справа № 2а-3401/09
Категорія 6
23 квітня 2010 року м. Севастополь
Судова колегія Нахімовського районного суду м. Севастополя у складі головуючого судді - Кравченко В.Є., суддів Бугаєнко О.А., Котешко Л.Л. при секретарі Пронкіній К.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду адміністративний позов ОСОБА_1 до Адміністрації Державної прикордонної служби України, Чернігівського прикордонного загону в особі відділення прикордонного контролю «Добрянка» та заступника командиру відділення прикордонного контролю «Добрянка» Чернігівського прикордонного загону - Зань Дмитра Івановича про визнання протиправними дій Державної прикордонної служби України та стягнення матеріальної та моральної шкоди ,
ОСОБА_1 звернувся до Нахімовського районного суду м. Севастополя з адміністративним позовом, в якому просить визнати протиправними дії Державної прикордонної служби України, Чернігівського прикордонного загону в особі відділення прикордонного контролю «Добрянка» та заступника командиру відділення пограничного контролю «Добрянка» Чернігівського прикордонного загону - старшого лейтенанту Зань Дмитра Івановича, які виразились в необґрунтованій відмові останнього пропустити через державний кордон України 31 травня 2008 року його неповнолітніх дітей. Також позивачем, з посиланням на ст. 21 КАС України, ст.ст. 1166,1167ЦК України, заявлені вимоги про відшкодування шкоди, спричиненої протиправним рішенням суб'єкта владних повноважень, а саме, ОСОБА_1 просить стягнути на його користь з Державної прикордонної служби України у рахунок відшкодування матеріальної шкоди - 3801,36 грн., та моральну шкоду, в сумі 24000,00 грн.
Свої вимоги обґрунтовує тим, що він разом зі своєю дружиною та неповнолітніми дітьми ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2 направлялися з метою відпочинку з місту Києва до м. Санкт-Петербургу транзитом через Республіку Бєларусь . На пункті пропуску через державний кордон України «Горностаївка» (на кордоні з Республікою Бєларусь) під час перевірки документів їх неповнолітніх дітей на підставі постанов № 3949, № 3950 їм було тимчасово відмовлено у праві виїзду з України на підставі п.4 ст. 20 Закону України «Про Державну прикордонну службу України», ст. 2 постанови Кабінету Міністрів України № 57 від 21.01.1995 року «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України», та Угоди про безвізовий в'їзд громадян України в Республіку Бєларусь та громадян Республіки Бєларусь в Україну, мотивуючі це відсутністю проїзного документа на дітей . Позивач вважає, що його дітям неправомірно було відмовлено у виїзді з України, а службовими особами Державної прикордонної служби України було допущено зловживання законом, оскільки він мав свідоцтва про народження, які, відповідно до Угоди про безвізовий в'їзд громадян України в Республіку Бєларусь та громадян Республіки Бєларусь в Україну є єдиними достатніми документом для виїзду з України, що посвідчує особу та підтверджує громадянство, отже, перетинання кордону було здійснено у відповідності до постанови КМУ № 57 від 21.01.1995 року «Про затвердження правил перетинання кордону громадянами України».
Розмір матеріальної шкоди обґрунтовує вартістю придбаних квитків до м. Нежін, та на потяг, сполученням Львів - Москва, Санкт - Петербург у перерахунку на гривню , в загальній сумі 3801,36 грн. Моральну шкоду позивач обґрунтовує моральними стражданнями, спричиненими протиправними діями службових осіб Державної прикордонної служби України та почуттям втрати нормального відпочинку та спокою, на які сподівалась його родина.
