10 лютого 2021 року м. Чернігів Справа № 620/6222/20
Чернігівський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Тихоненко О.М., розглянувши, за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи, адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій та бездіяльності, зобов'язання вчинити певні дії, стягнення моральної шкоди,
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач), в якому просить:
визнати протиправними дії та бездіяльність відповідача щодо невиплати позивачу середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні;
зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 12.09.2017 по 19.11.2020 у сумі 284295,36 грн з відповідним відрахуванням обов'язкових платежів до бюджету та спеціальних фондів;
стягнути з відповідача на користь позивача 10000 грн у відшкодування завданої моральної шкоди.
В обґрунтування своїх вимог позивачем зазначено, що оскільки належні позивачу суми не були йому виплачені при звільненні, вина відповідача щодо невиплати таких сум була встановлена рішеннями суду від 01.06.2020 у справі №620/1231/20 та від 01.06.2020 у справі № 620/1356/20, спір про розмір належних працівникові сум відсутній, то відповідач повинен нести відповідальність за неповний розрахунок при звільненні, передбачену частиною 1 статті 117 Кодексу законів про працю України, а саме - сплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Ухвалою Чернігівського окружного адміністративного суду від 14.12.2020 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами. Ухвалою суду надано термін для подачі відзиву на позовну заяву, відповіді на відзив та заперечень.
Відповідачем в межах встановленого судом строку подано відзив на позовну заяву, в якому останній просить відмовити позивачу в задоволенні позову та зазначає, що військовою частиною НОМЕР_1 виконання рішень суду у справах № 620/1231/20 та № 620/1356/20 було здійснено без затримки. Вказує, що на військовослужбовців, які проходять військову службу у військових формуваннях, утворених відповідно до законів України, Кодекс законів про працю України не поширюється. Оскільки позивач проходив службу та одержував грошове забезпечення за рахунок держави, тобто не знаходився в трудових відносинах з військовою частиною, то відносно нього не розповсюджуються положення статтей 116, 117 Кодексу законів про прцю України, атому вимога позивача про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку до прийняття рішення у справі, є необгрунтованою. Також відповідач зазначає про відсутність будь-яких доказів щодо спричинення позивачу моральної шкоди, останнім не доведено глибини його фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей або позбавлення його можливості їх реалізації, погіршення стану здоров'я тощо.
Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає, що позов підлягає задоволенню частково з наступних підстав.
Судом встановлено, що згідно витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 12.09.2017 №64 позивача виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення з 12.09.2017 (а.с.14).
Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 01.06.2020 у справі №620/1231/20, яке набрало законної сили 07.08.2020 позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії задоволено повністю: визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за період з 2015 року по 2017 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби - 12.09.2017; зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за 2015, 2016 та 2017 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби - 12.09.2017.
На виконання рішення Чернігівського окружного адміністративного суду у справі №620/1231/20, відповідач перерахував позивачу кошти в сумі 6315,27 грн, які позивач отримав 02.09.2020, що не заперечується відповідачем.
Також рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 01.06.2020 у справі №620/1356/20, позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії задоволено частково: визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки за період з 02.09.2014 по 31.12.2014, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби - 12.09.2017; зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані дні щорічної основної відпустки за період з 02.09.2014 по 31.12.2014, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби - 12.09.2017; визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової допомоги на оздоровлення за 2015 рік; зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову допомогу на оздоровлення за 2015 рік, виходячи з грошового забезпечення, на які ОСОБА_1 мав право за займаною ним штатною посадою згідно з законодавством України станом на 16.11.2015; визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 в повному обсязі винагороди за безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України за період з 01.01.2016 по 31.01.2016 включно; зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок та виплатити ОСОБА_1 винагороду за безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України за період з 01.01.2016 по 31.01.2016 включно, з урахуванням висновків суду; визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 02.09.2014 по 01.08.2015 та з 01.01.2016 по 12.09.2017; зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплати ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 02.09.2014 по 01.08.2015 та з 01.01.2016 по 12.09.2017. В решті позову - відмовлено.
30.10.2020 постановою Шостого апеляційного адміністративного суду рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 01 червня 2020 року в частині визнання протиправною бездіяльності Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової допомоги на оздоровлення за 2015 рік та зобов'язання нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову допомогу на оздоровлення за 2015 рік, виходячи з грошового забезпечення, на які ОСОБА_1 мав право за займаною ним штатною посадою згідно з законодавством України станом на 16.11.2015 скасовано та ухвалено у цій частині нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової допомоги на оздоровлення за 2015 рік та зобов'язання нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову допомогу на оздоровлення за 2015 рік, виходячи з грошового забезпечення, на які ОСОБА_1 мав право за займаною ним штатною посадою згідно з законодавством України станом на 16.11.2015 - відмовлено. В іншій частині рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 01 червня 2020 року залишено без змін. Тобто рішення суду набрало законної сили 30.10.2020.
