Ухвала
Іменем України
05 лютого 2021 року
м. Київ
справа № 511/1941/19
провадження № 61-19037ск20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Усика Г. І. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В., вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Роздільнянського районного суду Одеської області від 16 січня 2020 року у складі судді Теренчук Ж. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 20 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Таварткіладзе О. М., Заїкіна А. П., Погорєлової С. О., у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики,
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2019 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики.
На обгрунтування позовних вимог зазначав, що 13 жовтня 2014 року між ним та відповідачем складена розписка, відповідно до якої сума боргу, яку зобов'язується повернути ОСОБА_1 після всіх перерахувань складає
23 400 доларів США. У травні 2019 року ОСОБА_1 у добровільному порядку сплатив йому 200 доларів США. 31 травня 2019 року він направив відповідачеві вимогу про сплату коштів протягом місяця з дня отримання вимоги, яка була отримана відповідачем 19 червня 2019 року, однак станом на 19 липня 2019 року відповідач кошти не повернув.
Посилаючись на наведене, позивач просив стягнути з ОСОБА_1 на його користь заборгованість у розмірі 572 112,00 грн.
Короткий зміст ухвалених судових рішень судів попередніх інстанцій
Рішенням Роздільнянського районного суду Одеської області від 16 січня
2020 року позов ОСОБА_2 задоволено.Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики від 13 жовтня 2014 року в сумі 572 112,00 грн. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанцій мотивовано тим, що вимоги позивача про стягнення заборгованості за договором позики є обгрунтованими, підтверджені належними доказами, які в установленому порядку відповідачем не спростовані. Оскільки, в обумовлений договором строк, відповідач не повернув позивачеві суму позики у розмірі 23 200 доларів США, що еквівалентно 572 112,00 грн, суд дійшов висновку про стягнення з нього зазначеної суми заборгованості.
Постановою Одеського апеляційного суду від 20 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Роздільнянського районного суду Одеської області від 16 січня 2020 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи та застосував норми матеріального права, рішення суду є законним та обгрунтованим, а тому відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У грудні 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , у якій він просив скасувати рішення Роздільнянського районного суду Одеської області від 16 січня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду
від 20 жовтня 2020 року, і ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Ухвалою Верховного Суду від 24 грудня 2020 року клопотання ОСОБА_1 про поновлення строку задоволено, поновлено заявнику строк на касаційне оскарження судових рішень судів попередніх інстанцій, касаційну скаргу залишено без руху та надано строк до 18 січня 2021 року для сплати судового збору.
У січні 2021 року на адресу суду касаційної інстанції надійшла заява представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 про усунення недоліків касаційної скарги, до якої долучено оригінал квитанції про сплату судового збору у належному розмірі.
Касаційна скарга мотивована посиланням на те, що суди попередніх інстанцій помилково встановили, що між сторонами виникли відносини з договору позики, оскільки наданий позивачем документ не є розпискою на підтвердження укладення договору позики в розумінні статті 1047 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). При цьому факт отримання коштів у борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можливо установити, що відбулася передача певної суми коштів від позикодавця позичальнику.
Суди попередніх інстанцій застосували норми матеріального права без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 21 березня 2018 року у справі № 757/27533/15-ц, від 22 серпня 2019 року у справі
№ 369/3340/16-ц та від 06 квітня 2020 року у справі № 464/5314/17 щодо питання правильного застосування норм права у подібних правовідносинах. Зокрема у зазначених постановах суду касаційної інстанції зазначено, що розписка, як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів. Однак, у наданій позивачем розписці зазначене відсутнє.
Згідно з пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частинипершої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обгрунтування
Відповідно до пункту 5 частини четвертої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необгрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Із касаційної скарги вбачається, що вона є необгрунтованою, а наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності та неправильності оскаржуваних судових рішень.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідно до розписки
від 13 жовтня 2014 року ОСОБА_1 після всіх перерахувань повинен сплатити ОСОБА_2 23 400 доларів США.
У травні 2019 року ОСОБА_1 у добровільному порядку сплатив на користь ОСОБА_2 200 доларів США.
