Постанова
Іменем України
08 лютого 2020 року
м. Київ
справа № 398/2107/16-ц
провадження № 61-13101св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротенка Є. В. (судді-доповідача), Жданової В. С., Зайцева А. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
третя особа - ОСОБА_5 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 18 липня 2018 року у складі судді Голосеніної Т. В. та постанову Кропивницького апеляційного суду від 14 липня 2020 року у складі колегії суддів: Дуковського О. Л., Письменного О. А., Чельник О. І.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - ОСОБА_5 , про позбавлення права користування житлом та виселення.
На обґрунтування позовних вимог зазначив, що на підставі договору купівлі-продажу від 04 серпня 2008 року він та його дружина ОСОБА_5 є співвласниками квартири АДРЕСА_1 .
Вказану квартиру ними було придбано у ОСОБА_6 , яка здійснила продаж за згодою свого чоловіка ОСОБА_3 .
На підставі пункту 13 договору купівлі-продажу, ОСОБА_2 до 08 серпня 2008 року мала передати ключі від квартири, а до 15 серпня 2008 всі зареєстровані в квартирі особи мали знятись з реєстрації
Проте, відповідачами вказані умови договору виконані не були, з реєстрації вони не знялись, ключі покупцеві не передали, до цього часу продовжують проживати у квартирі.
Позивач вважає, що своїми діями відповідачі порушують його права, як співвласника спірної квартири.
Вказує, що врегулювати спір в досудовому порядку не вдалося, на численні вимоги віддати ключі від квартири та звільнити її відповідачі не реагують.
З урахуванням уточнених позовних вимог просив суд позбавити ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 права користування жилим приміщенням та виселити їх із квартири АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 18 липня 2018 року позов задоволено.
Позбавлено ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 права користування житловим приміщенням, а саме - квартирою АДРЕСА_1 .
Виселено ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 з квартири, що розташована за вказаною адресою.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_2 не виконано умови договору про знаття з реєстрації та передачу ключів ОСОБА_5 (пункт 13 договору) та дійшов висновку, що проживання відповідачів в спірній квартирі перешкоджає позивачу вільно, на свій розсуд користуватися, володіти та розпоряджатися належною йому на праві спільної власності квартирою.
Не погодившись з таким рішенням, ОСОБА_4 подав апеляційну скаргу.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Кропивницького апеляційного суду від 14 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 залишено без задоволення, рішення Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 18 липня 2018 року залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, оскільки вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У вересні 2020 року на адресу Касаційного цивільного суду в складі Верховного суду від ОСОБА_4 засобами поштового зв'язку надійшла касаційна скарга на рішення Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 18 липня 2018 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 14 липня 2020 року, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, з урахуванням уточненої касаційної скарги від 06 жовтня 2020 року, заявник просить суд касаційної інстанції оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у позові у повному обсязі.
Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій ухвалені судові рішення без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи.
Доводи інших учасників справи
Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційних скарг, відзиву на касаційні скарги до касаційного суду не направили.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Ухвалою Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи.
23 жовтня 2020 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_5 з 20 серпня 1982 року перебувають у зареєстрованому шлюбі, що підтверджується свідоцтвом про укладення шлюбу серія НОМЕР_1 .
ОСОБА_5 придбала квартиру АДРЕСА_1 , згідно договору купівлі продажу від 04 серпня 2008 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_7 .
Згідно пункту 4 договору купівлі-продажу квартири від 04 серпня 2008 року, продавець квартиру продала за згодою чоловіка ОСОБА_3 , яку викладено в заяві, справжність підпису на якій посвідчено приватним нотаріусом Олександрійського міського нотаріального округу Куліш Л. Г. 04 серпня 2008 року за реєстровим № 3184.
Квартира була придбана покупцем у спільну власність з чоловіком ОСОБА_1 , яку викладено у заяві, справжність підпису на якій посвідчено приватним нотаріусом Олександрійського міського нотаріального округу Куліш Л. Г. 04 серпня 2008 року за реєстровим № 3191.
Як зазначено в пункті 13 договору продавець зобов'язався передати покупцю ключі від відчужуваної квартири до 08 серпня 2008 року та здійснити виписку зареєстрованих у відчужуваній квартирі осіб до 15 серпня 2008 року.
Згідно довідки КП «Житлогосп» від 15 січня 2016 року № 69, відповідачі, станом на дату видачі довідки, зареєстровані в спірній квартирі.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.
Відповідно до пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції відповідають.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).
Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належить право володіння, користування та розпорядження своїм майном.
За статтею 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
У статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Згідно із статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого жилого приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття жилого приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
У справі, що розглядається, виселення відповідачів у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням недобросовісності дій продавця за договором купівлі-продажу, внаслідок яких позивачеві створені перешкоди у користуванні, володінні та розпорядженні власністю.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) зроблено висновок про те, що «добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Встановлено, що ОСОБА_5 , перебуваючи у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1 , придбала квартиру АДРЕСА_1 , згідно договору купівлі продажу від 04 серпня 2008 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_7 .
Вказаний договір недійсним у встановленому законом порядку не визнавався.
При таких обставинах, в силу приписів статті 60 Сімейного кодексу Україна, зазначена квартира належить ОСОБА_5 та ОСОБА_1 на праві спільної сумісної власності.
Відповідно до пункту 13 договору купівлі-продажу квартири від 04 серпня 2008 року, продавець зобов'язалася передати покупцю ключі від квартири до 08 серпня 2008 року та здійснити виписку зареєстрованих у відчужуваній квартирі осіб до 15 серпня 2008 року.
Однак, відповідачами зазначені умови договору виконані не були.
Ураховуючи викладене, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позову, оскільки проживання відповідачів в спірній квартирі перешкоджає позивачеві вільно, на свій розсуд, володіти та розпоряджатися належною йому на праві спільної власності квартирою.
Доводи касаційної скарги про те, що на час укладення договору купівлі-продажу спірної квартири ОСОБА_4 був неповнолітній і без згоди органу опіки та піклування даний правочин не мав вчинятися, є необґрунтованими, оскільки його укладення не призвело до звуження обсягу, зменшення чи обмеження права неповнолітнього на той час ОСОБА_4 .
Вказані обставини встановлені судовим рішенням у цивільній справі № 398/2994/18-ц за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання договору недійсним, яке в силу приписів частини четвертої статті 82 ЦПК України має преюдиційне значення при розгляді цієї справи.
Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права, та зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).
Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального права та процесуального права, з урахуванням існуючих правових позицій Верховного Суду, а доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції - без змін, оскільки підстави для їх скасування відсутні.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.
Рішення Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 18 липня 2018 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 14 липня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: Є. В. Коротенко
В. С. Жданова
А. Ю. Зайцев