договору іпотеки банк діяв добросовісно та не знав і не міг знаати про те, що квартира перебуває у спільній сумісній власності.
Суд касаційної інстанції не може погодитися з такими висновками з огляду на таке.
Статтею 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України) закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Аналогічне положення міститься і в статті 368 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
Згідно із статтею 22 Кодексу про шлюб та сім'ю України (який діяв на час укладення між сторонами шлюбу) майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.
Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт в судовому порядку. При цьому тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції спільної сумісної власності майна, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Установлено, що 14 серпня 2007 року відповідач придбав за договором купівлі-продажу квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , тобто під час перебування його у шлюбі з позивачем, тому обгрунтованими є висновки судів попередніх інстанцій про те, що таке майно є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, незалежно від того, що воно було оформлене лише на ім'я відповідача.
Відповідно до частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
Відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов'язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.
Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).
Згода подружжя на вчинення іншим з подружжя правочину є за своєю правовою природою окремим одностороннім правочином, що має бути укладений письмово.
Ураховуючи, що позивач при укладенні оспорюваного договору не надавала своєї згоди на передачу майна в іпотеку, яке є спільною сумісною власністю подружжя, як того вимагає частина третя статті 65 СК України, оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним з підстав, передбачених статтями 203, 205, 215 ЦК України.
Суди попередніх інстанцій на вказані обставини уваги не звернули та дійшли помилкового висновку про відмову у задоволенні позову з підстав ненадання відповідачем інформації про те, що майно перебуває у спільній сумісній власності.
Таким чином, рішення Оболонського районного суду м. Києва від 31 травня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 07 листопада 2019 рокунеобхідно скасувати з ухваленням нового рішення про задоволення позову.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Отже, касаційна скарга підлягає задоволенню, а рішення Оболонського районного суду м. Києва від 31 травня 2019 року та постанова Київського апеляційного суду від 07 листопада 2019 року- скасуванню, оскільки ухвалені з порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права.
Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову.
Відповідно до статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Щодо судових витрат
Згідно з частиною першою статі 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до частини другої статі 141 ЦПК України інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача.
З матеріалів справи убачається, що ОСОБА_1 сплатила судовий збір за подання позову у розмірі 243,60 грн (квитанція від 11 вересня 2014 року № 46), за подання апеляційної скарги 1 153,00 грн грн (квитанція від 04 червня 2019 року № 21031354) та за подання касаційної скарги 487,20 грн (квитанція від 04 грудня 2019 року № 24096060).
На час звернення ОСОБА_1 до суду (вересень 2014 року) за подання до суду позовної заяви немайнового характеру ставка судового збору становила 0,2 розміру мінімальної заробітної плати (підпункт 2 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір»).
Розмір мінімальної заробітної плати станом на 01 січня 2014 року складав 1 218,00 грн.
Розмір судового збору, який підлягав сплаті при поданні апеляційної скарги на рішення суду становив 150 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви (підпункт 6 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір»).
Розмір судового збору, який підлягав сплаті при поданні касаційної скарги на рішення суду становив 200 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви (підпункт 7 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір»).
Отже, розмір судового збору за подання позову складав 243,60 грн, за подання апеляційної скарги - 365,40 грн. за подання касаційної скарги - 487,20 грн.
Оскільки позов ОСОБА_1 суд задовольняє, тому судовий збір, сплачений нею при зверненні до суду з позовом, апеляційною та касаційною скаргами підлягає стягненню з Акціонерного товариства Комерційний банк «Правекс-Банк» та ОСОБА_2 на її користь у такому розмірі: 243,60 грн - за подання позовної заяви, 365,40 грн - за подання апеляційної скарги, 487,20 грн - за подання касаційної скарги, а всього 1 096,20 грн.
Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 31 травня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 07 листопада 2019 року скасувати і ухвалити нове рішення про задоволення позовуОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Правекс-Банк», ОСОБА_2 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Сень-Силка Ірина Валеріївна, Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та гарантія», про визнання недійсним договору іпотеки.
Визнати недійсним договір іпотеки від 14 серпня 2007 року № 6-034/07Р, укладений між ОСОБА_2 та Акціонерним комерційним банком «Правекс-Банк».
Стягнути із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання позовної заяви, апеляційної та касаційної скарг у розмірі 548,10 грн.
Стягнути із Акціонерного товариства Комерційний банк «Правекс-Банк» на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання позовної заяви, апеляційної та касаційної скарг у розмірі 548,10 грн.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий І. В. Фаловська
Судді: В. М. Ігнатенко
С. Ю. Мартєв
В. А. Стрільчук
О. С. Ткачук