02 лютого 2021 рокуЛьвівСправа № 140/11250/20 пров. № А/857/13724/20
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
судді-доповідача: Гінди О.М.,
суддів: Ніколіна В.В., Пліша М.А.,
за участю секретаря судових засідань - Михальської М. Р.,
розглянувши у судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 30 вересня 2020 року (головуючий суддя: Ковальчук В.Д., місце ухвалення - м. Рівне) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Прокуратури Волинської області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії, -
встановив:
ОСОБА_1 , 29.07.2020 звернулася з позовом до суду, в якому, з урахуванням заяви про часткову відмову від позову (а. с. 55-57), просила:
- визнати бездіяльність Прокуратури Волинської області протиправною в частині невиплати вихідної допомоги при звільненні у розмірі середньомісячного заробітку 30756,39 грн та зобов'язання здійснити цю виплату;
- зобов'язати відповідача виплатити середній заробіток за весь час затримки виплати вихідної допомоги, починаючи з 29.05.2020 по день фактичного розрахунку із компенсацією втрати частини доходів (індексацію) у зв'язку із порушенням строків їх виплати.
Обґрунтовує позов тим, що при проведенні остаточного розрахунку Прокуратурою Волинської області не нараховувалась та не виплачувалась позивачу вихідна допомога, передбачена статтею 44 Кодексу Законів про працю України. Позивачка вважає, що невиплата відповідачем вихідної допомоги при звільненні у розмірі середнього місячного заробітку є протиправною, порушує її права, гарантовані Конституцією України та чинним законодавством, а такі порушення мають бути поновлені шляхом зобов'язання відповідача здійснити виплату на її користь вихідної допомоги при звільненні у розмірі середнього місячного заробітку та середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 30 вересня 2020 року в задоволенні позову відмовлено.
З цим рішенням суду першої інстанції не погодилася позивачка та оскаржила його в апеляційному порядку. Вважає, що рішення прийняте з порушенням норм матеріального права, а тому просить його скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги.
Обґрунтовуючи апеляційні вимоги, посилається на аналогічні підстави викладені в позовній заяві.
Відповідачем, 23.12.2021 подано відзив на апеляційну скаргу, в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін.
Позивачкою 05.01.2021 подано відповідь на відзив відповідача, в якій просила скасувати оскаржуване судове рішення та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги.
Представник відповідача Цинайко Н.І., у судовому засіданні апеляційну скаргу не визнала, просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Позивачка, 29.01.2021 подала до суду письмове клопотання про відкладення розгляду справи на іншу дату, у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю.
Оскільки позивачкою у судовому засіданні 12.01.2021 вже надавалися пояснення по суті справи та враховуючи вимоги ст. 309 КАС України, щодо строку розгляду апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні цього клопотання.
Крім цього, суд апеляційної інстанції зауважує, що участь позивачки в судовому засіданні обов'язковою не визнавалась, а відповідно до ч. 2 ст. 313 КАС України її неявка не перешкоджає апеляційному розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивачки, які вона надавала у судовому засідання від 12.01.2021, пояснення представника відповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволеною з таких мотивів.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки позивачку звільнено з підстав та в порядку, передбачених Законом України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 № 1697-VII, яким не передбачено виплату вихідної допомоги при звільненні, остання не набула права на її отримання.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що наказом прокурора Волинської області від 29.04.2020 № 178к ОСОБА_1 звільнено з посади начальника відділу організації прийому громадян, розгляду звернень та запитів прокуратури області та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 08.05.2020 (а. с. 30).
Цим же наказом зобов'язано відділ фінансування та бухгалтерського обліку прокуратури області провести остаточний розрахунок та виплату усіх належних позивачу виплат при звільненні.
Позивачка, 29.04.2020 звернулася до відповідача із запитом про надання інформації чи нараховувалась їй вихідна допомога при проведенні остаточного розрахунку та здійсненні належних виплат при звільненні (а. с. 31).
