Іванківський районний суд Київської області
смт. Іванків, вул. Проскури, 14a, 07201, (04591) 5-16-52
Справа №2-171/2006 рік
4 липня 2006 року Іванківський районний суд Київської області у складі: головуючої судді Слободян Н.П., при секретарі Хомич В.М., з участю позивачки ОСОБА_1 , представника позивачки ОСОБА_2 , представників відповідача ОСОБА_3 , ОСОБА_4 розглянувши у відкритому судовому засіданні у смт. Іванків цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_5 про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою та стягнення матеріальної та моральної шкоди
ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_5 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та стягнення матеріальної та моральної шкоди. Позивачка посилається на те, що вона постійно проживає в АДРЕСА_1 . Відповідач є її сусідом.
Згідно з рішенням виконкому Іванківської селищної ради від 18.04.1968 року її чоловік (покійний) ОСОБА_6 одержав право користуватися земельною ділянкою, розташованою за вищевказаною адресою, площею 0,07 га. 13.06.1968 року між виконкомом Іванківської селищної ради та ОСОБА_6 була укладена угода про передачу вказаної ділянки в безстрокове користування для будування приватного жилого будинку.
Після смерті чоловіка всі його права, в тому числі і на користування вказаною земельною ділянкою, успадкувала позивачка, що підтверджує свідоцтво про право на спадщину за законом (спадкова справа № 2-15-266 за 2005 рік).
Сусід позивачки ОСОБА_5 протягом 8-10 років таємно, у відсутність позивачки та її чоловіка здвигав огорожу між їх земельними ділянками, мотивуючи ремонтом тину, про що свідчили відсутність декількох маркерних стовпів огорожі. Ці переміщення паркану зменшили земельну ділянку позивачки на 30-50 см та по довжині тину були мало помітні візуально.
24.09.2005 року відповідач самоуправно та незаконно:
1.Порушив та наполовину розібрав її надвірну будівлю - сарай, який є її власним майном згідно з свідоцтвом на право спадщини за законом, і зареєстрований в плані земельної ділянки під літерою „Г”;
2. захопив частину земельної ділянки, яка перебуває у його постійному користуванні згідно свідоцтва про право на спадщину за законом шириною від 60 до 90 см та довжиною 14 м загальною площею 48 кв.м.;
3. підрізав і вилучив стовпчики навісу для курятника , так що опорою навісу являється нова огорожа відповідача і проходить через середину її курятника. Цей навіс є власним майном позивачки згідно свідоцтва про право на спадщину за законом в плані земельної ділянки зареєстрований під літерою „Ж” (в планах від 20.10.1986 та 21.09.2005 р.р.);
4. Добудував на самоуправно захваченій землі свої надвірні будівлі.
Позивачка намагалася зупинити самоуправні дії відповідача, але переговори не вплинули на його протиправні дії. Позивачка викликала органи правопорядку.
На виклик прибув дільничний ОСОБА_7 , який зафіксував факт самоуправного порушення її сараю відповідачем та пересування огорожі. 26.09.2005 року позивачка подала заяву-скаргу в Іванківський РВ, і - 3.10.2005 року отримала відповідь, у якій зазначено, що в діях ОСОБА_5 вбачаються ознаки злочину, передбаченого ст. 356 КК України, і їй рекомендовано звернутися до суду.
Аналогічна відповідь отримана нею на її заяву-скаргу в Іванківський РВ від 31.10.2005 року.
17.06.2006 року вона знову звернулася в Іванківський РВ з приводу порушення відповідачем правил добросусідства, порушення правил утримання собак. 25.01.2006 року отримано відповідь, де зазначено, що з ОСОБА_5 було проведено бесіду профілактичного характеру.
Крім цього, з приводу самоправного захоплення відповідачем земельної ділянки позивачки, вона зверталась до Іванківської селищної ради 26.09.2005 року та 28.10.2005 року, за результатами даних звернень оформлені Акти обстеження земельних ділянок сторін відповідно 27.10.2005 року та 04.11.2005 року.