Позивач в судовому засіданні позовні вимоги підтримав, просив їх задовольнити в повному обсязі, посилаючись на обставини, викладені в позовній заяви. Також зазначив, що ст. 33 Конституції України кожному , хто на законних підставах перебуває на території України гарантується свобода пересування, у тому числі право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом, однак, відносно нього та членів його родини ніяких обмежень встановлено не було. До того ж при розгляді справи просив врахувати, що кордон з Росією його родиною був пройдений без будь яких перешкод на підставі паспортів та свідоцтв про народження, у зв'язку з чим вважає, що вимоги ст. 2 постанови КМУ № 57 від 21.01.1995 року «Про затвердження правил перетинання кордону громадянами України» та Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» в частині обов'язковості пред'явлення проїзного документу дитини, такими, що суперечать Конституції України, оскільки обмежують право на вільний виїзд.
Представник відповідача в судовому засіданні позов не визнав, просив у його задоволенні відмовити в повному обсязі та пояснив, що військовослужбовці Чернігівського прикордонного загону діяли відповідно до вимог чинного законодавства і в межах своїх повноважень, а свідоцтва про народження неповнолітніх дітей не є документом, який посвідчує особу, а тому не дає право на виїзд з України. Також зазначив, що аналогічні питання вже були предметом скарг та судових розглядів, проте, обов'язковість надання проїзних документів дитини, який і є дійсним документом для громадян України, що відповідно до ст.1 Угоди посвідчують особу та підтверджують громадянство, передбачена чинним законодавством України, про що заступником міністра Закордонних справ України І.Д. Кулеба безпосередньо роз'яснювалось у відповіді від 19.12.2003р. на звернення Першого заступника Голови адміністрації державної прикордонної служби України.
Дослідив матеріали, заслухавши пояснення сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає, що адміністративний позов задоволенню не підлягає з наступних підстав.
Судом встановлено, що на пункті пропуску через державний кордон України «Горностаївка» 31 травня 2008 року під час перевірки документів, неповнолітнім дітям позивача - ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2 було тимчасово відмовлено у праві виїзду з України в зв'язку з відсутністю проїзного документа його неповнолітних дітей у останнього, про що посадовою особою Державної прикордонної служби України складені відповідні постанови про відмову в пропуску через державний кордон серії «Д» № № 3949, 3950, від 31.05.2008 року ( а.с. 9,29).
Порядок здійснення права громадян України на виїзд з України і в'їзд в Україну, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок випадки тимчасового обмеження права громадян на виїзд з України і порядок розв'язання спорів у цій сфері регулюється спеціальними нормативними актами - Законом України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» та постановою КМУ № 57 від 21.01.1995 року «Про затвердження правил перетинання кордону громадянами України».
Відповідно до ст. 2 вищевказаного Закону документами, що дають право на виїзд з України і в'їзд в Україну та посвідчують особу громадянина України під час перебування за її межами, є: паспорт громадянина України для виїзду за кордон; проїзний документ дитини; дипломатичний паспорт: службовий паспорт; посвідчення особи моряка.
Стаття 3 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» передбачає, що перетинання громадянами України державного кордону України здійснюється .в пунктах пропуску через державний кордон України після пред'явлення одного з документів, зазначених у статті 2 цього Закону.
Правила перетинання державного кордону України громадянами України встановлюються Кабінетом Міністрів України, відповідно до цього Закону та інших законів України.
Відповідно п. 2 постанови Кабінету Міністрів України № 57 від 27.01.1995 року «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України» перетинання громадянами України державного кордону здійснюються в пунктах пропуску через державний кордон за документами на право виїзду з України і в'їзду в Україну, а саме 1) паспорт громадянина України для виїзду за кордон (загальногромадянський закордонний паспорт); 2) дипломатичний паспорт; 3) службовий паспорт; 4) проїзний документ дитини; 5) посвідчення особи моряка; 6) посвідчення члена екіпажу. У передбачених міжнародними договорами України випадках замість перелічених документів можуть використовуватися інші документи на право виїзду з України і в'їзду в Україну.