31 травня 2019 року ОСОБА_2 направив вимогу ОСОБА_1 про сплату грошових коштів протягом місяця з дня отримання вимоги. Вимога була отримана відповідачем 19 червня 2019 року, однак станом на 19 липня 2019 року сума боргу відповідачем сплачена не була.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Відповідно до частини першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
За змістом частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суд для визначення факту укладення договору повинен виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та, залежно від установлених результатів, зробити відповідні правові висновки.
У справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій надали належну оцінку борговій розписці, встановили її правову природу та дійшли обгрунтованого висновку про наявність між сторонами відносин, що виникли з договору позики, оскільки розпискою підтверджується як факт отримання боржником грошових коштів, так і зобов'язання їх повернути.
За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може грунтуватися на припущеннях.
Згідно зі статтею 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Метою доказування є з'ясування дійсних обставин справи. Обов'язок доказування покладається на сторін, суд не може збирати докази за власною ініціативою.
Дослідивши наявні у матеріалах справи докази у їх сукупності, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, установивши наявність спору між сторонами, дійшов правильного висновку, що складена 13 жовтня 2014 року розписка підтверджує факт отримання відповідачем у борг грошових коштів, тоді як не зазначення у ній строку їх повернення не змінює природу даного документа та його зміст. ОСОБА_1 кошти взяті у борг не повернув, а тому вимоги
ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики є обгрунтованими.
Надаючи оцінку запереченням відповідача, суди попередніх інстанцій виходили з їх необгрунтованості, оскільки самі по собі посилання на те, що між сторонами виникли якісь інші правовідносини не пов'язані саме з позикою за відсутності посилання на природу таких правовідносин і надання належних і достатніх доказів на підтвердження таких відносин, не можуть бути визначальними в оцінці достовірності наведених відповідачем заперечень.
Висновки судів попередніх інстанцій не суперечать правовій позиції, висловленій Верховним Судом України у постанові від 11 листопада 2015 року у справі
№ 6-1967цс15, згідно з якою розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми. Аналогічна позиція неодноразово висловлювалася і Верховним Судом у постановах від 10 грудня 2018 року у справі № 319/1669/16, від 08 липня 2019 року у справі № 524/4946/16, від 22 серпня 2019 року у справі № 369/3340/16-ц, від 12 вересня 2019 року у справі № 604/1038/16, від 04 березня 2020 року у справі № 632/2209/16, на які також посилається заявник. Такі доводи касаційної скарги по своїй суті зводяться до переоцінки доказів, наявних у матеріалах справи, а саме боргової розписки від 13 жовтня 2014 року, якій судами першої та апеляційної інстанцій надано належну оцінку.
Таким чином, інші аргументи касаційної скарги в цілому зводяться до незгоди заявника з висновками судів попередніх інстанцій щодо встановлених ними обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження та належної оцінки судів. У силу повноважень, визначених статтею 400 ЦПК України, суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини, надавати оцінку та здійснювати переоцінку доказів.
Перевіряючи наведені заявником підстави для відкриття касаційного провадження, зокрема, що апеляційний суд застосував норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених Верховним Судом у постановах від 21 березня
2018 року у справі № 757/27533/15-ц, від 22 серпня 2019 року у справі
№ 369/3340/16-ц та від 06 квітня 2020 року у справі № 464/5314/17, Верховний Суд вважає їх необгрунтованими, оскільки зазначені постанови прийняті за інших встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
У силу вимог статті 400 ЦПК України Верховний Суд зобов'язаний перевіряти наявність підстав для відкриття касаційного провадження, зазначених у касаційній скарзі, оскільки перевіряє правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального чи процесуального права, в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Наведені у касаційній скарзі доводи не свідчать про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Суди повно та всебічно з'ясували обставини справи, правильно застосували норми матеріального права та ухвалили судові рішення, відповідно до висновків Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «Levages Prestations Services v. France» від 23 жовтня 1996 року, Reports 1996-V, p. 1544, § 45; «Brualla Gomez de la Torre v. Spain» від 19 грудня 1997 року).
Керуючись пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
У відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Роздільнянського районного суду Одеської області
від 16 січня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 20 жовтня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики, відмовити.
Копію ухвали та додані до скарги матеріали надіслати заявникові.
Ухвала суду касаційної інстанції оскарженню не підлягає.
Судді: Г. І. Усик
І. Ю. Гулейков
О. В. Ступак