При обстеженні земельної ділянки позивачки представниками селищної ради було встановлено, що: 1) зі сторони вул. 1 Травня ширина земельної ділянки ОСОБА_1 становить 22,8 м (за технічним планом ця відстань становить 23,8 м, тобто зменшена на 1 м.); 2) зі сторони городу 18,7 м (за планом 20 м., тобто сторону зменшено на 1,3 м); 3) ОСОБА_5 побудував нову огорожу довжиною 14 м., яка проходить через напівзруйнований сарай ОСОБА_1 ; 4) задня стінка дерев'яного сараю ОСОБА_5 і огорожа ОСОБА_1 прилягають одна до одної по всій довжині сараю, тобто на відстані 10 м.
31.10.2005 року позивачка отримала відповідь з селищної ради, де їй було рекомендовано звернутися до суду.
Таку ж відповідь вона отримала з Іванківської райдержадміністрації за її заявами- скаргами від 27.10.2005 року та 29.11.2005 року.
Незважаючи на намагання вирішити зазначене вище питання, ОСОБА_5 досі користується частиною земельної ділянки, він не допускає її на цю частину, проводить незаконну забудівлю її, ображає її, цькує собаками.
Неправомірними діями відповідача позивачці спричинена моральна шкода, яка полягає у нанесенні душевних страждань через протиправне самовільне захоплення її земельної ділянки, знищення її хліва та опор курятника; образи, погрози убити, знищити, залякування, нацьковування на неї собак відповідача, виснажливі щоденні походи та консультації, подання заяв-скарг в органи правопорядку та самоврядування. Дії відповідача позбавили її можливості користуватися власним майном в своїх цілях, використовувати надану їй у постійне користування земельну ділянку, знищено її власність - сарай. Спричинену шкоду вона оцінює у 2000 грн.
Враховуючи викладене позивачка просить суд: 1) Зобов'язати відповідача усунути перешкоди в користуванні ОСОБА_1 земельною ділянкою, що знаходиться в АДРЕСА_1 ; 2) зобов'язати відповідача перенести свій паркан між їх домоволодіннями на законну межу та звільнити захоплену ним частину її земельної ділянки площею 48 м.кв.; 3) стягнути з відповідача на її користь 2000 грн. в рахунок відшкодування моральної шкоди та 2 тисячі грн. в рахунок відшкодування порушеного сараю та опор курятника, знищення частково огорожі та інших матеріальних витрат.
У судовому засіданні позивачка свої позовні вимоги підтримала у повному обсязі, посилаючись на обставини, викладені у позовній заяві. Крім того, вона додала, що протиправними діями відповідача їй заподіяно психологічну травму, так як вона нещодавно поховала чоловіка, перебувала у депресивному стані, а він цим скористався.
Представник позивачки також підтримав її позовні вимоги, посилаючись на те, що у судовому засіданні було досліджено факт руйнування майна позивачки (її сараю та навісу), досліджені дані земельно-кадастрової документації, за якими у його довірительки фактично не вистачає частини земельної ділянки. Через колишній навіс на даний час проходить паркан відповідача. Представник позивачки просить задовольнити позов у повному обсязі.
Представники відповідача ОСОБА_4 та ОСОБА_3 у судовому засіданні позов не визнали, посилаючись на те, що жоден свідок позивачки не надав обрунтування позовних вимог, всі доводи позивачки грунтуються лише на припущеннях, тому не можуть бути доказом. Крім того, наданий позивачкою договір про надання її чоловіку земельної ділянки не був посвідчений нотаріально, хоча тоді чинне законодавство визначало цю дію обов'язковою. Завдання моральної шкоди також позивачкою не обгрунтовано. Вони стверджують, що позивачка та її чоловік тривалий час ведуть боротьбу практично з усіма сусідами (суміжними). їх довіритель користується земельною ділянкою на правових підставах. У документах на землю 1970 року ширина його земельної ділянки становила 19 м, на сьогодні вона становить 17,97 м. Незрозуміло за рахунок чого зменшилася його земельна ділянка, адже свідок ОСОБА_8 , яка була допитана у судовому засіданні (з якою межує ОСОБА_5 з іншої сторони - протилежної ОСОБА_1 ), пояснила, що паркан між їх садибами не порушувався більше 50 років. Тому вони роблять висновок про те, що розмір земельної ділянки зменшився за рахунок захоплення земельної ділянки відповідача позивачкою. Дійсно, їх довіритель у 2001 році переносив паркан на вимогу позивачки. Представники позивача вважають, що факт захоплення їх довірителем земельної ділянки позивачки не було доведено ні фактично, ні юридично.