Стаття 1 Угоди «Про безвізовий в'їзд громадян України в Республіку Бєларусь і громадян Республіки Бєларусь в Україну» від 17.12.1992 року передбачає, що громадяни однієї Сторони мають право в'їжджати, виїжджати і пересуватися по території другої Сторони при наявності дійсних документів, що посвідчують особу та підтверджують громадянство.
Відповідно до ст. 9 Конституції України ця Угода є чинним міжнародним договором та частиною національного законодавства України, має вищу юридичну силу перед деякими нормативно - правовими актами законодавства.
Свідоцтво про народження дитини відповідно до Положення «Про свідоцтво про народження», затвердженого постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року N 2503-ХІІ є документом, що підтверджує факт реєстрації народження дитини та громадянство України особи віком до 16 років на підставі запису про громадянство її батьків.
Аналізуючи сукупність встановлених обставин та норми спеціального законодавства, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, суд знаходить помилковими посилання позивача на ст. 5 Закону України «Про громадянство України», Положення про свідоцтво про народження»» щодо того, що єдиним достатнім документом для виїзду з України його неповнолітніх дітей, який посвідчує особу та підтверджує народження дитини, є саме свідоцтва про їх народження, оскільки, свідоцтво про народження підтверджує громадянство дитини, однак не посвідчує особу, отже, не є документом, що ідентифікує конкретну особу, що перетинає кордон.
Твердження позивача про обмеження його прав в безперешкодному переміщенню по території Республіки Бєларусь, України, при наявності дійсних документів, встановленому ст.1 Угоди про безвізовий в'їзд громадян України в республіку Бєларусь і громадян Республіки Бєларусь в Україну, судом не враховуються в якості підстави для задоволення позову, оскільки дійсність документу не звільняє особу, що перетинає кордон, дотримуватися норм спеціального законодавства кожної держави, що регулює саме ці питання, яким для громадян України є - Закон України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», та постанова Кабінету Міністрів України № 57 від 27.01.1995 року «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України», про які йдеться вище у даній постанові.
Відповідно до п. 4 ст. 20 Закону України «Про державну прикордонну службу України» органам, підрозділам, військовослужбовцям, а також працівникам Державної прикордонної служби України, які відповідно до їх службових обов'язків можуть залучатися до оперативно-службової діяльності, для виконання покладених на Державну прикордонну службу України завдань надається право шляхом опитування осіб з'ясовувати підстави в'їзду в Україну або виїзду з України, не пропускати через державний кордон України осіб без дійсних документів на право його перетинання, осіб, які надали завідомо неправдиві відомості під час одержання зазначених документів, осіб, яким Державною прикордонною службою України за порушення законодавства з прикордонних питань та про правовий статус іноземців чи за мотивованим письмовим рішенням суду та правоохоронних органів не дозволяється в'їзд в Україну або тимчасово обмежено право виїзду з України; робити в документах зазначених осіб відповідні відмітки.
Представник відповідачів під час адміністративного провадження у справі, в силу ч.2 ст.71 КАС України, довів правомірність прийнятого рішення та дій службових осіб Чернігівського прикордонного загону.
У зв'язку з чим, суд не знаходить обґрунтованим посилання позивача на те, що його право вільного пересування та виїзду з території України, передбачене ст..33 Конституції України, було незаконно обмежено, і як слід, порушено, оскільки дії посадових осіб Державної прикордонної служби України щодо відмови в пропуску через державний кордон України неповнолітніх дітей позивача - ОСОБА_4 та ОСОБА_5, були правомірними та в межах повноважень, встановлених чинним законодавством України. При цьому ця відмова носила тимчасовий характер, та її дія автоматична припиняється після оформлення відповідного проїзного документу дитини.
Крім того, відповідно до приписів ч.4.ст.313 ЦК України фізична особа може бути обмежена у здійснені права на пересування у випадках, встановлених законом.