На виконання рішення Чернігівського окружного адміністративного суду та постанови Шостого апеляційного адміністративного суду у справі №620/1356/20, відповідач перерахував позивачу кошти в сумі 5400,79 грн, які позивач отримав 19.11.2020, що не заперечується відповідачем.
Таким чином загальна сума виплачена позивачу на виконання вищевказаних рішень суду становить 11716,06 грн (6315,27 грн + 5400,79 грн).
Вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо несвоєчасного розрахунку при звільненні, позивач звернувся до суду з позовом за захистом своїх прав та інтересів з відповідним позовом.
Даючи правову оцінку обставинам вказаної справи, суд зважає на наступне.
Дата, розмір та виплата вищевказаних сум, на виконання рішень суду, не оскаржується у даній справі, не заперечується сторонами.
Спірними питаннями у справі є обґрунтованість заявлених вимог позивача щодо не проведення нарахування і виплати середнього заробітку та щодо зобов'язання провести нарахування та виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на підставі положень статей 116, 117 Кодексу законів про працю України.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Трудові відносини, які складаються під час проходження військової служби, мають специфічну правову природу, а тому потребують детального регулювання спеціальним законодавством, яке визначатиме, зокрема, норми оплати праці, соціальні гарантії, тощо.
Разом з тим Законом України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” або іншими нормативно-правовими актами, які регулювали питання прийняття, проходження та звільнення з військової служби, не встановлено порядку здійснення розрахунку зі звільненою особою, у тому числі і не встановлено відповідальність роботодавця за невчасне здійснення виплат всіх сум, які підлягають сплаті, що ставить таких осіб у вкрай невигідне становище, оскільки фактично позбавляє їх гарантій на фінансове забезпечення соціально-побутових потреб та створює умови для неналежного виконання роботодавцем своїх обов'язків.
Водночас суд вважає за необхідне зазначити, що принцип рівності прав і можливостей та заборона дискримінації у сфері праці закріплені у частині 1 статті 21 та у статті 24 Конституції України, статті 21 та 22 Кодексу законів про працю України.
Дискримінацію можна визначити, перш за все, як порушення принципу рівності.
Статтею 23 Загальної Декларації прав людини, прийнятої і проголошеної резолюцією 217 А (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10.12.1948, встановлено, що кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.
Кожна людина, без будь-якої дискримінації, має право на рівну оплату за рівну працю. Кожний працюючий має право на справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує гідне людини існування, її самої та її сім'ї, і яка в разі необхідності доповнюється іншими засобами соціального забезпечення.
Відповідно до статті 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Цією ж статтею передбачено, що право особи на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Згідно зі статтею 1 Конвенції про захист заробітної плати №95, виданої 01.07.1949 Міжнародною організацією праці та ратифікованої Президіумом Верховної Ради СРСР 31.01.1961, термін “заробітна плата” означає, незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.
Статтею 12 цієї Конвенції установлено, що коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведено відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або - коли немає такого законодавства, угоди чи рішення - в розумний термін з урахуванням умов контракту.
Згідно з правовою позицією Верховного Суду України, висловленою у постанові від 17.02.2015 (справа №21-8а15), за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Отже, у даному випадку, враховуючи те, що спеціальним законодавством не встановлено дату проведення остаточного розрахунку зі звільненими працівниками та відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, суд дійшов висновку про можливість застосування до спірних правовідносин приписів Кодексу законів про працю України, зокрема, норм статей 116 та 117, як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення з військової служби військовослужбовців.
Аналогічна правова позиція висловлена і Верховним Судом у постановах: від 07.02.2018 у справі №806/535/16 (провадження №К/9901/1799/18), від 08.02.2018 у справі №805/977/16-а (провадження №К/9901/8708/18) та від 04.04.2018 у справі №805/5111/15-а (провадження №К/9901/6929/18), висновки якого, в силу вимог частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, суд враховує при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.
Так, згідно з частиною 1 статті 47 Кодексу законів про працю України, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення провести з працівником розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.
Відповідно до частини 1 статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Статтею 117 Кодексу законів про працю України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Аналізуючи вищезгадані норми матеріального права, Верховний Суд України у постанові від 15.09.2015 (справа №21-1765а15) дійшов висновку, що передбачений частиною 1 статті 117 Кодексу законів про працю України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 Кодексу законів про працю України. При цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Отже не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у визначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати належних працівникові при звільненні сум.
При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під “належними звільненому працівникові сумами” необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога, тощо).