Щодо руйнування споруд, то представники відповідача вважають, що ці позовні вимоги також не підлягають задоволенню, оскільки на даний час не можливо встановити розміри сараю та навісу, матеріали з яких вони були побудовані, тобто не можна провести оцінку цього майна, позивачка не надала суду документів, які підтверджують її позовні вимоги щодо стягнення з відповідача збитків у сумі 2000 грн. Не надано доказів того, що її майно було розібрано саме відповідачем, не доведено причинного зв'язку між діями ОСОБА_9 та завданою їй матеріальною та моральною шкодою.
Свідок ОСОБА_10 у судовому засіданні показала, що їй відомо той факт, що у дворі позивачки стояв дерев'яний сарай, був навіс для курей. До осені сарай був розібраний, а площа навісу для курей також значно зменшилася. На запитання хто це зробив, позивачка відповіла, що це сусіди. Свідок особисто не бачила хто розбирав сарай та зменшував розмір навісу.
Свідок ОСОБА_11 показала суду, що вона є рідною сестрою позивачки, і підтвердила той факт, що у її сестри у господарстві був дерев'яний сарай і навіс. У вересні 2005 року вона з сестрою почули стукіт у дворі, коли вийшли, то побачила, що дерев'яний сарай розібраний, залишилась одна стіна. Хто розбирав не бачила, так як нікого не було на подвір'ї. Потім вона помітила, що стало вузько під навісом для курей. Вона особисто не бачила, як ОСОБА_5 руйнував сарай.
Свідок ОСОБА_12 показала суду, що восени 2005 року їй подзвонила позивачка, і плачучи повідомила про те, що у неї розбирають сарай. Коли свідок прийшла, то побачила по-свіжому розібраний сарай, але нікого поряд вже не було. Залишилась одна маленька стіна. Вона особисто не бачила як ОСОБА_5 розбирав сарай.
Свідок ОСОБА_13 показав суду, що 8 років тому він перегороджував паркан. Стовпчики трохи пересунулись у бік господарства ОСОБА_5 сантиметрів на 15-20, де було можна, а в довжину метрів 6. Перегороджував на прохання ОСОБА_14 .
Свідок ОСОБА_15 показав суду, що коли помер чоловік позивачки, їй треба було1 поміняти план її господарства на своє ім'я, і тоді вона сказала, що треба позносить деякі будівлі. Сарай він розбирав разом ще з двома чоловіками. Дерев'яний знесли, а цегляний залишився. Розібраний ними сарай позначений на плані домоволодіння позивачки під літерою „г”. В цьому сараї стояв мотоцикл, лежали дрова. Сарай вони розбирали на прохання позивачки.
Свідок ОСОБА_16 у судовому засіданні показав, що він восени 2005 року виїжджав за викликом, який надійшов до райвідділу про спір з приводу суміжного земелекористування, і був присутнім там з метою запобігання конфліктам. Коли він там був присутнім, то бачив напіврозібрану споруду сараю, яка на плані домоволодіння позначена літерою „Г”. Тильної сторони сараю не було. В цей час між господарствами ставився новий паркан.
Свідок ОСОБА_8 у судовому засіданні показала, що вона не знала про існування спору між позивачкою та відповідачем. Дізналася лише тоді, коли, позивачка підійшла до неї і запитала, чи не переносили вони в сторону ОСОБА_5 паркану. На що отримала відповідь „ні”. Вона отримала землю у спадщину від свекрів, паркан стоїть на тому ж місці, що і кілька десятків років тому. При підготовці документів на приватизацію землі, вона погодила межі з сусідами.