Також суд вважає помилковими посилання ОСОБА_1 на те, що він разом з родиною тільки на підставі свідоцтва про народження перетинав кордон України з Російської Федерацією, тому логічно, що для виїзду через Бєларусь достатньо було тільки свідоцтва про народження його дітей, оскільки додатком до Угоди про безвізовий в'їзд громадян України в Республіку Бєларусь і громадян Бєларусь в Україну, підписану у м. Києві 17.12.1992 року, чітко передбачена необхідність проїзного документу дитини, отже, наявність свідоцтва про народження не звільняє батьків від обов'язку оформити та пред'явити відповідний проїзної документ на кожну дитину при перетинання кордону . До того ж аналогію закону можливо застосувати, коли спірні правовідносини не врегульовані іншими актами діючого законодавства, проте у даному випадку порядок и правила перетинання державного кордону громадянами України врегульований вище приведеними нормативними актами.
У зв'язку з чим, підстави для задоволення адміністративного позову про визнання неправомірними дій Державної прикордонної служби України, Чернігівського прикордонного загону в особі відділення прикордонного контролю «Добрянка» та заступника командиру відділення пограничного контролю «Добрянка» Чернігівського прикордонного загону - старшого лейтенанту Зань Дмитра Івановича судом не встановлені, у зв'язку з чим відсутні підстави для відшкодування матеріальної шкоди, в сумі 3801,36 грн.
Відмовляючи у позові в частині відшкодування моральної шкоди, суд виходив з того, що дії службових осіб Державної прикордонної служби України по тимчасової відмові визнані судом законними, отже, їх вина, незаконність рішення та їх дій не доведена позивачем, у зв'язку з чим, в силу ст.1174ЦК України, відсутні правові підстави для стягнення моральної шкоди у заявленому розмірі. Крім того, позивач посилаючись на норми статей 1166,1167 ЦК України, не врахував те, що суб'єктом відповідальності за шкоду, яку він вимагав відшкодувати у даній справі, є - службова особа, отже, в обґрунтування підстав для стягнення моральної шкоди за рішенням суду необхідно було застосовувати спеціальну норму закону, а не норму, що застосовується при відшкодуванні шкоди на загальних підставах.
У зв'язку з відмовою в позові в повному обсязі судові витрати, понесені позивачем, відшкодуванню не підлягають, відповідачі про відшкодування витрат, пов'язаних з розглядом адміністративного позову не заявляли.
На підставі сукупності встановлених обставин, керуючись ст.ст. 6, 19 Конституції України, статтями 2, 7, 24, 69, 70, 71, 72, 94, 158, 160, 161, 162, 163 Кодексу адміністративного судочинства України,
В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Адміністрації Державної прикордонної служби України, Чернігівського прикордонного загону в особі відділення прикордонного контролю «Добрянка» та заступника командиру відділення прикордонного контролю «Добрянка» Чернігівського прикордонного загону - Зань Дмитра Івановича про визнання протиправними дій та стягнення матеріальної та моральної шкоди - відмовити у повному обсязі.
Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку до Севастопольського апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції шляхом подачі в 10-денний строк з дня складання постанови в повному обсязі заяви про апеляційне оскарження і поданням після цього протягом 20 днів апеляційної скарги, з подачею її копії до апеляційної інстанції або в порядку частини п'ятої статті 186 Кодексу адміністративного судочинства України.
Постанова відповідно до ч. 1 ст. 254 КАС України набирає законної сили після закінчення строку для подання заяви про апеляційне оскарження, встановленого цим Кодексом, якщо таку заяву не було подано.
Якщо було подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана в строк, постанова набирає законної сили після закінчення цього строку. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи. Якщо строк апеляційного оскарження буде поновлено, то вважається, що постанова суду не набрала законної сили.
Головуючий суддя В.Є. Кравченко
Суддів О.Л. Бугаєнко
Л.Л. Котешко
повний текст постанови складено 26.04.2010 року,
у відповідності до вимог ч.3 ст.160 КАС України.