Прокуратура Волинської області листом від 05.06.2020 № 19-186вих-20, повідомила позивачку, що вихідна допомога не нараховувалась і не виплачувалась у зв'язку з тим, що у разі звільнення на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» не передбачена виплата вихідної допомоги, а стаття 44 КЗпП України також не передбачає можливості виплати вихідної допомоги у розмірі середньомісячного заробітку працівникові у разі припинення з працівником трудового договору на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» (а. с. 33-36).
Вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо невиплати вихідної допомоги при звільненні у розмірі середнього місячного заробітку, позивачка звернулася з позовом до суду.
З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити наступне.
Відповідно до ст. 4 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 № 1697-VII (далі Закон № 1697-VI), організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Статтею 51 Закону № 1697-VII передбачено загальні умови звільнення прокурора з посади, припинення його повноважень на посаді.
Згідно п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону № 1697-VII, прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Законом України від 19 вересня 2019 року № 113-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», статтю 51 Закону № 1697-VII доповнено частиною п'ятою, відповідно до якої на звільнення прокурорів з посади з підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої цієї статті, не поширюються положення законодавства щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі, щодо переважного права на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, щодо збереження місця роботи на період щорічної відпустки та на період відрядження.
Суд апеляційної інстанції зауважує, що Законом № 1697-VII не врегульовано питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурорів у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
У свою чергу, нормою, що регулює порядок виплати вихідної допомоги у разі звільнення, є стаття 44 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).
Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що Конституційний Суд України у Рішенні від 7 травня 2002 року № 8-рп/2002 зазначав, що Конституція України гарантує кожному судовий захист його прав у межах конституційного, цивільного, господарського, адміністративного і кримінального судочинства України. Норми, що передбачають вирішення спорів, зокрема про поновлення порушеного права, не можуть суперечити принципу рівності усіх перед законом та судом і у зв'язку з цим обмежувати право на судовий захист. Правове регулювання Конституцією України та спеціальними законами України спеціального статусу посадових осіб не означає, що на них не можуть не поширюватися положення інших законів щодо відносин, не врегульованих спеціальними законами.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 17 лютого 2015 року у справі № 21-8а15, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Аналогічна позиція неодноразово була висловлена і Верховним Судом, зокрема, у постановах від 31 січня 2018 року у справі № 803/31/16, від 30 липня 2019 року у справі № 804/406/16, від 8 серпня 2019 року у справі № 813/150/16.
Суд апеляційної інстанції зазначає, що КЗпП України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини (ст. 1 КЗпП України).
Згідно ч. 1 ст. 40 КЗпП України, трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку, зокрема, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Відповідно до ч. 4 ст. 40 КЗпП України, особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частини першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.
Згідно зі ст. 44 КЗпП України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» було внесено зміни також і до КЗпП України, а саме: статтю 32 доповнено частиною п'ятою такого змісту: «Переведення прокурорів відбувається з урахуванням особливостей, визначених законом, що регулює їхній статус»; статтю 40 доповнено частиною п'ятою такого змісту: «Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус»; частину дев'яту статті 252 після слів «дисциплінарної відповідальності та звільнення» доповнено словами і цифрами «а також положення частин другої і третьої статті 49-4 цього Кодексу».
Однак, унесені Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» зміни до КЗпП України, не визначають особливостей регулювання трудових відносин прокурорів, а лише передбачають, що ці особливості встановлюються спеціальним законом.
Таким чином, суд апеляційної інстанції вважає, що ч. 5 ст. 51 Закону № 1697-VII та ч. 4 ст. 40 КЗпП України, передбачає виключний перелік випадків коли до правовідносин щодо звільнення прокурорів не застосовуються норми КЗпП України. Разом з тим, у такий виключний перелік не включено питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурора, а отже не заборонено застосування положень статті 44 КЗпП України при вирішенні спірного питання.
З огляду на викладене, висновки суду першої інстанції про те, що позивачку звільнено з підстав та в порядку, передбачених Законом України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 № 1697-VII, яким не передбачено виплату вихідної допомоги при звільненні, а тому остання не набула права на її отримання, є помилковими.