Свідок ОСОБА_17 у судовому засіданні показала, що вона є сусідкою сторін. У позивачки також були претензії до неї про начебто захоплення її земельної ділянки з їх - боку. Все було вирішено у судовому засіданні 2001 року, коли було прийнято рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_14 ( на той час ОСОБА_14 погодився з тим, що у його користуванні є лише 6,5 соток землі). Оскільки вона тривалий час проживає поряд, то їй відомо, що фактично курник (навіс) позивачки знаходився частиною на земелельній ділянці відповідача (його дах заходив і заходить на їх ділянку). Паркан же „посунувся” на територію ОСОБА_9 .
Суд, заслухавши пояснення сторін, свідків, вивчивши матеріали справи вважає, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.
В судовому засіданні встановлено, що сторони спору є суміжними землекористувачами: позивачці та її чоловіку було виділено земельну ділянку площею 0,07 га виконкомом Іванківської селищної ради, і 13.06.1968 року між ОСОБА_6 та виконкомом була укладена угода про передачу вказаної ділянки в безстрокове користування для будування приватного жилого будинку та складений План земельної ділянки із зазначенням її меж. 19.06.1968 року було зроблено відвід земельної ділянки ОСОБА_6 розміром 700 кв. м. 19.03.1973 року ОСОБА_6 отримав свідоцтво про право особистої власності на жилий будинок, розташований в АДРЕСА_1 .
18.11.1986 року ОСОБА_6 уклав договір купівлі-продажу даного будинку з Іванківським цехом Чорнобильського заводу „Побутрадіотехніка”, разом з будинком у власність покупця переходили три сараї, позначені на плані літерами „Б”, „Г”, „Д”, та навіс, позначений літерою „Ж”. Відповідно до чинного на той час ЗК УРСР (1970 р.) (ст. 90) при переході права власності на споруду переходить також і право користування земельною ділянкою ( перехід право користування зазначений у земельно-кадастровій документації селищної ради того часу). Отже з цього часу ОСОБА_6 не був землекористувачем земельної ділянки розміром 700 м.кв.
12.07.1991 року зазначений вище договір був розірваний. Будинок знову перейшов у власність ОСОБА_6 . Відповідно до ст. 28 ЗК УРСР до ОСОБА_6 знову перейшло право користування земельною ділянкою, яке було закріплене рішенням Іванківської селищної ради для обслуговування житлового будинку та господарських будівель (рішення селищної ради № 84 від 24.04.1996 року).
Після смерті свого чоловіка ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) ОСОБА_1 успадкувала все його майно (свідоцтво про право на спадщину за законом, спадкова справа № 2-15-266 за 2005 рік).
Спірна земельна ділянка на даний час перебуває у користуванні позивачки, так як хоч Іванківською селищною радою 15.12.1993 року і прийнято рішення про приватизацію цієї земельної ділянки позивачкою, проте вона до цього часу не отримала акту на право приватної власності на землю, а відповідно до ст. ст. 125,126 ЗК України право власності на земельну ділянку виникає після одержання її власником документа, що посвідчує право власності та його державної реєстрації.
Судом також встановлено, що ОСОБА_5 16.11.1970 року згідно з рішенням виконкому Іванківської селищної ради було виділено земельну ділянку та надано дозвіл на будівництво житлового будинку по АДРЕСА_2 . 03.08.1973 р. між ним та виконкомом Іванківської селищної ради був укладений договір про надання у безстрокове користування земельної ділянки для будівництва індивідуального жилого будинку загальною площею 700 м.кв. 17.05.1976 року ОСОБА_5 отримав свідоцтво на право особистої власності на жилий будинок. Рішенням виконкому селищної ради № 131 від 15.04.1994 року ОСОБА_5 було дозакріплено у постійне користування земельну ділянку біля будинку розміром 0,003 га. Загальний розмір земельної ділянки ОСОБА_5 , наданий йому селищної радою став складати 0,10 га.