У свою чергу, виходячи із загальних засад права, під “виною” слід розуміти психічне ставлення особи до своїх протиправних дій або до бездіяльності та їхніх наслідків у формі умислу чи необережності.
Вина є одним з елементів суб'єктивної сторони будь-якого правопорушення, а тому відповідальність, за загальним правилом, можлива лише при винному вчиненні будь-якого діяння або бездіяльності.
Як слідує з матеріалів справи компенсація за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2017 рік, на виконання рішення Чернігівського окружного адміністративного суду у справі №620/1231/20, перераховані на картковий рахунок позивача 02.09.2020. Грошова компенсація за невикористані дні щорічної основної відпустки за період з 02.09.2014 по 31.12.2014, індексація грошового забезпечення за період з 02.09.2014 по 01.08.2015 та з 01.01.2016 по 12.09.2017 та винагорода за безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпечення її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України за період з 01.01.2016 по 31.01.2016, на виконання рішення Чернігівського окружного адміністративного суду та постанови Шостого апеляційного адміністративного суду у справі №620/1356/20, перераховані на картковий рахунок позивача 19.11.2020, тобто фактична їх виплата здійснена з затримкою.
Відповідно до частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
У той же час, згідно з частиною 2 статті 77 цього Кодексу, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, у даній справі не доведено суду правомірність своєї бездіяльності щодо не проведення з позивачем повного розрахунку при звільненні позивача.
Суд вважає за необхідне зазначити, що згідно з частиною першої статті 27 Закону України від 24.03.1995 року №108/95-ВР “Про оплату праці” (із змінами і доповненнями) порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Підпунктом “л” пункту 1 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (далі також - Порядок №100), встановлено, що вказаний Порядок застосовується у інших випадках, коли згідно з чинним законодавством виплати проводяться, виходячи із середньої заробітної плати.
Абзацом 3 пункту 2 вказаного Порядку № 100 визначено, що у всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата.
Нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати (п.5 Порядку № 100).
Згідно з пунктом 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Отже, розрахунок середньоденної заробітної плати проводиться шляхом ділення заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин).
Враховуючи, що 12.09.2017 був останнім днем військової служби позивача, та саме цією датою необхідно було здійснити розрахунок з позивачем, але військовою частиною НОМЕР_1 остаточний розрахунок проведено лише 19.11.2020 на виконання вищезазначених рішень суду, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання протиправною бездіяльності щодо не нарахування та невиплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 13.09.2017 по 19.11.2020.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.02.2020 у справі №821/1083/17 підсумувала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Велика Палата Верховного Суду погодилась з висновком Верховного Суду України у постанові від 27.04.2016 у справі №6-113цс16 у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
Водночас, виходячи з мети відшкодування, передбаченого статтею 117 Кодексу законів про працю України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, Велика Палата Верховного Суду вважає, що, з одного боку, не всі чинники, сформульовані у зазначеному висновку, відповідають такій меті. Так, сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум; момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв'язку з простроченням розрахунку. З іншого боку, істотним є період такого прострочення, хоча такий чинник у згаданій постанові Верховного Суду України не сформульований.
З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27.04.2016 у справі за провадженням №6-113цс16, і вважає, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України, необхідно враховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
Аналогічна правова позиція міститься і в постанові Верховного Суду від 20.05.2020 у справі № 816/1640/17.
Як випливає з матеріалів справи позивач звільнений зі служби 12.09.2017.
На виконання рішення Чернігівського окружного адміністративного суду у справі №620/1231/20 відповідач перерахував позивачу заборгованість по компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій у сумі 6315,27 грн, які позивач отримав 02.09.2020, що не заперечується відповідачем.
Також на виконання рішення Чернігівського окружного адміністративного суду та постанови Шостого апеляційного адміністративного суду у справі №620/1356/20 відповідач перерахував позивачу заборгованість по компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки, індексації грошового забезпечення та винагороди за безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпечення її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України у сумі 5400,79 грн, які позивач отримав 19.11.2020, що не заперечується відповідачем.
З картки особового рахунку військовослужбовця, виданої відповідачем (а.с.15) слідує, що розмір місячного грошового забезпечення ОСОБА_1 за два календарних місяця, що передували звільненню становить: за липень 2017 року - 7571,60 грн, за серпень 2017 року - 7571,60 грн.
Так, одноденне грошове забезпечення позивача за два останні місяці перед звільненням, становить 244,24 грн (7571,60+7571,60 = 15143,20 /62 дні= 244,24 грн); період затримки розрахунку становить 1164 дні (з 13.09.2017 по 19.11.2020); отже, сума середнього заробітку, за несвоєчасний розрахунок при звільнені, становить 284295,36 грн (1164х244,24 грн= 284295,36 грн).