Суд апеляційної інстанції також звертає увагу, що чинним законодавством закріплені правові гарантії щодо дотримання трудових прав працівника при його звільненні. Під гарантіями трудових прав працівників розуміють систему встановлених законодавством заходів щодо врегулювання питань, що пов'язані з порушенням трудового законодавства й вирішення трудових спорів робітників і службовців, направлених на захист їхніх трудових прав. Однією з таких гарантій є виплата працівнику, який звільняється, вихідної допомоги.
Вихідна допомога - це державна гарантія, яка полягає в грошовій виплаті працівнику у випадках, передбачених законом, роботодавцем в колективному договорі або сторонами. Під вихідною допомогою зазвичай розуміють грошові суми, які виплачуються працівникові у передбачених законодавством випадках у разі припинення трудового договору з незалежних від працівника обставин.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 23 грудня 2020 року у справі № 560/3971/19.
Враховуючи вищенаведене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання бездіяльності Прокуратури Волинської області протиправною в частині невиплати вихідної допомоги при звільненні у розмірі середньомісячного заробітку та зобов'язання здійснити цю виплату є обґрунтованими.
Разом з тим, суд апеляційної інстанції зазначає, що розрахунок середньомісячного заробітку при виплаті вихідної допомоги є компетенцією відповідача як органу, в якому позивачка працювала і який виплачував їй заробітну плату, а тому вимога ОСОБА_1 про зобов'язання виплатити вихідну допомогу при звільненні саме у розмірі 30756,39 грн задоволенню не підлягає.
Щодо позовних вимог про зобов'язання відповідача виплатити середній заробіток за весь час затримки виплати вихідної допомоги, починаючи з 29.05.2020 по день фактичного розрахунку із компенсацією втрати частини доходів (індексацію) у зв'язку із порушенням строків їх виплати, то суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
Відповідно до ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
При цьому, ч. 2 ст. 117 КЗпП України, покладено обов'язок на роботодавця сплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника.
У спірних правовідносинах, судом апеляційної інстанції встановлено право позивачки на отримання вихідної допомоги при звільненні.
Разом з тим, юридично значимими обставинами в межах спірних правовідносин є невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення (виплати) з ним остаточного розрахунку.
Однак, на момент розгляду цієї справи, відсутні підстави вважати, що відповідачем при виплаті позивачу вихідної допомоги за цим рішенням суду апеляційної інстанції не буде виплачено середній заробіток за весь час затримки розрахунку, а тому право позивачки не є порушеними.
За таких обставин, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги у цій частині є передчасними та задоволенню не підлягають.
Враховуючи вищенаведені правові норми та фактичні обставини справи, суд апеляційної вважає, що позов необхідно задовольнити частково, а належним способом захисту порушених прав є визнання протиправною бездіяльність Прокуратури Волинської області щодо невиплати ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні у розмірі середньомісячного заробітку та зобов'язання відповідача здійснити позивачці виплату вихідної допомоги при звільненні у розмірі середньомісячного заробітку.
Згідно приписів ст. 139 КАС України підстав для стягнення судових витрат не має.
З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позову, допустив невідповідність своїх висновків обставинам справи та неправильно застосував норми матеріального права, що відповідно до приписів ст. 317 КАС України є підставою для скасування судового рішення та прийняття постанови про часткове задоволення позову.
Керуючись ст. ст. 310, 317, 321, 322, 325, 328, КАС України, суд -
постановив:
апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Волинського окружного адміністративного суду від 30 вересня 2020 року у справі № 140/11250/20 скасувати та прийняти нову постанову, якою позов задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Прокуратури Волинської області щодо невиплати ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні у розмірі середньомісячного заробітку.
Зобов'язати Прокуратуру Волинської області здійснити ОСОБА_1 виплату вихідної допомоги при звільненні у розмірі середньомісячного заробітку.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п'ятої статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя О. М. Гінда
судді М. А. Пліш
В. В. Ніколін
Повне судове рішення складено 08.02.2021.