Відповідно до ст.ст. 125, 126 ЗК України (2001 року) „право власності та право користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та державної реєстрації”, „право власності на земельну ділянку і право постійного користування посвідчується державними актами”. Як встановлено у судовому засіданні позивачка немає такого державного акту. Відповідач у свою чергу не може вирішити своє питання щодо оформлення такого акту через відсутність згоди позивачки (при погодженні меж). Практично така ж норма була закріплена у ст. 23 ЗК (від 15.03.1991 року), що була чинна на момент розірвання угоди купівлі-продажу позивачкою, яка передбачала посвідчення права володіння або постійного користування державними актами, які видавалися і реєструвалися місцевими радами. І на той час це питання отримання такого документу позивачкою та її чоловіком не вирішувалося.
Під час розгляду цивільної справи за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_18 за дорученням суду було проведено обмір земельної ділянки ОСОБА_6 , в результаті цього обміру було встановлено, що фактичний розмір цієї ділянки становить 0,065 га. ОСОБА_6 рішення суду не оскаржував, фактично погодившись з встановленими судом обставинами. Відповідно до ч.3 ст. 61 ЦПК України „обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній ... справі, що набрали законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини”.
Під час розгляду даної цивільної справи (за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_5 ), судом було дано доручення відділу земельних ресурсів провести обміри земельних ділянок позивачки та відповідача із застосуванням технічних засобів, з метою встановлення точних розмірів земельних ділянок, які вони займають. За результатами цього обміру було встановлено, що розмір земельної ділянки, якою користується позивачка становить 0,0672 га ( тобто більше, ніж у неї було у 2001 році). Відповідач користується земельною ділянкою площею 0,0917 га. За даними земельно-кадастрової документації за ОСОБА_6 рахується 0,07 га, за ОСОБА_9 рахується 0,10 га. З викладеного вбачається, що земельні ділянки обох сторін є меншими фактично, ніж закріплені за ними юридично. За таких обставин, з огляду на те, що у судовому засіданні позивачкою не надано достатньо доказів того, що у неї дійсно було відповідачем захоплено будь-яку частину земельної ділянки. В той же час представники відповідача стверджували, що це саме ОСОБА_6 впродовж кількох років частково захоплював земельну ділянку відповідача. З наданих суду документів вбачається, що фактично земельна ділянка ОСОБА_1 не тільки не зменшилася з 2001 року, а навпаки, стала більшою на 0,0172 га. Отже, суд приходить до висновку про недоведеність факту захоплення земельної ділянки, якою користується позивачка з боку відповідача.
Крім того, відповідно до ст. 22 ЗК України ( у редакції Закону від 25.10.2001 року) встановлення меж земельних ділянок віднесено до компетенції землевпорядних організацій, суди ж розглядають спори з приводу суміжного земелекористування, в тому числі і позови про усунення порушень меж земельних ділянок, встановлених на місцевості зазначеними організаціями. Якщо при встановленні меж земельних ділянок встановлені розбіжності даних про розміри земельних ділянок, переданих у користування або власність, із фактичними розмірами, то остаточний розмір такої ділянки визначається місцевою радою. Ст.. 149 ЗК встановлено порядок вилучення земельних ділянок, при цьому юридичною підставою володіння і користування земельною ділянкою є рішення місцевої ради, які в даному випадку ( і щодо позивачки, і щодо відповідача) є чинними, і в установленому порядку ніким не оскаржене і не скасоване.
Щодо позовних вимог про зобов'язання відповідача знести всі будівлі, зведені ним з порушенням ДБН України та СНІП України і перенесення їх у відповідності з цими нормативними актами (дерев'яного сараю, цегельного сараю, гаражу), то у судовому засіданні було вивчено надане представниками відповідача рішення Іванківського районного суду Київської області від 25.05.2004 року, яким за ОСОБА_5 було визнано право власності на самовільно збудоване майно, серед якого два сараї, гараж та альтанка. При цьому у рішенні було зазначено, що відділ архітектури Іванківської РДА проти узаконення будівель не заперечував. Представник відповідача (Іванківської селищної ради) проти задоволення позову не заперечувала, визнаючи позовні вимоги. Зазначені споруди, як було встановлено у рішенні Іванківського районного суду від 25.05.2004 року були самовільно збудовані ОСОБА_5 у 1978 році. Відповідно до чинного на той час ЦК України (1963 р.) - ст. 105 - „господарські і побутові будівлі та споруди, зведені громадянином без встановленого дозволу або належно затвердженого проекту, чи з істотним відхиленням від проекту, або з грубим порушенням основних будівельних норм і правил, за рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів зносяться з громадянином, який провадив самовільне будівництво, або за його рахунок”. Як вбачається з викладеного, право вирішення питання знесення самовільно збудованих господарських будівель було покладено на органи місцевого самоврядування. Іванківська селищна рада цього питання не ставила, навпаки, у 2001 році визнала позов ОСОБА_9 , не заперечуючи проти узаконення самовільно збудованих будівель. Крім того, позивачка з моменту зведення цих споруд у 1978 році немала до цього жодних претензій, а за висновком головного архітектора, який було витребувано судом, порушення будівельних і санітарних норм мають місце з обох сторін (позивачки та відповідача). З огляду на те, що будівлі, перенесення яких вимагає позивачка, на даний час узаконені, суд не бачить правових підстав для задоволення цих позовних вимог.