При цьому суд зауважує, що сума заборгованості виплаченої із затримкою в 1164 дні становить лише 11716,06 грн, що є значно меншою порівняно із сумою, розрахованою щодо середнього заробітку за час затримки розрахунку.
Позивач просить суд зобов'язати відповідача нарахувати та виплати йому середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 12.09.2017 по 19.11.2020 (день фактичного розрахунку), проте з огляду на правову позицію Верховного суду, суд який розглядає справу зобов'язаний здійснити такий розрахунок та стягнути з відповідача конкретну суму.
Виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності та з огляду на наведені висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постановах від 26.06.2019, у справі №761/9584/15-ц та від 26.02.2020, у справі № 821/1083/17, з урахуванням таких критеріїв, як наявність спору між позивачем та відповідачем з приводу розміру належних до виплати позивачу сум на день звільнення; розмір недоплаченої компенсації за невикористану додаткову відпустку, як учасник бойових дій, невикористані дні щорічної основної відпустки, індексації грошового забезпечення та невиплати за безпосередню участь в антитерористичній операції порівняно із розрахованим середнім заробітком, за час затримки розрахунку при звільненні, дії відповідача щодо її виплати, зокрема, після вирішення спору в судовому порядку, враховуючи причини невиплати вказаних коштів та той факт, що відповідач фінансується повністю з Державного бюджету України, суд дійшов висновку про необхідність зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України та задоволення позовних вимог у вказаній частині в сумі стягнення у розмірі 11716,06 грн.
Щодо позовних вимог про стягнення з відповідача моральної шкоди у розмірі 10000,00 грн, суд зазначає таке.
Статтею 56 Конституції України гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
У свою чергу, відповідно до частини п'ятої статті 21 Кодексу адміністративного судочинства України, вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, або вимоги про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб'єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства.
Зі змісту вказаної норми випливає, що у такому порядку розглядаються адміністративним судом вимоги про відшкодування як матеріальної, так і моральної шкоди. Основною умовою такого розгляду є те, щоб така вимога була заподіяна (похідною) протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин і якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір.
Водночас, положеннями статті 23 Цивільного кодексу України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (частина 2 статті 23 ЦК України).
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (частина 3 статті 23 ЦК України).
Так, згідно із правовою позицією Пленуму Верховного Суду України, викладеною у постанові від 31.03.1995 № 4 “Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди”, моральною шкодою є втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Крім того, Верховний Суд України у вищевказаній постанові Пленуму зазначає, що в позовній заяві про відшкодування моральної шкоди повинні бути зазначені обставини того, у чому полягає моральна шкода, якими діями, рішеннями вона завдана та якими доказами вона підтверджена. Факт заподіяння шкоди доводить позивач.
Обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачу моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
У відповідності до вимог Кодексу адміністративного судочинства України, обов'язок доказування спричиненої моральної шкоди, її розміру та інших обставин, покладається на особу, що позивається із таким позовом.
Водночас, у позові ОСОБА_1 не зазначені обставини того, у чому полягає моральна шкода, якими діями, рішеннями вона завдана та якими доказами вона підтверджена.
Також позивачем не надано суду жодного доказу на підтвердження факту завдання йому відповідачем моральної шкоди.
При цьому сам лише факт невиплати коштів не може слугувати виключною підставою для стягнення моральних збитків.
Враховуючи наведене, суд дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог у частині відшкодування моральних збитків та відсутність правових підстав щодо їх задоволення.
Згідно із частинами першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
З урахуванням зазначеного, суд, на підставі наданих доказів в їх сукупності, системного аналізу положень законодавства України, дійшов висновку, що позов ОСОБА_1 слід задовольнити частково.
Відповідно до ч.1 ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Частиною 3 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
Тому, за рахунок бюджетних асигнувань Військової частини НОМЕР_1 на користь позивача підлягають стягненню здійснені ним документально підтверджені судові витрати в розмірі 1681,60 грн.
Керуючись статтями 241-243, 246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій та бездіяльності, зобов'язання вчинити певні дії, стягнення моральної шкоди - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 13.09.2017 по 19.11.2020.
Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 13.09.2017 по 19.11.2020 у розмірі 11 716 (одинадцять тисяч сімсот шістнадцять) грн 06 коп.
У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 судові витрати в розмірі 1681 (одна тисяча шістсот вісімдесят одна) грн 60 коп.
Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення суду може бути оскаржено до Шостого апеляційного адміністративного суду за правилами, встановленими статтями 293, 295 - 297 та підпунктом 15.5 пункту 15 Розділу VII “Перехідні положення” Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подачі апеляційної скарги до Чернігівського окружного адміністративного суду або до суду апеляційної інстанції протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення.
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ).
Відповідач: Військова частина НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ).
Повне судове рішення складено 10.02.2021.
Суддя О.М. Тихоненко