Щодо позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивачки 2000 грн. в рахунок відшкодування порушеного сараю та опор курятника, знищення частково огорожі та інших матеріальних витрат, то судом неодноразово у судовому засіданні наголошувалося на обов'язку позивачки відповідно до вимог ст. 60 ЦПК України надати суду докази щодо обгрунтування розміру відшкодування, позивачка правом подання доказів не скористалася, фактично не виконавши обов'язку доведення своїх позовних вимог. Сам факт руйнації дерев'яного сараю, зазначеного у плані домоволодіння позивачки під літерою „Г” та навісу, зазначеного там же під літерою „Ж” знайшов своє підтвердження у судовому засіданні. Проте, не було надано жодного доказу про те, що це було вчинено саме відповідачем. Навпаки, свідок ОСОБА_16 у судовому засіданні зазначив, що коли він приїхав на виклик до цих домоволодінь, то ОСОБА_5 вийшов до них у спеціальній масці для роботи з бджолами. На той час дерев'яний сарай вже був частково зруйнований (не було тильної сторони). Ніхто з свідків не вказав конкретно, що саме відповідач руйнував сарай, чи стовпчики під навісом. Для покладення обов'язку відшкодування завданої матеріальної та моральної шкоди, необхідні обов'язкові умови: наявність шкоди, вини особи, причинного зв'язку між шкодою та діями винної особи. У судовому засіданні позивачкою не надано доказів наявності вини саме відповідача у заподіянні їй матеріальної та моральної шкоди, так само як і її розміру. Подання позивачкою як доказів заяв-скарг у різноманітні інстанції та правоохоронні органи, не може бути визнано належним доказом вини саме відповідача, оскільки у відповідях Іванківського РВ зазначено, що за результатами проведених перевірок, вони прийшли до висновку про наявність у діях ОСОБА_5 ознак злочину, передбаченого ст. 356 КК України. Проте, ст. 62 Конституції України зазначає, що „особа вважається невинуватою у вчиненні злочину... доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. З огляду на це, заявлені вимоги щодо відшкодування такої шкоди задоволенню не підлягають, через їх недоведеність у судовому засіданні.
На підставі ст.ст. 12,16,88,90 ЗК УРСР від 25.12.1970 року, ст.ст. 6,22,23,28, ЗК УРСР від 15.03.1991 року, ст.ст. 22,106,107,120 ЗК України (в редакції Закону 2001 року), ст. 22,23 ЦК України, керуючись ст.ст. 5,7,10,57-60, 213-215 ЦПК України, п.18 ст. 4 Декрету Кабінету Міністрів України „Про Державне мито”, суд
У задоволенні позову ОСОБА_19 до ОСОБА_5 відмовити.
Від сплати держмита сторони звільнити.
Рішення може бути оскаржене в Апеляційний суд Київської області через Іванківський районний суд шляхом подачі протягом 10 днів з дня проголошення рішення заяви про апеляційне оскарження, та протягом 20 днів з дня подачі такої заяви - апеляційної скарги.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, якщо заяву про апеляційне оскарження не було подано. Якщо така заява була подана, але апеляційна скарга не була подана - після закінчення строку її подачі. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
Суддя: